Замовити дисертацію СПІЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ В УМОВАХ ЙОГО РОЗШИРЕННЯ :

У вступі обґрунтовано наукову актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, встановлено зв'язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин, окреслено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, а також надано інформацію про апробацію висновків дослідження.

У першому розділі – «Концептуальні засади та джерельно-документальна база дослідження» - розглянуто стан наукової розробки проблематики СЄПБО, методологічні підходи та теоретичні засади її дослідження, а також концептуальні моделі європейської безпеки та оборони.

Автором було встановлено, що поряд з наявною значною документальною базою тематики СЄПБО, яку становлять правочини Європейського Союзу, інших міжнародних організацій, двосторонні договори і акти національного законодавства України та країн-членів ЄС, проблематика Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони досить широко представлена як в зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературі.

Окрім цього, аналіз масиву наукових праць на тему СЄПБО вказує на ознаки формування національних шкіл дослідження цього напрямку європейської інтеграції «вглиб», кожна з яких використовує особливий набір підходів до вивчення цього явища. На думку автора, більшість зарубіжних дослідників тематики СЄПБО можна умовно поділити на дві групи: «єврооптимісти», які зорієнтовані на позитивні моменти європейської інтеграції в безпековій та оборонній сферах, а також «євроскептики» чи «європесимісти», що схильні концентрувати увагу на проблемних моментах імплементації цієї спільної політики ЄС.

Варто зазначити, що вітчизняні та російські вчені за своїми науковими поглядами щодо СЄПБО загалом ближче до своїх західних колег – «європесимістів». Водночас, їх увага до проблематики СЄПБО свідчить про розуміння актуальності вивчення цього виміру діяльності ЄС, оскільки останній у перспективі потенційно матиме вирішальний вплив на формування безпекового середовища у Європі, а також є важливим з точки зору реалізації євроінтеграційних прагнень нашої держави.

Автором було проаналізовано на загальному теоретичному рівні поняття та сутність СЄПБО в контексті інтеграційних процесів за допомогою підходів, запропонованих такими сучасними теоретичними течіями досліджень міжнародних відносин та зовнішньої політики, як федералізм, неореалізм, неофункціоналізм та неоінституціоналізм.

Новітні тенденції у питаннях європейської безпеки та оборони обумовили появу нових наукових концепцій у цій сфері. Однією із найпоширеніших стала т.зв. інституціоналістська модель безпеки та оборони. Згідно з вченням інституціоналістів, міжнародні інституції забезпечують безпеку міжнародних гравців через співробітництво між ними, комунікацію, надання інформації, розвиток спільних норм та принципів, застереження щодо агресивної поведінки, а також надають базис для спільних дій, запобігання конфліктам, їх врегулювання та вирішення. Іншою концепцією, яка була розроблена в середині ХХ ст., проте стала серйозно розглядатися у якості теоретичної бази безпекової системи в Європі після розпаду СРСР, є концепція плюралістичних безпекових спільнот. Авторами концепції були вчені К.Дойч та його учні, зокрема Адлер и Барнетт. За Дойчем безпековою спільнотою є група людей, яку він називає «інтегрованою». Під інтеграцією передбачається існування в рамках певної території «відчуття спільноти», а також інституцій та практики, які достатньо сильні та розповсюджені, аби її забезпечити виправдані сподівання на «мирні зміни» в її рамках. Під відчуттям спільноти слід розуміти бачення, що спільні соціальні проблеми мають та можуть бути вирішені через мирні процеси змін.

Надзвичайно важливими, з точки зору розкриття предмету дослідження, методологічними підходами, які у тій чи іншій мірі присутні у згаданих школах, стали також цивілізаційний підхід та системний аналіз, що дають можливість розкрити ідеологічну основу інтеграційних процесів, а також вивести їх окремі аспекти в систему. До того ж, системний аналіз допоміг розкрити сутність базових для даного дослідження понять, як то система безпеки та система оборони. Окрім згаданого, суттєвим для цієї роботи вбачається застосування теоретичних засад неореалізму щодо вивчення категорії інтересу та національного інтересу, як однієї з базових засад консолідованої поведінки держав Європи, в тому числі й в безпеково-оборонній царині. Поєднання різних підходів, запропонованих школами політичного аналізу, дало можливість автору розкрити сутність СЄПБО в контексті розширення ЄС на Схід та в регіон Середземного моря.

