ПРОБЛЕМА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ УКРАЇНИ В 20-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено об’єкт, предмет і мету, відповідно до якої сформульовані завдання дослідження; визначені теоретико-методологічна основа та наукова новизна дисертації, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; подано дані про апробацію та впровадження наукової роботи, публікації автора.

У першому розділі “Соціалізація особистості як науково-педагогічна проблема кінця ХІХ – першої третини ХХ століття” розкрито теоретико-методологічні основи дослідження проблеми соціалізації особистості; акцентується увага на різноманітних підходах до тлумачення поняття “соціалізація” вітчизняними та зарубіжними науковцями; простежуються витоки становлення основних ідей соціалізації в педагогіці України у 20-ті роки ХХ століття.

Вивчення феномена “соціалізація” засвідчує, що воно є багатоаспектним поліфункціональним терміном, який у кінці ХХ століття переосмислюється та уточнюється як у зарубіжній, так і вітчизняній педагогічній науці. До розв’язання зазначеної проблеми звертаються різні вчені: філософи (В. Асмолов, Л. Бєляєва, А. Волович, С. Дмитрієва, М. Каган, В. Москаленко, Л. Рубан, Л. Снежко та ін.), соціологи (В. Єхало, І. Кон, Г. Осипов, Я. Щепанський та ін.), психологи (А. Абдюкова, Н. Андрєєва, Л. Буєва, Я. Гіллінський, В. Куєвда, О. Леонтьєва, С. Міхаелі, М.Смирнов, та ін.) та педагоги (Л. Гордін, Р. Граніна, Б. Гребенюк, Р. Гурова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Н. Лавриченко, М. Лукашевич, Л. Міщик, А. Мудрик, С. Хлєбік, М. Шимановський та ін.).

Досліджено, що розуміння сутності поняття “соціалізація” в сучасній соціально-педагогічній науці ґрунтується на таких положеннях: а) соціалізація є процесом і результатом виховної діяльності всіх соціально-виховних інститутів; б) соціалізація – взаємозумовлена взаємодія індивіда із суспільством, у процесі якої змінюється не тільки індивід, а й через вплив його діяльності – суспільство; в) засвоєння індивідом соціального досвіду здійснюється через входження його до системи соціальних зв’язків і відтворення ним системи зв’язків шляхом активної діяльності; г) перехід від однорівневого підходу до соціалізації як такої, що торкається лише “соціальних поверхів” людини, до багаторівневого підходу, коли соціалізація охоплює також психофізіологічні рівні людини; д) урахування всіх соціальних і психологічних процесів, які складають основу перебігу процесу соціалізації (стихійні, спонтанні, контрольовані, відносно контрольовані, цілеспрямовані); е) засвоєння та відтворення соціального досвіду, системи суспільних зв’язків у процесі соціалізації відбувається в трьох основних сферах: предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості; є) кінцевим результатом соціалізації є соціалізована особистість, яку характеризує засвоєння та відтворення нею соціального досвіду (певної суми соціальних знань, норм та цінностей, соціальних якостей, соціальних ролей, зразків поведінки тощо).

Базуючись на методологічних позиціях учених, ми сформулювали визначення феномена “соціалізація особистості”, який трактуємо як складний, тривалий процес засвоєння та відтворення особистістю соціального досвіду в предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості (пере-конання, установки, ціннісні орієнтації, навички, уміння, здібності тощо), що передбачає врахування стихійних та цілеспрямованих впливів оточуючої дійсності, а також індивідуально-типологічні особливості особистості (динаміка психічного, анатомо-фізіологічного розвитку особистості, темперамент, характер, здібності, емоції, етнічна приналежність, віросповідання тощо), результатом якого є самостійно-активна й неповторна соціалізована особистість.

Досліджено, що основними джерелами розвитку ідей соціалізації підростаючого покоління у 20-ті роки ХХ століття були: гуманістична українська народна й наукова педагогіка, яка утверджувала принципи природовідповідності й народності у вихованні; боротьба українських діячів культури, науки й освіти за відродження національної культури, пробудження національної самосвідомості, формування у молоді національної гідності; вплив реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ століття, засадами якої було втілення гуманістичної педагогіки, прагнення до формування творчої, конкурентоспроможної активної самодостатньої особистості; зародження й розвиток наукових основ соціальної педагогіки; значний вплив мала й короткочасна державна незалежність України (1917–1920 рр.), яка започаткувала нову національну систему освіти на демократичних засадах; розвиток комуністичного виховання учнівської молоді на засадах класового підходу, принципу партійності.

