ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ТА ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ОМЕЛЯНА ПОПОВИЧА (1856-1930 рр.)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; її мету, об’єкт, предмет, завдання, методи дослідження, хронологічні межі; подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, введено відомості про апробацію та впровадження основних положень дисертації.

У першому розділі – «Персоналія Омеляна Поповича як історико-педагогічна проблема» – вивчено ступінь дослідженості персоналізму у вітчизняній науковій, педагогічній літературі; проаналізовано чинники формування жит­тєвої позиції О. По­повича, окреслено й аргументовано основні етапи й напрями його життєтворчості.

Встановлено, що проблеми персоналізму постійно перебували в центрі уваги дослідників, які відображено у працях українських (Д.Герцюк Н. Гупан, В.Сухомлинська) і зарубіжних (Н. Бєрдяєв, Б.Боун, В. Биховський, Е. Муньє) учених. Вони розглядали особистість як творчу реальність й вищу духовну цінність.

З’ясовано, що конституційні свободи, запроваджені у краї австро-угорським законодавством і зумовлені суспільно-політичним, національно-етнічними, соціально-економічними та культурно-освітніми передумовами, сприяли розвитку буковинського шкільництва, зародженню й активному розгортанню національного та громадського руху. Загалом він набув ознак процесу українського відродження,  охопивши всі сфери життя – політику, економіку, культуру, освіту.

Простежено основні віхи життя й творчості О. Поповича (народився 18 серпня 1856 р. в с. Дорна-Ватра Кимполунзького повіту – тепер Румунія). На формування О.Поповича як свідомого і гуманного українця вирішальний вплив мала сім’я і родинне оточення – батько Олександр Попович (увійшов в історію як автор багатьох етнографічних спостережень-знахідок про життя українців Буковини), матір Вікторія Дашкевич (онучка протояра М. Ганіцького), бабуся (сестра матері Ю. Федьковича), які сповідували загальнолюдські та християнські цінності й чесноти. У майбутньому Омелян реалізував їх ставленням до життя, людей, праці та вибором професії вчителя.

На особистісне становлення О.Поповича суттєвий вплив мало його навчання у народній школі в Сторонці-Путилові (зрумунізована Чернівецька православна школа), в німецькій гімназії. За оцінкою О.Поповича тут практикували тілесні покарання, жорстокість і надмірно пихате ставлення вчителів до учнів-українців. Порушення справедливості, ігнорування національних інтересів і прав дитини, антипедагогічна поведінка вчителів проти гуманних родинних відносин суттєво вплинули на світоглядні позиції хлопця. Надалі вони викристалізувалися в умовах австро-угорського панування на тлі обмеженого промислового розвитку, безробіття, зубожіння населення, адміністративного тиску на українську культуру (передусім, мову), освіту, шкільництво.   

Під впливом високопрофесійної та національно спрямованої праці педагогів  учительської семінарії  (С. Воробкевич, І. Глібовицький), товаришів (С.Смаль-Стоць­кий, А.Думич), перечитування творів Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Марка Вовчка та інших письменників О. Попович брав участь у студентських об’єднаннях «Согласіє» і «Союз». Цьому сприяли співпраця і зустрічі з видатними українськими діячами (М.Василько, Т.Галіп, К.Малицька, С.Смаль-Стоцький). Унаслідок практичної діяльності у товаристві «Руська Бесіда» з’явилась зацікавленість до теоретичного осмислення тодішніх проблем в освіті, що загалом стимулювало до участі у громадсько-просвітницькому житті краян.