У розділі було порівняно ознаки СЄПБО з основними базовими принципами найбільш поширених класичних та сучасних концептуальних моделей безпеки та оборони. Автором було встановлено, що жодна із вивчених в рамках роботи моделей повною мірою не віддзеркалює СЄПБО, а остання органічно поєднала в собі ознаки практично усіх безпекових та оборонних моделей, які коли-небудь застосовувались в європейському контексті. СЄПБО перебуває в динамічному розвитку, пов’язаному із пошуком та утвердженням її місця та ролі в формуванні середовища безпеки європейського континенту. Це в свою чергу обумовлює необхідність розробки спеціальної теоретично-концептуальної моделі, яка б повною мірою розкривала сутність СЄПБО та виокремлювала її з-поміж інших безпекових структур в Європі.

У другому розділі – «Сутність та особливості сучасної політики ЄС у сфері безпеки та оборони в умовах його розширення» - було проаналізовано фактори формування сутності та еволюції СЄПБО, особливості її імплементації країнами-членами Євросоюзу в умовах його розширення, а також вплив розширення Європейського Союзу на розвиток Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони.

В рамках дослідження автором було запропоновано класифікацію факторів формування та еволюції СЄПБО в 90-х роках ХХ і на початку ХХІ століття - з поділом на внутрішні та зовнішні, силові та несилові, системні та несистемні, фактори взаємодії та взаємозалежності.

Основними причинами оформлення СЄПБО в окремий напрямок діяльності ЄС стали події у Європі і світі в царині безпеки у період з кінця 90-х рр. ХХ ст., початку ХХІ ст. У цьому зв’язку, ключовими факторами еволюції СЄПБО у вказаний період стали: криза Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС; прояв конфліктогенного потенціалу епохи постбіполярності в безпосередній близькості від кордонів ЄС - на Балканах; терористичні атаки 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку; формування ЄС глобального бачення безпеки й усвідомлення Європейським Союзом своєї ролі як глобального безпекового гравця; відмінності бачення країнами-членами ЄС перспектив розвитку СЄПБО; розширення ЄС на Схід та в регіон Середземномор’я.

Означені фактори визначальним чином вплинули на формування сутності Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони яку можна визначити, як складову Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, спрямовану на захист європейських цінностей та безпеки євроспільноти від новітніх викликів, зовнішніх та внутрішніх загроз поза межами сфер компетенції діючих в Європі міжнародних систем безпеки та колективної оборони, шляхом органічного поєднання військових та невійськових засобів.

Спільна європейська політика в сфері безпеки та оборони стала адекватною відповіддю ЄС на небезпеки сучасності. Усвідомлення неподільності сучасної безпеки в умовах глобалізації міжнародних обмінів та фактичної транспарентності національних кордонів держав для новітніх викликів та загроз обумовило комплексний та глобальний підхід європейців до власного захисту на основі охоплення СЄПБО широкого спектру питань безпеки та оборони.

Окрім цього, питання безпеки значною мірою обумовлюють інтереси Євросоюзу не тільки в сусідніх, але й географічно віддалених регіонах планети. Шляхом залучення до міжнародних зусиль по відновленню в них політичної стабільності, надання фінансової допомоги чи виконання невеликих за форматом військових та цивільних місій, ЄС прагне усунути чи локалізувати чинники транскордонних загроз, які можуть в перспективі актуалізуватися для європейської спільноти.

На підставі вищевикладених факторів в розділі було також сформулювало основні принципи СЄПБО: європейськості, єдності, універсальності, оперативності, компліментарності, а також дано авторське визначення СЄПБО.