Узагальнюючи наукові дослідження проблеми соціалізації особистості, констатуємо, що одним із могутніх джерел становлення української педагогічної думки у 20-х роках ХХ століття були ідеї, закладені Г. Сковородою, К. Ушинським, С. Русовою та їхніми послідовниками й соратниками щодо проблеми народності у вихованні, дотримання етнокультурних традицій (принципу етнізації) у процесі соціалізації дітей та молоді, виховання молоді в дусі “сродної праці”, розвиток творчих здібностей і обдарувань, формування національної самосвідомості (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Драгоманов, М. Коцюбинський, М. Грушевський, Б. Грінченко, І. Огієнко, Г. Ващенко та ін.).

Значний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні мали ідеї реформаторської педагогіки, які знаходили підтримку серед українських учених. Узагальнення та систематизація їхніх поглядів дозволили виділити й проаналізувати три напрями дослідження феномена “соціалізація”: соціоло-гічний (Е. Дюркгейм, Ф. Гіддінгс), соціально-психологічний (Г. Айзенк, Ч. Кулі, Дж. Мід, Г. Тард, Е. Торндайк, Дж. Уотсон, З. Фрейд) та соціально-педагогічний (Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнер, В. Лай, П. Наторп).

Установлено, що провідними ідеями соціалізації особистості в зарубіжній науці, які практично сприймалися всіма українськими вченими 20-х років ХХ століття, були: системний вплив різних соціальних інститутів на соціалізацію особистості (сім’я, школа та інші суспільні інститути); врахування в процесі соціалізації дитини впливу всіх сфер суспільного життя: економіки, політики, естетики, етики, релігії; поєднання біологічного та соціального, індивідуального та загального крізь призму індивідуальної психіки людини; соціалізація особистості відбувається згідно з індивідуальними здібностями, потребами та соціальними можливостями дитини; життя дитини – це розвиток, у якому кожна сходинка має особливу цінність, своє значення та вимагає тільки їй притаманного керівництва; міжособистісне спілкування є однією з провідних сфер соціалізації; формування суб’єкт-суб’єктних стосунків з вихованцями є умовою їхньої успішної соціалізації; довільність зовнішньої детермінації поведінки людини шляхом вироблення в ній соціально схвалених реакцій; “вільне самовиховання в житті спільноти дорослих”; беззаперечне підпорядкування державі в процесі інтеграції дітей та учнівської молоді в суспільне життя; інтеграція особистості в суспільство прямо пропорційно залежить від її професійної соціалізації; визнання вирішальної ролі дитячого колективу (общини) в процесі соціалізації підростаючого покоління.

У другому розділі “Ідеї соціалізації дітей та учнівської молоді в педагогічному доробку українських науковців у 20–30-х рр. ХХ століття” на основі використання історико-педагогічної літератури й архівних матеріалів, урядової документації та педагогічної преси досліджуваного періоду проаналізовано основні державні документи та провідні ідеї вітчизняних науковців та діячів освіти щодо соціалізації підростаючого покоління.

У процесі дослідження встановлено, що вже на Першій всеукраїнській нараді з народної освіти (березень 1920 р.) була прийнята система освіти України, яка визначалася державною політикою й була законодавчо закріплена Декларацією Наркомосу УСРР “Про соціальне виховання” (липень 1920 р.). В основу української системи народної освіти було покладене соціальне виховання дітей віком від 3 до 15 років, яке передбачало розширення впливу суспільства на життя дитини, її навчання та виховання й витіснення “несуспільних” виховних впливів, передусім сім’ї та неорганізованого середовища. Нова система мала “охопити правильно поставленим єдиним вихованням усе життя дитини”. Основним типом дитячого закладу, “формою соціального виховання” був визнаний дитячий будинок. Окремі соціально-виховні заклади – дитячий садок, школа, позашкільні заклади – повинні були злитися в “єдиний соціальний організм” – дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього “соцвихівського” віку – до 15 років.

