Замовити дисертацію ЕВОЛЮЦІЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН У ТРИКУТНИКУ ІНДІЯ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, розкривається його зв’язок з науковими програмами та планами Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та структуру роботи.

У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження” - проаналізовані джерела й наукова література з проблематики дисертації, з’ясований стан наукового розроблення теми, сформульовані концептуально-методологічні підходи дослідження. Задля отримання виважених і науково достовірних результатів автором були використані концептуально-стратегічні й нормативні документи Індії, КНР та США; матеріали МЗС зазначених країн - двосторонні міждержавні угоди, декларації, протоколи; документи державних відомств інших країн та міжнародних організацій, насамперед Пакистану, АСЕАН, ООН тощо; виступи й доповіді офіційних осіб; роботи індійських, російських, західних (в т.ч. американських), китайських, українських політологів, включаючи розвідки й публікації науково-дослідних центрів, що мають не тільки академічний, а й рекомендаційно-прикладний характер і справляють значний вплив на розроблення й здійснення зовнішньої політики Індії, КНР і США.

Ці джерела містять цінний фактичний матеріал, компаративний аналіз якого дає можливість з’ясувати особливості й простежити еволюцію зовнішньої політики Індії та КНР, динаміку їхніх двосторонніх відносин у постбіполярний період. Особливе значення мають також „Білі книги” КНР та щорічні звіти міністерства оборони Індії в зазначений період, які окреслюють завдання й пріоритети безпекової та оборонної політики обох держав, враховуючи також фактор зовнішнього середовища (вплив міжнародної системи, зовнішніх загроз та взаємодії означених держав з іншими міжнародними акторами).

Проблематика індійсько-китайських відносин займає особливе місце в індійській історіографії. Загалом, серед найбільш відомих її дослідників варто зазначити С.В.Ранганатхана, В.С.Ханну, Б.Челані, Дж.Н.Діксіта, А.К.Дамодарана, Дж.Сінгха, С.Капілу, І.Гуджрала, В.П.Датта, М.Маліка та інших. Регіональний аспект індійсько-китайських відносин розкрито в колективній монографії „Зовнішні зносини: транскордонні взаємини”, яка присвячена відносинам Індії з країнами Південної Азії та Китаєм. Особливістю цього видання є те, що в ньому взяли участь виключно колишні й діючі індійські дипломати: С.К.Сінгх, Дж.Н.Діксіт, К.В.Раджан, С.В.Ранганатхан, М.Х.Ансарі, Д.Мукарджі, Салман Хайдар. Окремий блок досліджень з індійсько-китайських відносин складають статті та аналітичні огляди, представлені неприбутковим науково-дослідним центром - Південноазійською аналітичною групою (South Asia Analysis Group).

Для російської історіографії характерний зважений та збалансований підхід до оцінки індійсько-китайських відносин, а також врахування цивілізаційних факторів внутрішньополітичного розвитку та міжнародної поведінки Індії й КНР. У збірнику матеріалів наукової конференції „Індія: досягнення і проблеми” Інституту сходознавства РАН (Москва, 2002) містяться ґрунтовні публікації С.Лунєва та Ф.Юрлова щодо місця Індії в новому глобально-регіональному балансі сил крізь призму її відносин з Росією та Китаєм. Широкий спектр проблем сучасної Індії висвітлюється у збірнику виступів учасників наукового семінару „Індія в глобальній політиці: зовнішні і внутрішні аспекти” (М., 2003).

Серед робіт, присвячених зовнішній політиці Китаю, виділяється колективна монографія російських вчених „Китай в світовій політиці” (М., 2001), яка подає систематичний виклад зовнішньої політики Китаю. На особливу увагу заслуговує позиція московської дослідниці Л.Арешидзе, яка вважає, що „на початку XXI століття у Східній Азії формується нова біполярна система міжнародних відносин із двома полюсами сили – американським і китайським”. Важливе значення для розуміння зовнішньої політики КНР мають також роботи Ю.Галеновича та О.Воскресенського. Характерною рисою західної, насамперед, американської історіографії є те, що вона розглядає індійсько-китайські відносини в категоріях світового порядку та майбутньої міжнародної системи. В цьому сенсі найбільшу увагу привертає монографія С.Коена.

