ЗАКОННЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 3
ВСТУП 4
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ УМОВИ УЧАСТІ ЗАКОННОГО ПРЕДСТАВНИКА
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1. Сутність законного представництва у кримінальному процесі 12
1.1.1. Поняття та ознаки процесуального представництва 12
1.1.2. Законне представництво як різновид представництва у кримінальному процесі 23
1.2. Передумови та підстави законного представництва у кримінальному процесі 38
1.2.1. Загальні передумови виникнення законного представництва у кримінальному процесі 38
1.2.2. Факти, що зумовлюють статус представлюваного суб’єкта 41
1.2.3. Факти, що зумовлюють статус законного представника 51
1.2.4. Процесуальна підстава участі законного представника у справі 65
1.3. Загальні умови визначення кримінально-процесуального статусу законного представника 69
1.3.1. Законний представник як суб’єкт процесуальної діяльності 69
1.3.2. Процесуальна функція законного представника 73
1.3.3. Мета участі законного представника у справі 76
1.3.4. Поєднання законним представником статусу різних учасників справи 78
1.3.5. Умови взаємодії законного представника з представлюваним 81
РОЗДІЛ ІІ. ЗАКОННЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ОБВИНУВАЧЕНОГО
2.1. Законне представництво обвинуваченого на досудових стадіях процесу 87
2.1.1. Стадія порушення кримінальної справи 90
2.1.2. Стадія досудового розслідування 96
2.2. Законне представництво обвинуваченого в судових стадіях процесу та стадії виконання вироку 118
2.2.1. Стадія попереднього розгляду справи суддею 119
2.2.2. Стадія судового розгляду 123
2.2.3. Стадія апеляційного перегляду 132
2.2.4. Стадія касаційного перегляду та стадія перегляду судових рішень в порядку виключного провадження 141
2.2.5. Стадія виконання вироку 145
РОЗДІЛ ІІІ. ЗАКОННЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО ПОТЕРПІЛОГО,
ЦИВІЛЬНОГО ПОЗИВАЧА ТА СВІДКА
3.1. Законне представництво потерпілого, цивільного позивача та свідка в досудових стадіях процесу 147
3.1.1. Стадія порушення кримінальної справи 148
3.1.2. Стадія досудового розслідування 156
3.2. Законне представництво потерпілого, цивільного позивача та свідка в судових стадіях процесу 174
3.2.1. Стадія попереднього розгляду справи суддею 174
3.2.2. Стадія судового розгляду 179
3.2.3. Контрольні стадії процесу 188
ВИСНОВКИ 192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 197
ДОДАТКИ 212
Додаток А 212
Додаток Б 213
Додаток В 214

ВСТУП
З утвердженням у кримінальному судочинстві України принципу змагальності постала необхідність забезпечення рівності сторін, у тому числі і через надання додаткових гарантій учасникам кримінального процесу, які з огляду на об’єктивні причини не можуть самостійно реалізувати свої процесуальні права. Однією з таких гарантій є участь на стороні суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, які через неповноліття, психічні чи фізичні вади не володіють повною процесуальною дієздатністю, законного представника.
Радянська кримінально-процесуальна доктрина хоча і не заперечувала існування у кримінальному судочинстві принципу змагальності, але у зв’язку з відсутністю чіткого розподілу процесуальних функцій між судом та сторонами проблемі забезпечення гарантій процесуальної рівності сторін відводила другорядну роль. Диспозитивні засади у розпорядженні власними правами – одна з умов оптимального забезпечення законних інтересів учасників судочинства, як правило, недооцінювались, поступаючись місцем публічно-правовим засобам, ефективність яких залежала від рівня правосвідомості дізнавача, слідчого, прокурора і, особливо, суду. У зв’язку з цим механізми диспозитивного характеру (одним з яких є законне представництво) під час розгляду справ за участю суб’єктів, які з об’єктивних причин не володіли реальною здатністю користуватися процесуальними правами (особи, щодо яких вирішувалось питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру; неповнолітні обвинувачені, потерпілі чи свідки), не застосовувались.
Вказані обставини призвели до того, що у вітчизняній кримінально-процесуальній науці законне представництво не було предметом дисертаційних та монографічних досліджень. І хоча деякі теоретичні та практичні аспекти проблеми побічно з‘ясовувалися у працях М. Гошовського, О. Кучинської, М. Казаренка, В. Леоненка, Г. Омельяненко, С. Писарчука, цілісна концепція цього інституту так і не знайшла свого вираження у кримінально-процесуальній доктрині.
Проте уже тепер практика правозастосування висунула для вирішення широке коло проблемних питань, адже розширення меж участі у кримінальному процесі законного представника обвинуваченого, потерпілого, свідка наразі стало вимогою часу і вже знайшло часткове відображення у деяких новелах кримінально-процесуального законодавства.
Основою для розробки теми дисертаційного дослідження є чинне законодавство України, роз’яснення щодо його застосування та узагальнення відповідної судової практики, проведені Верховним Судом України. Значна кількість інформації була отримана у ході особистого вивчення дисертантом судової практики у кримінальних справах в архівах Славутського районного та Нетішинського міського судів Хмельницької області, Острозького районного суду Рівненської області (загалом понад 200 кримінальних справ). Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем представництва у кримінальному процесі у працях В. Адаменка, В. Божьєва, О. Ландо, В. Лазаревої, Л.Новобратського, Г. Саркісянца, В. Степанова, Ю.Стецовського, П. Теплякова, В. Шимановського, С. Щерби та ін. Окрему цінність для дослідження мають роботи з цивільно-процесуального представництва І. Ільїнської та Л.Лесницької, Я. Розенберга, В. Шерстюка, цивільного представництва – В. Андреєва, О. Невзгодіної, В. Рясенцева та ін.
Загальнотеоретичну базу дослідження становлять праці Ю. Грошевого, Г. Міньковського, М. Михеєнка, В. Нора, М. Строговича, В. Шибіко, М. Шумила та інших процесуалістів.
