| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, розкривається його зв’язок з науковими програмами та планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та структуру роботи.
У першому розділі – “Концептуально-теоретичні засади і джерельна база дослідження” - проаналізовані джерела й наукова література з проблематики дисертації, з’ясований стан наукового розроблення теми, сформульовані концептуально-методологічні підходи дослідження. Зазначено, що комплексного та глибокого аналізу з обраної теми дослідження ще не проведено, існують лише фрагментарні праці.
На думку здобувача, регіональний підхід до проблем міжнародної безпеки вимагає, передусім, чіткого розуміння сутності такого багатозначного поняття як “регіон” у загальнополітичній міжнародній лексиці. Як випливає з наведених у вітчизняній і зарубіжній довідковій літературі формулювань, термінологічно регіон означає: 1) область, район чи частину країни, що відрізняється від інших її областей відносно стійкою сукупністю економіко-географічних особливостей, які склалися природно й (чи) історично, нерідко вони поєднуються з особливостями етноконфесійного складу населення; 2) групу сусідніх країн, що становлять окрему економіко-географічну або близьку за етнічним складом, культурою чи суспільно-політичним устроєм цілість.
Водночас автор переконаний, що поняття “регіон” є відносною інтелектуальною категорією, оскільки виділення його меж та просторів значною мірою залежить від волі держав та цілей утворених ними об’єднань. Для більшості ж країн чорноморського простору регіональна ідентичність на тлі широких міжнародних завдань – другорядна ознака. Фактично всі причорноморські держави не пов’язують свої геополітичні цілі виключно з інтеграцією в регіональні структури і дивляться ширше (НАТО, Євросоюз, Єдиний економічний простір, Євразійський економічний союз).
Безперечно, Причорномор’я перебуває в процесі формування власної регіональної ідентичності, причому цілісність регіону, його структурованість залежать від того, наскільки міцне і впливове у геополітичному значенні головне ядро. Але в історичній ретроспективі таке ядро в Чорноморському регіоні, фактично, не склалося внаслідок тривалого домінування інтересів зовнішніх сил. Сьогодні ж, коли процеси економічної регіоналізації, що відбуваються водночас із економічною глобалізацією, набувають дедалі більшої сили, можна стверджувати про виникнення й розвиток тенденцій до зародження культурної самоідентифікації Чорноморського регіону.
Документальну основу для вивчення політичного, дипломатичного, військового й безпекового виміру українсько-турецького співробітництва склали, передусім, чинні міжнародні договори, міжурядові й міжвідомчі угоди, офіційні заяви, інші документи двосторонніх відносин, укладені між Україною й Турецькою Республікою на різних рівнях. За своїм змістом і формою матеріали міжнародно-правової бази двосторонніх взаємин є достатніми для з’ясування параметрів і якісного рівня українсько-турецьких відносин, дозволяють змоделювати науково обґрунтовані варіанти їхнього розвитку в найближчій перспективі. Окреме місце серед міжнародних договорів як джерел дослідження посідають багатосторонні угоди та документи.
До цієї групи джерел за сутністю наближаються законодавчі акти й доктринально-концептуальні документи вищих органів державної влади України. Офіційні заяви й виступи вищих посадових осіб України та Турецької Республіки складають наступний джерельний блок дослідження. Без сумніву, корисним для проведення системно-ситуаційного аналізу й застосування емпірико-аналітичного методу, інформативно насиченими є архівні матеріали зовнішньополітичного й оборонного відомств України, документи дипломатичних представництв України й Турецької Республіки. В дисертації використано докладні звіти про дипломатичні візити вищих посадових осіб і урядових делегацій обох держав, а також аналітичні огляди головних етапів розвитку двосторонніх відносин. Нарешті, останньою за переліком, але не за значення у джерельній базі дослідження є блок матеріалів періодичної преси, як вітчизняної, так і зарубіжної.