Після закінчення Чернівецької учительської семінарії (1877) О. Попович працює вчителем народної школи у Чернівцях (з 1881 р.), управителем у Монастирську – передмістя Чернівців (1883-1891). Працюючи в школі, зорганізованій на застарілих принципах, О.Попович обстоював докорінні зміни сутності шкільного навчання, його змісту і методів. Свої прогресивні погляди на навчально-виховний процес (гуманне ставлення до дітей; рідна мова викладання) він утілював у реальній вчительській практиці та оприлюднював у науково-педагогічних публікаціях «Die Classifikati­onslleise u. Die Schülnachrichten an unseren, Volksschülen» (1881), «Vorgang bei dem mittelbaren Unterrichte» (1885) та ін. на шпальтах крайового педагогічного часопису «Bukowiner Pedagogische Blatter». Загалом це сприяло утвердженню громадянської позиції О. Поповича, формуванню почуття власної відповідальності за рідномовну освіту як основу відродження української нації. 

До досягнень молодого педагога правомірно віднести розроблений ним «Буквар для шкіл народних» (1880) у руслі запропонованої його сучасниками роботи над створенням підручників для народних та середніх шкіл краю, навчально-методичних посібників для вчителів. Загалом це стало домінуючим і ефективним напрямом педагогічної діяльності О.Поповича. Водночас він продовжує співпрацювати із членами товариств «Руська Бесіда», «Українська школа» та ін.

Викладання в учительській семінарії О. Попович вдало поєднував із інспекторсь­кою діяльністю (1892-1912); розробкою шкільних підручників  «Читанка для шкіл народних» (1892, 1894), «Граматика для шкіл народних» у чотирьох частинах (1894, 1896), «Читанка і граматика для шкіл народних» (1896), «Співаник для шкіл народ­них» (1895), словників «Ruthenisches Sprachbuch für Mittelschulen» (1904); методичних посібників для вчи­телів («Наука читанья и писанья въ первомъ роцъ школьном. Порадник для учителей и кандидатов учительства» (1884), «Методика науки в школі народній (1899) та ін.); створенням низки статей науково-педагогічного та методич­ного змісту («Дещо про виховання» (1891), «Наука мови в школі народній» (1905), «Прибори до науки природописної» (1906) та ін.); редагуванням часописів («Буко­вина» (1885-1892), «Bukowiner Pedagogische Blatter» (1885-1895), української частини “Bukowiner Schüle” (1904 – 1911) та ін.); заснуванням українських товариств на Буко­вині («Міщанська читальня» (1880), «Народний дім» (1884), «Руська Школа» (1887), «Буковинський Боян» (1895). В означені роки О.Попович охоплює управлінською діяльністю всебічне й ретельне вивчення нагальних проблем навчальних закладів та докладає зусиль задля вдосконалення їх функціонування в краї.

Сформовану під впливом означених чинників життєву й професійну позицію О.Попович зосереджував на утвердженні ідеї національної культури загалом і освіти, зокрема, зміцненні патріотичного духу українців в умовах належного функціонування  освіти, зміст якої відповідав би інтересам нації.

Педагог представляв та обстоював інтереси українців краю, працюючи у Буковинському Крайовому Виділі. Події першої світової війни перервали діяльність О.Поповича у краї і він продовжив її у м. Колошвар (тепер м. Клуж, Угорщина), Відні, Празі (1912-1916).

За підтримки однодумців (О.Безпал­ко, М. Кордуба, І.Семаки) О. Попович очолив у листопаді 1918 р. у Чернівцях Буковинський Крайовий Комітет ЗУНР. Його обрали одним із заступників президента ЗУНР Є.Петрушевича і очільником шкільної комісії. Відтак він організував багатолюдне Буковинське віче, ухвалою якого стало рішення про приєднання української частини Буковини до ЗУНР.

Галицький період у житті О.Поповича вирізняється інтенсивною педагогічною та громадсько-просвітницькою діяльністю у приватній жіночій гімназії Львова (1921-1929) та Заліщиків (1930). Педагог розв’язує важливі питання щодо розвитку українського шкільництва, друкує підручники та методичні посібники для учителів, сприяє оновленню теоретико-методологічних підходів, утвердженню новітніх напрямів визнаних науковців. Власне життя О.Попович аналізує у спогадах «Відродження Буковини» (1930).

