ЗАСТАВА ЯК ЗАПОБІЖНИЙ ЗАХІД ЗА КРИМІНАЛЬНИМ СУДОЧИНСТВОМ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1.Запобіжні заходи в системі заходів процесуального примусу 10
1.1. Засоби процесуального примусу. Їх поняття і практичне
значення…………………………………………………………………. 10
1.2. Місце і роль запобіжних заходів у системі заходів
кримінально-процесуального примусу……………………………….. 29

РОЗДІЛ 2. Застава як запобіжний захід в кримінальному судочинстві …… 43
2.1. Поняття застави як запобіжного заходу………………………….. 43
2.2.Предмет і розмір застави ……..……………………………………. 60
2.3. Правовий статус заставодавця……………………………………. 76

РОЗДІЛ 3. Підстави і умови застосування застави як запобіжного
заходу в кримінальному процесі……………………………………………. 93

РОЗДІЛ 4. Процесуальний порядок застосування застави у
кримінальному судочинстві……………………...………………….....……. 111
4.1. Обрання запобіжного заходу-застави та його
процесуальне оформлення………………………………………........ 111
4.2. Скасування і зміна запобіжного заходу-застави……………….. 142
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………. 156
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………. 170
ДОДАТКИ ...................................................................................................…. 181

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Здобуття Україною незалежності, розбудова демократичної правової держави викликали необхідність реформувати кримінально-процесуальне законодавство як у цілому, так й окремі його інститути. Прийнята у 1996 році Конституція України вимагає посилення правових гарантій дотримання прав і свобод громадян. Небезпеку їх безпідставного обмеження чи порушення у кримінальному процесі становлять запобіжні заходи. Останні у певний спосіб впливають на реалізацію конституційних прав громадян, оскільки так чи інакше обмежують їх особисту свободу, хоч і тільки на підставах та в порядку, які встановлені законом, й при дотриманні усіх кримінально-процесуальних гарантій прав особи.
Однією із таких гарантій є запровадження нового запобіжного заходу — застави. Вона була введена в систему запобіжних заходів у листопаді 1996 року з метою ліквідувати суттєвий розрив у “суворості” її окремих елементів, запровадити певну альтернативу запобіжному заходу у вигляді взяття під варту. Адже застава впливає на майнову сферу особи, не обмежуючи усіх інших фундаментальних прав громадян, і водночас гарантує досягнення мети застосування запобіжних заходів.
Кримінально-процесуальний закон Російської імперії (Статут кримінального судочинства 1864 р.) передбачав заставу як “захід судового примусу“, що робило можливим її активне використання. Перші кодифіковані кримінально-процесуальні закони УРСР також знали цей запобіжний захід (ст.ст. 142, 151 КПК УРСР 1927 р.), але наступна кодифікація кримінально-процесуального законодавства УРСР (1960-1961 р.р.) цим запобіжним заходом знехтувала. Застава знову була введена до кримінально-процесуального законодавства України лише 20 листопада 1996 року. Однак в Україні значних наукових досліджень не проводилось. Тож закономірно, що у вітчизняній юриспруденції запобіжний захід у вигляді застави не був предметом дисертаційних чи монографічних досліджень. Хоч деякі його теоретичні та практичні аспекти розглядались М.М.Михеєнком, В.Т.Нором, В.П.Шибіком, А.Я.Дубинським. Проте, практика правозастосування висунула значно ширше коло проблемних питань для вирішення їх наукою кримінально-процесуального права. Отже, існуючий стан дослідженості застосування застави у кримінальному процесі та практичний характер наукової проблеми засвідчують необхідність її наукового дослідження.
Правовою основою дисертаційного дослідження стали норми Конституції України, міжнародні правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільне законодавство України, а також відповідне законодавство ряду зарубіжних держав.
Емпіричну базу даного дослідження склали: довідка Верховного Суду України за результатами узагальнення слідчої та судової практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави (архів Верховного Суду України за 1998 р.); узагальнення практики застосування запобіжних заходів місцевими судами Львівської області (архів Апеляційного суду Львівської області за 2001 р.); результати вивчення понад 200 кримінальних справ в частині застосування запобіжних заходів, а також результати опитування слідчих, прокурорів та суддів (понад 150). В роботі використана також багаточисельна неопублікована слідча та судова практика щодо застосування запобіжного заходу–застави.
Теоретичною основою дослідження стали наукові праці в галузі загальної теорії права, конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, етики і психології як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, зокрема, Російської Федерації, Англії, Німеччини, США. Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем процесуальної відповідальності та примусу, запобіжних заходів, у тому числі і застави, у працях Є.Н.Алєксандрова, Г.Н. Вєтрової, М.Гранкіна, Ю.М.Грошевого, П.М.Давидова, А.Я.Дубинського, З.З.Зінатулліна, З.Д.Єнікєєва, З.Ф.Ковриги, М.Колоколова, В.М.Корнукова, Ф.М.Кудіна, Ю.Д.Лівшица, В.Т.Маляренка, В.А.Михайлова, М.М.Михеєнка, В.Т.Нора, І.Л.Петрухіна, П.П.Пилипчука, В.Л.Підпалого, Б.Р.Пошви, А.П.Рижакова, В.Руднева, В.В.Смірнова, І.Я.Фойницького, Л.В.Франка, М.А.Чєльцова, В.П.Шибіко, Д.Юнкер.
Вивчення правотворчого досвіду інших правових систем дає підставу констатувати, що застава є одним з найефективніших і найдієвіших видів запобіжного заходу, забезпечуючи як інтереси (правосуддя) кримінального процесу, так і обвинувачених, підсудних. Вітчизняна ж статистика застосування застави в кримінальному судочинстві засвідчує, що цей запобіжний захід застосовується вкрай рідко. Однією з причин цього є відсутність наукової доктрини зазначеного засобу процесуального примусу, що переконує у актуальності даного дисертаційного дослідження.