Актуальність теми. В радянській науці кримінального процесу основна увага дослідників була зосереджена на участі у справі законного представника обвинуваченого, але при цьому не враховувалось загальнопроцесуальне значення інституту. У чинному КПК України здебільшого йдеться також про законне представництво саме обвинуваченого.
Однак очевидним є факт, що повною дієздатністю можуть не володіти не лише обвинувачені, але й потерпілі, цивільні позивачі, свідки. Якщо ж виходити із загальних правових принципів, недієздатні чи частково дієздатні особи не можуть самостійно реалізувати своє право – їх завжди заміняє або допомагає у реалізації прав законний представник. Ось чому питання законного представництва всіх учасників процесу потребує детального вивчення і врегулювання в законі.
Це дослідження стосується саме кримінально-процесуального інституту законного представництва, який хоча і базується на загальноправових, у тому числі і цивілістичних засадах представництва недієздатних осіб, однак має дещо іншу цільову спрямованість, яка породжує відмінності правового регулювання статусу цього учасника.
Так, якщо в цивільному праві мова йде в основному про заміну представлюваного законним представником, то у кримінальному процесі – здебільшого про допомогу йому в реалізації права. У цивільному чи цивільно-процесуальному праві законне представництво виникає безпосередньо з огляду на спорідненість осіб або інших юридичних фактів, у той час як у кримінальному процесі такі відносини не породжують автоматичної участі особи у справі як законного представника, а потребують процесуального оформлення статусу цього суб’єкта через процедуру допуску до справи.
Таким чином, більшість аспектів законного представництва різних учасників процесу ще потребують свого нормативного врегулювання. Вивчення потребує і судова практика його реалізації. Саме тому, коли триває робота над проектом Кримінально-процесуального кодексу, таке дослідження є особливо доречним, оскільки, окрім наукової новизни, має значну практичну цінність.
У пропонованій роботі вперше комплексно та системно досліджуються: сутність законного представництва як самостійного інституту кримінального процесуального права; теоретичні та практичні аспекти участі законного представника у справі; правовідносини за участю законного представника та ряд інших питань законного представництва у кримінальному процесі.
Зв‘язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені І. Франка і відповідає темі дослідження кафедри – “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103U005941).
Дисертація пов'язана також з науковою темою "Проблеми державотворення та захисту прав людини і громадянина", яка досліджується на юридичному факультеті Національного університету “Острозька академія”, де працює дисертант.
Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дослідження є законне представництво як одна із форм надання правової допомоги недієздатним учасникам кримінального судочинства.
Предмет дослідження – кримінальні процесуальні відносини за участю законних представників, зміст та правова природа інституту законного представництва, а також особливості здійснення законного представництва стосовно різних учасників процесу на окремих стадіях кримінального судочинства.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань законного представництва в кримінальному процесі, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії кримінального процесуального права та практики реалізації норм інституту законного представництва у кримінальному процесі.
Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження були поставлені такі завдання:
– виявити характерні ознаки законного представництва та визначити його поняття;
– провести класифікацію законного представництва за відповідними критеріями на окремі види;
– визначити загальні межі повноважень законного представника, його процесуальну мету та функції;
– встановити передумови та підстави залучення законного представника до справи;
– дослідити правовий статус законного представника різних учасників кримінально-процесуальної діяльності: обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка;
– розкрити особливості законного представництва учасників кримінального судочинства на різних його стадіях;
– виявити можливі колізії та прогалини правового регулювання законного представництва в кримінальному судочинстві;
– розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного кримінально процесуального законодавства та юридичної практики з питань, що стосуються законного представництва, а також розробити підходи до вирішення теоретичних проблем законного представництва в кримінальному процесі.
Методологічну основу дослідження складає система загальнотеоретичних та спеціально-наукових методів пізнання, зокрема: діалектичний, формально-юридичний, порівняльного правознавства, історичний, структурно-функціональний, системного аналізу, соціологічний, статистичний.
До основних серед дослідницьких методів, що використовувалися у написанні дисертаційного дослідження, належить загальний метод пізнання – діалектичний. Згідно з його принципами всі явища природи і суспільного життя органічно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Вони залежать одне від одного і перебувають у постійному русі та розвитку, саме з властивостей окремих явищ формується властивість та сутність цілого. Через діалектичний метод законне представництво розуміється як система соціальних (морально-етичних, правових) відносин, що виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільного життя, в тому числі й у кримінальному судочинстві.