Китайська історіографія займає особливе місце в аналізі відносин у трикутнику Індія – КНР - США. Її здобутки фактично поділяються на дві групи: для внутрішнього використання (найчастіше написані китайською мовою) та для зовнішнього інформування, що зумовлює прагматичний стиль перших і м’якіший тон других. Прикладом такого методологічного підходу є стаття Чжан Байцзя, в якій автор робить акцент на відході від „революційної дипломатії”, лейтмотиві миру й розвитку як домінуючих тенденціях сучасного світу та необхідності інтеграції Китаю в існуючу багаторівневу архітектоніку міжнародних зв’язків. Непересічною й цікавою роботою видається дослідження Лі Біня, яке містить короткий, але вичерпний аналіз політики Сполучених Штатів щодо КНР з позицій теорії ігор.

Щодо української політичної науки слід зазначити, що проблематика інідійсько-китайсько-американських відносин нею поки що досліджена недостатньо на тлі значної кількості робіт, які присвячені зовнішній політиці Індії та КНР в цілому. Серед тих, хто безпосередньо займався тою чи іншою мірою вивченням цієї проблематики можна назвати О.Борділовську, І.Горобця, П.Ігнатьєва, А.Кобзаренка, І.Коміренка, Л.Лещенка, О.Лукаш, В.Сєднєва, В.Таран, Н.Франчук, С.Шергіна.

Таким чином, питання американсько-китайського суперництва за лідерство в Східній Азії й індійсько-китайського за домінування на півдні континенту, формування індійсько-американського глобального партнерства в контексті міжнародно-політичних обставин постбіполярного періоду в українській політичній науці вивчалися лише фрагментарно. Також залишилися поза увагою вітчизняних дослідників особливості інтеграційних процесів у Східній і Південній Азії. Відтак, проведений огляд наукової літератури з теми дисертації дає підстави для висновку, що, незважаючи на зростання останнім часом інтересу вітчизняних дослідників до вивчення проблем Азійсько-тихоокеанського регіону, наукове завдання, визначене в роботі, не знайшло свого узагальнюючого висвітлення як самостійне дослідження.

У другому розділі - „Зіткнення зовнішньополітичних інтересів КНР і США в Азійсько-тихоокеанському регіоні” досліджуються принципові засади й особливості реалізації китайської політики США, аналізуються китайсько-американські взаємини скрізь призму небезпеки виникнення регіонального конфлікту, а також зовнішньополітичні інтереси Китаю й формування поліцентричної системи міжнародних відносин.

Зовнішньополітична доктрина КНР сьогодні перебуває в стадії поступового оновлення. Головним моментом у доктринальних поглядах став відхід від концепції неминучості нової світової війни. Звідси випливали пріоритети в сфері зовнішньої політики: підтримання мирних відносин із глобальними лідерами та нормалізація відносин із найближчими сусідами Китаю.

Вочевидь, основою американського сприйняття Китаю стало усвідомлення того, що ця гігантська країна, із завершенням „холодної” війни, перебуває в процесі тривалої трансформації, ані строки завершення, ані підсумки якої спрогнозувати неможливо. Нові бачення китайського керівництва про світ стали активно формуватися з поч. XXI ст., після того як КПК вдалася до розроблення концепції участі Китаю в економічній та політичній глобалізації. Новій економічній стратегії, спрямованій на перетворення Китаю в глобальну економіку, відповідає новий зовнішньополітичний курс, що полягає у подальшій розбудові партнерських стратегічних відносин із США як єдиною наддержавою та в підвищенні глобальної та регіональної ролі Китаю за допомогою механізмів багатосторонньої дипломатії. Водночас, Китай незмінно дотримується трьох принципів: не вступати до блоків, не здійснювати політику конфронтації, не націлюватися проти третіх країн.

Дисертант дійшов висновку, що головну мету встановлення нового міжнародного порядку Китай вбачає в оптимізації свого місця в поліцентричному світі, надійному гарантуванні власної безпеки, мінімізації зовнішнього втручання та здобутті неформального лідерства в АТР. Відтак, реалістичним варіантом американсько-китайських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві. Геостратегічні інтереси США щодо Китаю в постбіполярний період є самодостатнім чинником їхньої політики в Східній Азії. Тому головне завдання американської влади на китайському напрямі в XXI ст. зводиться до реалізації ідеї „стримування через інтеграцію”, коли, з одного боку, увага концентрується на максимальному залученні КНР до системи міжнародних відносин, торговельно-економічного й фінансового співробітництва, щоб поступово навчити її грати за американськими правилами, а з іншого – до проведення політики силового стримування, оскільки, на думку американських політиків, саме від Китаю як регіональної наддержави може виходити реальна та потенційна загроза регіональним і глобальним інтересам США.