Заходи процесуального примусу у системі кримінально-процесуальних гарантій, та їх вплив на забезпечення прав людини є одними із найбільш актуальних напрямів наукового пошуку у вітчизняній юриспруденції. У цьому контексті відсутність необхідної процесуальної форми провадження щодо застосування застави у чинному кримінально-процесуальному законі засвідчують нагальну потребу у розробці комплексу науково обґрунтованих тактичних та методичних рекомендацій, пропозицій по удосконаленню існуючих норм. У той же час, зростаюча кількість випадків застосування застави засвідчують значний суспільний та науковий інтерес у дослідженні його процесуальних особливостей. Ці чинники обґрунтовують необхідність та своєчасність даного дослідження.
Зв‘язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена в рамках науково-дослідницької тематики кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка “Вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування”. Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка, протокол № 14-5 від 31 травня 2000 року. Вона перебуває у нерозривному зв’язку з традиційним напрямком наукових досліджень Львівської школи кримінального процесу – захисту майнових та інших інтересів суб’єктів кримінального судочинства.
Мета і завдання дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі застави у системі запобіжних заходів, а також у з‘ясуванні та усуненні недоліків практики правозастосування цього кримінально-процесуального засобу примусу на основі вивчення джерел правового регулювання, відповідної слідчо-судової практики, закордонного досвіду. У контексті останнього напрямку роботи метою дослідження було формулювання науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення правових норм, що регулюють застосування застави; вироблення тактичних та методичних рекомендацій щодо найбільш ефективної її реалізації слідчими, прокурорами, суддями та іншими учасниками кримінального процесу.
Відповідно до мети дисертації її автор поставив перед собою такі завдання:
- розкрити сутність та з’ясувати місце застави у системі запобіжних заходів, і її роль у вирішенні завдань кримінального судочинства;
- - визначити підстави та обмеження у застосуванні застави;
- з'ясувати процесуальне становище заставодавця;
- проаналізувати предмет та розмір застави;
- визначити процедуру обрання, зміни, скасування застави та особливості складання процесуальних документів щодо неї;
- порівняти шляхи вирішення проблем, виявлених у вітчизняній правотворчій та правозастосувальній практиках застосування застави у кримінальному процесі, з такими ж проблемами у інших правових системах;
- сформулювати пропозиції до чинного Кримінально-процесуального кодексу України, а також науково обґрунтовані рекомендації щодо застосування застави в практиці кримінального судочинства.
Об’єктом дослідження є теоретичний та практичний аспекти відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією у кримінальному процесі запобіжного заходу-застави, а також процесуальна форма його застосування.
Предметом дослідження виступили норми вітчизняного законодавства, які регулюють застосування застави та практика їх застосування слідчими, суддями; керівні роз‘яснення Верховного Суду України; зарубіжне законодавство, вітчизняна та закордонна юридична література з проблем застави як запобіжного заходу. Особливим компонентом предмету дослідження став (у відповідній частині) проект КПК України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України.
Методи дослідження. Дисертаційна робота базується на критичному аналізі загальнонаукових та спеціальних літературних джерел; нормативно-правового матеріалу. Базу дослідницької методології склали методи сучасної теорії пізнання суспільно-правових явищ, що ґрунтуються на філософії діалектичного розвитку, з використанням таких засад наукового мислення, як: аналіз і синтез, порівняння; спостереження.
Спеціальними методами дослідження стали: метод системного аналізу правових норм (цей метод використовувався, зокрема, в процесі порівняння загальних та спеціальних норм, що регулюють застосування кримінально-процесуального примусу, запобіжних заходів та такого їх виду, як застава); порівняльно-правовий метод (він застосовувався в процесі порівняння кримінально-процесуальних норм, які регулюють застосування запобіжних заходів, зокрема, застави, в інших правових системах), що дало можливість використати результати для обґрунтування пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства; статистичний метод (цей метод дав можливість встановити тенденції слідчої та судової практики застосування застави); соціологічний метод (використаний при вивченні кримінальних справ в частині застосування запобіжних заходів, зокрема, застави, а також при анкетуванні слідчих, прокурорів та суддів щодо її застосування).
Наукова новизна одержаних результатів забезпечується тим, що дана робота є першим в українській кримінально-процесуальній науці дисертаційним дослідженням запобіжного заходу-застави. У його ході одержано висновок про те, що запровадження застави викликано необхідністю дотримання норм міжнародного права, потребою удосконалення запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України. Ґрунтовному аналізу піддано процесуальну форму обрання, зміни та скасування застави, процесуальний статус заставодавця. Особливий акцент у дослідженні зроблено на формуванні легальної та ефективної практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків та пропозицій, до найбільш важливих з яких можна віднести наступні:
1. Запровадження в судочинство України запобіжного заходу застави викликано необхідністю дотримання імплементованих норм міжнародного права, та потребою демократичного оновлення кримінально-процесуального закону.
2. Суть застави як запобіжного заходу полягає у внесенні на депозит органу розслідування або суду грошей чи передачі інших матеріальних цінностей підозрюваним, обвинуваченим або іншими фізичними чи юридичними особами з метою забезпечення виконання процесуальних обов’язків підозрюваним, обвинуваченим.
3. Застава менш сувора, ніж тримання під вартою, але суворіша від усіх інших запобіжних заходів, передбачених ст.149 КПК України, а тому без позбавлення особи волі здатна в більшій мірі за інші запобіжні заходи гарантувати виконання процесуальних обов’язків.
4. Застава є одним з найбільш ефективних запобіжних заходів і повинна значно частіше застосовуватись у кримінальному процесі, надійно забезпечуючи як інтереси судочинства , так і права осіб, яких притягують до кримінальної відповідальності.
5. Предметом застави може бути будь-яке майно, що не вилучено з цивільному обігу, належить підозрюваному, обвинуваченому чи заставодавцю на праві власності та може бути ним відчужене.