Формально-юридичний метод включає такі прийоми, як опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення, класифікацію. За допомогою таких прийомів в дисертації досліджувалась юридична природа законного представництва у кримінальному процесі, з’ясовувались зміст та значення вживаних законодавцем термінів, встановлювалось співвідношення норм, які регулюють статус законного представника на міжгалузевому та галузевому рівнях. Метод порівняльного правознавства було покладено в основу уніфікації доктринального розуміння та правового регулювання законного представництва у кримінальному процесі та інших галузях права. При цьому порівнювались інститути законного представництва як у матеріальних (цивільне, сімейне), так і в процесуальних (цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне) галузях права. Історичний метод використано для дослідження генезису становлення інституту законного представництва у кримінальному процесі. Структурно-функціональний метод лежить в основі визначення процесуальної функції законного представника, а відтак – з’ясування конкретного обсягу його процесуальних прав та обов’язків. Метод системного аналізу використано для з’ясування місця інституту законного представництва в системі права України. За допомогою соціологічного методу з’ясовано позицію юристів-практиків щодо вирішення поставлених у роботі проблем. Через використання статистичного методу встановлювалися тенденції практики провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в національній кримінально-процесуальній науці це дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем законного представництва у кримінальному процесі. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульоване наукове бачення інституту законного представництва у кримінальному процесі, розроблено численні пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства в частині реалізації правовідносин за участю законних представників.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків та пропозицій, які виносяться на захист:
1) законне представництво у кримінальному процесі є системою правових відносин, які виникають, з одного боку, між законним представником та особою, яку він представляє, а з другого, – законним представником та іншими суб’єктами кримінального процесу, і направлені на реалізацію, охорону та захист суб’єктивних прав учасника, який не володіє повною процесуальною дієздатністю;
2) під законним представником у кримінальному процесі потрібно розуміти суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, допущеного до участі у справі органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом з кола визначених законом осіб, для захисту інтересів недієздатного (частково дієздатного) суб’єкта провадження;
3) законне представництво у кримінальному процесі врегульовується широкою системи конкуруючих норм різних галузей права, проте після порушення справи здійснюється в межах встановленої кримінально-процесуальної форми;
4) система юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний (фактичний) склад, центральним елементом якого виступає факт залучення законного представника у справу, оформлений у відповідному процесуальному документі органом, що веде процес;
5) законний представник є учасником кримінального процесу, що володіє низкою самостійних прав та обов’язків і може брати участь у всіх стадіях провадження;
6) особливість статусу законного представника полягає в тому, що його функція, на відміну від інших учасників, наперед не встановлена і визначається функцією представлюваної особи. Поєднання ним процесуальних статусів різних учасників провадження, функції яких перебувають у суперечності, неприпустиме;
7) обсяг прав законного представника, які він реалізує на власний розсуд, залежать від рівня дієздатності особи, яку він представляє;
8) законні представники у різних стадіях судочинства реалізують як права обвинуваченого, так і власні права, у зв’язку з чим нормативно має бути визначено їх перелік;
9) законні представники повинні залучатись у процес з моменту залучення осіб, які не володіють повною дієздатністю. Незалучення законного представника потрібно розглядати як грубе порушення принципів змагальності та процесуальної рівності сторін.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами. Насамперед, теоретичне значення полягає у тому, що в дисертації сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, які визначають напрямки вирішення теоретичних та практичних проблем інституту законного представництва у кримінальному процесі, що можуть слугувати підґрунтям для наступних досліджень цієї та суміжних проблем.
Окрім того, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у навчальному процесі для викладання курсу "Кримінальний процес України", а також під час написання підручників, подальших наукових розробок теми процесуального представництва та у підготовці спеціалістів у сфері кримінального судочинства.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання у роботі над проектом Кримінального процесуального кодексу України, підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України щодо захисту прав учасників кримінального судочинства, а також застосування на практиці під час провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на Х-ХІ Регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (2004-2005 рр., м. Львів), ІІ-ІV Регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захист прав людини в Україні” (2003-2004 рр., м. Острог), Всеукраїнській науковій конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини” (2005 р., м. Острог).
Окремі положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі юридичного факультету Національного університету “Острозька академія” у ході викладання курсу “Кримінальний процес України”.
Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано шість одноосібних статей, у тому числі п’ять у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 7 підрозділів, висновку, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг роботи становить 216 сторінок. Список використаних джерел та додатки загалом нараховують 20 сторінок. Список використаних джерел містить 190 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У процесі виконання завдань, поставлених у дослідженні, були зроблені наступні висновки.
1. Законне представництво як різновид представництва у кримінальному процесі має низку загальних та спеціальних ознак. До загальних ознак законного представництва належать: направленість на надання допомоги в реалізації процесуальної функції та процесуального статусу відповідного учасника процесу; одночасна участь з представлюваним та неможливість перебирання (реалізації) всіх його процесуальних прав; визначення законом процесуальних прав і самостійність у їх реалізації. Спеціальні ознаки полягають у тому, що законні представники покликані охороняти права і законні інтереси недієздатного чи частково дієздатного суб’єкта; отримують повноваження на представництво інтересів представлюваного не від нього, а на підставі закону; у реалізації прав не залежать від волі представлюваного; несуть обов’язок представництва.
Крім того, законне представництво у кримінальному процесі має свою специфіку, яка полягає у тому, що: по-перше, законний представник стає учасником процесу і наділяється правами лише після допуску до участі у справі; по-друге, не кожен законний представник у загальноправовому значенні може бути законним представником у кримінальному процесі.
2. Під законним представником у кримінальному процесі потрібно розуміти суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, допущеного до участі у справі з кола визначених законом осіб органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом для захисту інтересів недієздатного (частково дієздатного) учасника провадження. Загалом, законне представництво становить систему правових відносин, які виникають, з одного боку, між законним представником та представлюваною ним особою, а з другого, – законним представником та іншими суб’єктами кримінального процесу щодо реалізації суб’єктивних прав учасника, який з об’єктивних причин не здатний реалізувати їх самостійно.
3. Законне представництво підлягає класифікації за рядом критеріїв, а саме: залежно від об’єкта (законне представництво особи, законне представництво над майном); за обсягом дієздатності представлюваних (законне представництво повністю недієздатних, частково недієздатних, дієздатних осіб); залежно від процесуального статусу представлюваного (законне представництво обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача); залежно від фактичної підстави (законне представництво неповнолітніх, осіб з фізичними вадами, осіб з психічними вадами); за характером правового зв’язку (природне та адміністративне).
4. Систему юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний склад, що включає: 1) факт залучення представлюваного суб’єкта до участі у справі; 2) факт неповноліття, наявності у цієї особи фізичних чи психічних вад; 3) факт перебування цієї особи у визначеному законом правовому зв’язку з іншим суб’єктом – представником; 4) факт відсутності у представника перешкод для вступу в процес; 5) факт визнання представника учасником процесу через процесуальне оформлення його статусу (винесення постанови чи ухвали про допуск до участі у справі).
Норму, яка визначає коло осіб, що можуть бути допущені законним представниками, пропонується визначити таким чином:
“Законними представниками в порядку черговості допускаються: батьки (усиновителі), повнолітні діти щодо батьків (усиновителів); опікуни, піклувальники, патронатні вихователі, представники адміністрації установ чи організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває особа; дід, баба, брат, сестра, мачуха, вітчим; представники органу опіки і піклування.”
