Замовити дисертацію ОСОБЛИВОСТІ І ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ МАГРИБУ :

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів дисертації.

У першому розділі “Концептуальні основи вивчення інтеграційних процесів в умовах глобалізації” представлена методологія дослідження, дається історіографічний аналіз та характеризуються використані джерела.

У першому підрозділі “Інтерпретація понять “глобалізація” та “регіоналізація” у світовій політичній науці” дисертант зазначає, що регіоналізм - це природний органічний принцип територіальної організації соціальних, політичних, економічних і культурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. В цьому сенсі регіоналізм знаходить свій вияв в таких категоріях, як соціальна єдність етнічних, расових і мовних груп, що проживають разом; економічна взаємодоповнюваність тих господарських і промислових одиниць, які діють в рамках даної території; сумісність загальних цінностей, пов’язаних з культурою, релігією, історичними традиціями; політична солідарність. Регіоналізм спрямований на практичне використання тих можливостей, які випливають із природного поділу сучасних суспільств. Автор вважає, що дві ключові тенденції світового розвитку – глобалізація і регіоналізація – розгортаються паралельно, доповнюючи одна одну, хоч в окремих випадках і вступають між собою у певні протиріччя.

У другому підрозділі “Джерелознавчий аналіз інтеграційних процесів в країнах Магрибу” характеризуються джерела, які були використані при написанні дисертації, більшість з яких вперше вводиться в науковий обіг. Їх умовно можна поділити на кілька основних груп:

· офіційні документи Союзу арабського Магрибу (Договір і Заява про створення САМ); резолюції нарад керівних органів і керівників держав-членів САМ; офіційні матеріали, підготовлені Генеральним секретаріатом САМ;

· офіційні документи і матеріали держав, які є членами САМ (тексти конституцій та законодавчих актів, офіційні статистичні матеріали тощо);

· тексти міждержавних договорів, двосторонніх угод в окремих сферах співробітництва, а також інші документи, які формують договірно-правову базу відносин між магрибинськими державами;

· виступи, заяви, стенограми прес-конференцій керівників держав, що входять до складу САМ;

· документи і матеріали міжнародних організацій, насамперед ООН та Європейського Союзу;

· документи і матеріали політичних партій і рухів північно-африканських держав.

Обрана дисертантом тема дослідження не була до цього часу об’єктом спеціального дослідження ні в українській, ні в зарубіжній політичній науці. Окремі аспекти теми знайшли своє відображення в роботах російських вчених Ю.С.Мальцева, А.Г.Ковтунова, арабських політологів Мухаммеда Аль-Мілі, Саміра Аміна, Мустафи аль-Хілалі та французького дослідника П.Балти. В монографії Ю.С.Мальцева “Країни Магрибу в регіональній і світовій політиці” основна увага була сконцентрована на дослідженні ключових питань зовнішньої політики держав “Малого Магрибу” (Алжиру, Марокко і Тунісу). В свою чергу, робота А.Г.Ковтунова “Проблеми інтеграції країн Магрибу”, в якій наведено дані про відносини між країнами Великого (або Арабського) Магрибу (Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко та Тунісу), про стан відносин магрибинських держав з країнами Європи, США, колишнім СРСР та Росією в 80-ті – на початку 90-х років, має суто довідковий характер і не претендує на комплексний аналіз інтеграції в магрибинському субрегіоні. Деякі аспекти становлення багатостороннього співробітництва країн Магрибу в економічній сфері (переважно в період 60-х – 70-х років) розглядаються в роботах Е.Г.Арасли та В.А.Ісаєва.

Роботи арабських авторів відзначає не стільки науковий, скільки пропагандистський підхід; їх мета – обґрунтування необхідності магрибинської інтеграції, а не власне дослідження процесу інтеграції у всій його складності та суперечливості. Праця П.Балти “Великий Магриб – незалежність в 2000 році” іншого характеру – це спроба аналізу тенденцій міжмагрибинської інтеграції в суто економічній сфері; основна теза автора: успішна реалізація планів економічної інтеграції тотожна досягненню країнами регіону економічної незалежності. При цьому основний масив проблем політологічного характеру залишився поза увагою автора.

