ЗАСАДА ДИСПОЗИТИВНОСТІ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ ТА ЇЇ СПІВВІДНОШЕННЯ З ПУБЛІЧНІСТЮ ТА ЗМАГАЛЬНІСТЮ 15
1.1. ПОНЯТТЯ ПРИНЦИПУ (ЗАСАДИ) КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ 15
1.2. СУТЬ ЗАСАДИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ ТА РОЗВИТОК ВЧЕННЯ ПРО НЕЇ 20
1.2.1. Розвиток вчення про диспозитивність в науці кримінально-процесуального права 20
1.2.2. Суб’єкти диспозитивності 28
1.2.3. Види диспозитивності та їх прояви 39
1.3. СПІВВІДНОШЕННЯ ДИСПОЗИТИВНОСТІ З ЗАСАДАМИ ПУБЛІЧНОСТІ ТА ЗМАГАЛЬНОСТІ 47
РОЗДІЛ 2. ПРОЯВИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ ПРИ РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ В КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ 58
РОЗДІЛ 3. ПРОЯВИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ХОДІ ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ З РІЗНИМИ ВИДАМИ ОБВИНУВАЧЕННЯ 93
3.1. ПРОЯВИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ХОДІ РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРИВАТНОГО ТА ПРИВАТНО-ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ 93
3.2. ПРОЯВИ ДИСПОЗИТИВНОСТІ У СПРАВАХ ПУБЛІЧНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ 155
ВИСНОВКИ 188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 199
ДОДАТКИ 235

ВСТУП

Актуальність теми. В кримінальному процесі, який ґрунтується на пріоритеті цінності людини, приватні інтереси визнаються іноді не меншою цінністю, ніж інтереси публічні. Проголошення Конституцією України прав і свобод людини за відсутності надійних правових гарантій їх забезпечення, в умовах небажання держави відмовлятися від надмірного, часто не зумовленого об’єктивною необхідністю втручання в приватне життя, недостатнє для того, щоб говорити про справжню свободу людини, про фактичну (а не декларативну) цінність її прав.
Характер правової реформи, що проводиться в Україні, вимагає формування інститутів, які б відповідали новим потребам суспільства, покликаних, в тому числі на основі допуску в кримінальний процес диспозитивності, забезпечити можливість найбільш ефективної реалізації та захисту прав і свобод людини. В сучасному ж кримінальному процесі домінує принцип публічності. Але одне з завдань судової реформи вбачається у звільненні судочинства від надлишку публічності і підпорядкування його інтересам людини. Гіпертрофування засади публічності лише зовні носить гуманний характер. Насправді це – неповага до особи, на волевиявлення якої не зважають ніби-то для її ж блага. Доповнення публічної засади диспозитивною, побудова кримінального процесу на основі їх розумного поєднання з метою належного захисту публічних і приватних інтересів, в кінцевому результаті служить досягненню цілей кримінального судочинства в цілому.
Зазначені обставини визначають соціально-політичну актуальність дослідження проблеми, якій присвячене це дослідження.
Не можна сказати, що засаді диспозитивності не було приділено увагу в юридичній літературі. В дорадянський період до проблем диспозитивності в кримінальному судочинстві в своїх роботах зверталися, зокрема, В.К. Случевський, П.І. Люблінський, Л.Я. Таубер, С.Г. Фельдштейн, І.Я. Фойницький, А.П. Чебишев-Дмітрієв, І.Г. Щегловітов.
У радянський період цій проблемі приділяли увагу такі вчені як В.П. Божьєв, В.Н. Боярінцев, І.М. Гальперін, В.Г. Даєв, С.І. Катькало, А.М. Ларін, В.З. Лукашевич, А.А. Мельников, Л.А. Названова, Н.Н. Полянський, І.І. Потеружа, В.А. Рзановський, В.М. Савицький, М.С. Строгович, А.Л. Ципкін, А.М. Юсубов, М.Я. Якуб та ін. В наші дні в розробку проблем диспозитивності в кримінальному судочинстві внесли свій внесок: О.С. Александров, Х.Д. Алікперов, М.Т. Аширбекова, Ф.Н. Багаутдінов, Н.Ю. Волосова, О.С. Головачук, Ю.М. Грошевий С.Л. Деревянкін, В.В. Дорошков, С.А. Касаткіна, Н.Н. Ковтун, Л.М. Лобойко, В.Т. Маляренко, Л.М. Маслєннікова, А.Е. Мусілімов, І.Б. Михайлівська, М.О. Ноздріна, В.Т.Нор, Н.Е. Петрова, І.Л. Петрухін, С.С. Пономаренко, О.І. Рогова, О.О. Седаш, О.Ф. Тенісна, В.С. Шадрін, А.А. Шамардін, С.А. Шейфер, С.Д. Шестакова, М.Є. Шумило та інші.
Проблемам диспозитивності було присвячено декілька дисертаційних досліджень, серед яких кандидатські дисертації В.Н. Боярінцева «Соотношение публичности и диспозитивности в советском судебном праве» (М., 1987), О.І. Рогової «Пределы проявления диспозитивности в уголовном судопроизводстве» (Томськ, 1994). О.С. Александрова «Диспозитивность в уголовном процессе» (Н.Новгород, 1995), С.А. Касаткіної «Публичность и диспозитивность в российском уголовном процессе» (М., 2002) О.О. Седаш «Частное начало в российском уголовном судопроизводстве» (Оренбург, 2002), І.С. Дікарьова «Диспозитивність у кримінальному судочинстві» (Волгоград, 2004), А.Е. Мусілімова «Диспозитивность в уголовном процессе Республики Казахстан» (Караганда, 2004), М.О. Ноздріної «Диспозитивність як елемент принципу змагальності» (Х., 2004), О.Ф. Тенісної «Производство по делам частного обвиненния как форма диспозитивности» (Іжевськ, 2004), С.Л. Деревянкіна «Публічність та диспозитивність у кримінальному судочинстві» (Х., 2005), а також докторська дисертація Л.М. Маслєннікової «Публичное и диспозитивное начало в уголовном судопроизводстве России» (М., 2000).
Проте багато проблем, які стосуються дії диспозитивності в кримінальному процесі, залишаються недослідженими або дискусійними. Крім того, враховуючи зміни, яких зазнало українське кримінально-процесуальне законодавство, виникає необхідність нового наукового осмислення фактів, які обумовлюють зміст засади диспозитивності з позиції співвідношення публічних та приватних інтересів. Виходячи з викладеного, це дослідження злободенне в теоретичному аспекті.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках науково-дослідної проблематики кафедри кримінального процесу та криміналістики ЛНУ ім. Івана Франка “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи у кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103U005941).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування суті диспозитивності, розгляд форм прояву диспозитивності, розробка науково обґрунтованих рекомендації по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і покращенню практики його застосування.