5. Законний представник після допуску до справи є самостійним суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, метою участі якого є захист прав та законних інтересів особи, що не володіє повною процесуальною дієздатністю. Його процесуальна функція визначається функцією представлюваного.
Особа, яка виконує функцію законного представника у кримінальному процесі може одночасно поєднувати спеціальний статус іншого учасника кримінально-процесуального провадження. Зокрема, видається можливим одночасне поєднання тією ж особою статусу законного представника обвинуваченого та статусу цивільного відповідача, статусу законного представника потерпілого та статусу цивільного позивача. Поєднання статусів інших суб’єктів або не допускається через суперечність процесуальних функцій, або недоцільне.
6. Обсяг прав законного представника у кримінальному процесі пропонується визначити таким чином:
“У кримінальному процесі здатність самостійно здійснювати свої права та доручати захист чи представництво своїх інтересів іншій особі належить учасникам, які досягли повноліття, а також юридичним особам.
Учасники процесу віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також учасники з психічними чи фізичними вадами, що утруднюють самостійне здійснення ними своїх прав і виконання обов’язків, користуються допомогою законного представника.
Права та охоронювані законом інтереси малолітніх учасників процесу, громадян, визнаних недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, а також громадян, визнаних судово-психіатричною експертизою неосудними чи обмежено осудними, але такими, щодо яких розглядатиметься питання про застосування примусових заходів медичного характеру реалізують їх законні представники.”
7. Усіх законних представників незалежно від суб’єкта представництва пропонується наділити рядом процесуальних прав, зокрема:
у стадії порушення справи – правом бути присутнім під час відібрання пояснень від представлюваного і самому давати пояснення з приводу обставин, що мають значення для справи; правом бути попередженим про прийняте в результаті провадження у стадії порушення кримінальної справи рішення; правом ознайомитись з постановою про порушення кримінальної справи чи відмову в такому порушенні; правом оскаржувати прийняте рішення;
у стадії досудового розслідування – збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, та подавати інформацію про них; бути присутнім на допитах представлюваного та під час вчинення інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за їх клопотанням, клопотанням захисника чи самого законного представника; з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого застосовувати науково-технічні засоби під час проведення слідчих дій, у яких він бере участь, а також під час ознайомлення з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; ознайомлюватися після закінчення досудового розслідування або дізнання з усіма матеріалами справи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; на забезпечення безпеки;
у стадії попереднього розгляду справи – бути попередженими про час та місце такого розгляду; заявляти відводи та клопотання; у випадку призначення справи до розгляду, знайомитись з обвинувальним висновком та іншими матеріалами справи; оскаржувати рішення суду;
у стадії судового розгляду – заявляти відводи та інші клопотання; подавати докази; давати показання; брати участь у дослідженні інших доказів; брати участь у судових дебатах; отримувати копію вироку; знайомитись з протоколом судового засідання та матеріалами справи протягом строку апеляційного оскарження;
у стадіях апеляційного, касаційного та виключного провадження – подавати скарги та підтримувати їх у суді чи відмовитись їх підтримувати; заявляти клопотання; давати показання.
8. Крім того, законні представники обвинувачених повинні володіти правом:
у стадії порушення справи – від імені представлюваного заявляти з’явлення зі зізнанням;
у стадії досудового розслідування – знати, в чому обвинувачують (підозрюють) представлюваного; до першого допиту представлюваного мати з ним та захисником конфіденційне побачення.
9. Законні представники потерпілих повинні володіти правом:
у стадії порушення справи – на власний розсуд заявляти про злочин, вчинений проти представлюваного у справах публічного обвинувачення; на власний розсуд подавати скаргу про злочин, вчинений проти малолітнього чи визнаного судом недієздатним представлюваного у справах приватного обвинувачення; за згодою представлюваного подавати скаргу про злочин, вчинений проти неповнолітнього у віці від 14 до 18 років чи обмежено дієздатного представлюваного у справах приватного та приватно-публічного обвинувачення;
у стадії досудового розслідування – брати участь під час оголошення представлюваному про визнання його потерпілим і в роз’ясненні йому передбачених законом прав; запрошувати представлюваному представника за договором; подавати докази; на відшкодування витрат по явці; на забезпечення безпеки;
у стадії судового розгляду – підтримувати обвинувачення чи відмовитись від його підтримання.
10. Законний представник малолітнього свідка повинен бути наділений правом від імені представлюваного заявити про відмову давати свідчення щодо себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя.
11. Серед обов’язків законних представників варто виділити обов’язок: з’являтись на виклик слідчих органів; дотримуватись процесуального порядку ведення слідства; забезпечити належну поведінку представлюваного та його явку до слідчого, прокурора і суду, якщо він перебуває під наглядом законного представника.
Законний представник обвинуваченого зобов’язаний допомогти представлюваному запросити захисника, а у випадку малоліття чи неосудності особи – запросити його самостійно.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Нормативні матеріали
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Кримінально-процесуальний Кодекс України. Офіційне видання. – К., 2002. – 270 с.
3. Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіційне видання. – К., 2003. – 88 с.
4. Кримінальний кодекс України. – Х., 2001. – 166 с.
5. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 21-22. – Ст.135.
6. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради. – 1991. – №53. – Ст.793. (Із змінами, внесеними згідно із Законами № 3130-XII ( 3130-12 ) від 22.04.93, ВВР, 1993, № 22, ст.229; № 3662-XII ( 3662-12 ) від 26.11.93, ВВР, 1993, № 50, ст.474; № 103/95-ВР від 21.03.95, ВВР, 1995, № 11, ст. 71; № 358/95-ВР від 05.10.95, ВВР, 1995, № 34, ст.268; № 2171-III ( 2171-14 ) від 21.12.2000, ВВР, 2001, № 9, ст.38; № 2663-III ( 2663-14 ) від 12.07.2001, ВВР, 2001, № 44, ст.233; № 2922-III ( 2922-14 ) від 10.01.2002, ВВР, 2002, № 17, ст.117; № 2981-III ( 2981-14 ) від 17.01.2002, ВВР, 2002, № 17, ст.125; № 743-IV ( 743-15 ) від 15.05.2003, ВВР, 2003, № 29, ст.233; № 762-IV ( 762-15 ) від 15.05.2003, ВВР, 2003, № 30, ст.247; № 1130-IV ( 1130-15 ) від 11.07.2003; Рішенням Конституційного Суду України № 5-зп ( v005p710-97 ) від 30.10.97.)
7. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради. – 1994. – №11. – Ст.51. (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 523-IV ( 523-15 ) від 06.02.2003, ВВР, 2003, № 16, ст.124.)
8. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року // Відомості Верховної Ради. – 1997. –№ 24, ст.170. ( Із змінами, внесеними згідно із Законом № 163-XIV ( 163-14 ) від 06.10.98, ВВР, 1998, № 48, ст.292; № 997-XIV ( 997-14 ) від 16.07.99, ВВР, 1999, № 41, ст.372; № 1366-XIV ( 1366-14 ) від 11.01.2000, ВВР, 2000, № 9, ст. 67; № 1841-III ( 1841-14 ) від 22.06.2000, ВВР, 2000, № 46, ст.393; № 2182-III ( 2182-14 ) від 21.12.2000, ВВР, 2001, № 9, ст. 39; № 2419-III ( 2419-14 ) від 17.05.2001, ВВР, 2001, № 31, ст.149; № 2470-III ( 2470-14 ) від 29.05.2001, ВВР, 2001, № 32, ст.172; № 2493-III ( 2493-14 ) від 07.06.2001, ВВР, 2001, № 33, ст.175; № 2628-III ( 2628-14 ) від 11.07.2001, ВВР, 2001, № 49, ст.259; № 254-IV ( 254-15 ) від 28.11.2002, ВВР, 2003, № 4, ст.31; № 594-IV ( 594-15 ) від 06.03.2003, ВВР, 2003, № 24, ст.159; № 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003, ВВР, 2003, № 27, ст.209; № 703-IV ( 703-15 ) від 03.04.2003, ВВР, 2003, № 28, ст.216; № 862-IV ( 862-15 ) від 22.05.2003, ВВР, 2003, № 37, ст.301; № 969-IV ( 969-15 ) від 19.06.2003, ВВР, 2003, № 45, ст.360; № 1377-IV ( 1377-15 ) від 11.12.2003; з Рішенням Конституційного Суду № 1-рп/2000 ( v001p710-00 ) від 09.02.2000.)
9. Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 року // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 6. – Ст. 35. ( Із змінами, внесеними згідно із Законами № 312-XIV (312-14) від 11.12.98, ВВР, 1999, № 4, ст.35; № 864-XIV (864-14) від 08.07.99, ВВР, 1999, № 36, ст.318; № 673-IV (673-15) від 03.04.2003, ВВР, 2003, № 28, ст.211; № 1410-IV (1410-15) від 03.02.2004.)
10. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 13 січня 2000 року // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 10. – Ст. 79.
11. Закон України “Про біженців” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 47. – Ст. 250. ( Із змінами, внесеними згідно із Законом № 662-IV ( 662-15 ) від 03.04.2003, ВВР, 2003, № 27, ст. 209.)
12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
13. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
14. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 року № 6 “Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
15. Наказ Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року № 34/166/131/88 “Про затвердження Правил опіки та піклування” // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi
16. Минимальные стандартные правила ООН касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних // Омельяненко Г.М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. – К., 2002. – С.75-103.
17. Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456 від 29.04.2003 // http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=14901
Спеціальна література
18. Адаменко В. Д. Советское уголовно-процессуальное представительство. – Томск, 1978. – 196 с.
19. Адаменко В. Д. Субъекты защиты обвиняемого. – Красноярск, 1990. – 208 с.
20. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964. – 486 с.
21. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Харьков, 1977. – 46 с.
22. Андреев В. К. Представительство в гражданском праве. – Калинин, 1978. – 87 с.
23. Бараннік Р.В. Право особи на свободу від самовикриття, викриття членів її сім’ї чи близьких родичів у кримінальному процесі України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 20 с.
24. Башкирова Р. Судебная защита прав детей // Советская юстиция. – 1975. – №24. – С. 12-13.
25. Біленчук П.Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. – К., 1999. – 352 с.
26. Боброва И., Метелица Ю., Шишков С. О критериях оценки психических недостатков, препятствующих обвиняемому осуществить право на защиту // Социалистическая законность. – 1983. – №11. – С.47-49.
27. Божьев В. Обеспечение прав потерпевшего в стадии предания суду // Советская юстиция. – 1964. – №2. – С.7-9.
28. Божьев В. П. Представительство в уголовном процессе // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 15. – 1968. – С.117-134.
29. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М., 1975. – 176 с.
30. Бойко В., Бобечко Н. Щодо деяких положень нового кримінально-процесуального законодавства України // Право України. – 2003. – № 1. – С. 102-104.
31. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і головний редактор В. Т. Бусел. – К., 2001.– 1128 с.
32. Весельський В. Питання захисту осіб, які мають інформацію про злочинну діяльність // Право України. – 1999. – № 7. – С.58-59.
33. Возбуждение и расследование дел о преступлениях несовершеннолетних. – Волгоград, 1982. – 100 с.
34. Выдря М. М. Гарантии прав потерпевшего и его представителя при рассмотрении уголовного дела в суде // Советское государство и право. – 1965. – №7. – С.134-137.
35. Галимов О.Х. Малолетние лица в уголовном судопроизводстве. – СПб., 2001. – 224 с.
36. Галкин Б.А. Советский уголовно-процессуальный закон. – М., 1962. – 255 с.
37. Гогусть О. Норми законодавства щодо додаткового розслідування потребують вдосконалення // Право України. – 1998. – №3. – С. 58-59
38. Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – К., 1998. – 192 с.