Глибинним чинником суперництва Китаю та США, на наш погляд, є різне світоуявлення, тобто різний підхід до найважливіших питань, наприклад, питання людини, людської особистості, її прав і свобод, та й узагалі співвідношення особи та суспільства, особи та держави. Разом з тим, Китай сформулював достатньо гнучкий варіант комуністичної ідеї. Потім він вдало оживив її, інтегрувавши з конфуціанською етичною системою та спочатку рудиментарними, а далі вже сучасними капіталістичними механізмами, зумівши подати економічну систему КНР у світі як альтернативну американській.

Водночас, на тлі існуючих американо-китайських протиріч інтереси сторін щодо Тайваню залишаються взаємовиключними, оскільки об’єднання острова з його високорозвиненим економіко-технологічним потенціалом, потужними фінансовими й валютними ресурсами з материковим Китаєм із його найчисленнішим на планеті населенням та стабільно високою динамікою економічного розвитку суттєво вдарить по американським конкурентним позиціям у глобальному суперництві з КНР. Остання, зі свого боку, не зможе стати самодостатнім та геостратегічно рівним конкурентом США, не взявши під контроль Тайвань.

Як вбачається, в стратегії адаптації до глобалізації КНР виходить з необхідності підтримання партнерських відносин зі США й розглядає американську економіку як один із найважливіших чинників підтримання високих темпів власної економіки. В питанні боротьби за політичний вплив в АТР китайське керівництво в останні роки виходить з того, що не конфронтація, а, навпаки, цивілізовані відносини з США допоможуть країні зміцнити свої позиції в глобальному контексті та у відносинах з азійськими сусідами, зокрема, з Індією.

Офіційний Вашингтон зацікавлений у тому, щоб китайське керівництво проводило поміркований та відповідальний зовнішньополітичний курс на регіональному й глобальному рівнях, на практиці відмовилося від загроз застосування сили й поширення зброї масового знищення, забезпечило транспарентність національних оборонних програм та доступ на китайський ринок американських товарів та інвестицій. Власне, КНР на поч. XXI ст. наблизилася до позиції, з якої вона може претендувати на вищий міжнародний статус. Це часом ототожнюється з „китайським викликом”, але його наявність, на наше переконання, ще не означає здатності КНР претендувати на глобальне лідерство, а сам Пекін таких претензій жодним чином не декларував. З огляду на наявність колосальних внутрішніх соціально-економічних і національних проблем, Китай, насамперед, має зосередитися на їхньому розв’язанні, а вже потім вдаватися до стратегічних маневрів на світовій арені.

Водночас дисертант доводить, що КНР ніколи не погодиться на роль молодшого партнера США, чиї зовнішньополітичні рішення та дії на міжнародній арені, особливо після іракської війни 2003 р., що претендують на реальне управління світом, не влаштовують Пекін з багатьох питань, зокрема, стосовно тлумачення природи сучасних регіональних конфліктів (близькосхідного, іранського, корейського та ін.), регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин, контролю над поширенням зброї масового знищення та критичних військових технологій тощо.

У сфері безпеки КНР не задовольняє ступінь її нинішньої відносної незахищеності від воєнно-технічного потенціалу США. В ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському глобальному лідерству, Китай прагнутиме до розширення власних можливостей „стримування” військової могутності США різними шляхами: вдосконаленням ракетно-ядерного потенціалу „удару у відповідь”; закупівлею сучасних систем озброєнь у держав із розвиненим ВПК (зокрема в Росії); розширенням діапазону дій свого ВМФ; постачанням вразливих для США видів зброї та військової технології супротивникам Білого дому.

Таким чином, США припускають імовірність перетворення КНР у наддержаву, що несе загрозу безпеці Америки не лише у Східній Азії, але й на Близькому Сході та в Центральній Азії. Політика залучення, що здійснювалася за президентства В.Клінтона, доповнилася політикою стримування, передусім у питаннях військової безпеки, перетворившись після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у політику „м’якого стримування Китаю за допомогою його активнішого залучення”. Усіма наявними засобами США будуть намагатися загальмувати процес перетворення КНР у наддержаву, чи іншими словами, самостійний центр світової політики глобального масштабу з тим, щоб зберегти за собою статус одноосібного лідера-гегемона.