Вагомий внесок у загальне бачення теми дисертаційного дослідження мали праці українських вчених – В.К.Гури, О.А.Коппель, Ю.С.Скорохода, а також російських авторів О.М.Васільєва, М.Ф.Відясової, В.О.Максименко, В.А.Ісаєва та А.О.Філоніка, у яких аналізуються різні аспекти соціально-економічного і політичного розвитку країн Близького Сходу і Північної Африки, їх зовнішньополітичних курсів, а також їх роль у системі міжнародних відносин. В роботі над дисертацією використані дослідження українських та російських вчених, що присвячені проблемам зростання ролі ісламського чинника в суспільно-політичному житті північно-африканських держав, причин і наслідків цього явища. Ці питання стали об’єктом аналізу в роботах Н.О.Пророченко, А.А.Ігнатенко, І.Л.Фадєєва, Л.І.Медведко, А.В.Германовича, А.В.Коровнікова, А.Ткаченко. Особливе місце у переліку наукових досліджень займає дослідження С.Є.Бабкіна “Рух політичного ісламу в Північній Африці” та колективна монографія “Північна Африка: іслам та суспільство”.

В арабській політичній науці можна виокремити принаймні дві точки зору в оцінках такого явища, як інтеграція в магрибинському субрегіоні. Деякі автори (наприклад, А.Хасан, М.Ісмаїл) висловлюють сумнів щодо необхідності розгортання в межах Арабського Сходу інтеграційних процесів на субрегіональному рівні, оскільки це, на їх думку, сприяє посиленню фрагментації арабського світу, перешкоджатиме мобілізації ресурсів арабської нації у протистоянні існуючим загрозам і викликам, насамперед, з боку Ізраїлю. Ці автори закликали до зміцнення міжарабської системи відносин, зокрема, шляхом активізації міжарабських інтеграційних процесів в економічній сфері, потреба в якій стала особливо, на їх думку, гострою в умовах пропаганди ворожої арабам ідеї “нового Близького Сходу”. Представники другої групи арабських вчених (наприклад, Ф.Фаттах, Н.Халек), на противагу своїм опонентам, вважають субрегіональні об’єднання на Арабському Сході не антиподом ідеї міжарабського економічного простору, а, навпаки, засобом його створення, інструментом посилення позицій арабів в новій світовій системі, яка перебуває в стадії трансформації; сама ж міжарабська система повинна формуватися через зміцнення позицій кожної арабської держави.

Вагомий внесок у загальне бачення теми мали висновки, узагальнення і фактичний матеріал, що містяться в працях арабських політологів Аль-Харсамі, Г.Салямі, А.Омара, М.Д.Аль-Ансарі, І.С.Абдалли, котрі досліджували процес розвитку демократії в арабському світі і вплив західноєвропейських країн на формування політичних систем країн Магрибу.

В дисертації критично використані також роботи західноєвропейських і американських вчених (Рішара Кадера, У.Полка, Дж.Девіса, Дж.Райта, Дж.Ентеліса), присвячені різним аспектам історії магрибинських держав. Характерною рисою західної політологічної науки є тенденція до зростання кількості робіт, присвячених проблемі впливу ісламу на Близькому Сході і в Північній Африці. Ці питання стали об’єктом дослідження М.Гілсенана, М.Уілліса, А.Татті, У.Доувелла, Г.Мансона, Н.Айубі, Ф.Бурги. При цьому західні політологи (наприклад, Дж.Експозіто) невиправдано ототожнюють ісламський екстремізм з ісламом як таким, акцентуючи при цьому увагу на зростанні “ісламської загрози” для Заходу.

Другий розділ – “Формування Союзу арабського Магрибу (САМ) в контексті розвитку співробітництва країн Північної Африки” – присвячений дослідженню розвитку інтеграційних процесів в Магрибі в 50-80-х роках.

У першому підрозділі “Магриб – субрегіональна спільність в системі міжарабських відносин” дисертант зазначає, що саме належність країн “Арабського Магрибу” до арабо-ісламської субцивілізації формує сьогодні природний фундамент як специфічних форм взаємодії між особою та суспільством, так і характеру влади, незалежно від форм її існування. Однак при цьому Магриб є історично сформованою субрегіональною спільнотою, яка має схожість економіко-географічних комплексів, що зумовлено однотипністю фізично-географічного середовища, а також демографічних структур і етнічної історії. Держави в рамках цього геополітичного комплексу пов’язані між собою спільними проблемами економічного і політичного характеру, що обумовлює можливість їх конструктивної взаємодії. Ці дві характеристики дають підстави розглядати Магриб в якості остаточно сформованої субрегіональної підсистеми у межах системи міжнародних відносин.