6. Визначаючи розмір застави, органи слідства і суд не вправі виходити за вказані у законі мінімальні межі. Розмір застави повинен в достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим взятих на себе зобов’язань, однак він не повинен бути непомірно великим і виключати можливість внесення застави.
7. Запропонований процесуальний статус заставодавця повинен гарантувати його майнові права на заставлене майно та забезпечити виконання взятих ним обов’язків .
8. Строк внесення застави слід визначати від 1 до 3 діб, що є реальним для виконання постанови про застосування застави, а у випадку її невиконання можливо оперативно вирішити питання про заміну запобіжного заходу.
9. Запропоновано тактику обрання запобіжного заходу у вигляді застави та реалізації цього рішення; з’ясовано необхідні реквізити відповідних процесуальних документів.
10. З метою поліпшення правозастосувальної діяльності пропонується запровадити в Україні досудову службу, в компетенцію якої входило б детальне вивчення всіх обставин, необхідних для вирішення питань, пов’язаних із застосуванням запобіжних заходів.
11. Запропоновані зміни і доповнення до ст.154-1 КПК України, а також внесені пропозиції до проекту нового КПК України.
Наукове та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при підготовці нового КПК України, у практиці правозастосування запобіжного заходу у вигляді застави, у навчальному процесі. Теоретичні висновки можуть слугувати підґрунтям для наступних досліджень даної та суміжних проблем.
Деякі одержані здобувачем висновки були використані при підготовці Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. №6 “Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” (лист № 10/2 від 11 січня 1999 року та лист № 12-4 від 30 січня 2001 року, наведені у додатках до дисертації).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на Міжнародному науковому семінарі з питань застави та досудового утримування під вартою, що проводився Американською асоціацією правників "Правова ініціатива у Центральній та Східній Європі" (Львів, 1998р.), семінару “Пропаганда серед суддів Львівської області застосування запобіжних заходів, не пов’язаних із взяттям під варту” (Львів, 2001), всеукранській науковій конференції “Сутність, цілі та засоби права” (Чернівці, 2001 р.), VII–VIII Регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м.Львів, 2001 р., 2002 р.) засіданнях кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції (рекомендації) сформульовані дисертантом у шести наукових публікаціях, чотири з яких є у фахових виданнях ВАК України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведений науковий аналіз запобіжного заходу застави та вивчення дослідження основних проблем практики його застосування дозволяє констатувати послідовне опанування органами, що ведуть кримінальний процес, цим новим засобом. Дослідження всього комплексу теоретичних та практичних проблем, пов’язаних з заставою, як одним із запобіжних заходів у кримінальному процесі України, дозволяє в підсумку даної праці сформулювати наступні висновки.
I. науково-теоретичні висновки
1.1. Державно-правовий примус – це закріплений у нормах права вплив держави на волю суб’єктів з метою узгодження їх поведінки з інтересами суспільства і держави, що й здійснюється в правозастосувальній діяльності. Одним із видів державно-правового примусу є кримінально-процесуальний примус.
Заходи кримінально-процесуального примусу є одним з видів державного примусу що застосовується для вирішення завдань кримінального судочинства державними органами і посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, до інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом фізичного, матеріального, психологічного чи морального впливу, пов’язаного з обмеженням їх прав та свобод, для попередження чи припинення їхньої неправомірної поведінки.
Серед заходів процесуального примусу особливий інститут складають запобіжні заходи, які найбільш істотно впливають на конституційні права і свободи громадян, оскільки, хоч вони і застосовуються тільки на підставах та в порядку, встановлених законом, більшою чи меншою мірою обмежують їх особисті чи майнові права і свободи.
1.2. Правове регулювання запобіжних заходів як заходів кримінально-процесуального примусу потребує вдосконалення, оновлення з врахуванням набутого досвіду, міжнародних норм, наукових розробок з метою виконання завдань, які поставлені перед кримінальним судочинством у зв’язку з прийняттям нової Конституції України при неухильному дотриманні гарантованих прав і свобод. Запровадження в судочинстві України запобіжного заходу застави викликано як необхідністю дотримання норм міжнародного права, що стало частиною національного законодавства, так і потребою оновлення вітчизняного судочинства.
1.3. Суть застави як запобіжного заходу полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним або іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
1.4. Застава займає проміжне місце щодо тяжкості та обсягу обмежень прав та свобод обвинуваченого (підозрюваного) серед передбачених законодавством запобіжних заходів: вона менш сувора ніж тримання під вартою, але суворіша від усіх інших заходів, передбачених ст.149 КПК України, а тому без позбавлення особи волі здатна в більшій мірі за інші заходи гарантувати неухилення обвинуваченого від явки до органів розслідування, прокурора, суду та його належну поведінку. В цьому особливе місце застави серед інших заходів процесуального примусу.
1.5. Передбачені кримінально-процесуальним законодавством України підстави обрання запобіжного заходу у вигляді застави, а також перелік обставин, що при цьому враховуються, відповідають нормам міжнародного права і не містять в собі значних обмежень щодо її застосування, які існують в законодавстві інших держав. Тому при належному встановленні підстав та обставин, які підлягають врахуванню, застава може і повинна застосовуватись значно частіше.
1.6. Залежно від суб’єкту застави, можна виділити такі її види:
а) особиста, якщо її вносять безпосередньо підозрюваний, обвинувачений, підсудний;
б) неособиста, якщо її вносять інші фізичні чи юридичні особи;
в) частково особиста – якщо заставу вносять в певних частках обвинувачений, підсудний разом з іншими фізичними чи юридичними особами.
1.7. Заставодавцями у кримінальному судочинстві є підозрюваний, обвинувачений, підсудний, інші фізичні чи юридичні особи, які вносять заставу на підставі постанови особи, що проводить дізнання, слідчого, судді чи ухвали суду про застосування запобіжного заходу – застави та визнання їх заставодавцями цими процесуальними документами з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися із місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого і суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
Лише після визнання їх заставодавцями державними органами і посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, вони стають суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності і наділяються відповідними процесуальними правами та несуть відповідні процесуальні обов’язки.