Помітне значення для наукового розроблення проблематики дисертації мав вихід у 2001 р. колективної монографії Національного інституту стратегічних досліджень, автори котрої (Б.Парахонський, М.Гончар, В.Кузнєцов, В.Маляров, О.Маначинський і О.Москалець) зосередилися на з’ясуванні геостратегічного значення регіону, особливостях його геополітичного ландшафту, основних напрямках регіонального економічного співробітництва та чинниках конфліктогенності в Причорномор’ї. Загалом же на пострадянському просторі центром політологічних досліджень із сучасної тюркології виступає Інститут вивчення Ізраїлю і Близького Сходу Російської Академії Наук. Останніми роками він опублікував серію наукових збірників, що містять статті з аналізом окремих аспектів зовнішньополітичного курсу Турецької Республіки, в тому числі й у Чорноморському регіоні, та особливостей політичної системи держави, які впливають на вироблення нею міжнародного курсу.
На жаль, українсько-турецьке політичне зближення й інтенсифікація військової співпраці та підвищення рівня міждержавних стосунків розцінюються російськими політологами, переважно, в контексті прагнення Анкари послабити стратегічні позиції Москви в регіоні, взяти під сумнів домінуючий статус Росії в СНД. Стосовно ж геополітичних інтересів України в Причорномор’ї та Закавказзі, російські наукові публікації, здебільшого, мовчать, уникаючи розгляду такого делікатного для Кремля питання, як участь України у регіональних проектах безпеки.
В центрі уваги турецьких політологів-міжнародників традиційно перебувають питання розвитку багатогранного співробітництва з Україною в Чорноморському басейні, хоча останнім часом окреслилася тенденція переорієнтації тематики досліджень на проблеми пришвидшення інтеграції Турецької Республіки в ЄС. Загальна характеристика сучасних українсько-турецьких відносин, переважно на рівні кількісних макроекономічних показників, подана в статтях вітчизняних дипломатів і керівників МЗС, що свого часу були послами в Анкарі, - І.Долгова, О.Моцика та І.Турянського, а також колишнього першого секретаря Посольства України в Турецькій Республіці В.Побережного. З огляду на офіційний статус авторів цих публікацій, у них свідомо оминаються гострі кути й вузькі місця двосторонніх відносин, передусім щодо транзитного транспортування енергоносіїв.
Історичного й геополітичного обґрунтування південного вектора зовнішньої політики України торкалися у своїх публікаціях одеський політолог С.Василенко і ветеран вітчизняної дипломатії, орієнтолог Ю.Кочубей, а також провідні вітчизняні сходознавці Ю.Скороход і Н.Пророченко. Допоміжне значення при написанні дисертації мали роботи вітчизняних і зарубіжних політологів-тюркологів, у котрих проаналізовані особливості політичної системи Турецької Республіки й вироблення нею зовнішньополітичної стратегії у 90-і рр. ХХ – на поч. ХХІ ст. Це, передусім, статті науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин та Інституту сходознавства НАН України П.Варбанця, О.Волович, Р.Жангожі і Н.Ксьондзик, публікації російських сходознавців С.Задонського і Б.Поцхверія та аналітичні огляди західноєвропейських і турецьких дослідників, оприлюднені в німецькому щомісячнику „Міжнародна політика”.
Але, незважаючи на накопичений протягом останніх півтора десятиліття багатий фактичний матеріал і ґрунтовну міжнародно-правову базу українсько-турецького співробітництва, воно ще не стало предметом окремого наукового дослідження в площині регіональної безпеки в Чорноморському басейні. Тим ціннішими видаються принципові зауваження провідних політологів сучасності щодо ролі й місця Чорноморського регіону в зовнішньополітичних стратегіях України й Туреччини. Нові практичні інструменти міждержавного співробітництва, які почали використовуватися в умовах становлення та розвитку постбіполярної системи міжнародних відносин, до котрих відноситься і „конструктивне партнерство” між Україною й Туреччиною, наразі не знайшли достатнього теоретичного відображення у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі.
Такий стан наукового вивчення проблеми обумовив необхідність комплексного дослідження процесу становлення і розвитку українсько-турецького партнерства як базового елементу формування системи регіональної безпеки в Причорномор’ї, що, зрозуміло, створило для дослідниці додаткові труднощі.
У другому розділі – “Становлення партнерських відносин між Україною і Туреччиною” - здійснено аналіз концептуальних засад зовнішньої політики України та Туреччини в Чорноморському регіоні, досліджено місце нашої держави у зовнішньополітичній концепції Турецької Республіки й навпаки, подано оцінку стану існуючої на сьогодні договірно-правової бази та динаміки поступу відносин між зазначеними державами.