У другому підрозділі “Основні передумови та етапи розвитку інтеграційних процесів у Північній Африці” зазначається, що становлення магрибинської самосвідомості пов’язано із національно-визвольною боротьбою країн субрегіону, підйом якої відбувався під антиімперіалістичними та об’єднавчими гаслами, що закликали до об’єднання зусиль заради досягнення незалежності та реалізації ідеї “Єдиного Магрибу”, яка передбачала створення федерації. Однак після отримання країнами Магрибу незалежності більшість їх керівників не продемонстрували готовність до об’єднання держав Магрибу на федералістських принципах. За цих умов об’єктивно прийнятною на віддалену перспективу формою об’єднавчих процесів могла бути не федерація, а багатостороннє співробітництво або кооперація незалежних магрибинських держав. На нараді експертів Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії в квітні 1964 року було ухвалено рішення про налагодження міжмагрибинських економічних зв’язків як першого кроку на шляху до політичної єдності. До 1975 року були сформовані механізми багатостороннього співробітництва (Рада міністрів економіки країн Магрибу, Постійний консультативний комітет Магрибу, низка спеціалізованих комітетів і комісій), сформульована доктрина економічної політики країн Магрибу. Однак результативність реалізації проектів економічної інтеграції в 60-ті – першій половині 70-х років була низькою.

Акцентується увага на тому, що в цей період потреба в державному самоствердженні взяла гору над об’єднавчою тенденцією, що негативно позначилося на багатосторонньому співробітництві в субрегіоні. Розвиток двосторонніх економічних зв’язків (попри його інтенсивний характер наприкінці 70-х – на початку 80-х років) виявився малоефективним для вирішення складних і масштабних завдань, що стояли перед країнами Північної Африки. В умовах серйозних труднощів в реалізації програм розвитку найбільш прийнятним шляхом їх подолання уявлялося об’єднання сил і засобів всіх держав Магрибу, що дозволило б також стабілізувати політичну ситуацію в субрегіоні.

У третьому підрозділі “Політичні передумови створення САМ” дисертант наголошує, що створення САМ – результат, насамперед, внутрішніх процесів в магрибінському субрегіоні другої половини 80-х років, активізації яких сприяла ситуація, що склалася на глобальному (система міжнародних відносин) та регіональному (система міжарабських відносин) рівнях. Прагнення країн Магрибу до об’єднання було зумовлено конкретними інтересами кожної із північно-африканських держав. Туніс з його незначними природними та людськими ресурсами, слабким (порівняно з Алжиром та Марокко) розвитком обробних галузей промисловості, прагнучи збільшити обсяг експорту сільськогосподарських продуктів в сусідні країни, виступав за формування єдиного “Магрибу без кордонів”. Керівництво Лівії оцінювало САМ як перший крок на шляху до досягнення загальноарабської єдності. Пріоритетною для Алжиру виступала проблема нейтралізації негативного впливу ісламізму (яку краще було вирішити в рамках міждержавної організації), хоч і економічний аспект багатосторонньої співпраці уявлявся важливим, враховуючи серйозні соціально-економічні проблеми в країні. Марокко з його досить потужним (за масштабами субрегіону) промисловим потенціалом влаштовувало створення міждержавної організації шляхом формування, насамперед, спільних економічних структур. Мавританія – з огляду на обмеженість її людських ресурсів, слабкий розвиток промисловості та сільського господарства – була зацікавлена в будь-якому об’єднанні, що сприятиме вирішенню її внутрішніх проблем. Збіг інтересів держав Магрибу дозволив 17 лютого 1989 року створити САМ.

Також сприяли розвитку інтеграційних процесів регіональна політична розрядка, посилення прагнення до демократизації політичних режимів, зміни зовнішньополітичного курсу деяких країн та розуміння лідерами північно-африканських держав переваг спільного пошуку вирішення політичних проблем.

У третьому розділі – “Особливості функціонування Союзу арабського Магрибу як регіональної організації” – аналізуються основні напрямки діяльності САМ.

Перший підрозділ “Роль САМ у становленні політичної та економічної інтеграції країн Магрибу присвячений аналізу реалізації державами-членами САМ проголошеного двоєдиного завдання, яке визначило два пріоритетні напрямки політики Союзу: створення магрибинського “спільного ринку” (передбачалося здійснити в 4 етапи) та розвиток співробітництва з країнами Європейського Союзу (ЄС). Особливість моделі інтеграційних процесів САМ, що склалася під дією таких чинників, як висока ступінь етатізації економіки країн Магрибу, специфіка політичних систем (в яких наявність демократичних структур поєднується з високим ступенем автаркії), полягає в домінуючій ролі державних інститутів, переважанням серед ділових партнерів підприємств держсектору, значній залежності від політичної кон’юнктури (зокрема, від стану міждержавних відносин). Автор робить висновок, що модель побудови “об’єднаного Магрибу” є ближчою до моделі, яка апробована Радою співробітництва арабських держав Перської затоки, аніж ЄС.