Статусу заставодавця особа може набути лише за певних умов, а саме:
1) фізична чи юридична особа, за наявності умов для здатності бути заставодавцем, повинна дати на це згоду;
2) вона повинна представити докази на підтвердження факту наявності у неї на законних підставах майна, яке може бути визнано предметом застави.
3) підозрюваний, обвинувачений, підсудний повинні дати згоду на визнання конкретної особи заставодавцем.
4) слідчі органи чи суддя (суд) повинні винести відповідний процесуальний документ – постанову чи ухвалу про обрання застави та визнання конкретної особи заставодавцем, а також скласти протокол прийняття застави.
1.8. Вивчення чинного кримінально-процесуального законодавства, аналіз процесуальної функції заставодавця дозволяє сформулювати його процесуальний статус. Заставодавець має такі права: 1) знати суть справи та наслідки невиконання обвинуваченим, підсудним своїх обов’язків; 2) висловлювати свою думку щодо предмета застави, а також розміру грошей чи майна, яке вона може внести; 3) заявляти клопотання про призначення експертизи на предмет встановлення дійсної вартості майна; 4) внести заставу або відмовитись від її внесення; 5) відмовитись від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави; 6) отримати внесену заставу після обрання нового запобіжного заходу та його реалізації; 7) брати участь в судовому засіданні як при розгляді справи по суті, так і в іншому судовому засіданні при вирішенні питань, пов’язаних з обранням застави та про її повернення, при зверненні застави в доход держави. У судовому засіданні заставодавець, крім вищезазначених прав, має й інші процесуальні права:
8) давати пояснення; 9) заявляти клопотання; 10) вимагати повернення майна у випадку виконання зобов’язань і скасування застави чи відмови від своїх зобов’язань; 11) висловлювати думку щодо поважності причин невиконання обвинуваченим чи підсудним взятих на себе обов’язків у випадках вирішення питання про звернення застави в доход держави; 12) дати згоду на звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень; 13) одержати предмет застави після обрання нового запобіжного заходу, а якщо ним буде взяття під варту – лише після арешту підсудного на виконання відповідної постанови (ухвали суду).
До обов’язків заставодавця належить: 1) нести матеріальну відповідальність за дії особи, за яку внесено заставу; 2) забезпечити явку цієї особи до органу розслідування чи суду у випадку, передбаченому ч.5 ст.154-1 КПК України; 3) у разі внесення застави в вигляді нерухомого майна заставодавець зобов’язаний належним чином зберігати його та не вчиняти дій щодо відчуження такого.
До гарантій прав заставодавця насамперед необхідно віднести право на скаргу щодо дій слідчого та суду. Він вправі подати скаргу на ухвалу суду чи постанову судді про звернення застави в доход держави.
1.9. Важливе значення також має належне, повне та своєчасне процесуальне оформлення дій та рішень, пов’язаних із заставою. В постанові (ухвалі) про застосування застави належить вказувати розмір застави, її предмет, порядок і строк внесення застави, а також хто має її внести – обвинувачений, підсудний чи заставодавець. При визначенні розміру застави, в постанові (ухвалі) повинна бути наведена відповідна мотивація. При цьому не можна обмежуватись вказівкою щодо кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. З метою уникнення непорозумінь при внесенні застави слід вказувати конкретний її розмір. У випадку визначення предметом застави рухомого чи нерухомого майна, про це також повинно бути чітко вказано в постанові з визначенням порядку його внесення та умов збереження предмету.
1.10. Визначення предмету застави повністю віднесено до компетенції особи чи органу, який вправі вирішувати питання про обрання цього заходу. Тому органам дізнання, слідства, прокурору, судді (суду) належить з’ясовувати, чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний, заставодавець власником майна, чи воно належить юридичній особі – заставодавцю на праві повного господарського відання, чи не має перешкод для відчуження такого майна і яка його вартість. Крім того, важливе значення мають з'ясування наступних обставини: як можна і слід забезпечити зберігання предмета застави; чи не виникнуть труднощі, в тому числі і цивільно-правові спори при вирішенні питання про звернення майна в доход держави чи на користь цивільного позивача; чи не заставлене воно вже раніше у цивільно-правових угодах, аби виконання можливого судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не було поєднано з будь-якими труднощами.
До предметів застави слід віднести: гроші, як в національній, так і в іноземній валюті; цінні папери; автомобілі; будинки, квартири, земельні ділянки, дачі, тобто будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу (не вилучено з нього), належить обвинуваченому чи заставодавцю на праві власності та може бути ним відчужене. Виходячи з наведеного, за критерієм властивостей предметів, що вносяться, є підстави для виділення таких видів застави – запобіжного заходу: 1) застава рухомого майна; 2) застава нерухомого майна. Наведена класифікація має практичне значення, так як залишати в користуванні обвинуваченого, заставодавця слід лише предмети з категорії нерухомого майна.
Не будь-яке майно може бути предметом застави. Зокрема, не можна приймати без згоди дозволу органів опіки та піклування під заставу житло, право постійного користування яким мають неповнолітні діти, а також житло заставодавця, якщо члени його сім’ї (у тому числі колишні) заперечують проти цього. Не може бути предметом застави майно, що долучене до справи в якості речових доказів, чи майно, на яке накладено арешт. У випадку встановлення органами досудового слідства чи суду факту, що гроші чи цінності, що пропонуються заставодавцем чи самим обвинуваченим в якості застави, здобуті злочинним шляхом, вони не можуть бути прийняті та визнані предметами застави. Виходячи із вимог чинного законодавства не може бути визнано предметом застави також майно державних підприємств, установ і організацій.