Таким чином, родинні, суспільно-політичні, культурно-освітні, науково-педагогічні чинники не лише сприяли утвердженню чіткого розуміння О. Поповичем доцільності постійної, послідовної, повсякденної боротьби за утвердження національної ідеї, а й визнання впливу української школи –  найважливішого засобу виховання громадянина-патріота на прогресивний поступ нації.   

У другому розділі – «Освітня діяльність, педагогічні ідеї та методична спадщина Омеляна Поповича» – проаналізовано зміст педагогічної діяльності; визначено її основні напрями учителювання (організаційний, методичний і науково-теоретичний); у ході опрацювання архівних матеріалів виокремлено два періоди організатора національного шкільництва – буковинський та галицький.

У багатогранному творчому житті О.Поповича стрижневою була педагогічна діяльність. Вона охоплювала низку напрямів. Це – викладацький, виховний, методичний, організаційний, науково-теоретичний. Глибоко усвідомлюючи значення освіти як важливого соціального чинника, педагог боровся із консерватизмом і схоластикою у навчанні. Теоретичним підґрунтям педагогічної праці педагога стали народно-педагогічні виховні традиції краю, освітньо-виховні ідеї західноєвро­пейських учених, адаптовані до потреб буковинської школи.

Буковинський період інспекторської діяльності О.Поповича розпочинається із пошуків шляхів підвищення у народних школах краю ефективності навчально-виховного процесу. Нами виокремлено такі його напрями: організаційний (педагог заснував 200 українських шкіл, 1000 українських класів для 40 000 дітей); запровадив «науку зведену» у 157 народних школах краю; у 60 із них – 227 українських доповнюючих курсів та «курси анальфабетів»; створив український інспекторат при повітових та Крайовій Шкільній Раді); конструктивно-проектувальний (спільно з однодумцями домігся впровадження фонетичного правопису в народних та середніх школах Буковини; введення української мови як мови викладання і діловодства у школах краю; поєднував освітньо-методичну й видавничу діяльності); контролюючий (виконував обов’язки управителя народної школи у Монастирську (1883-1891), повітового інспектора (1892-1895), референта Крайової Шкільної Ради (1895-1912)); просвітній (спільно із однодумцями згуртував національно свідому педагогічну еліту Буковини; обстоював права українців, організовував і здійснював фахову підготовку педагогічних кадрів, «піднімав народ руський Буковини на рівний ступінь духовного, морального та освітнього розвитку з іншими народами»).

У розділі охарактеризовано галицький період і увиразнено такі вектори у діяльності О. Поповича. Це: організаційний – здійснення «візитації» референтом всенародних шкіл Львова та виявлення недоліків у їх роботі; участь у створенні й реорганізації україномовних народних шкіл Львівської області (с. Комарня, с. Левандівка, с. Личаків, об’єднання дівочої із чоловічою школами ім. Т. Шевченка), відкриття гімназії при дівочій школі ім. Т. Шевченка, приватної чоловічої семінарії УПТ при народній школі ім. Б. Грінченка, курсу для неграмотних у школі ім. Шашкевича (1922); запровадив прийом і звільнення з роботи вчителів лише за поданням головної управи товариства чи її філій, уведення загального розпоряд­ку діяльності навчальних закладів на основі розробленого ним «Проекту усталення вільних днів від науки» (1923); звільнення школярів із малозабезпечених сімей від оплати за навчання; організацію і проведення педагогічних конференцій.

Щодо навчально-методичного, то він охоплював укладання навчальних планів для українських всенародних шкіл, запровадження єдиного поділу годин та довантаження вчителів навчальними годинами; розробку Шкільною комісією (очільник О.Попович) «Прагматики службової» та «Правильника»; створення підручників («Граматичні впра­ви»,  «Граматичні вправи для всенародних шкіл» у чотирьох частинах (1924, 1925, 1926, 1930), «Граматичні вправи для висших кляс всенародних шкіл, а низших кляс середніх із фахових шкіл та й до самонавчання: на підставі «Граматики української мови» В.Сімовича» (1928) та ін.).