39. Грошевой Ю.М. Освобождение от уголовной ответственности в стадии судебного разбирательства. – Х., 1979. – 160 с.
40. Грошков С. Процессуальное положение законного представителя обвиняемого или потерпевшего // Социалистическая законность. – 1966. – №11. – С.67
41. Гукасян Р. Проблема интереса в гражданском процессуальном праве. ¬– Саратов, 1970. – 190 с.
42. Гуковская Н. И. Участие третьих лиц в допросе несовершеннолетнего обвиняемого (в порядке обсуждения) // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 21. – М.,1974. – С. 112.
43. Гуковская Н. И., Долгова А. И., Миньковский Г. М. Расследование и судебное разбирательставо дел о преступлениях несовершеннолетних. – М., 1954. – 226 с.
44. Гуляев А.П. Следователь в уголовном процессе. – М., 1981.
45. Даев В. Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1974. – № 1. – С. 64-73
46. Демидов И.Ф. Заявитель в советском уголовном процессе // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 36. –М., 1982. ¬¬– С. 87-88
47. Дождев Д.В. Римское частное право. – М., 2000. – 784 с.
48. Ершова Н. М. Опека и попечительство. – М., 1971. – 80 с.
49. Захожий Л. Гарантии права обвиняемого на защиту при его психических недостатках // Социалистическая законность. – 1974. – №9. – С.59-61.
50. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі. – К., 2002. – 271 с.
51. Ивакин В. О законном представительстве в гражданском процессе // Советская юстиция. – 1980. – №22. – С.23-24.
52. Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М, 1964. – 163 с.
53. Иоффе О.С. Советское гражданское право. ¬– Л., 1958. – 456 с.
54. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве. – М., 1984. – 145 с.
55. Исаков В.Б. Фактический состав в механизме правового регулирования. – Саратов, 1980. – 128 с.
56. Івашкович І. Реально забезпечити право на захист // Право України. – 1999. – № 6. – С. 84-85
57. Казаренко М. Представництво інтересів особи, котра не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, на стадії попереднього розслідування // Право України. – 1998. – № 1. ¬– С. 120-122.
58. Казаренко М. Судово-правова реформа та досудове розслідування: практичні аспекти взаємодії // Право України. – 1999. – № 1. – С. 83.
59. Калмыкова Н. В. Защита по делам несовершеннолетних. – Минск, 1981. – 110 с.
60. Кашепов В.П., Фурсова Ф.П. Предупреждение судом преступлений несовершеннолетних. – М., 1979. – 98 с.
61. Клименко Я. Добровільне відшкодування шкоди особам, постраждалим від злочину // Право України. – 2002. – № 3. – С. 83.
62. Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1964. – С. 39-41
63. Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовным делам. – Воронеж, 1971. – 256 с.
64. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1894.
65. Коченов М., Кульчицкий Б. Определение способности самостоятельно осуществлять свое право на защиту // Социалистическая законность. – 1978. – №5. – С.68-69.
66. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М., 1958. – 146 с.
67. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практ. комент./ За ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К., 2003. – 938 с.
68. Курс советского гражданского процессуального права. – Т. 1. – М., 1981. – 464 с.
69. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. – М., 2000. – 511 с.
70. Лазарева В. А. Охрана прав и законных интересов несовершеннолетних потерпевших в советском уголовном процессе. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук – М., 1980. – 18 с.
71. Лазарева В. Защита прав и интересов несовершеннолетних потерпевших в уголовном процессе // Социалистическая законность. – 1980. – №3. – С.49-50.
72. Ландо А. С. Представители несовершеннолетних обвиняемых в советском уголовном процессе. – Саратов, 1977. – 134 с.
73. Ленский Л. Защита несовершеннолетних в советском суде. – М., 1949. – 82 с.
74. Леоненко В. В. Розгляд справ про злочини неповнолітніх у стадії віддання до суду. – К., 1972. – 151 с.
75. Леоненко В. В. Судебное производство по делам о преступлениях несовершеннолетних. – К., 1987. – 145 с.
76. Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. – К., 2001. – 237 с.
77. Матюшенко Р. Закриття кримінальної справи у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим // Право України. – 2002. – № 4. – С. 95.
78. Мельник В. До проблеми виконання покарання засудженими з психічними аномаліями в умовах ВТУ// Право України. – 2000. – №5. – С. 67-68.
79. Мельникова Э. Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии: Учебное пособие. ¬– М., 2000. – 272 с.
80. Мельникова Э.Б. Правосудие по делам несовершеннолетних: история и современность. – М., 1990. – 120 с.
81. Миньковский Г. М. Особенности расследования и судебного разбирательства дел о несовершеннолетних. – М., 1959. – 224 с.
82. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. – К., 1999. – 536 с.
83. Михеенко М.М. Доказывание в светском уголовном судопроизводстве. – К., 1984. – 140 с.
84. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 73
85. Научно-практический комментарий к уголовно-процессуальному кодексу РСФСР /Под ред. Л. Н. Смирнова. – М., 1965. – 636 с.
86. Невзгодина Е. Л. Представительство по советскому гражданскому праву. – Томск, 1980. – 158 с.
87. Невзгодина Е. Л. Структура представительства // Гражданские правоотношения и их структурные особенности. Сборник ученых трудов, Вип. 39. – Свердловск, 1975. – с. 82-91.
88. Невзгодина Е. Основания представительства в советском гражданском праве // Вопросы правового регулирования в социалистическом обществе. – Свердловск. – 1975. – с. 68-82.
89. Никандров В.И. Участие родителей несовершеннолетних подозреваемых и обвиняемых в уголовном процессе // Государство и право. 1993. – № 8. – С. 96-103.
90. Ніколаєв О. Підстави притягнення особи як обвинуваченого і забезпечення її прав та законних інтересі // Право України. – 2000. – №10. – С. 95.