Прийнята в Україні система соціального виховання була зумовлена не лише турботою про безпритульних дітей. Офіційна позиція Наркомосу УСРР, підтримана багатьма педагогами, полягала в прагненні докорінно змінити виховання “всього дитячого населення” за новою ідеологією, а сім’я, на їхню думку, не здатна це зробити. Поширювалося уявлення про розпад сім’ї, тому й утвердилася ідея ізоляції дитини від сім’ї та перенесення соціального виховання в дитячий будинок (стаціонарний чи денний).

Обґрунтування системи соціального виховання й дитячого будинку як його основної форми мало й психолого-педагогічний аспект. Відстоювалася точка зору, що дитина – єдина цілісна істота, що розвивається, і виховний вплив на неї також має бути цілісним, єдиним. Уважалося непедагогічним “ділити дітей за віком, переміщуючи їх з одного закладу в інший”. Дитячий будинок, який об’єднає в собі всі освітньо-виховні заклади, зможе забезпечити безперервність і цілісність виховання дітей віком від 3 до 15 років. Цілодобове чи денне перебування дітей у дитячому будинку створить кращі умови для здійснення виховного процесу, оскільки буде забезпечено постійний цілеспрямований вплив.

У 1922 році був прийнятий “Кодекс законів про народну освіту УСРР”, який забезпечував нормативно-правову базу соціального виховання. Метою виховання й освіти ставилося “розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, що ґрунтується на чіткому розумінні законів розвитку природи й суспільства”. Визначилися завдання закладів соціального виховання: формувати покоління будівників нового комуністичного суспільства; в основу побудови виховних та освітніх установ покласти трудовий процес, життєві потреби, практику. Згідно з “Кодексом законів про освіту УСРР” у країні встановилася така система освіти: заклади соціального виховання (дитячий садок, школа-семирічка та позашкільні заклади), професійні школи, інститути, наукова робота й політична освіта дорослих, що взаємно доповнюють одна одну й становлять єдине органічне ціле. Українська та російська мови визнавалися загальнодержавними і були обов’язковими для вивчення, разом із тим “Кодекс законів про освіту УСРР” забезпечував право населення всіх націй і національних меншин, які населяють Україну, на виховання й навчання їхніх дітей рідною мовою.

У розвитку педагогічної думки в досліджуваний період виділяємо два етапи: перший (1920–1924 рр.) – збереження відносної свободи наукової думки; другий (1924–1931 рр.) – утвердження класово-партійного підходу до педагогічної науки, встановлення партійної цензури та контролю над закладами освіти й науки.

Аналіз наукової літератури та педагогічної преси 20-х років ХХ століття свідчить, що перший період характеризувався тим, що уряд прагнув кардинально змінити систему виховання, але науково-методологічного обґрунтування цих змін не було. Саме тому українські науковці звернулися до наукового доробку дореволюційних учених Росії в галузі фізіології, психології вищої нервової діяльності (В. Бехтерєв, М. Лоський, А. Нечаєв, І. Павлов, І. Сєченов та ін.) та праць зарубіжних учених (Дж. Болдуїн, О. Декролі, Дж. Дьюї, В. Лай, Е. Мейман, М. Монтесорі, А. Фер’єр, З. Фрейд та ін.). На цій основі в Україні розвивається педологія (наука, що сформувалася в кінці ХІХ століття в США), об’єктом і предметом дослідження якої була життєдіяльність дитини в усіх її виявах – онтогенезі та філогенезі. При розв’язанні завдань соціального виховання (що в той час ідентифікувалося з соціалізацією особистості) українські вчені спиралися на педологію як науку про дитину, в зв’язку з чим розвивалися потужні педологічні центри в Києві, Харкові (А. Володимирський, О. Залужний, Г. Костюк, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга та ін.).