Координаційно-організаційний вектор діяльності О. Поповича передбачав налагодження тісної співпраці із видавничою комісією товариства «Взаїмна поміч галицьких учителів та учительок» (1925), а видавничий – педагог спрямовував на видання навчально-методичної літератури для всенародних шкіл і «вищих кляс» провідних педагогів Галичини досліджуваного періоду (В. Радзикевич, С. Федорчаков «Українська читанка для ІІ-ІV кл.», С. Рудницький  «Географія України», Ю. Рудни­цький «Німецька читанка на VІІІ клас всенародних шкіл», Ф.Колесса «Народна усна словесність», «Лекційний дневник для народних шкіл», В. Сімович «Граматика української мови» та ін.), рецензування видавничої літератури (С.Біленький «Біблійні образки», Я. Левиць­кий «Біблійна історія Нового Завіту» та ін.).

Досвід роботи О. Поповича в народній школі Чернівців став підґрунтям для написання низки методичних статей (близько 60), здебільшого із проблем фахової підготовки вчителів – «Наука читання і граматики» (1894), «Наука мови в школі народній» (1905), «Слово до вчителя» (1928). Зміст праць свідчить про необхідність взаємообміну педагогічним досвідом, досконале володіння змістом навчального предмету і методикою його викладання. О.Попович узагальнив вимоги до особистості вчителя, з-поміж яких: професійні (високий рівень освітньо-методичної підготовки, фаховий організатор, постійне самоудосконалення), особистісні (рішучість, енергійність, працьовитість, тверда воля і характер, терплячість), морально-етичні (любов до професії й дітей, небагатослівність, громадянська мужність, носій високих моральних якостей).

У колі постійних зацікавлень О. Поповича перебували питання щодо ефективної організації навчально-виховного процесу. Він радив застосовувати прогресивні дидактичні принципи (науковість, доступність, зв’язок із життям, свідомості й активності учнів у процесі здобуття знань); використовувати у навчально-виховній роботі різні форми організації («дослідні роботи», «прогульки» – екскурсії, робота в «городцях» – пришкільних ділянках, гуртки за інтересами); удосконалювати методи навчання, переходити від догматичних методів до науково-дослідних, експериментальних, практичних, спрямованих на активізацію уваги й пізнавальної діяльності учнів; комплексно використовувати засоби навчання (підручники, посібники, прилади, інструменти, наочний матеріал). Загалом це сприяло розвитку дослідницького методу в практичній діяльності шкіл.

Провідне місце у методичних працях О.Поповича посідають питання рідної мови й народної творчості («Справа управильнення рускої правописи» (1888), «Наука мови в школі народній» (1905), «Учімся руської мови» (1906), «Граматика а стилістика в народній школі» (1906, 1908), «Наука мови в школі народній» (1908)). У праці «Руска языкоучебная книжка для нижней степени австрийско-русских народных школ» висвітлені методичні принципи навчання мови: активізація словникового запасу, розвитку мислення та мовлення; зв’язок навчання з життєвим досвідом та знаннями дитини.

У працях «Наука читаня і граматики: методичний порадник» (1894), «Наука читаня і писаня: методика науки в школі народній. Ч. 2» (1899), «Методика науки в школі народній» (1899), «Мова учителя а ученика» (1906) О.Попович радив учителям дотримуватися методичних правил проведення уроку (логічність, зрозумілість та послідовність викладу, чітке формулювання запитань; добір інформації з кількох підручників і додаткової літератури).