При вирішенні питання про можливість визнання матеріальних цінностей предметами застави обов’язково слід з’ясовувати їхню дійсну вартість, яка не може мати менший розмір, ніж встановлені законом мінімальні межі застави. Під дійсною вартістю слід розуміти їхню ринкову вартість.
1.11. Визначаючи розмір застави, органи слідства і суду не вправі виходити за вказані у законі мінімальні межі. Слід критично оцінити встановлення фіксованих меж застави, що призводить до фактичної нерівності осіб перед законом та судом. Порівняльний аналіз кримінально-процесуального законодавства Польщі, Болгарії, РФ, США також доводить хибність цього методу правового регулювання. Розмір застави, з одного боку, повинен в достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим взятих на себе зобов’язань, а з другого, - не може бути непомірним для даного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Він також не може бути меншим за розмір цивільного позову, заявленого у даній справі і обґрунтованого достатніми доказами.
1.12. Підтверджене вивченням практики незначне та не завжди ефективне застосування застави може бути пояснене низкою причин, зокрема: недостатньою інформованістю слідчих, прокурорів та суддів щодо процедури застосування застави; звичкою застосовувати ті заходи, які раніше постійно обирались (підписка про невиїзд чи тримання під вартою); небажанням відмовитись від стереотипів у практиці застосування запобіжних заходів, відсутністю конкретних роз’яснень та науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо процесуального застосування застави; неврегульованістю багатьох питань обрання цього нового виду запобіжних заходів, а також незнання підозрюваним, обвинуваченим про можливість застосування такого запобіжного заходу, в результаті чого вони не порушують відповідного клопотання. Крім того, до причин низького рівня застосування застави належать відсутність фондів, які можуть дати кошти для застави; нерозробленість фінансового механізму з питань депозитних вкладів грошової застави; відсутність механізму нагляду за особами, що звільняються під заставу, а також необхідної літератури з питань обрання цього заходу.
1.13. Прийняттю рішення про застосування застави органами досудового слідства, прокурором чи судом повинно передувати з’ясування низки питань, зокрема: встановлення підстав для застосування запобіжних заходів і його окремого виду – застави; з’ясування матеріальних можливостей обвинуваченого, підсудного чи заставодавця; визначення суми застави, конкретного предмету застави і можливостей її внести та готовність до цього; одержання згоди на застосування застави та її внесення зацікавленими особами; одержання необхідних письмових документів щодо вартості майна, що заставляється, та права власності на нього; роз’яснення потерпілому права на пред’явлення цивільного позову, прийняття його та збирання доказів на встановлення розміру матеріальних збитків (якщо заставу вносить сам обвинувачений); з’ясування, чи не накладено арешт на предмет застави та чи не заставлений він в цивільних зобов’язаннях тощо.
1.14. Підставами для застосування застави є встановлені об’єктивні достовірні дані (докази) про те, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду, або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі, або продовжувати злочинну діяльність, тобто буде неналежно себе поводити та не виконуватиме своїх процесуальних обов’язків не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу органів досудового розслідування чи суду, являтись за відповідним викликом. Застава може обиратись лише тоді, коли є всі підстави вважати, що цей запобіжний захід може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.
1.15. При вирішенні питання про застосування застави слід враховувати також обставини, зазначені у ст.150 КПК України, тобто тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.
1.16. Якщо після обрання застави не буде досягнута мета її застосування, то цей запобіжний захід необхідно замінити на більш суворий, яким є тримання під вартою. Застава як запобіжний захід змінюється також, коли відпаде необхідність чи вона не може в подальшому забезпечувати належну поведінку обвинуваченого чи підсудного, тобто не буде досягатись мета її застосування. Як свідчить судова практика, слідчі органи, прокурор, суд у відповідних постановах (ухвалах) наводить різні мотиви для цього, покликаючись, зокрема, на позитивну характеристику, відсутність судимості чи суспільної небезпеки, наявність постійного місця проживання та роботи тощо, хоча наведені обставини не є підставами для застосування застави.
1.17. У тому випадку, коли застава вносилась на стадії досудового слідства, тобто гроші та цінності перебувають на депозиті органів внутрішніх справ чи прокуратури, копія вироку чи ухвали (постанови) про повернення застави повинна направлятись відповідному органу для їх виконання. Повернення застави доцільно оформляти відповідним протоколом, який має бути приєднаний до справи. При вирішенні питання про повернення застави слід враховувати вимоги ч.7 ст.154-1 КПК, згідно яких застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень. Тобто, це – право суду, а не його обов’язок.

II. науково-практичні висновки та рекомендації
2.1. Вивчення практики застосування застави як запобіжного заходу дає підставу визнати її одним із найефективніших засобів забезпечення інтересів правосудді а також прав особи у кримінальному судочинстві та рекомендувати слідчим та суддям частіше обирати запобіжний захід заставу за наявності достатніх для цього підстав.
2.2. Рекомендувати в постанові (ухвалі) про застосування застави належить вказувати розмір застави, її предмет, порядок і строк внесення застави, а також хто має її внести – обвинувачений, підсудний чи заставодавець. При визначенні розміру застави, в постанові (ухвалі) повинна бути наведена відповідна мотивація. З метою уникнення непорозумінь при внесенні застави слід вказувати конкретний її розмір. У випадку визначення предметом застави рухомого чи нерухомого майна, про це також повинно бути чітко вказано в постанові з визначенням порядку його внесення та умов збереження предмету.
2.3. Рекомендувати органам дізнання, слідства, прокурору, судді (суду) з’ясовувати, чи є підозрюваний, обвинувачений, підсудний, заставодавець власником майна, чи воно належить юридичній особі – заставодавцю на праві повного господарського відання, чи не має перешкод для відчуження такого майна і яка його вартість; як слід забезпечити зберігання предмета застави; чи не виникнуть труднощі, в тому числі і цивільно-правові спори при вирішенні питання про звернення майна в доход держави чи на користь цивільного позивача; чи не заставлене воно вже раніше у цивільно-правових угодах, аби виконання можливого судового рішення про позбавлення права власності на нього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи заставодавця не було поєднано з будь-якими труднощами.