У третьому розділі - „Глобальне партнерство між США та Індією: виклики та вимога часу„ досліджується формування індійсько-американського партнерства й проблема нерозповсюдження ракетно-ядерної зброї.

Дисертант виходив з того, що в повоєнній біполярній ялтинсько-потсдамській системі міжнародних відносин Індія була для Сполучених Штатів постійним джерелом занепокоєння, хоча відразу ж після проголошення незалежності країни в ніч на 15 серпня 1947 р. окремі впливові кола в Нью-Делі робили ставку на зближення з офіційним Вашингтоном задля отримання звідти економічної допомоги. Американська дипломатія також розраховувала на те, що їй порівняно легко вдасться „приручити” велетенську країну (Індія мала компенсувати втрату Сполученими Штатами Китаю з перемогою там народної революції 1 жовтня 1949 р. й перетворитися на опорну базу для встановлення домінування США над колишніми колоніями Британії, Франції й Нідерландів в Південній і Південно-Східній Азії), але перебіг переговорів тоді звівся до банального економічного співробітництва. Індійська сторона розраховувала й на певні поступки в фінансовій сфері та технологічну допомогу з боку США, натомість останні забажали від новопосталої країни чіткої прозахідної орієнтації. Не могло не дратувати США й перетворення Індії на лідера Руху неприєднання, оскільки згадана спільнота країн, що розвивалися, була критично налаштована до політики офіційного Вашингтону, а серед її засновників фігурували такі ключові партнери СРСР в Азії як КНР та Індонезія.

Отже, головним чинником напруженості в американсько-індійських відносинах 50-80-х рр. ХХ ст., попри формально-структурну подібність політичних систем двох держав, була „холодна війна”, яка впливала не лише на політику, а й на сприйняття цими країнами одна одної. Зусилля США, спрямовані на стримування СРСР, зіштовхувалися з регіональними й глобальними устремліннями Індії та її роллю лідера Руху неприєднання. Іншими словами, конструктивному налагодженню взаємин двох держав заважав той факт, що на Індію дивилися як на „друга № 1” Радянського Союзу, що для США був „ворогом № 1”.

Завершення „холодної війни” дозволило початися відлизі у взаєминах між двома демократичними державами. Започаткована тоді ж лібералізація індійської економіки поліпшила імідж країни в Сполучених Штатах, а також зміцнила регіональні позиції власне Індії. Проте ускладнюючим фактором тривалий час залишався Пакистан, в якому Білий дім з початку 50-х рр. вбачав бастіон на шляху радянської експансії. Тому в світлі своєї військово-політичної співпраці з Пакистаном, США мали тримати в тіні власну політику щодо Індії.

Але після того як Пакистан з кінця 80-х рр. увійшов у спіраль внутрішньополітичної нестабільності й економічних прорахунків, його репутація в США почала падати, оскільки роль буфера, що Пакистан грав під час „холодної війни”, поступово розтанула. Породжений військовою розвідкою Пакистану екстремістський режим Талібану в Афганістані, що діяльно сприяв міжнародному тероризмові, вдарив бумерангом по Ісламабадові й ще більше налаштував проти нього американську громадську думку (на відміну від Індії, яка з честю урегулювала Каргільський інцидент).

Однак розпад СРСР та поява на його місці в світовій політиці динамічної й авторитарної КНР змусили американську політичну еліту переглянути своє традиційно стримане відношення до Індії. Остання, в свою чергу, намагалася подолати наслідки піввікової ізоляціоністської політики свадеші” та певну розгубленість, спричинену крахом біполярної системи, й теж була зацікавлена у нормалізації відносин з офіційним Вашингтоном, виходячи, в першу чергу, з економічних мотивів. Згодом на відносинах обох сторін негативним чином позначилося бажання Індії закріпити свій ядерний статус, набутий у 1974 р., і гонка озброєнь з Пакистаном.

На зламі ХХ-ХХІ ст. геополітична ситуація в Південній Азії зазнала значних змін, що актуалізувало зростання ролі США в цьому регіоні як єдиної наддержави світу. Білий дім, що завжди виступав в авангарді глобалізації, зрозумів важливість відкриття для процесів економічної лібералізації країн, де мешкає чверть людства. В офіційного Вашингтона були й інші мотиви для проведення активної політики на субконтиненті. По завершенні холодної війни” ситуація навколо Південної Азії визначалася хронічним конфліктом між Індією й Пакистаном, що супроводжувався гонкою звичайних та ядерних озброєнь, а також продовженням громадянської війни в Афганістані, який географічно й цивілізаційно-історично, за великим рахунком, належить до субконтиненту.