Педагогом уперше на Буковині введено у навчально-виховний процес початкової школи опорні сигнали для свідомого засвоєння учнями навчального матеріалу, об­ґрунтовано доцільність дотримання єдності навчанням читання і письма. О. Попович виокремив чотири ступені навчання (виразність, асоціація, система, метод) і запропонував алгоритм вивчення нового звуку. Він виокремив та обґрунтував у запропонованій ним методиці вивчення літературних творів три взаємопов’язані ступені формування вміння швидко й правильно читати. Це – виразне читання звуків (механічний або технічний); логічний (розуміння тексту); вимовне читання.

О. Попович методично обґрунтував «ступені» побудови експериментальної робо­ти, які є основою і сучасної методики вивчення природничих явищ. А саме: підготовка; експеримент («подача»); пояснення явища, узагальнення й виокремлення основного; усвідомлення результатів експерименту, «поглиблення» знань; виведення загального правила (закону), його запам’ятовування, осмислення і застосування у повсякденному житті; введення вивченого поняття у систeму міжпредметних зв’язків та його практичне застосування.

У досліджуваний період педагогічні погляди О.Поповича були новаторськими. Вони сформувались й розвивались відповідно до творчих пошуків буковинської педагогічної думки загалом, і надалі  залишаються актуальними. 

О.Поповичу належить внесок в українське підручни­котворення. Його педагогічний досвід і усвідомлення недосконалості й нестачі підручників для україно­мовних шкіл стали поштовхом до їх підготовки. З-поміж  них – «Буквар для шкіл народних» (1883, 1886, 1892),  «Читанка для шкіл народних» (1892, 1893, 1894), «Рахункова книжка для шкіл народних» у трьох частинах (1900, 1901, 1902), «Ruthenisches Sprachbuch für Mittelschulen» у трьох частинах (1897,  1902), «Учебник гімнастики» (1889), «Співаник для шкіл народних» (1895), «Нїмецкий учебник для шкіл народних» (1904) у співавторстві із  Ю. Роттом та ін. Для усіх під­ру­чників О Поповича притаманні чітко виражені національно-патрі­отичне спрямуван­ня, розвивальна та само­освітня функції, а також реалізація принципу урахування географічної специфіки. 

Фактологічні навчальні матеріали підручників орієнтували учителів на проблемне викла­дання змісту з метою розвитку творчості учнів і самостійності у пошуку нової інформації. Відмова від етимологічного правопису сприяла наближенню змісту навчальних матеріалів підручників О.Поповича до життя, його доступності для опанування усіма школярами задля «духовного розвою народу» (І.Карбулицький, 1905) та «цілковитого народного національного відродження» (О.Барвінський, 1892).

Вагомого значення у формуванні особистості дитини О.Попович надавав релігійно-моральному вихованню у родині, взаємозв’язку сім’ї зі школою та грома­дськістю. У працях «Дитину ховати, то камінь глодати» (1885), «Приписи шкільних законів, важні для родичів» (1901), відповідно, педагог обґрунтував основні засади сімейного виховання, наголошуючи, що для поведінки дітей вирішальним  є приклад батьків. Натомість їхні спільні вправляння у моральних вчинках, які скеровані на самовладання і виховують волю, розглядав за важливий засіб морального виховання.

Літературний доробок О.Поповича вирізняється цікавим змістом та різноманітною тематикою. Здебільшого його твори адресовані різновіковому   контингенту читача. Це – оповідання, образки, твори-мініатюри, казки, перекази, переклади, пісні, вірші, байки, інтимна лірика тощо. Їх видруковано у часописах («Приятель народа», «Зеркало» (додаток до «Буковини»), «Зерна», «Руська хата», «Родимий листок»), у редагованих педагогом крайових періодичних виданнях («Бібліотека для молодіжи, селян і міщан», «Буковина», «Буковинський православний календар», «Ластівка») та вміщено у авторських «Читанках для народних шкіл», підписаних псевдонімами та криптонімами. У доробку О.Поповича знаходимо одноосібні праці («Чума горілчана», «Розмови лікаря Разумовича з Красномєськими людьми»). Його сучасники назвали працю «Відродження Буковини» (1930)  «історичним документом ментальності українців краю». Зауважимо, що й наші сучасники, досліджуючи різні наукові галузі громадсько-політичної, соціально-економічної сфери, культури й освіти загалом вдаються до неї як до найґрунтовнішого першоджерела з історії Буковини.