Зазначена мета обумовила необхідність вирішення наступних завдань:
- прослідкувати розвиток поглядів на диспозитивність у науці кримінально-процесуального права в дорадянський, радянський періоди, та у теперішній час;
- розкрити поняття диспозитивності в кримінальному судочинстві;
- розглянути значення приватного інтересу в механізмі реалізації суб’єктивного права;
- розглянути співвідношення диспозитивності з окремими принципами кримінального судочинства, її роль у забезпеченні конституційних прав і свобод громадян;
- запропонувати шляхи вдосконалення механізму забезпечення прав та свобод особи в кримінальному процесі із позицій співвідношення публічних та приватних інтересів.
Об’єктом дослідження виступає диспозитивність у всіх аспектах її прояву, що закріплена та знаходить прояв у відповідних кримінально-процесуальних нормах.
Предметом дослідження є норми, які регламентують засаду диспозитивності та умови її реалізації в кримінальному процесі України; норми кримінально-процесуального законодавства зарубіжних країн; доктринальні погляди на проблему, відповідна судова практика.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить загальнонауковий діалектичний метод пізнання, на основі якого визначалося місце диспозитивності серед інших засад кримінального процесу, взаємозв’язок та взаємообумовленість диспозитивності та публічності в кримінальному судочинстві, а також матеріально-правових та процесуальних аспектів проблеми. Завдяки цьому методу також були виявлені суперечності в законодавстві та правозастосовній практиці як джерело змін в кримінальному судочинстві, залежність між такими кримінально-процесуальними явищами як ступінь підпорядкованості учасників кримінального судочинства та їх процесуальною активністю.
З використанням формально-догматичного методу аналізувалися норми чинного кримінально-процесуального законодавства та формулювалися пропозиції щодо його вдосконалення. Порівняльно-правовий метод дозволив провести співставлення норм законодавства України та ряду зарубіжних держав, а історичний – проаналізувати генезис відповідного правового інституту. Метод конкретно-соціологічних досліджень дав змогу вивчити феномени реалізації аналізованих кримінально-процесуальних явищ у правозастосовній практиці.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення матеріалів 153 СПО та СП-ПубО, розглянутих судами Львівської області в 2003-2006 рр., матеріалів 179 кримінальних справ, при розгляді яких було пред’явлено цивільний позов (розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень), статистичні матеріали Управління судової статистики та звітності Міністерства юстиції України за 2004-2005 рр. (за судовими рішеннями, що набрали законної сили за вказаний період) та Управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного Суду України за 2005-2006 рр. В ході дослідження проведено анкетування 237 осіб (юристів та осіб інших спеціальностей).
Правову базу дослідження складає Конституція України, чинне кримінально-процесуальне законодавство України, проекти КПК України. В роботі також були досліджені окремі положення КПК РФ та РРСФР, Республіки Білорусь. В роботі знайшли своє відображення відповідні роз’яснення Конституційного Суду України та РФ. Автор при викладенні та обґрунтуванні тих чи інших проблем теми посилався на роз’яснення, що містяться в чинних постановах Пленуму ВСУ, Верховного Суду РРСФР.
Наукова новизна одержаних результатів. На підставі аналізу положень колишнього та чинного законодавства України і країн близького зарубіжжя, в дисертації висунуто низку нових в концептуальному плані положень а також пропозицій щодо внесення змін та доповнень до чинного КПК України:
1. Обґрунтовується і формулюється авторське визначення диспозитивності як засади кримінального процесу, на підставі якої його учасники, а також інші зацікавлені особи, що відстоюють в справі особистий інтерес, можуть розпорядитися предметом кримінального процесу (обвинуваченням) чи спірним матеріальним правом при провадженні щодо цивільного позову в кримінальній справі, а також розпорядитися з метою захисту відстоюваних інтересів процесуальними правами в межах, передбачених законом.
2. Вперше висловлена пропозиція доповнити КПК України положенням про те, що коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до висновку про необґрунтованість пред’явленого (чи підтриманого) ним цивільного позову, він зобов’язаний відмовитися від нього (чи його підтримання).
3. Вперше в науці кримінально-процесуального права аналізуються питання процесуального правонаступництва при розгляді цивільного позову у кримінальній справі. Зазначається, що заміна правопопередника на боці цивільного позивача відбувається у разі згоди правонаступника матеріальних прав та обов’язків на цю заміну і на вступ до процесу. За відсутності такої згоди провадження по цивільному позову закривається. Якщо правонаступниками цивільного відповідача, який вибув з процесу, є декілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, яка припинилася, неможливо, то як цивільних відповідачів слід притягувати всіх правонаступників майнових обов’язків вибулої з процесу юридичної особи. Процесуальний правонаступник набуває усіх нереалізованих та нездійснених прав попередника на час вступу у справу. Всі дії, які вчинені до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були б обов’язкові для особи, яку він замінив. У разі скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд в суд першої інстанції права і обов’язки процесуального правонаступника діють в повному обсязі.
4. З метою захисту прижиттєвих інтересів потерпілого від діяння, що належить до категорії СПО (та який помер після того, як відповідна кримінальна справа уже була порушена), вперше запропоновано її близьких родичів, що володіють повною процесуальною дієздатністю, у разі висловлення ними відповідного бажання, наділяти всіма правами потерпілого, за винятком права на примирення.
5. Вперше запропоновано доповнити КПК України положенням про те, що на вимогу приватного обвинувача та обвинуваченого у СПО, проведення дізнання та досудового слідства в такій кримінальній справі є обов’язковим. В цьому випадках кримінальна справа не набуває публічного характеру, а залишається СПО.
6. Вперше пропонується закріпити в КПК положення про те, що у випадках, прямо передбачених законом, здійснення окремих прав, які носять особистий характер (зокрема, права на примирення), можливе лише у разі, коли відповідне повноваження надане представнику представлюваним.
7. Вперше обґрунтовано, що приватний обвинувач вправі відмовитися від підтримання обвинувачення, що має наслідком закриття кримінальної справи в СПО та запропоновано доповнити КПК України відповідним положенням.
8. Вперше висловлена думка про те, що слід доповнити КК України переліком діянь, вчинення яких однозначно унеможливлює звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією чи помилуванням, де було б вказано, що така заборона, зокрема, стосується справ про діяння, передбачені ч.1 ст.27 КПК України.