2.4. Визначаючи розмір застави, органи слідства і суду не вправі виходити за вказані у законі мінімальні межі. Розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, заявленого у даній справі і обґрунтованого достатніми доказами.
При вирішенні питання про можливість визнання матеріальних цінностей предметами застави обов’язково слід з’ясовувати їхню дійсну вартість, яка не може мати менший розмір, ніж встановлені законом мінімальні межі застави. При цьому під дійсною вартістю слід розуміти їхню ринкову вартість.
2.5. Рекомендувати органам досудового слідства, прокурорам чи суддям до прийняття рішення про застосування застави з’ясовувати наступні обставини: встановлення підстав для застосування запобіжних заходів і його окремого виду – застави; з’ясування матеріальних можливостей обвинуваченого, підсудного чи заставодавця; визначення суми застави, конкретного предмету застави і можливостей її внести та готовність до цього; одержання згоди на застосування застави та її внесення зацікавленими особами; одержання необхідних письмових документів щодо вартості майна, що заставляється, та права власності на нього; роз’яснення потерпілому права на пред’явлення цивільного позову, прийняття його та збирання доказів на встановлення розміру матеріальних збитків (якщо заставу вносить сам обвинувачений); з’ясування, чи не накладено арешт на предмет застави та чи не заставлений він в цивільних зобов’язаннях тощо.
2.6. Підставами для застосування застави органами досудового слідства, прокурорами чи суддями, є встановлені об’єктивні достовірні дані (докази) про те, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений буде неналежно себе поводити та не виконуватиме своїх процесуальних обов’язків не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу органів досудового розслідування чи суду, з’являтись за відповідними викликами.
Рекомендувати цим обирати заставу лише тоді, коли є всі підстави вважати, що цей запобіжний захід може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.
2.7. Рекомендувати при вирішенні питання про застосування застави враховувати тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст.150 КПК України).
2.8. Рекомендувати змінювати заставу на більш суворий запобіжний захід – взяття під вартою, якщо застава не забезпечує виконання підозрюваним, обвинуваченого чи підсудним його процесуальних обов’язків, тобто не буде досягатись мета її застосування.
Застава повинна змінюватися на менш суворий запобіжний захід чи скасовуватися, коли відпаде необхідність її застосування.
2.9. Рекомендувати суддям направляти копію вироку чи ухвали (постанови) про повернення застави відповідному органу для їх виконання, якщо заставлені гроші та цінності перебувають на депозиті органів внутрішніх справ чи прокуратури.
Повернення застави доцільно оформляти протоколом, який має бути приєднаний до справи. При вирішенні питання про повернення застави слід враховувати, що внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.
2.10. Рекомендувати визначати строк для виконання постанови про застосування застави не більше трьох діб.

III. пропозиції щодо удосконалення кримінально-процесуального законодавства
3.1. Частину 2 ст.154-1 КПК України викласти у такій редакції:
“Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, – однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо раніше судимої особи – п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб – п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”;
3.2. Частину 3 ст.154-1 КПК України викласти у наступній редакції: “Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути змінений на заставу судом в стадії досудового слідства та після надходження її до суду в порядку, встановленому ст.ст.165, 165-2 цього Кодексу”;
3.3. В ст.348 КПК України слід вказати заставодавця серед осіб, які мають право подати апеляцію;
3.4. У новому Кримінально-процесуальному кодексі України відмовитися від фіксованих меж застави, орієнтуючи слідчих, суддів на визначення такого її розміру, який забезпечить виконання підозрюваним, обвинуваченим взятих обов’язків, та буде реальним для внесення;
3.5. Запровадити в Україні досудову службу, в компетенцію якої входило б детальне вивчення всіх обставин, необхідних для вирішення питань, пов’язаних із застосуванням запобіжних заходів.
Вищенаведені теоретичні висновки, практичні рекомендації та пропозиції законодавцю вважаємо найбільш вагомими результатами даного дослідження запобіжного заходу застави. Теоретичні положення дозволяють констатувати комплексність у цього вивченні новітнього запобіжного заходу правовою наукою України, вирішення актуальних проблем кримінально-процесуальних гарантій інтересів правосуддя та прав особи, примусу у кримінальному судочинстві. Врахування суб‘єктами правозастосування практичних рекомендацій, на наш погляд, здатне ліквідувати обмежене, малоефективне застосування законодавства про заставу у кримінальному процесі. Послідовне впровадження сформульованих рекомендацій у практичну діяльність слугуватиме ефективному досягненню завдань кримінального судочинства.
Адресовані законодавцеві пропозиції мають на меті усунути прогалини у кримінально-процесуальному законі, привести його у відповідність із нормами інших галузей законодавства. Чітка процесуальна регламентація механізму обрання застави буде сприяти розвитку цього перспективного запобіжного заходу, більш поширеному та ефективному його застосуванню, що без сумніву позитивно вплине на зміцнення правових гарантій дотримання прав та свобод громадян, гарантованих Конституцією України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Александров Е.Н. Залог скорее “мертв”, чем “жив”. – Материалы конференции “Государство и право на рубеже веков”. – М.: ИГПРАН, 2001. – С.172-176.
2. Алексеев Н.С. Уголовный процесс. – М.: Юридическая литература, 1972. – 583с.
3. Алексеева Л. Б. Принуждение и ответственность в механизме уголовно-процессуального регулирования // Вопросы борьбы с преступностью. Вып.30. - М.: Юрид. литература, 1979. - С. 83-89.
4. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. - Харьков: Изд-во Нац. юрид. академии им. Ярослава Мудрого, 1997. – 75 с.
5. Архів Апеляційного суду Львівської області. Справа №44у-28/97.
6. Архів Галицького РВВС м.Львова. Матеріали кримінальної справи №141-2568/97.