У діяльності САМ можна виокремити кілька етапів, які відрізняються один від одного інтенсивністю розвитку міжмагрибинського співробітництва. Перший – 1989 - 1992 роки – був етапом окреслення провідних напрямків діяльності САМ, визначення конкретної мети – формування загальномагрибинського ринку, усвідомлення шляхів її досягнення, створення договірно-правової бази багатостороннього співробітництва. Його особливість – суттєвий розрив між сформульованими в укладених угодах завданнями та темпами їх практичної реалізації. Для другого етапу – 1993 – 1995 роки – були характерні спроби країн-членів САМ, в першу чергу Тунісу, подолати існуючі протиріччя шляхом надання об’єднавчим процесам темпів, які б були адекватними можливостям Союзу та виокремлення пріоритетних проблем та проектів. Особливість третього етапу – з 1996 року по теперішній час – полягає в тому, що з метою збереження САМ діяльність його інститутів була частково чи повністю призупинена.

У другому підрозділі “Проблема врегулювання внутрішньополітичних конфліктів в САМ” дисертант наголошує, що стримуючим чинником розвитку інтеграційних процесів в Магрибі виступають конфлікти в рамках САМ, які можна поділити на три групи: внутрішньодержавні; міждержавні та конфлікти, зумовлені дією зовнішнього чинника. Внутрішній конфлікт в Алжирі, який мав системний характер, негативним чином вплинув на діяльність САМ. Алжирське керівництво змушено було зосередитись виключно на боротьбі із ісламськими екстремістами та збереженні існуючого режиму (на шкоду вирішенню нагальних субрегіональних проблем); діяльність структур САМ, розташованих в цій країні (Консультативна Рада САМ), була паралізована, а зростання впливу ісламістів в цій країні загрожувало стабільності всієї Північної Африки. Конфлікти, обумовлені дією зовнішнього чинника (наприклад, введенням режиму санкцій проти Лівії або розвитком стосунків між Мавританією та Ізраїлем на тлі загострення ситуації в близькосхідному регіоні), носять ситуаційний характер, не відзначаються тривалістю і в більшості випадків мають обмежений вплив на діяльність САМ. Міждержавні конфлікти в Магрибі, породжені дією різнорівневих чинників (відмінами в суспільно-політичних системах держав; боротьбою за лідерство в регіоні; територіальними суперечками), мають визначальний вплив на функціонування САМ. Серед них особливе місце займає західно-сахарський конфлікт, до процесу урегулювання якого втягнуті практично всі магрибинські держави. Є підстави стверджувати, що від вирішення цього конфлікту, в якому Марокко та Алжир займають протилежні позиції і який фактично визначає динаміку та характер їх двосторонніх відносин, залежить майбутнє САМ.

В третьому підрозділі “Євро-середземноморське партнерство як фактор інтеграційних процесів у Північній Африці” досліджується євро-середземноморське партнерство як чинник інтеграційних процесів у Північній Африці. Дисертант виокремлює чотири етапи в північно-африканській політиці ЄС, яка істотно впливає на динаміку інтеграційних процесів в Магрибі. На першому етапі – 50-60-і роки – відносини між країнами двох регіонів характеризувалися як нестійкі та певною мірою кризові. Для другого етапу – 70-80-і роки – були притаманні спроби ЄЕС створити структуровану систему відносин із середземноморськими країнами, заповнивши існуючий “доктринальний вакуум”. Була сформована “глобальна середземноморська політика”, спрямована на інтеграцію країн Північної Африки в європейський торгово-економічний простір шляхом створення зони вільної торгівлі, яка однак не досягла мети. Третій етап – кінець 80-х - середина 90-х років – період пошуку і формування нових підходів ЄС до розвитку співробітництва з країнами Північної Африки. Четвертий етап, започаткований Євро-середземноморською конференцією 1995 р. в Барселоні, характеризується переходом ЄС до реалізації нової комплексної політики в середземноморському регіоні, яка ґрунтується на трьох “опорах”: 1) забезпечення миру і стабільності на основі поваги прав людини і демократії (партнерство у сфері політики і безпеки); 2) створення зони вільної торгівлі та підтримка процесу економічної та соціальної трансформації в країнах-партнерах (економічне і фінансове партнерство); 3) міжкультурний діалог і розвиток вільного і активного громадянського суспільства (соціальне і культурне партнерство). Особливість нової політики ЄС – її комплексний підхід до розвитку відносин з країнами Магрибу, який охоплює не лише економічну (що було притаманно для 70-80-х років), але й політичну, гуманітарну та соціальну сфери, а також спрямованість на ініціювання зворотних кроків з боку країн Північної Африки. Співробітництво розгортається на основі формули “15+1” (ЄС – окрема країна Магрибу) та 15+ 5 (ЄС-САМ).