9. Вперше запропоновано закріпити в КПК України положення про те, що якщо справа про будь-яке з діянь, зазначених в ч.1 ст.27 КПК України має публічне значення, а також у виняткових випадках, коли постраждалий через свій безпорадний стан, залежність від особи, стосовно якої існують обґрунтовані підстави вважати, що вона вчинила щодо постраждалого одне з діянь, переслідування яких здійснюється в приватному порядку, чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу за відсутності скарги постраждалого. Прокурор вправі в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою приватної особи, про діяння, зазначені в ч.1 ст.27 КПК України, і підтримувати обвинувачення в суді, якщо цього вимагає захист публічних інтересів чи інтересів фізичних осіб. Якщо прокурор порушить (або вступить в уже порушену) справу, яка переважно порушується не інакше як за скаргою приватної особи, з підстав, коли: 1) вона має публічне значення; або набуває такого значення згодом; 2) постраждалий через залежний стан, погрози або інші неправомірні дії з боку ймовірного кривдника чи інших осіб не може самостійно захистити свої законні інтереси; така кримінальна справа за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає. Якщо постраждалий не може захистити свої права та інтереси внаслідок безпомічності, зумовленої фізичним станом, але може чітко визначити своє ставлення до того, чи доцільно порушувати таку кримінальну справу (вступати в уже порушену), його волевиявлення при вирішенні зазначеного питання має визначальне значення. Приймаючи рішення про порушення кримінальної справи (вступ в уже порушену) за таких умов, прокурор повинен отримати згоду процесуально дієздатного постраждалого.
10. Вперше в науці кримінально-процесуального права України проведено розмежування понять «прощення боргу» та «відмови від здійснення права», стверджується, що зазначені інститути можуть бути застосовані як окремо однин від одного, так і разом, одночасно.
11. Вперше запропоновано, що якщо для виконання якоїсь з умов звільнення від кримінальної відповідальності потрібен певний час, то суддя повинен відкласти розгляд справи. Якщо винний протягом наданого йому строку виконає відповідну вимогу статті КК України, то при відновленні провадження у кримінальній справі, слід винести постанову про її закриття.
12. Вперше доведено, що за наявності обставин, які тягнуть звільнення від кримінальної відповідальності, особі, яка заперечує проти такого звільнення, але яка визнана винною, покарання не повинно призначатися. У зв’язку з цим було б доцільним доповнити:
- КК України положенням про те, що за наявності обставин, що тягнуть звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, передбачених ч.1 ст.7-1 КПК України, особі, яка визнаною винною у вчиненні злочину, та яка заперечує проти такого звільнення покарання не призначається;
- КПК України нормою, відповідно до якої суд в такому випадку постановляє обвинувальний вирок без призначення.
13. Вперше визнано за необхідне доповнити КПК України положенням про те, що кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю за наявності підстав, передбачених в Особливій частині КК України а також зазначити, що закриття справи з таких підстав не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує.
14. Додатково обгрунтовано, що у виняткових випадках, при необхідності провести додаткові розрахунки щодо цивільного позову, що зумовлюють відкладення судового розгляду та за умови, що уточнення розміру шкоди не впливає на кримінально-правову кваліфікацію та визначення розміру покарання, суд в резолютивній частині обвинувального вироку вправі визнати за цивільним позивачем право на задоволення цивільного позову, а вже питання про розмір відшкодування в такому випадку вирішується в порядку цивільного судочинства.
15. Наведено додаткові аргументи щодо підстав віднесення певної групи суспільно-небезпечних діянь до категорії СПО і вперше сформульована система таких підстав з поділом на основні та додаткові. При цьому основними підставами запропоновано визнавати: 1) їх відносно невисоку суспільну небезпеку; 2) специфіку безпосереднього об’єкту злочину (шкода заподіюється виключно інтересам приватної особи). Додатковими підставами, на думку автора є: 1) небажання держави втручатися в інтимні питання приватного життя осіб, що може завдати їм суттєвої шкоди; 2) необхідність врахування думки постраждалого для правильної оцінки характеру і ступеня суспільної небезпеки посягання.
У зв’язку з вищезазначеним запропоновано відмовитися від інституту приватно-публічного обвинувачення та наведено авторський перелік діянь, кримінальне переслідування яких порушується не інакше як за скаргою приватної особи (фізичної та юридичної).
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вона містить положення, спрямовані на вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства. Крім того, висновки та рекомендації, які містяться в роботі, можуть бути використані для подальшої наукової розробки цілої низки питань теорії кримінального процесу, в практичній діяльності судів, органів прокуратури, досудового розслідування та адвокатів, а також при викладанні кримінального процесу студентам юридичних вузів та факультетів, слухачам навчальних закладів, які займаються перепідготовкою і підвищенням кваліфікації працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, обговорена на засіданні кафедри, де одержала позитивну оцінку і рекомендована до захисту.
Більшість сформульованих в дисертації положень отримали апробацію на наступних міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини та громадянина в Україні”(16 квітня 2004 р, м. Івано-Франківськ); міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів «Проблемы развития законодательства и правоприменительной практики» (29-30 жовтня 2004 р., м. Мінськ); ХІ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”( 3-4 лютого 2005 р., м. Львів); ХІІ міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Ломоносов-2005», (12-15 квітня 2005 р., м. Москва); VI всеукраїнській науково-практичній конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні”( 28-29 квітня 2005 р., м. Острог); міжнародній науково-практичній конференції “Юридична наука: проблеми та перспективи розвитку (регіональний аспект)” (30 вересня – 1 жовтня 2005р., м. Великий Новгород); міжнародній науковій конференції, “Актуальні проблеми правознавства: історія та сучасність” (18-19 жовтня 2005 р., м. Мінськ); XІІ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні”( 9-10 лютого 2006 р., м. Львів); міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Ломоносов - 2006”( 12-15 квітня 2006 р., м. Москва); ХІІІ регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (8-9 лютого 2007 р., м. Львів); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства – до правової держави» (25 квітня 2007 р., м. Харків).
За підсумками роботи підготовлені, направлені до відповідних органів і прийняті ними пропозиції до проекту Постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності», (прийнятої в першому читанні 11 лютого 2005 р.) та проекту Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні від 27 квітня 2006р.
Публікації. Основні положення та висновки дисертації опубліковані у 7 статтях (з них 4 – у фахових юридичних виданнях ) та у 8 тезах доповідей.
Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що об’єднують 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 255 сторінок, з яких основний текст – 198 сторінок, список використаних джерел (376 найменувань) – 36 сторінок, обсяг додатків – 21 сторінка.
Література та законодавство використані станом на 15 травня 2007 р.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Актуальність теми, задекларована у вступі, повністю підтвердилася в ході проведеного дисертаційного дослідження. Проблеми, які стосуються засади диспозитивності і її реалізації в кримінальному процесі України мають багато дискусійних чи й взагалі недосліджених теоретичних аспектів, вони недостатньо чітко регламентовані в нормах чинного законодавства або ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогам, далека від досконалості правозастосовна практика. Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих та правозастосовних проблем кримінально-процесуального інституту диспозитивності має варіанти вирішення, які й запропоновані у цій праці.