За результатами аналізу тематичної спорідненості творів нами умовно виокремлено таку тематику у працях О.Поповича: національно-патріотичного й громадсько-політичного спрямування; суспільно-історичного – героїко-романтичні вірші, літературно-критичні нариси про життєдіяльність видатних діячів, некрологи; про історію, народні традиції, особливості національного побуту, історію християнських свят; морально-етичного та природничого змісту.

Таким чином, свою багатогранну освітню діяльність, яка ґрунтувалася на засадах гуманізму, демократизму й народності О. Попович спрямовував на формування професійної компе­тентності. Цінність дидактико-виховного потенціалу його творчої спадщини убачаємо у практичній спрямованості освіти задля підготовки  українських дітей до активної життєвої позиції. Водночас,  оцінки заслуговують настанови педагога щодо удосконалення методики викладання шкільних дисциплін і  актуалізації національного виховання.

У третьому розділі – «Основні напрями громадсько-просвітницької діяльності Омеляна Поповича» – проаналізовано участь педагога у громадських куль­турно-освітніх організаціях Буковини і Галичини, виокремлено основні напрями просвітницької та суспільної діяльності О. Поповича.

О. Попович розглядав громадсько-просвітницьку працю за важливий чинник формування й піднесення національної свідомості народу. За його участю створено мережу українських товариств на Буковині: «Союз», «Согласіє», «Українська Школа», «Буковинський Боян», «Жіноча громада», «Вільнодумний союз», «Українсь­кий народний дім» та ін. Основною формою участі просвітника у народовському русі 80-х рр. ХІХ ст. розглядаємо членство у більшості крайових тогочасних товариств. Педагог чітко аргументував вимоги до змісту їхньої діяльності, з-поміж яких до новаторських відносимо демократичне спрямування; опозиційність; самостійність в ухвалі рішень.

Унаслідок активної участі в діяльності педагогічних товариств («Руської Бесіди», «Української Школи», «Verein der Lehrer und Lehreriren», «Вukоwiner Landes-Lehrerverein», «Вільної організації українського учительства на Буковині» у Чернівцях, «Українського педагогічного товариства», «Рідної Школи» у Львові) О. Попович увів фоне­тичний правопис, вивчення української мови у народних шко­лах, опікувався «преважними і пекучими питанями руского шкільництва і учитель­ства», звертався «з письменними петициями до властий» задля сприяння реорганізації та забезпечення навчально-методичним обладнанням шкіл. Вищеозначене розгля­даємо у дисертації за беззаперечний внесок у розвиток освіти буковинського краю.

На духовний розвиток населення О. Попович впливав шляхом видання навчальної та просвітницької літератури, організації виїзних засідань «Народного університету». Його роботу педагог координував, працюючи очільником організаційної секції. Водночас просвітник тричі (1899-1901, 1904-1906, 1909-1912) очолював і товариство «Українська Школа» та спеціальну іспитову комісію середніх шкіл. При  головному відділі товариства «Рідна школа» у Львові О.Попович керував (1923-1926) «поодинокими референтами з 2-3 навчальних предметів» і шкільною комісією, що укладала шкільні підручники, маючи право дорадчого голосу із питань організації національного шкільництва. 