Автором було встановлено, що попри обов’язковість дотримання acquis communautaire, в тому числі і в питаннях безпеки і оборони, країни-члени об’єднання часто дотримуються різних поглядів щодо практики імплементації Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони. Основними чинниками формування політики країн-учасниць Євросоюзу щодо СЄПБО визначено геополітичне розташування, історичний досвід, стратегічна культура, національна світоглядна традиція та безпосередні національні інтереси країн.

В дослідженні було встановлено, що принциповий поділ країн ЄС на т.зв. «європеїстів» та «атлантистів» щодо тематики СЄПБО не є вичерпним. На думку автора, можна виділити також «третю» позицію країн ЄС у цьому питанні. Її дотримуються ФРН, а також країни-нові члени ЄС останньої хвилі розширення. В позиціях згаданих держав існує низка суттєвих відмінностей, проте, в узагальненому вигляді такий підхід полягає в спробі поєднання європейського та атлантичного бачення проблематики європейської безпеки та оборони. «Третю» позицію обстоюють також і нейтральні країни ЄС, які під впливом новітніх викликів та загроз де-факто відійшли від політики традиційного нейтралітету в бік військово-політичного співробітництва з ЄС та, навіть, із НАТО.

На сучасному етапі подальша динаміка та напрямок еволюції СЄПБО, перш за все, пов'язані з процесом нещодавнього розширення ЄС. Зміна кількісних і якісних параметрів євроспільноти обумовила трансформацію її місця та ролі в системі континентальної й світової безпеки. Поряд із географічним збільшенням поля безпеки, що відбулось внаслідок входження в ЄС 10 нових членів, одним із наслідків розширенням ЄС стала також концентрація загроз миру та стабільності Євросоюзу, що, в свою чергу, обумовлює якісно нову конфігурацію викликів надійності та дієвості СЄПБО, а також одночасно виступає стимулом її подальшого розвитку.

Значною мірою на еволюцію СЄПБО справляє національна безпекова політика нових членів ЄС. Останні, як правило, поділяють дещо відмінні від «старих» країн ЄС погляди стосовно безпеки та оборони об’єднання, що, в свою чергу, несе в собі ризик послаблення ефективності СЄПБО через можливі розходження між країнами ЄС щодо безпекових питань. Водночас, нові країни ЄС вбачаються також цінними конртибуторами досвіду та матеріально-технічної бази для подальшого розвитку СЄПБО.

Третій розділ - «Стан та перспективи співробітництва України з ЄС у сфері безпеки та оборони» - присвячений вивченню ролі та місця т.зв. «третіх» країн в рамках СЄПБО в період розширення ЄС, а також ролі України в побудові нової системи європейської безпеки в контексті співробітництва з ЄС. Автором було встановлено, що рівень безпекової співпраці Євросоюзу з третіми країнами залежить від їх ролі та місця в міжнародній безпековій системі, геополітичних міркувань, статусу в рамках міжнародних безпекових структур, зовнішньополітичних, безпекових та оборонних принципів тощо. Виходячи із подібності згаданих показників, було виділено наступні групи держав: країни – члени НАТО, що не входять до ЄС; нейтральні та позаблокові країни; держави, які не входять ні в НАТО, ні в ЄС. При цьому, у кожній групі було виокремлено дві підгрупи: європейські та неєвропейські країни.

Отже, треті країни, складаючи зовнішній вимір застосування СЄПБО, на практиці не є єдиним політичним та безпековим масивом. Кожна із названої категорії країн володіє унікальним набором безпекових характеристик, що складають в контексті СЄПБО співвідношення безпековий партнер/загроза.

Конкретні механізми взаємодії ЄС та третіх країн в рамках Спільної європейської політики в сфері безпеки та оборони напряму залежить від їх ролі та місця в міжнародній безпековій системі, набору геополітичних демографічних, безпекових, економічних й військово-політичних характеристик, місця в рамках міжнародних безпекових структур.