7. Архів Місцевого суду Сколівського району Львівської області. Справа № 1-105/97.
8. Ахпанов А.Н. Обеспечение прав и законных интересов личности при применении органами дознания мер процессуального принуждения. Автореф. дис…канд. юр. наук: 12.00.09 / Высшая школа милиции МВД СССР. – Москва, 1986. – 19 с.
9. Бажанов М.И., Грошевой Ю.М. Советский уголовный процесс. – К.: Вища школа, 1978. – 471 с.
10. Базылев Б. Т. Об институте юридической ответственности // Сов. государство и право. - 1975. - № 1. - С. 112-116.
11. Белоусов А.Е. Вопросы теории и практики применения мер процессуального пресечения по законодательству РФ. Автореф. дис…канд. юр. наук: 12.00.09 / Ижевский гос. ун-т. – Ижевск, 1995. – 23 с.
12. Бойко В.Ф. Гарантовані Конституцією України права і свободи людини мають надійно захищатися незалежним, компетентним і неупередженим судом // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – №1. – С. 5-13.
13. Булатов Б., Николюк В. Применения мер пресечения в целях обеспечения исполнения приговора // Советская юстиция. – 1982. - №20. – С.14-16.
14. Буряков А.Д. Залог как мера пресечения в советском уголовном процессе // Вопросы борьбы с преступностью по советскому законодательству.– Иркутск, б.и., 1969.– С. 53-54.
15. Ветрова Г.Н. Ответственность в сфере уголовно-процессуальных отношений // Советское государство и право. – 1982. - №2. – С. 126-130.
16. Ветрова Г.Н. Уголовно-процессуальная ответственость. - М.: Наука, 1987. –
126 с.
17. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249.
18. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 35. – Ст. 508.
19. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. – Ст. 528.
20. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №47. – Ст. 642.
21. Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 223.
22. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
23. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №4. - Ст.21.
24. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №34-35. – Ст.187.
25. Выдря М.М. Избрание судом меры пресечения в виде заключения под стражу // Советская юстиция. – 1979. - №22. – С.26-27.
26. Голос України. – 2000.– №55 (2302). – С. 3.
27. Гранкин М. Залог как мера пресечения // Российская юстиция. - 1998. - № 2. - С. 24.
28. Громов Н.А., Киева Г.Ф., Лисоволенко В.В. Меры пресечения в уголовном процессе. – Саратов, 1997. – 148 с.
29. Громов Н.А., Полунин С.А. Санкции в уголовно-процессуальном праве России. – М.: Юристъ, 1998. – 362 с.
30. Гуткин И.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1963. – 161 с.
31. Гуценко К.Ф., Головко Л.В.. Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных стран. – М.: Зерцало, 2001. – 470 с.
32. Давыдов В.А. Заключение под стражу как мера пресечения. Автореф. дис…канд. юр. наук: 12.00.09 / Москов.гос.ун-т. - М., 1978. – 18 с.
33. Давыдов П.М., Якимов П.П. Применение мер процессуального принуждения по Основам уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик. – Свердловск: Изд-во Свердлов. юрид. ин-та, 1961. – С. 83-84.
34. Даньшина Л.И. Меры пресечения при производстве по уголовному делу. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 127 с.
35. Денежкин Б.А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. юр. ин-та, 1982. – 127 с.
36. Державна виконавча служба України. Виконання рішень судів. (Офіційне видання). Том 1. – Ужгород: Інформаційно-видавниче агентство “ІВА”, 1999. – 153 с.
37. Дженни Юнкер. Содержание под стражей на досудебной стадии и во время суда // Матеріали семінару з питань застави та досудового утримування під вартою. – Львів, б.в., 1998. – С.131-136.
38. Дмитрук В.М. Правильное избрание меры пресечения - гарантия неприкосновенности личности. – Проблемы правоведения. Республиканский межведомственный сборник. Вып. 39. – К., б.и., 1979. – С.104-107.
39. Довідка Верховного Суду України за результатами узагальнення слідчої і судової практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави. – К.: Архів Верховного Суду України, 1998. – 14 с.
40. Долгоруков С.В. Принцип неприкосновенности личности в уголовном судопроизводстве. Автореф. дис…канд. юр. наук: 12.00.09 / Минский гос. ун-т. - Минск, 1985. – 21 с.
41. Донченко Ю.В. Актуальні проблеми застосування запобіжного заходу у вигляді застави // Право України. – 1999. - №3. – С. 61-64.
42. Донченко Ю.В. Деякі аспекти процедури застосування застави у кримінальному судочинстві України // Ерліхівський збірник. Юридичний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Випуск 3. – Чернівці: Рута, 2002. – С.167-168.
43. Донченко Ю.В. Застава як запобіжний захід // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні (13-14 лютого 2002 р.): матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, юридичний факультет, 2002. – С.302-305.
44. Донченко Ю.В. Інститут запобіжних заходів у праві України // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб-к наук. праць. Вип. 75: Правознавство. – Чернівці: ЧДУ, 2000. – С. 98-100.
45. Донченко Ю.В. Правовий статус заставодавця у кримінальному процесі України // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 36. – С.555-561.
46. Донченко Ю.В. Роль Верховного Суду України в належному здійсненні правосуддя судами нижчого рівня // Верховний Суд України: історія і сьогодення, портрети і події / За заг. ред. В.Ф.Бойка. – К.: Вид. Дім “Ін Юре”, 2001. – С.205-210.
47. Дубинский А.Я. Производство предварительного следствия органами внутренних дел. – К.: Выща школа, 1989. - 145 с.
48. Дубинский А.Я., Сербулов А.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе. – К.: Выща школа, 1980. – 52 с.
49. Еникеев З.Д. Меры процессуального принуждения в системе средств обвинения и защиты. – Уфа, 1978. - 98 с.