У дослідженнях педологів України початку 20-х років простежуються два напрями: поєднання еволюційно-біологічного розвитку дитини з культурно-історичним (Я. Чепіга) і педоцентричний (Я. Мамонтов). Педагогічною основою педології були теорія та практика вільного виховання (С. Русова, О. Музиченко, Я. Чепіга, та ін.). Розвиток педології в Україні спирався на рефлексологію як “своєрідний радянський варіант біхевіоризму” (О. Сухомлинська). Рефлексологія всю поведінку людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводила до рефлексів, підкреслювала залежність реакцій від середовища. Рефлексологія стає підґрунтям для розвитку психотехніки – науки про професійні здатності людини на основі всебічного вивчення організму та характеру дитини (можливості органів чуття, моторики, розумової обдарованості, волі, естетичних почуттів). Поряд із рефлексологією важливого значення в цей період набувають ідеї психоаналізу в їх радянському варіанті як терапевтично-педагогічний засіб найбільшого проникнення у внутрішній світ людини: за допомогою аналізу умов суспільного буття пояснювалися особливості функціонування індивідуальних психологічних структур. Отже, для цього періоду характерною була орієнтація на індивідуальний розвиток особистості.

З’ясовано, що з 1924 року в країні утверджується класово-партійний підхід до педагогічної науки та практики, здійснюється зміщення акцентів із вивчення окремої особистості на вивчення впливу на особистість “соціально-класового середовища”, організації та діяльності дитячого колективу, питання дитячої праці, класової дисципліни, розвитку дитячого і молодіжного комуністичного руху. Колектив, забезпечуючи різні форми спілкування, розглядався як основний осередок формування соціально значущих якостей особистості (О. Залужний), основною сферою соціалізації визнавалася предметно-перетворювальна діяльність (праця), спрямована на розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом (О. Музиченко, Я. Чепіга). У зв’язку з цим перебудовується організація навчально-виховного процесу в школі (комплексні програми, Дальтон-план, бригадно-лабораторний метод навчання).

У третьому розділі “Практика соціалізації дітей та учнівської молоді України 20-х років ХХ століття” охарактеризовано соціально-виховні інститути в системі освіти України у 20-ті роки ХХ століття, розглянуто зміст, форми і методи соціалізації особистості в системі закладів соціального виховання.

Державні документи (Декларація Наркомосу України “Про соціальне виховання” (1920); Кодекс законів УСРР про освіту (1933)) визначили структуру освіти України, альтернативну РСФРР і основні соціально-виховні інститути. Згідно з Декларацією основним закладом соціального виховання було визнано дитячий будинок як комплекс навчально-виховних установ (дитячий садок, школа, клуби, майстерні, позашкільні заклади), які в деяких містах були об’єднані в дитячі містечка. Проте економічні труднощі країни не дали можливості забезпечити реалізацію цієї ідеї, тому на практиці одночасно з дитячими будинками існували окремі заклади соціального виховання. Для методичного забезпечення роботи дитячих будинків та інших закладів соціального виховання видавалися щорічно “Порадники із соціального виховання” (1921–1928 рр.).

Найбільш розповсюдженими формами соціального виховання дітей та учнівської молоді в досліджуваний період були: масові (40 і більше учасників) – мітинги, демонстрації, конференції, загальні збори, ранки, свята, концерти, спортивні змагання, політстудії, лекції, прослуховування музичних творів тощо; колективні (25–40 чоловік) – тематичні вечори, екскурсії, рухливі ігри, походи тощо; групові (5–7 чоловік) – гуртки: електромонтажний, краєзнавчий, політичний, літературний, музичний, фізичної культури, спортивний, радіо-любителів, біологічний, фізико-технічний, образотворчий, декламаційний, газетний, сільськогосподарський; підготовка стінгазет тощо; індивідуальні – бесіда, розмова наодинці, підготовка доповідей, номери художньої самодіяльності, написання заміток до стінгазети, виконання доручень, завдання з ручної праці тощо.

У процесі дослідження виявлено, що для соціального виховання дітей та учнівської молоді у 20-х роках ХХ століття використовувалися різні методи соціального виховання, зокрема методи формування свідомості; методи формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності і поведінки; методи контролю та аналізу ефективності виховання.

У ході наукового пошуку узагальнено позитивний досвід вітчизняних педагогів 20-х років ХХ століття й обґрунтовано перспективи його використання в сучасних умовах.