На переконання автора, на сьогодні склалася справжня історична традиція порозуміння між українським і турецьким народами, що має глибоке коріння й спирається на тривкі геополітичні інтереси обох країн у Чорноморському регіоні. Окремі сучасні публікації вітчизняних і зарубіжних науковців наштовхують на висновок, що в періоди суверенного існування Української козацької державності (за гетьманування Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика) її стосунки зі Стамбулом цілком вкладалися у концепцію підтримки Османською імперією балансу сил у Східній Європі й наближалися до моделі „стратегічного партнерства проти спільної загрози” – спершу Речі Посполитої, а на початку ХVІІІ ст. – проти Московського царства. Тож коли на початку 90-х рр. ХХ ст. відбувався інтенсивний процес формування міжнародно-правової бази двосторонніх відносин за принципом їхнього „встановлення” заново, фактично, в науковому сенсі, ми маємо всі підстави стверджувати про „відновлення” партнерських українсько-турецьких взаємин на якісно вищому рівні – рівноправному міждержавному.
Становлення українсько-турецьких відносин „конструктивного партнерства” відбувалося в три етапи. Перший почався з офіційного візиту до Києва 13-14 березня 1991 р. Президента Турецької Республіки Т.Озала (щоправда, в рамках його перебування у колишньому СРСР) й підписання Декларації про принципи та цілі відносин між УРСР та Турецькою Республікою, міжурядових Угоди про торговельне, економічне і науково-технічне співробітництво, Угоди про культурне співробітництво і Протоколу про наміри щодо співробітництва в галузі телекомунікацій. А кульмінаційним пунктом початкового періоду напрацювання договірної бази українсько-турецького партнерства став перший в історії двосторонніх відносин офіційний візит Президента України Л.Кравчука до Турецької Республіки 3-4 травня 1992 р., в ході котрого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою.
Другий етап поглиблення українсько-турецького партнерства, що тривав від офіційного візиту Президента України Л.Кучми до Туреччини 26-28 листопада 1996 р. й до початку ХХІ ст., позначився практичною реалізацією нової концепції міжнародної політики України, яка випливала з принципів “економізації зовнішньої політики” та надання, в системі принципів захисту національної безпеки України, першочергового пріоритету відстоюванню економічних інтересів по всім азимутам зовнішньополітичної діяльності держави. Водночас активно відбувалося договірно-правове наповнення військової складової двосторонньої співпраці.
Навіть тимчасова пауза 2001-2002 рр. у зустрічах на вищому рівні, зумовлена „касетним” і „кольчужним” скандалами в Україні, не загальмувала процес розширення договірно-правової бази українсько-турецького співробітництва. Третій етап його формалізації позначений підписанням, передусім, Угоди про створення Чорноморської групи військово-морського співробітництва (2 квітня 2001 р., за участю Болгарії, Грузії, Румунії, Росії, Туреччини й України) і Спільного плану дій між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки з розширеного співробітництва (Київ, 2 квітня 2004 р.).
Як офіційний кандидат на вступ до ЄС, Туреччина зобов’язалася сприяти євроінтеграційній стратегії України, розглядаючи „Нову політику Сусідства” Євросоюзу і План дій Україна - ЄС в якості „інструменту бажаного покращення у відносинах між Україною та ЄС”. Київ і Анкара погодилися обмінюватися відповідним досвідом стосовно ЄС за допомогою новоствореного механізму двосторонніх консультацій між міністерствами закордонних справ. Рівночасно Україна й Туреччина висловили готовність до посилення двостороннього діалогу в рамках діяльності НАТО, включаючи Партнерство заради миру та заходи щодо забезпечення безпеки і стабільності у конфліктних регіонах. Анкара також продовжуватиме підтримувати прагнення й зусилля України щодо досягнення повноправного членства в НАТО й надаватиме належну допомогу для виконання Києвом зобов’язань з цією метою.