91. Нове у кримінально-процесуальному законодавстві / За ред. проф. Ю.М. Грошевого. – Харків, 2002. – С. 160 с.
92. Новицький І. Цивільний позов у кримінальній справі // Право України. – 2003. – № 1. – С. 128.
93. Новобратский Л. Законный представитель несовершеннолетнего в уголовном процессе // Советская юстиция. – 1962. – №24. – С.10-11.
94. Нор В. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К., 1989. – 273 с.
95. Нор В. Возмещение причиненного преступлением материального ущерба в советском уголовном процессе. – К., 1988. – 94 с.
96. Нор В. Удосконалення процесуального статусу потерпілого від злочину та системи гарантій захисту його прав і законних інтересів // Вісник Львівського Університету. – 2001. – Вип. 36. ¬– С. 524-532.
97. Омельяненко Г. Захисник як суб’єкт оскарження вироку, що не набрав законної сили // Право України. – 1999. №7. – С.66
98. Омельяненко Г. М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. – К., 2002. – 128 с.
99. Омельяненко Г. Щодо інституту направлення справи на додаткове розслідуваня у кримінально-процесуальному законодавстві України // Право України. – 2000. – №4. – С. 54-56
100. Павлуник І. А. Представництво в цивільному процесі України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2002.
101. Павлуник І.А. Законне представництво в цивільному процесі // Вісник Київського Національного Університету. – Вип. 37. – 2000. – С. 33-38.
102. Пергамент А. И. Опекун как гражданско-правовой представитель несовершеннолетнего // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 14. – 1968. – С. 174-197.
103. Перлов И.Д. Право на защиту. – М., 1969. – 184 с.
104. Писарчук С. Представництво в касаційній інстанції // Вісник Львівського Університету. – 2000. – Вип. 35. ¬– С. 512-514.
105. Писарчук С. Про межу здійснення представником прав на досудовому слідстві // Вісник Львівського Університету. – 2001. – Вип. 36. ¬– С. 593-595.
106. Полосков В.П. Правоспособность и дееспособность в советском уголовном процессе. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук – М., 1985. – 22 с.
107. Понарин В.Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе России. – Воронеж, 1994. – 186 с.
108. Пономарев И. Б. Правоспособность и дееспособность как предпосылки уголовно-процессуальных отношений // Советское государство и право. – 1971. – №6. – С.110-112.
109. Попелюшко В. Предмет доказування в кримінальному процесі (процесуальні та кримінально-правові аспекти). – Острог, 2001. – 236 с.
110. Попелюшко В. Справи приватного обвинувачення: актуальні проблеми, законодавчі парадокси // Право України. – 2003. – № 4. – С. 100-102.
111. Попелюшко В.О. До питання про зміст та правовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист // Адвокат – 2002. – №1. – С.18-21.
112. Пхаладзе Б. В. Соотношение правоспособности и субъективного права // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 14. – 1968. – с. 61-74.
113. Радеев В. В. Расследование преступлений совершенных лицами с психическими недостатками. – Волгоград, 1987.
114. Рахунов Р. Д. Аналогия в уголовном процессе // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1971. – №2. – С.68 – 75.
115. Рахунов Р. Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности по советскому праву. – М.,1961. – 277 с.
116. Репешко П. Особливості допиту неповнолітніх в кримінальному судочинстві України // Право України – 2000. – №11. – С.122-125.
117. Рогатюк І. Функція обвинувачення — рушійна сила кримінального процесу // Право України. – 2002. – № 2. – С. 80.
118. Розенберг Я. А. Представительство в советском гражданском процессе. – Рига, 1974. – 132 с.
119. Ряcенцев В. А. Основания представительства в советском гражданском праве // Ученые записки ВЮЗИ. – Вып. 1.– М., 1948. – с.46-59.
120. Ряcенцев В. А. Происхождение представительства и его сущность в буржуазном гражданском праве // Ученые записки ВЮЗИ. – Вып. 10. – 1960. – с. 75-89.
121. Рясенцев В. Законные представители по советскому гражданскому праву // Социалистическая законность. – 1947. – № 2. – С. 17-20.
122. Самолюк В. Законне представництво свідка у кримінальному процесі // Вісник Львівського Університету. – 2004. – Вип. 40. ¬– С. 387-393.
123. Самолюк В. Законне представництво у стадії порушення кримінальної справи // Вісник Львівського Університету. – 2004. – Вип. 39. ¬– С. 450-458.
124. Самолюк В. Законні представники у кримінальному процесі // Наукові записки НаУ “Острозька академія”: серія право. – 2003. – №4. – С. 254-261.
125. Самолюк В. Обсяг дієздатності особи та її законне представництво у кримінальному процесі // Вісник Львівського Університету. – 2003. – Вип. 38. ¬– С. 530-537.
126. Самолюк В. Передумови та підстави законного представництва у кримінальному процесі // Часопис Київського університету права. – 2004. – № 3. – С.71-80.
127. Самолюк В. Сутність законного представництва у кримінальному процесі України // Держава і право: Зб. наук. праць. – Вип. 26. – К., 2004.- С.488-493.
128. Самолюк В. Особливості законного представництва потерпілого у справах приватного обвинувачення // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІ регіональної науково-практичної конференції. 3-4 лютого 20005 р. – Львів: Юридичний факультет львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С.400-402.
129. Саркисянц Г. П. За щитник в уголовном процессе. – Тбилиси, 1971. – 249 с.
130. Саркисянц Г.П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в суде. – Ташкент, 1985. – 151 с.
131. Сафин Н. Ш. Допрос несовершеннолетнего подозреваемого в советском уголовном судопроизводстве. – Казань, 1990. – 162 с.
132. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Х.: “Консум”, 2001. – 534 с.
133. Смітієнко 3., Назаренко Р. Вдосконалення кримінально-процесуальних правовідносин на початковому етапі кримінального судочинства // Право України. – 2000. – №5. – С. 38-40.