Головний висновок соціально-політичного характеру, який випливає з дослідження суто юридичних аспектів теми, полягає у тому, що розширення диспозитивності у кримінальному судочинстві на сучасному етапі розвитку вітчизняної правової системи є обов’язковою умовою переходу до ідеалів правової держави і реалізації конституційних прав громадян. Будучи тривалий час на задвірках вітчизняного права, зараз диспозитивність стає рівнозначною з публічністю. Водночас за результатами дисертаційного дослідження можна і треба констатувати, що цю засаду кримінального процессу не слід абсолютизувати. Публічність і диспозитивність за своєю юридичною природою взаємовиключають одна одну, але в ході їх застосування взаємодіють. Закон передбачає багато випадків, коли при прийнятті певного суттєвого для провадження у справі рішення виявляється дія як принципу публічності, так і диспозитивності. На етапі розробки кримінально-процесуального законодавства чи внесенні змін до нього перед законодавцем стоїть вибір: яка засада - публічна чи диспозитивна повинна переважати в певному виді провадження чи кримінально-процесуальному інституті. В цьому сенсі можна говорити про конкуренцію публічності і диспозитивності, але уже в чинному кримінально-процесуальному законодавстві таке протиставлення неможливе через те, що у ньому чітко визначені межі дії цих принципів, що усуває суперечності між ними. Важливим є визнання того, що змагальність нерідко тісно пов’язана з диспозитивністю. Однак хибним є твердження про нерозривний зв'язок цих засад, оскільки змагальна побудова кримінального процесу можлива і на основі принципу публічності.
Проведене дисертаційне дослідження теми «Засада диспозитивності та її реалізація в кримінальному процесі України» дає підстави і для цілого ряду юридичних висновків теоретичного плану. Розвиваючи положення попередніх дослідників проблем кримінально-процесуального права, дисертант пропонує власне визначення центрального поняття, у якому акцентує увагу, на те, що диспозитивність полягає у можливості розпорядитися обвинуваченням чи спірним матеріальним правом при провадженні щодо цивільного позову в кримінальній справі, а також розпорядитися з метою захисту відстоюваних інтересів процесуальними правами в межах, передбачених законом.
Розглядаючи прояви диспозитивності при розгляді цивільного позову в кримінальному судочинстві, дисертант, погоджуючись з положенням КПК, що позбавляє суд в змагальному кримінальному процесі за власною ініціативою відшкодовувати шкоду, заподіяну злочином, в той же час, виступає проти пропозиції надати можливість заявлення цивільного позову на захист інтересів безпосередньо постраждалого іншими приватними особами, всупереч його бажанню, тобто проти т.зв. «групового позову». Крім того, проведений аналіз як чинного законодавства, практики його застосування, так і висловлених в літературі поглядів, дозволив обґрунтувати в дисертації:
- визнання за цивільним позивачем права на задоволення позову з передачею питання про визначення його розміру в порядку цивільного судочинства;
- необхідність врахування волевиявлення приватних осіб щодо того, яким чином повинно здійснюватися процесуальне правонаступництво;
Автор приходить до думки про необхідність значного розширення кола справ приватного обвинувачення, щодо яких засада диспозитивності реалізується найбільш повно. При цьому сформульовані основні та додаткові підстави, з врахуванням яких слід вирішувати питання про віднесення справ про певні злочини до категорії справ приватного обвинувачення.
В роботі констатується, що диспозитивність знаходить свій прояв і в СПубО, зокрема при застосуванні інституту звільнення від кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим дане теоретичне обґрунтування заходам, спрямованим на вдосконалення і цього правового інституту (зокрема, щодо відшкодування заподіяної злочином шкоди, застосування амністії та помилування) в аспекті реалізації засади диспозитивності.
Дисертаційне дослідження дає підстави для висновків, які стосуються оцінки законодавства та перспектив його вдосконалення (у відповідній частині). В цілому констатується, що чинні нормативно-правові акти далеко не в повній мірі дозволяють реалізувати права особи на участь у кримінальному судочинстві, інколи суперечать засадам диспозитивності. Не позбавлені відповідних вад і опубліковані законопроекти. У зв’язку з чим у роботі обґрунтовані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного КПК України та Проекту КПК України від 18 грудня 2005р., а також ряду інших нормативно-правових актів. З метою реалізації засади диспозитивності в кримінальному судочинстві України пропонується:
- доповнити ст.28 Конституції Україну наступним положенням: «Не вважаються такими, що порушують право особи на повагу її гідності, застосування заходів примусу за умови їх відповідності вимогам законності та обґрунтованості»;
- доповнити ст. 335 КПК України - «Резолютивна частина вироку» частиною 8 такого змісту: «У виняткових випадках, при необхідності провести додаткові розрахунки щодо цивільного позову, що зумовлюють відкладення судового розгляду та за умови, що уточнення розміру шкоди не впливає на кримінально-правову кваліфікацію та визначення розміру покарання, суд в резолютивній частині обвинувального вироку може визнати за цивільним позивачем право на задоволення цивільного позову. Питання про розмір відшкодування в такому випадку вирішується в порядку цивільного судочинства». Відповідно, ч.8 ст.335 КПК України слід вважати частиною 9;
- доповнити ч.4 ст.81 ЦПК України пунктом 6 такого змісту: «...визначення розміру шкоди, завданої злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням у випадку, коли на підставі ч.8 ст.335 КПК України суд визнав за цивільним позивачем право на задоволення позову з передачею питання про його розмір в порядку цивільного судочинства»;
- внести зміни до ст.4 Декрету КМУ «Про державне мито» (в якій йде мова про те, хто звільняється від сплати держмита):
- виключити п.4 ст.4 зазначеного Декрету;
- викласти п.8 ст.4 Декрету в такій редакції: «позивачі - за позовами про відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням»;
- доповнити ст.4 Декрету пунктом 81 такого змісту: «позивачі - за позовами про визначення розміру моральної (чи немайнової) шкоди завданої злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням у випадку, коли на підставі ч.8 ст.335 КПК України суд визнав за цивільним позивачем право на задоволення позову з передачею питання про його розмір в порядку цивільного судочинства»;
- доповнити КПК України статтею 28-1 «Процесуальне правонаступництво при розгляді цивільного позову» наступногого змісту:
«У разі вибуття з процесу юридичної особи - цивільного позивача чи цивільного відповідача та у випадку переходу від неї до іншої особи матеріальних прав та обов’язків у встановлюваних судом правовідносинах (матеріальне правонаступництво) настає (може наставати) правонаступництво процесуальних права та обов’язків (процесуальне правонаступництво).