Отже, чинна договірно-правова база міждержавних відносин України з Турецькою Республікою, що на 1 січня 2005 р. налічувала 60 угод (за цим кількісним показником на сайті Верховної Ради України Туреччина увійшла в першу десятку з-посеред 193-х держав, самоврядних територій і міжнародних організацій), цілком відповідає рівневі конструктивного партнерства. Якщо ж взяти до уваги такі головні критерії й параметри стратегічного партнерства як наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами, однакове розуміння сторонами змісту партнерських відносин, наявність попередньої (історичної) практики координації дій на міжнародній арені, поступальність відносин співпраці, наявність чітких механізмів реалізації й координації стратегічних інтересів у рамках партнерства та їхнє закріплення в окремих міждержавних документах, то сучасні українсько-турецькі відносини мають стійку тенденцію до переростання в найближчій перспективі у стратегічно-партнерські.
Концептуальний підхід турецького керівництва до вибудови лінії поведінки в Чорноморському регіоні полягав у тому, що політика балансування між Росією й Україною може бути відхилена в бік Києва, якщо й українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Україна переконливо продемонструвала своє прагнення підтримувати мир і безпеку не лише в державі, а й у всьому регіоні, засвідчила більшу, ніж Росія, прогнозованість своєї зовнішньої політики, що в цілому відповідає національним інтересам Турецької Республіки.
На погляд дисертанта, „чорноморська орієнтація” України залишиться актуальною й у перспективі, жодним чином не вступаючи в суперечність з євроінтеграційним та євроатлантичним курсом нашої держави. Разом із Туреччиною Україна зможе гарантувати безпеку в Чорноморському регіоні, стабілізуючим чином впливаючи на весь Близький Схід, для чого обидві держави обов’язково мають брати діяльну участь у створенні загальноєвропейської системи колективної безпеки. Орієнтація на вісь „Північ – Південь” (Балтика – Середземномор’я) здатна допомогти Україні не лише у позитивному розв’язанні питання диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, а й, за виваженого підходу, урегулювати проблему конкуренції нафтопроводів, яка докладніше розглядається в четвертому розділі дисертації.
У третьому розділі – “Військове партнерство між Україною і Турецькою Республікою як складова регіональної безпеки” досліджено роль України і Туреччини у формуванні регіональної чорноморської системи колективної безпеки та перспективи українсько-турецької співпраці у військової галузі.
При розгляді зазначеної проблеми здобувач виходив з того, що завдяки особливостям свого геополітичного положення Чорноморський регіон перманентно опиняється у фокусі зіткнення стратегічних інтересів різних держав. З історичного погляду він завжди був ареною економічного, політичного й культурного спілкування народів та цивілізацій і водночас складним вузлом суперечностей між блоками і країнами. Тому, безумовно, одним з найбільш ефективних шляхів подолання протиріч, а, відповідно, і покращання військово-політичного клімату не тільки в Чорноморському регіоні, але й у цілому в Європі, є створення регіональної чорноморської системи колективної безпеки.
Основними функціями системи колективної безпеки у Чорному морі, на погляд автора, можуть бути:
- об’єднання зусиль щодо збереження стабільності у Чорноморському регіоні;
- забезпечення безперешкодного функціонування існуючих та перспективних транспортно-енергетичних коридорів;
- спільна реалізація міжнародних акцій військового і гуманітарного характеру з локалізації та ізоляції зон конфліктів у басейні Чорного моря, що проводяться під егідою ООН або ОБСЄ;
- вчасне інформування про аварії морських суден (літальних апаратів), наслідки яких становлять, або можуть становити загрозу забруднення територіальних вод, економічних зон, повітряного простору та прибережної смуги однієї із сторін;
- проведення спільних пошуково-рятувальних операцій.
Присутність України в Чорноморському регіоні, безперечно, можна розглядати як одну з можливих її ідентифікацій, поряд із центрально- чи східноєвропейськими схемами ідентичності. Україна як спадкоємець частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у регіоні, може й повинна тут відігравати помітну роль в організації нової системи порядку. Для Києва життєво важливо мирне урегулювання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров’ї, на Кавказі, формування моделей рівноправного партнерства з Туреччиною й Росією як регіональними лідерами в цій частині світу.
Головними стратегічними інтересами України в Чорноморському регіоні є:
- диверсифікація джерел енергопостачання за рахунок ресурсів Каспію;
- вихід на ринки країн Близького Сходу й Центральної Азії шляхом створення зручних і безпечних трансрегіональних транспортних комунікацій;
- ліквідація загроз власній безпеці східного походження (міжнародний тероризм, нелегальна міграція, міжнародний криміналітет, наркобізнес) за допомогою організації регіональних механізмів протистояння цим загрозам;
- підвищення геополітичного значення України через зміцнення її впливу в країнах регіону й формування регіональної системи стабільності, можливе отримання Києвом статусу регіонального лідерства.