Врешті-решт за президентства Дж. Буша-молодшого США чітко засвідчили, що вони роблять ставку на Індію на противагу КНР, незважаючи на суттєві розходження, що існували у них з індійською стороною стосовно низки питань регіональних міжнародних відносин. Обидві країни об’єднують: зацікавленість у збереженні чинної влади в Афганістані та в забезпеченні стратегічної стабільності в Південній Азії, війна з тероризмом, торговельно-економічні перспективи, співробітництво в галузі високих та „чутливих” технологій, заможна індійська діаспора в США, яка має певний вплив на американський конгрес.

Водночас, доводить дисертант, незважаючи на поступове набуття американсько-індійськими відносинами характеру стратегічних, у взаєминах двох держав продовжує залишатись ряд проблемних моментів. Зокрема, досить обережною є позиція США щодо підтримки Індії в ООН, особливо з огляду на прагнення офіційного Нью-Делі набути статус постійного члена Ради Безпеки ООН.

Проте, процес глибоких якісних змін в індійсько-американських відносинах має незворотній характер. США відводять Індії важливу роль у своїй глобальній стратегії, передусім у контексті використання цієї країни в якості регіонального контрбалансу зростаючому впливу Китаю (трикутник Вашингтон – Токіо – Делі). Більш того, на даному етапі для Індії склалась вельми сприятлива ситуація у відносинах зі США - перехід контролю над Конгресом США до Демократичної партії, яка, на відміну від республіканців, відомих у минулому своїм певним пропакистанським ухилом, у контексті суперечки Індія - Пакистан завжди віддавала перевагу індійській стороні.

Таким чином, адміністрація Дж.Буша-молодшого визнала лідерство офіційного Нью-Делі в питаннях регіональної безпеки, а також пішла на зближення з Індією щодо сприяння поширенню демократії й протистояння екстремізму та тероризму на глобальному рівні. Як наслідок, Індія, що позбулася своїх підозр щодо намірів Вашингтона підірвати її вплив у регіоні, як ніколи раніше, готова до спільної роботи із США й іншими західними державами задля досягнення регіональних цілей.

У четвертому розділі - „Індійсько-китайське регіональне співробітництво й суперництво” з’ясовуються конструктивний і конфліктний потенціали взаємодії індійського та китайського „полюсів сили”, а також урегулювання територіальних питань і безпекові аспекти тибетської проблеми.

Відправною точкою аналізу дисертант обрав той безперечний факт, що з 1962 р. й аж до початку ХХІ ст. Китай проводив по відношенню до Індії політику прихованого стримування, на яку не могли вплинути жодні позитивні тенденції у міждержавних стосунках: ні відлига у відносинах з офіційним Нью-Делі, пов’язана з візитами на найвищому рівні, ні динамічне зростання рівня торговельно-інвестиційного обміну, ні зближення обох країн у ставленні до актуальних питань міжнародного життя. Для реалізації політики стримування Індії Китай покладався насамперед на Пакистан як на тактичного партнера, оскільки той залишається єдиною країною Південної Азії, що досі не визнала лідерства Індії. Тому керівні кола Китаю оголосили про свій намір розбудовувати відносини з Пакистаном на зразок американо-ізраїльських.

На сьогодні ж, доводить дисертант, Індія та Китай є не просто зростаючими „центрами сили”, наділеними перспективами й можливостями переходу з регіонального на глобальний рівень. З огляду на величезний потенціал обох країн (демографічний, фінансово-економічний, військово-стратегічний, культурно-цивілізаційний), індійсько-китайські відносини багато в чому визначають стабільність на регіональному й метарегіональному рівнях. Отже, обидві держави не лише безпосередньо впливають на систему міжнародних відносин в Азії, а й беруть участь у формуванні континентальної структури безпеки.