Заміна правопопередника на боці цивільного позивача відбувається у разі згоди правонаступника матеріальних прав та обов’язків на цю заміну і на вступ до процесу. За відсутності згоди провадження по цивільному позову закривається. Правонаступник матеріальних прав вибулої з процесу юридичної особи повинен представити документи, що підтверджують факт правонаступництва.
Якщо правонаступниками цивільного відповідача, який вибув з процесу, є декілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов’язків юридичної особи, яка припинилася, неможливо, то як цивільних відповідачів слід притягувати всіх правонаступників майнових обов’язків вибулої з процесу юридичної особи,
Процесуальний правонаступник набуває усіх нереалізованих та нездійснених прав попередника на час вступу у справу. Всі дії, які вчинені до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були б обов’язкові для особи, яку він замінив. У разі скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд в суд першої інстанції права і обов’язки процесуального правонаступника діють в повному обсязі».
- виключити ст.931 КПК України, а також положення п.4 ст.64 цього ж Кодексу, де встановлено, що при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню розміри витрат органу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;
- після ч.3 ст.264 КПК України доповнити зазначену статтю положенням такого змісту: «Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до висновку про необґрунтованість пред’явленого (чи підтриманого) ним цивільного позову, він зобов’язаний відмовитися від позову (чи його підтримання) та у своїй постанові викласти мотиви відмови. Така відмова не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано (підтримано уже поданий) цивільний позов, права вимагати від суду продовження його розгляду та вирішення позовної вимоги в первісному обсязі». Таким чином, ч.4 ст.264 КПК України вважати ч.5;
- доповнити ч.1 ст.27 КПК України положенням про те, що на вимогу приватного обвинувача та (чи) обвинуваченого у СПО, проведення досудового розслідування в такій кримінальній справі є обов’язковим. В цьому випадку кримінальна справа залишається СПО;
- доповнити ч.1 ст.27 КПК України положенням наступного змісту: « У разі смерті постраждалої особи, за скаргою якої було порушено СПО, її близькі родичі, що є повністю процесуально дієздатними, за їх бажанням, наділяються всіма правами потерпілого, за винятком права на примирення»;
- викласти ч.3 ст.52 КПК України в такій редакції: «Зазначені у цій статті представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють. У випадках, прямо передбачених законом, здійснення окремих прав, що носять особистий характер, можливе лише у разі, коли відповідне повноваження надане представнику представлюваним.»;
- викласти ч.3 ст.282 КПК України у такій редакції: «Суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу про діяння, зазначені ч.1 ст.27 цього Кодексу, за примиренням сторін. В СПО неявка без поважних причин потерпілого (а також одночасна неявка без поважних причин і потерпілого, і представника його інтересів) тягне за собою її закриття. Неявка без поважних причин в судове засідання потерпілого за умови присутності в залі суду його представника з метою підтримання обвинувачення, може потягти відкладення розгляду справи, якщо суд визнає, що з’ясування всіх обставин, які мають значення для справи, неможливе без його участі»;
- доповнити ст.267 КПК України ч.3: «В СПО потерпілий вправі відмовитися від підтримання обвинувачення, що має наслідком закриття кримінальної справи. Потерпілий вправі уповноважити представника своїх інтересів відмовитися від підтримання обвинувачення. Перед прийняттям судом (суддею) відмови від обвинувачення потерпілому (його представникові) повинно бути роз’яснено наслідки відмови, а саме – втрату права на повторне подання скарги з вимогою порушити кримінальну справу щодо тієї є особи та з тих же підстав»;
- доповнити ч.1 ст.44 КК України абзацом 2, де б містився перелік діянь, вчинення яких однозначно унеможливлює звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією чи помилуванням, де було б вказано, що така заборона, зокрема, стосується справ про діяння, передбачені ч.1 ст.27 КПК України;
- доповнити ч.1 ст.74 КК України абзацом 2 такого змісту: «Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання на підставі закону України про амністію чи акту про помилування здійснюється також з урахуванням положень абз.2 ч.1 ст.44 цього Кодексу»;
- закріпити в КПК України положення такого змісту: «Якщо справа про будь-яке з діянь, зазначених в ч.1 ст.27 КПК України має публічне значення, а також у виняткових випадках, коли постраждалий через свій безпорадний стан, залежність від особи, стосовно якої існують обґрунтовані підстави вважати, що вона вчинила щодо постраждалого одне з діянь, переслідування яких здійснюється в приватному порядку, чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу за відсутності скарги постраждалого. Прокурор вправі в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою приватної особи, про діяння, зазначені в ч.1 ст.27 КПК України, і підтримувати обвинувачення в суді, якщо цього вимагає захист публічних інтересів чи інтересів фізичних осіб. Якщо прокурор порушить (або вступить в уже порушену) справу, яка переважно порушується не інакше як за скаргою приватної особи, з підстав, коли: 1) вона має публічне значення; або набуває такого значення згодом; 2) постраждалий через залежний стан, погрози або інші неправомірні дії з боку ймовірного кривдника чи інших осіб не може самостійно захистити свої законні інтереси; така кримінальна справа за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним закриттю не підлягає. Якщо постраждалий не може захистити свої права та інтереси внаслідок безпомічності, зумовленої фізичним станом, але може чітко визначити своє ставлення до того, чи доцільно порушувати таку кримінальну справу (вступати в уже порушену), його волевиявлення при вирішенні зазначеного питання має визначальне значення. Приймаючи рішення про порушення кримінальної справи (вступ в уже порушену) за таких умов, прокурор повинен отримати згоду процесуально дієздатного постраждалого (яка повинна бути зафіксована в заяві постраждалого на ім’я прокурора з проханням порушити кримінальну справу). Постанова прокурора про порушення кримінальної справи зазначеної категорії чи про вступ його в таку справу повинна бути обґрунтованою»;
- виключити ч 2 ст.27 КПК України;
- викласти перше речення ч.1 ст.27 зазначеного Кодексу у такій редакції:«Справи про злочини, передбачені ст.122, 125, 126, 129, ч.1 ст.133, ч.1 ст.144; ч.1 ст.146, ч.1 ст.151, ч.1 ст.152, ч.1 ст.153, ст.154, ст.162, ч.1 ст.163, ч.1 ст.168, ч.1 та 2 ст.177, ст.182, ч.1 та 2 ст.185; ч.1 ст.186, ч.1 ст.189; ч.1 та2 ст.190; ст.192; ст.197 (якщо майно перебувало в приватній власності), ч.1 ст.361 (при вчиненні несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ, що належить особі на праві приватної власності); ч.1 та 2 ст.362 (при вчиненні несанкціонованих дій з інформацією, яка обробляється в ЕОМ, що належить особі на праві приватної власності); ст.363 (при порушенні правил експлуатації ЕОМ, що належить особі на праві приватної власності, а також порядку чи правил захисту інформації, яка в них обробляється ) порушуються не інакше як за скаргою постраждалої фізичної особи (її законного представника)»;