50. Еникеев З.Д. Применение мер пресечения по уголовным делам. – Уфа, 1988.– – 104 с.
51. Еникеев З.Д. Проблемы мер пресечения в уголовном процессе. Автореф. дис…доктора юр. наук: 12.00.09 / Екатеринбургская академия внутренних дел МВД РФ. – Екатеринбург, 1991. – 34 с.
52. Звирбуль В., Кудрявцев В., Михайлов А. Выявление причин преступления и принятие предупредительных мер по уголовному делу. - М.: Юридическая литература, 1967. – 152 с.
53. Зинатуллин З.З. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981. – 136 с.
54. Каюков Р.Р. Уголовно-процессуальные средства обеспечения неотвратимости ответственности за преступления. Автореф. дис…канд. юр. наук: 12.00.09 / Ижевский гос. ун-т. – Ижевск, 1994. – 23 с.
55. Клюков Е.М. Меры процессуального принуждения. – Казань: Изд-во Казан. гос. ун-та, 1974. – 192 с.
56. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж.: Изд-во Воронеж. ун-та. – 1975. – 175 с.
57. Козлов В.А. Мера пресечения не может быть тяжелее наказания // Российская юстиция. – 1997. - №6. – С.48.
58. Колоколов Н. Меры пресечения имущественного характера // Российская юстиция. – 1998. - №12. – С.41-42.
59. Комментарий к УПК РФ. Под ред. В.М.Савицкого, Б.Т.Безлепкина, П.А.Лупинской, И.Л.Петрухина. – М.: Норма, 2002. – 1022 с.
60. Корнуков В.М. Вопросы теории и практики применения мер процессуального принуждения в советском уголовном процессе: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09 / Саратов. юрид. ин-т. - Саратов, 1970. – 23 с.
61. Корнуков В.М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. – Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та. – 1978. – 137 с.
62. Короткий И.Н. Процессуальные гарантии неприкосновенности личности подозреваемого и обвиняемого в стадии предварительного расследования. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1981. – 98 с.
63. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект (за станом на 1 березня 2000 р.) підготовлено робочою групою КМ України. - Київ, 2000. - 178 с.
64. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільний процесуальний кодекс України / Верховний Суд України. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 352 с.
65. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР // Зб. Уз. УРСР. – 1927. - №36-37. - Арт.163.
66. Кудин Ф.М. Охрана прав личности и уголовно-процессуальное принуждение // Гарантии прав лиц, участвующих в уголовном судопроизводстве. – Свердловск, 1975. – С.138-145.
67. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, 1985. – 135 с.
68. Куцова Э.Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1973. – 153 с.
69. Кучинский В.А. Личность. Свобода. Право. – М.: Юридическая литература, 1978. – 207 с.
70. Либус И.А. Охрана прав личности в советском уголовном процессе. – Ташкент, 1975. – 178 с.
71. Лившиц Ю.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе. – М.: Юридическая литература, 1964. – 138 с.
72. Лукашевич В.З., Шимановский В.В. Новые уголовно-процессуальные нормы // Законность. – 1997. - №5. – С. 18-21.
73. Люблинский П.И. Меры пресечения. Комментарий к ст.ст. 143-161 Уголовно-процессуального кодекса. – М.: Право, 1926. – 74 с.
74. Маляренко В.Т. Про окремі питання касаційного перегляду кримінальних справ за новими правилами // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №4 (26). – С. 30-40.
75. Михайлов В.А. Залог – мера пресечения в уголовном судопроизводстве. – М.: Академия МВД РФ. – 1993. – 59 с.
76. Михайлов В.А. Меры пресечения в российском уголовном процессе. – М.: Право и Закон, 1996. – 300 с.
77. Михайлов В.А. Уголовно-процессуальные мер( пресечения в судопроизводстве Российской Федерации. – М.: Институт защиты предпринимателя. – 1997. – 644 с.
78. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: Либідь, 1999. – 536 с.
79. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 624 с.
80. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 400 с.
81. Мотовиловкер Я.О. Уголовно-процессуальная ответственность виновного // Правоведение. - 1977. - №1. - С.61-65.
82. Нафиев С.Х., Васин А.Л. Европейские стандарты обеспечения конституционных прав личности при расследованиии преступлений. – Казань: Изд-во Казан. гос. ун-та. - 178 с.
83. Николайчик В.М. Уголовный процесс США. – М.: Наука, 1981. – 253 с.
84. Общая теория права и государства: Учебник (под ред. В.В.Лазарева). – М.: Юристь, 1995. – 541 с.
85. Окаринский И.А. Судьба обвиняемого до представления требуемого поручительства или залога // Право и жизнь. – 1928. - №1. – С.61-62.
86. Офіційний вісник України. – 1998. – №13. – Ст.354.
87. Офіційний вісник України. - 2000. - № 12.- Ст. 443.
88. Офіційний вісник України. – 2001. – №21. – Ст.920.
89. Павлов Н.Е. Субъекты уголовного процесса. – М.: Новый юрист, 1997. – 118 с.
90. Патюлин В.А. Неприкосновенность личности как правовой институт // Советское государство и право. – 1973. - №11. – С.15-19.
91. Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе / Отв. ред. И.Б. Михайловская. – М.: Наука, 1989. – 282 с.
92. Петрухин И.Л. Природа уголовно-процессуального принуждения // Суд и применение закона. – М.: ИГПАН, 1982. – 89 с.
93. Петрухин И.Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение. Общая концепция. Неприкосновенность личности. – М.: Юридическая литература, 1985. – 239 с.
94. Петрухин И.Л. Уголовно-процессуальное принуждение и свобода личности // Сов. государство и право. - 1984. - № 4. - С. 77-84.
95. Пилипчук П.П. Запобіжний захід у вигляді застави повинен застосовуватись більш ефективно // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – №3 (13). – С. 9-11.
96. Пилипчук П.П. Питання застосування в слідчій та судовій практиці запобіжного заходу у вигляді застави // Ві