Військове співробітництво між Україною й Турецькою Республікою перетворилося у важливу складову двостороннього партнерства й виступає органічним доповненням політичного діалогу на міждержавному рівні. У цій якості воно спирається на засади прагматизму і взаємної економічної вигоди, а в регіональному сенсі слугує підґрунтям і базовим елементом бажаної системи колективної безпеки в Причорномор’ї. Інтенсифікація українсько-турецької військової співпраці не лише сприяє зміцненню клімату довіри й безпеки у двосторонніх взаєминах та в Чорноморському регіоні, але й цілком узгоджується з курсом України на євроатлантичну інтеграцію, наповнює його реальним змістом і відкриває нові конструктивні перспективи.
З огляду на суттєву й багато в чому вирішальну роль турецьких військових у політичній системі „Третьої республіки”, конструктивна співпраця двох держав у воєнній сфері виступає зміцнюючим ферментом їхнього порозуміння й на міжнародній арені, передусім, у справі гарантування миру і безпеки в Чорноморському регіоні. Попри певні політичні обмеження й зобов’язання, зумовлені членством Туреччини в НАТО, Анкара зацікавлена в поглибленні військового співробітництва з Києвом, розглядаючи його в якості однієї з базових структур безпеки в регіоні.
У четвертому розділі – “Проблемні питання українсько-турецьких відносин і безпека Чорноморського регіону” – досліджено спірні питання українсько-турецьких партнерських взаємин в контексті регіональної безпеки.
Доводиться констатувати, що на сьогодні між Україною й Туреччиною існують конфліктні інтереси, і транспортні енергетичні коридори входять до їх числа. Ухваленням маршрутів нафтопроводу Баку-Тбілісі-Дхейхан і Транскаспійського газопроводу для транспортування туркменського газу завершився політичний етап оформлення енергомосту Каспій – Туреччина – Європа. Цим були створені об’єктивні передумови для посилення позицій Турецької Республіки в Чорноморському регіоні. Таким чином, Анкара - певною мірою конкурент Києва в питаннях зміцнення ГУАМ і транспортування енергоносіїв (у цьому контексті не випадкова турецька ініціатива щодо вироблення Пакту зі встановлення миру і стабільності на Кавказі).
Але час вимагає знайти спільне розв’язання проблем і співпрацювати разом. І якщо у своїй зовнішній політиці Україна тривалий час вимушена була балансувати між Сходом і Заходом, то на Півдні могла б знайти і твердий ґрунт під ногами і стати потужною регіональною силою. Для цього, на погляд здобувача, вона має проводити в Чорноморському регіоні активну зовнішню політику, спрямовану на розвиток економічного співробітництва, зміцнення взаємодовіри в політичній та воєнній сферах.
Водночас очевидно, що Анкара намагається отримати інформаційний вплив в Україні та створити позитивний образ Турецької Республіки в сприйнятті як пересічних громадян, так і політичної еліти нашої держави. Для цього Туреччина вдається до акцій гуманітарного характеру, одним із прикладів котрих є фінансова й моральна підтримка кримськотатарського народу в його стосунках з офіційним Києвом та на міжнародній арені. Поки що внаслідок цілої низки об’єктивних причин найбільш підтримують партнерські відносини з Україною Туреччина і Грузія. Азербайджан традиційно розвиває співробітництво з Туреччиною, яка в свою чергу проявляє себе дедалі ініціативніше і стає об’єктом притягання інших країн.
А загалом і Україну, і Росію, і Грузію, і Туреччину повинні об’єднати спільні інтереси щодо освоєння природних багатств регіону, реалізації перспективних економічних проектів, гарантування безпеки і стабільності в Причорномор’ї. Останнім часом тут відбувається процес переструктурування геополітичного простору, яке пов’язане зі зменшенням впливу Росії й посиленням ролі Туреччини. Своє належне місце прагне зайняти в Чорноморському регіоні й Україна, що також сприятиме формуванню нової системи міждержавних зв’язків у Європі, посиленню інтеграційних процесів.
|