- доповнити ч.1 ст.27 КПК України (після першого речення) положенням такого змісту: «Кримінальне переслідування діянь, передбачених ч.1 та 2 ст.176, ч.1 та 2 ст.177, ст.197, ч.1 ст.361, ч.1 та 2 ст.362, ст.363 КК України, вчинення яких заподіяло шкоду інтересам юридичної особи приватного права, що є підприємницьким товариством, майно якої не перебуває повністю чи частково в державній, комунальній власності чи власності АРК, здійснюється за скаргою, що виходить від органу юридичної особи, який в силу закону або установчих документів вправі виступати від його імені. Якщо діяння, передбачене наведеними вище статтями (частинами статей) КК України, заподіяло шкоду інтересам інших юридичних чи фізичних осіб, кримінальне переслідування здійснюється на загальних підставах»;
- викласти ч.2 ст. 7-1 КПК України в такій редакції: «До направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз’яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності та право заперечувати проти закриття кримінальної справи (припинення кримінального переслідування) з цих підстав». При закритті кримінальної справи (припиненні кримінального переслідування) на постанові робиться відмітка, скріплена підписом обвинуваченого, підсудного про те, що йому роз’яснені підстави та наслідки закриття кримінальної справи (припинення кримінального переслідування), право заперечувати проти такого закриття, а також його згода з прийнятим рішенням»;
- доповнити ч.3 ст.7, ч.2 ст.7-2; ч.2 ст.8; ч.2 ст.9; ч.3 ст.10 КПК України словами «…або про припинення кримінального переслідування»;
- ч.4 ст.7 КПК України після слів «кримінальної справи» доповнити словами: «або припиненні кримінального переслідування»;
- ч.2 ст.11-1 КПК України після словосполучення «закриває кримінальну справу» доповнити словами: «або припиняє кримінальне переслідування»;
- доповнити КПК України статтею 121 такого змісту: «Порядок звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок амністії чи акту про помилування»: «Суд виносить постанову про закриття справи (припинення кримінального переслідування) та звільняє обвинуваченого, підсудного від кримінальної відповідальності внаслідок амністії, оголошеної законом, чи внаслідок акту про помилування. Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора, на підставах, передбачених Законом про амністію чи актом про помилування, виносить мотивовану постанову про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. При закритті кримінальної справи (припиненні кримінального переслідування) з цих підстав мають дотримуватися вимоги, зазначені в частинах 2 та 3 статті 7»;
- назву розділу 12 Загальної частини КК України («Звільнення від покарання та його відбування» замінити на «Звільнення від покарання, його відбування та не призначення покарання» та доповнити зазначений розділ статтею 87-1 « Непризначення покарання особі, яка заперечує проти звільнення від кримінальної відповідальності»: наступного змісту: «За наявності обставин, що тягнуть звільнення від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених ч.1 ст.7-1 КПК України, особі, яка заперечує проти такого звільнення і визнаною винною у вчиненні злочину, покарання не призначається»;
- доповнити ст.327 КПК України («Види вироків») частиною п’ятою, яку викласти в такій редакції: «Суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання, якщо особа, визнана судом винною у вчиненні злочину, за наявності обставин, що передбачають її звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти закриття кримінальної справи (кримінального переслідування) з підстав, передбачених ч.1 ст.7-1 КПК України»;
- виключити ч.4 ст.61 Проекту КПК України 2005 р.;
- порядок звільнення від кримінальної відповідальності за нормами Особливої частини КК необхідно передбачити в окремій, самостійній статті. У зв’язку з вищезазначеним запропоновано: ч.3 з ст.178 Проекту КПК 2005р. виключити; (ч.ч. 4 та 5 ст.17 Проекту стають, відповідно, частинами 3 та 4);
- ч.1 ст.185 Проекту КПК 2005 р. викласти у такій редакції: «Прокурор за наявності підстав, передбачених у ч.2 ст.111, ч.2 ст.114, ч.3 ст.175, ч.4 ст.212, ч.4 ст.212-1, ч.2 ст.255, ч.2 ст.258-3, ч.6 ст.260, ч.3 ст.263, ч.4 ст.289, ч.4 ст.307, ч.4 ст.309, ч.4 ст.311, ч.3 ст.369, ч.4 ст.401 КК України, своєю мотивованою постановою направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття чи про припинення кримінального переслідування та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності»;
- доповнити ч.1 ст.6 КПК України пунктом 12 такого змісту: «за наявністю підстав, передбачених в Особливій частині КК України»;
- викласти ч.3 ст.6 КПК України в такій редакції: «Закриття справи на підставах, зазначених в п.4 та 12 ч.1 цієї статті, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує».
Результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані (і частково вже використовуються) таким чином:
- в ході подальших теоретичних розробок проблем принципів (засад) кримінального процесу та окремих напрямів його реалізації;
- в правотворчості – під час поточного вдосконалення законодавства та чергової кодифікації кримінально-процесуального закону України;
- в правозастосуванні, зокрема при підготовці нових постанов Пленуму ВСУ та вирішенні конкретних кримінальних справ з врахуванням висновків та пропозицій, сформульованих у цій праці;
- в навчальному процесі – при викладанні курсу кримінально-процесуального права України та відповідних спеціальних курсів.
Нарешті, можна констатувати, що теми, присвячені диспозитивності та реалізації цієї засади, перспективні для подальших досліджень. Вони можуть проводитися в напрямках з’ясування місця диспозитивності в системі кримінально-процесуальних принципів, інших форм реалізації цієї засади тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти та практика їх застосування:

1. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 29 грудня 1985 року) // СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы. - М.: "Международные отношения", 1989 // www.rada.kiev.ua
2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – К.: Наук. думка, 1992. – 199с.
3. Конвенція про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950р. // Голос України. - 10 січня 2001 року. - № 3 (2503). – С. 6 - 8
4. Рекомендації №R(85)11 Комітету Міністрів Ради Європи «Про становище потерпілого в рамках кримінального права та процесу» (прийнята 28 червня 1985 року) // http://www.coe.kiev.ua
5. Конституція України від 28.06.1996 (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 30. - Ст. 141
6. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 2001. - № 25-26. - Ст. 131
7. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 1961. - № 2. - Ст. 15
8. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь. - Мн: Амалфея, 2007. - 384с.
9. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 2003. - № 40-44. - Ст. 356
10. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 2004. - № 40-41, 42. - Ст. 492
11. Декрет КМУ «Про державне мито» від 21.01.1993 (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 13. - Ст. 113
12. Закон України «Про амністію» від 31.05.2005 р. №2591-ІV // Відомості Верховної Ради. – 2005. - № 25. - Ст. 332
13. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. №2354-ІV (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 1992. - № 31. - Ст. 440
14. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-ІV (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної Ради. – 2003. - № 31-32. - Ст. 263
15. Проект КПК України 2005р. № 3456-д (прийнятий за основу Постановою ВРУ від 18.12. 2005 р. №3228-ІV) // www.rаdа.kiеv.ua
16. Пояснювальна записка до проекту Кримінального кодексу // Українське право. - 1997. - №2. - С.145
17. Проект Кримінально-процесуального кодексу України від 19.05.2003 р. №34561 // www.rada.kiev.ua
18. Постанова Пленуму ВСУ від 16 квітня 2004р. №7 «Про практику розгляду судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 1. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 275с.
19. Постанова Пленуму ВСУ від 2 липня 2004 р. №13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №8 (48) .- С.6-10
20. Постанова Пленуму ВСУ від 22 грудня 1992р. №14 (зі змінами, внесеними постановами від 28 березня 1997р. №3 та від 3 грудня 1997р. №12) «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 1. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 275с.
21. Постанова Пленуму ВСУ від 22 грудня 1995р. №20 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998р. № 15) «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 1. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 275с.
22. Постанова Пленуму ВСУ від 23 грудня 2005 р. №12 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - №2. – С.13-16
23. Постанова Пленуму ВСУ від 25 квітня 2003 р. №3 «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 2. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 318с.
24. Постанова Пленуму ВСУ від 26 грудня 2003 р. №15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 2. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 318с.
25. Постанова Пленуму ВСУ від 27 березня 1992р. №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 1. Видавничий дім Ін Юре. - К., 2004. - 275с.
26. Постанова Пленуму ВСУ від 29 червня 1990 р. №5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму ВСУ з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» // Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). - Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2004. - 576с.
27. Постанова Пленуму ВСУ від 31 березня 1989 р. №3 (зі змінами, внесеними постановами від 25 грудня 1992 р. №13 та від 3 грудня 1997р. №12) «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Том 2. Видавничий дім Ін Юре. - К., 24. - 318с.
28. Відомості Управління судової статистики та звітності Міністерства юстиції України за 2004-2005 рр. (Форма №6)
29. Стан здійснення правосуддя в Україні у 2005-2006 рр. // Верховний Суд України. Управління вивчення та узагальнення судової практики. – 20.03.2007. - №9-20/ст.
30. Постанова Апеляційного суду Закарпатської області від 19 липня 2006 р. (Справа №-475/2006) // www.rеуеstr.соurt.gоv.uа
31. Ухвала Колегії суддів Військової судової колегії Верховного Суду України від 22 червня 2006р. (Справа № 22км06) // www.rеуеstr.соurt.gоv.uа
32. Ухвала Колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області від 8 червня 2006р. (Справа № 11-259/2006) // www.rеуеstr.соurt.gоv.uа
33. Определение Конституционного Суда Российской Федерации от 6 декабря 2001 г. № 297-0 «По жалобе гражданки М.Е. Костровой на нарушение ее конституционных прав частью четвертой статьи 29 УПК РСФСР и жалобе гражданина П.А. Шалькова на нарушение его конституционных прав пунктом 7 части первой статьи 303 УПК РСФСР» // www.consultant.ru
34. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 27 июня 2005г. №7-П «По делу о проверке конституционности положений частей второй и четвертой статьи 20, части шестой статьи 144, пункта 3 части первой статьи 145, части третьей статьи 318, частей первой и второй статьи 319 Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации в связи с запросами Законодательного собрания Республики Карелия и Октябрьского районного суда города Мурманска» // Российская газета. – 2005. - №147. – 8 июня

Спеціальна література:

35. Авер’янов В.Б. Дискреційна влада // Юридична енциклопедія. 2 том. - К.: Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1999. - 741с.
36. Айзикович А.С. Важная социологическая проблема // Вопросы философии. - 1965. - №11. - 167с.
37. Александров А.С. Диспозитивность в уголовном процессе: Дисс. ... к.ю.н.: 12.00.09 / Нижегородская ВШ МВД России - Новый Новгород, 1995. - 243с.
38. Александров А.С. Диспозитивность в уголовном процессе. - Новый Новгород: Нижегородский юридический институт МВД РФ, 1997. - 207с.
39. Александров С.А. Разрешение гражданского иска в уголовном процессе: Учебное пособие. - Горький: Горьк. высш. шк. МВД СССР, 1978. - 64с.
40. Александров С.А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе. – Горький, 1976. – 123с.
41. Аликперов Х. Освобождение от уголовной ответственности в связи с деятельным раскаянием // Законность. - 1999. - №5. - С.18-20
42. Аликперов Х.Д. Освобождение от уголовной ответственности. - М., 1999. - 127с.
43. Алюшкин П.В. Фактический состав освобождения от уголовной ответственности в связи с деятельным раскаянием: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - Волгоград, 2001. - 198 с.
44. Андреева О.И. Пределы проявления диспозитивности в уголовном судопроизводстве. - Томск: Томский гос. ун-т, 2000. - 136c.
45. Аникина Е.И. Производство по делам частного обвинения: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09 / Мордовский государственный университет им. Н.П. Огарева. – Саранск, 2000. - 171с.
46. Артамонова Е.А. Проявление частного начала при прекращении уголовного дела публичного обвинения // Вестник СГАП. - 2001. - №3. - С.31-33
47. Аширбекова М.Т. Действие принципа публичности в доказывании по уголовным делам в суде // Доказывание при осуществлении правосудия по уголовным делам. Сборник науч.трудов. - Волгоград: Изд-во ВолГУ. - 172с.
48. Аширбекова М.Т. О расширении сферы частного обвинения по УК РФ // Новый Уголовный кодекс России: Актуальные проблемы правоприменения: Материалы научно-практической конференции. - Волгоград: Изд-во ВолГУ, 1998. - С.12-14
49. Багаутдинов Ф. Возбуждение дел частного обвинения // Законность. - 2000. - №3. - С. 16-20
50. Багаутдинов Ф. Категория интереса в уголовном судопроизводстве // Уголовное право. - 2003. - №2. - С.36-38
51. Багаутдинов Ф. Пределы действия гражданского иска в уголовном процессе стоит расширить // Российская юстиция. - 2003. - №3. - С.36-38
52. Багаутдинов Ф. Расширение частных начал в уголовном процессе // Российская юстиция. - 2002. - №2. - С. 32- 35
53. Багаутдинов Ф.Н. Публичные и частные интересы в российском уголовном судопроизводстве и гарантии их обеспечения на предварительном следствии: Дисс. … д.ю.н.: 12.00.09 / Научно-исследовательский институт проблем укрепления законности при Генеральной прокуратуре Российской Федерации. – М., 2004. – 499 с.