Індія, за китайськими мірками, є сусідньою країною, що належить до „периферії”. Звідси випливає два висновки: 1) Індія як периферійна країна не є симетричною по відношенню до Китаю за сумою показників сили („power and capabilities”), 2) Китай активно дотримується концепції „стабілізації „периферії””, що в його розумінні є необхідною передумовою власного мирного зростання як „центру сили” або іншими словами мирного зростання до „сили-могутності” (peaceful rise to power). Причому в китайській концепції зростання підкреслюється, що „Китай не стоятиме на шляху іншої країни, не становить ні для кого загрози, і зростання не реалізовуватиметься за будь-чий інший рахунок”. На відміну від Японії і США, відносини КНР з якими ґрунтуються на політично значимих фінансових та торгових інтересах (що й окреслюють межі погіршення відносин Пекіна з Вашингтоном і Токіо), відносини Китаю з Індією визначаються проблемними політичними факторами і поки що позбавлені відповідної економічної основи.

Однак при збереженні нинішньої динаміки китайської економіки й глобальної політичної активності Пекіна перетворення „індійського виклику” в фактор, здатний завдати шкоди КНР чи обернутися помітною втраченою вигодою, нереально. Значимість „індійського виклику” зросте тільки у випадку нарощування стратегічної потужності Індії (включаючи економічні, військові та науково-технічні компоненти „потенціалу агресивності”) й зміцнення її регіональних політичних позицій.

Водночас потенційно серйозний „індійський виклик” підштовхує Китай до розвитку економічної інтеграції й політичної взаємодії зі США, ЄС, НАТО, АСЕАН більш швидкими темпами, ніж ті, на які здатна Індія. Оскільки фактор інтеграційної взаємозалежності Індії та Китаю, що демонструють схожі (хоча з деяким часовим лагом на користь Пекіна) тенденції „мирного зростання/здіймання” та „виходу за свої межі”, буде визначати двосторонні взаємини відносно меншою мірою, можна припустити, що відносини суперництва та взаємного стримування можуть в середньо- та довгостроковій перспективі представляти певні виклики для Китаю.

Отже, Пекін здатен застосовувати механізми стримування, зміцнюючи зв’язки з Пакистаном і свій вплив в ШОС, а Делі - домагатись зустрічних цілей через розвиток і легітимізацію своєї ядерної зброї, закріплення домінуючих позицій в Південній Азії, розвиток діалогових відносин з АСЕАН та Африкою, так само, як і використовуючи суперечності у відносинах Китаю з Росією та США.

Таким чином:

- динаміка індійсько-китайських міждержавних відносин певним чином синхронізувалася з трансформацією системи міжнародних відносин післявоєнного періоду, тому закінчення „холодної війни” мало позитивний вплив на їхню розбудову;

- існування безпосередніх суперечностей між країнами ускладнюється соціокультурними концепціями „індо- та „китаєцентризму”;

- політика КНР щодо Індії містить подвійні стандарти: з одного боку - Китай реалізує концепцію „стабілізації „периферії””, що є необхідною передумовою його „мирного зростання” як „центру сили”, а також політику добросусідства, які сприяють вирівнюванню індійсько-китайських відносин; з іншого боку - задіяна стратегія стримування;

- тенденція „виходу Китаю за свої межі” супроводжується посиленням китайської присутності в Південній Азії - традиційній сфері домінування Індії, що розцінюється нею як загроза власним стратегічним інтересам у регіоні;

- зважаючи на глобальні тенденції розвитку, в індійсько-китайських відносинах продовжуватимуть існувати елементи як протистояння, так і співробітництва, й навіть у разі максимального зближення обох держав об’єктивно вони залишатимуться союзниками-суперниками.

Прикордонне питання залишається, на думку дисертанта, найгострішим у відносинах Індії та Китаю. Обидві сторони глибоко переконані в обґрунтованості своїх претензій на спірні території й поки що не схильні йти на будь-які політичні поступки одна одній. Навіть при зростаючому рівні взаєморозуміння, як визнають китайські та індійські експерти, питання кордонів вирішити вкрай важко. Однак ні Індія, ні Китай не зацікавлені в новій збройній конфронтації та надають перевагу пошуку мирного вирішення прикордонного питання шляхом переговорів.

Вирішення прикордонного питання з боку китайського керівництва фактично ув’язується з наявною тибетською проблемою й оцінкою Пекіном зовнішньополітичної поведінки Індії. В разі, якщо нарощування й інтенсифікація індійсько-американського співробітництва розглядатиметься офіційним Пекіном у контексті стримування КНР, перспективи врегулювання прикордонних питань будуть значно ускладнені й перенесені на віддалений термін.