На підставі аналізу архівних матеріалів нами виокремлено основні напрями просвітньої діяльності О.Поповича. До них відносимо: заснування читалень і філій товариств – осередків просвіти і народного життя у селах; організацію «курсів анальфабетів» та створення курсів ведення ділових паперів українською мовою у Чернівцях, Кіцмані, Вижниці, Сереті задля подолання неписьменності населення;  видрук підручників, часописів, літературних видань для читалень і бібліотек; економічну просвіту молоді й дорослих задля підтримки кооперативного руху; благо­дійницьку діяльність із навчання дітей малозабезпечених батьків; будівництво нових шкільних приміщень («Бурса імені Осипа Федьковича», 1905), закупівлю навчального обладнання та художньої літератури; постійну сплату членських внесків українських товариств. Чільне місце у діяльності товариств за участю О.Поповича посідали заходи на відзначення національних свят, важливих подій в житті буковинців (у т.ч. й відкриття шкіл), організація вечорниць, річниць на пошану пам’яті відомих діячів.

Видавничу діяльність О.Поповича започатковано літературною збіркою «Вперед» (1874). Педагог укладав і відредагував освітньо-публіцистичні видання («Бібліотека для молодіжи, селян і міщанства» (1885-1894), з 1894 р. - «Ластівка»; «Ілюстрований православний календар» (1880-1918), «Буковинський православний календар» (1874-1918), «Читальня» (1911-1914)), популяризував твори С. Воробкевича, І. Котляревського, М.Лисенка, Б. Лепкого, І. Нечуя-Левицького, Г. Хоткевича, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка. 

О.Попович спричинився до кооперативного руху на Буковині шляхом створення крайової інституції «Буковинська торговля» (1910), що забезпечувало постачанням промислових товарів у села і міста краю.

Погляди О. Поповича за часів Першої світової війни принципово не змінилися, і лише почасти трансформувалися на вимоги часу. З перших днів еміграції педагог включився у просвітницьку діяльність, надавав методичну допомогу задля створення шкіл для біженців, «курсів анальфабетів», відновив видання газети «Буковина» та «Буковинського православного календаря», організовував школи для емігрантів, а при «Українській Культурній Раді» (Відень), Комітеті допомоги українським біженцям (Прага), надавав консультації щодо організації освіти.

О.Попович ініціював у Буковинському сеймі (1903, 1911) обговорення і ухвалу законопроектів про підвищення заробітної платні вчителям, «Закону про управильненє учительської платні» (1908), а у 1912-1913 рр. він очолив Четверту українську курію крайового сейму.

У розділі проаналізовано діяльність О.Поповича – організатора Українського Крайового комітету (Чернівці, 1918) Української національної Ради у Львові та голови міжнародної (міжнаціональної) комісії, Буковинського віча (листопад, 1918). Відзначено, що гнучкість та широта мислення, глибокі політичні переконання, радикально-демократичні і суспільні погляди налаштовували його на нормалізацію українсько-німецько-румунських відносин.

Характерними особливостями громадсько-просвітницької діяльності О.Поповича вважаємо: гуртування навколо себе активних діячів задля виховання у молоді національного патріотизму; реалізацію національних і громадянських поглядів опосередковано в діяльності своїх однодумців; неуможливлення відкритих конфліктів і пошуки компромісів; непохитність віри у правильність ухвалених рішень; налагодження зв’язків у суспільних сферах краю; прилучення до просвітнього руху педагогічних товариств Львова. Лідерство й громадська активність педагога в освіті, культурному й політичному житті краю спонукали до пошуку якісно нових форм утілення української ідеї задля розвитку національного шкільництва краю. Простежено й еволюцію мети, завдань і розширення сфери активності, які спонукали українську громадськість до поваги до його особи і визнання важливості діяльності. Загалом про авторитетність О. Поповича свідчать державні нагороди – австрійський Орден Залізної Корони ІІІ класу і створення осібного фонду «Стипендія імені О.Поповича» (1905) для заохочення кращих учнів. Її було впроваджено у школах Буковини (1905-1906 н. р.), а також відновлено «Премію імені Омеляна Поповича для заохочення педагогічних працівників» (1992) із присвоєнням почесної відзнаки «Лау­реат премії імені Омеляна Поповича» Чернівецькою обласною державною адміністрацією (2004).