54. Балакшин В. Состязательность или оптико-акустический обман // Законность. - 2001. - №12. - С.23-27
55. Баландин В.Н. Принципы юридического процесса: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - Самара, 1998. - 188с.
56. Бандури С.Г. Публичность как принцип уголовного судопроизводства и его действие в стадии возбуждения уголовного дела: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - Саратов, 2004. – С.209
57. Бардышева Е.В. В чем сложность рассмотрения дел частного обвинения? // Российская юстиция. - 2001. - №6. - С.41-42.
58. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. - К.: Атіка, 2004. - 296с.
59. Белякова А.М. Возмещение причиненного вреда. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1972. - 103с.
60. Божьев В. Гражданский иск в уголовном процессе // Законность. - 2004. - №1. - С.2-5
61. Божьев В. Особенности производства по делам частного обвинения // Российский судья. - 2001. - №7. - С.40-43
62. Божьев В.П. Гражданский иск в уголовном деле и применение гражданского процессуального права // Советское государство и право. - 1986. - №8. - С. 72-79
63. Бозров В. Гражданский иск в уголовном процессе неуместен // Российская юстиция. - 2001. - №5. - С. 29-30
64. Большая советская энциклопедия. Изд. 3-е. Том 8. «Дебитор-Эвкалипт». - М., «Советская энциклопедия», 1972. – 592с.
65. Боннер А. Принцип диспозитивности в гражданском судопроизводстве // Советская юстиция. - 1974. - №7. - С.14-16
66. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. Учебное пособие. - М.: ВЮЗИ, 1987. - 78с.
67. Бороданков А., Катькало С. Процессуальные особенности возбуждения дел о преступлениях, предусмотренных ст.112, ч.1 ст.130, ст. 131 УК РСФСР // Советская юстиция. - 1972. - №11. - С. 20-22
68. Бортник О.Г. Укладення мирової угоди та відмова від позову в кримінальному судочинстві // Право і безпека. - 2004. - №3. - С.58-62
69. Бояринцев В. Н. Соотношение публичности и диспозитивности в советском судебном праве. Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - М., 1987. - 218с.
70. Бояринцев В.Н. Соотношение публичности и диспозитивности в советском судебном праве: Автореф. дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - М., 1987. - 18с.
71. Брусницин Л.В. Потерпевший: уголовно-процессуальные аспекты // Государство и право. - 1995. - №9. - С. 67-70
72. Бурмагин С. Принцип состязательности в теории и судебной практике // Российская юстиция. - 2001. - №5. - С.33-34
73. Вандышев В.В., Дернова Д.В. Гражданский процесс. Курс лекций. - СПб.: Питер, 2001. - 416с.
74. Ванеева Л.А. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права // Вопросы развития и защиты прав граждан. - Калинин, 1977. - С.98-105
75. Василенко А.А. Производство по делам частного обвинения: Учебное пособие. - Челябинск: Челябинский юрид.ин-т МВД России, 2004. - 90с.
76. Васильєв О.Л. Состязательность как принцип организации судебного следствия в уголовном процессе // Вестник Московского ун-та. Серия 11. Право. - М., 1999. - №5. - С.46-57
77. Васьковский Е.В. Курс гражданского процесса. Т.1. - М., 1913. - 691с.
78. Ващук Б.Л. Необхідність уточнення права цивільного відповідача на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи // Актуальні проблеми правознавства: Тези доповідей і наукових повідомлень учасників наукової конференції молодих учених та здобувачів / За заг. ред. проф. М.І. Панова. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – С.253-255
79. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад.і голов. ред. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТ “Перун”, 2004. - 1440с.
80. Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России: Учебник. - М.: Юрист, 1999. - 384с.
81. Винер Е.А. Уголовно-процессуальные принципы: вопросы системы и пределов действия // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина. - Киев: ИСИО, 1993. - С. 111-117
82. Володина Л.В. Механизм обеспечения прав личности в российском уголовном праве: Автореф. дисс. …д.ю.н.: 12.00.09. - Екатеринбург, 1999. - 48с.
83. Волосова Н.Ю. Процессуальное положение потерпевшего в российском уголовном процессе: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09. - Оренбург, 1999. - 153с.
84. Вопросы теории гражданского процессуального права. - М.: Наука, 1973
85. Воронин В.В. Становление, особенности и проблемы российского судопроизводства по делам частного обвинения: Автореф. дисс. ... к.ю.н.: 12.00.09 / Оренбургский государственный аграрный университет. - Екатеринбург, 2001. - 25с
86. Воронин В.В. Частное обвинение. - Оренбург: ОГУ, 2001. - 128с.
87. Вульферт А.К. Курс русского уголовного судопроизводства. – СПб, 1888. – 332с.
88. Галимова М.А. Прекращение уголовного дела в связи с примирением сторон в стадии предварительного расследования: Дисс. … к.ю.н.: 12.00.09 / Сибирский юридический институт МВД России. – Омск, 2004. – 27с.
89. Гальперин И.М. О принципе публичности (официальности) в советском уголовном процессе // Правоведение. - 1960. - №2. - С. 106-119
90. Гальперин И.М. Об уголовном преследовании, осуществляемом потерпевшим в советском уголовном процессе // Советское государство и право. - 1957. - №10. - С. 45-54
91. Головачук О.С. Частное обвинение в уголовном процессе: Автореф. дисс. … к.ю.н.: 12.00.09 / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2001. – 25с.
92. Головачук О.С. Частное обвинение в уголовном процессе: Дисс. … к.ю.н: 12.00.09 / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2001. – 177с.
93. Головко Л. В. Мировое соглашение в уголовном процессе и его гражданско-правовая природа // Законодательство. - 1999. - №10. – С.26-34
94. Головко Л. Некоторые гражданско-правовые вопросы, возникающие в связи с применением ст.76 нового Уголовного кодекса РФ // Хозяйство и право. - 1998. - №2. - С. 43-52
95. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. - СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. - 544с.
96. Головко Л.В. Принципы неотвратимости ответственности и публичности в современном российском уголовном праве и процессе // Государство и право. - 1999. - №3. - С. 61-68
97. Гошовський М.І., Кубинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 192с.
98. Гражданский процесс Российской Федерации / Под ред. А.А. Власова. - М.: Юрайт-издат, 2003. - 584с.
99.