134. Степанов В., Шимановский В. Процессуальное положение близких родственников лица, погибшего от преступления // Социалистическая законность. – 1970. – №1. – С.56-57.
135. Стецовский Ю. Вступление в уголовный процесс законного представителя обвиняемого // Советская юстиция. – 1969. – №10. – С.9-11.
136. Стецовский Ю. И. Уголовно-процессуальная деятельность защитника. – М., 1982. – 176 с.
137. Стецовский Ю. Процессуальное положение законного представителя обвиняемого // Советская юстиция. – 1970. – №6. – С.13-14.
138. Стремовский В.А. Участники предварительного следствия. – Ростов, 1966. – 256 с.
139. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – Т. 1. – М., 1968. – 470 с.
140. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – Т. 2. – М., 1970. – 516 с.
141. Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. – М., 2001. – 776 с.
142. Тепляков П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в советском уголовном процессе // Социалистическая законность. – 1972. – № 10. – С. 40-41.
143. Тепляков П. П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в русском дореволюционном уголовном процессе // Вестник Московского Университета. – 1972. – № 5. ¬– С. 85-88.
144. Тепляков П. П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в советском уголовном процессе. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук – М., 1973. – 24 с.
145. Тепляков П. П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в русском дореволюционном уголовном процессе // Вестник Московского Университета. – 1972. – № 5. ¬– С. 85.
146. Тепляков П. П. О процессуальной самостоятельности законного представителя несовершеннолетнего обвиняемого в советском уголовном процессе // Вестник Московского Университета. – 1973. – № 3. ¬– С. 67-73.
147. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. – К., 2002. – 1056 с.
148. Титов А. Участь захисника в кримінальних справах за призначенням: окремі проблеми // Право України. – 2002. – №3. – С. 87-89.
149. Толочко О. Європейський досвід застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві // Право України. – 2001. – № 6. – С. 43.
150. Туленков П. М. Участие представителей на предварительном следствии в советском уголовном процессе. – Волгоград, 1976. – 84 с.
151. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. Коммент./ В. Г. Белоусенко, Ю. М. Грошевой, А. Я. Дубинский и др. ¬¬– К., 1984. – 595 с.
152. Ульянова Л.О. О процессуальном положении адвоката и его позиции по делу // Социалистическая законность. – 1966. – № 3. – С. 60-61.
153. Філін Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кримінальндо справи // Право України. – 2003. – № 7. – С. 93-95.
154. Халдеев А. С. Судья в уголовном процессе. – М., 2000. – 501 с.
155. Ханнанов Р.А. Нормативные условия в динамике гражданского правоотношения // Советское государство и право. – 1973. – №8. – с. 123-127.
156. Холодковская Е. М. Дееспособность психически больных в судебно-психиатрической практике. – М.: Медицина, 1967. – 111 с.
157. Цивільне право України / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. Книга перша. – К., 2000. – 566 с.
158. Цыпкин А.Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. – Саратов, 1959. – 164 с.
159. Чарданцев А.Ф. Системообразующие связи права // Советское государство и право. – 1974. – №8. – С.10-17.
160. Шаповалова Л. Підстави визнання особи потерпілим // Право України. – 2000. – № 7. – С. 42.
161. Шейфер С. А., Лазарева В. А. Участие потерпевшего и его представителя на предварительном следствии. – Куйбышев, 1979. – 92 с.
162. Шерстюк В. М. Судебное представительство по гражданским делам. – М., 1984. ¬– 114 с.
163. Шимановский В. Законные представители обвиняемого и потерпевшего в предварительном следствии // Социалистическая законность. – 1971. – №7. – С.57-60.
164. Шпилев В. Н. Участники уголовного процесса. ¬– Минск, 1970. – 176 с.
165. Шумило М.Є. Реабілітація в кримінальному процесі України. – Х., 2001. – 317с.
166. Щерба С. П. Расследование и судебное разбирательство по делам лиц, страдающих физическими или психическими недостатками. – М., 1975. – 144 с.
167. Элькинд П.С. Расследование и судебное рассмотрение дел о невменяемых. – М., 1959. – 112 с.
168. Юркова Г. Чи відповідає інститут додаткового розслідування Конституції України // Право України. – 2000. – №1. – С. 79-81
169. Юрченко В. Е. Гарантии прав потерпевшего в судебном разбирательстве.– Томск, 1977. – 140 с.
170. Якимов А.Ю. Статус субъекта права (теоретические вопросы) // Государство и право. – №4. – 2003. – С.5-12.
171. Якуб М. Л. Понятие процессуальной функции в советском уголовном судопроизводстве // Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 85-89.
172. Якубов С. А. Субъекты советского гражданского процессуального права. – Ташкент, 1973. – 260 с.
Використана практика
173. Кримінальна справа № 1-111/2002 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
174. Кримінальна справа № 1-126/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
175. Кримінальна справа № 1-22/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
176. Кримінальна справа № 1-24/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
177. Кримінальна справа № 1-45/2001 // Архів Нетішинського міського суду Хмельницької обл.
178. Кримінальна справа № 15/87-2000 // Архів Острозького районного суду Рівненської обл.
179. Кримінальна справа № 1-61/2003 // Архів Острозького районного суду Рівненської обл.
180. Кримінальна справа № 1-68/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
181. Кримінальна справа № 1-77/2000 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
182. Кримінальна справа № 1-77/2000 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
183. Кримінальна справа № 1-78/2003 // Архів Нетішинського міського суду Хмельницької обл.
184. Кримінальна справа № 1-87/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
185. Кримінальна справа № 1-90/2003 // Архів Острозького районного суду Рівненської обл.
186. Кримінальна справа №1-137/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
187. Кримінальна справа №1-43/99 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.
188. Кримінальна справа №15/185-1999 // Архів Острозького районного суду Рівненської обл.
189. Кримінальна справа №1-61/2003 // Архів Острозького районного суду Рівненської обл.
190. Кримінальна справа №1-68/2001 // Архів Славутського районного суду Хмельницької обл.