Відмінні безпекові характеристики третіх країн обумовили необхідність диференціації механізмів взаємодії ЄС із ними в рамках СЄПБО. Відповідно, серед третіх країн за статусом стосунків автором було виділено дві групи: кандидати на членство в ЄС, а також ті, що на нього наразі не претендують. Найвищий статус стосунків в рамках СЄПБО мають країни-кандидати на членство в ЄС та країни НАТО. Безпекова взаємодія з першою групою країн здійснюється в контексті їх майбутнього членства в ЄС. З другою групою у період з кінця 90-х й донині було впроваджено спеціальні статуси співробітництва: політичний діалог та консультації, партнерство, стратегічне партнерство, а також безпековий вимір Європейської політики сусідства. Кожний з цих статусів передбачає відповідно особливий набір механізмів співробітництва. Останнє розширення ЄС ознаменувало прагнення спільноти виробити універсальний механізм стосунків з третіми країнами, що безпосередньо межують із об’єднанням у формі т.зв. Європейської політики сусідства.

За усіма параметрами Україна для Європейського Союзу в контексті СЄПБО є третьою країною. Ставши після розширення 2004 р. безпосереднім сусідом ЄС, вона має неабияке безпекове значення для європейської спільноти. Разом з тим, ставлення та підходи ЄС до безпекової взаємодії з Україною є, наразі, досить суперечливими та неоднозначними. З одного боку, Україна вбачається європейцями одним із джерел походження загроз, з якими покликана впоратись СЄПБО. Тобто, ключовий інтерес європейської спільноти по відношенню до нашої держави полягає в локалізації транскордонних загроз. З іншого ж, роль та місце України в сучасній міжнародній безпековій системі обумовлює об’єктивний інтерес ЄС розвивати співпрацю із нею в контексті СЄПБО. Такий двоякий підхід європейців до безпекового виміру взаємодії з Україною (Україна джерело загроз / Україна безпековий партнер) обумовлюється низкою суб’єктивних та об’єктивних факторів.

Наразі Україна не несе на відміну від Російської Федерації, жодної потенційної військової загрози для країн-членів Європейського Союзу. Добровільно відмовившись від ядерної зброї та започаткувавши масштабний проект скорочення чисельності особового складу Збройних сил України, долучившись до різноманітних механізмів безпекового співробітництва з НАТО на кшталт Партнерства заради миру, а також ОБСЄ, Україна де-факто зробила процес військового планування прозорим для західних партнерів.

Залучення України до зусиль в рамках СЄПБО могло б значною мірою підвищити міжнародний авторитет СЄПБО та сприяти реалізації глобального підходу європейців до проблем безпеки. Мова, передусім, йде, про співробітництво в сфері будівництва миру та подолання наслідків громадянських конфліктів, зокрема, на терені колишньої Союзної Республіки Югославії, в Африці та на Близькому Сході.

Окрім зазначеного, серед нових країн-сусідів ЄС в Європі Україна вирізняється також характером свого політичного режиму. У той час, коли в Росії та, особливо, Білорусі існують де-факто авторитарні режими, які мають досить багато спільних рис з радянським, в Україні, за деякими оцінками, навіть за часів президентства Л.Д.Кучми існував більший набір демократичних прав та свобод. Перемога Помаранчевої революції в грудні 2004 р. сприяла загальній демократизації українського суспільства, відкрила нові можливості для плідного співробітництва нашої держави з іншими демократичними країнами світу. Тому такі чинники, як цивілізаційна спорідненість, спільні цінності демократії, свободи, прав людини та громадянина, принаймні, задекларовані євроінтеграційні цілі значною мірою обумовлюють особливе місце України серед країн-сусідів ЄС. Західна орієнтація України у довготерміновій перспективі стимулюватиме подальші глибинні демократичні перетворення у внутрішній політиці й, таким чином, сприятиме входженню нашої держави як рівноправного партнера до сім’ї європейських народів.

Зі свого боку, Україна зацікавлена також в розбудові співробітництва з ЄС в безпековій сфері. В розділі викладається думка автора про те, що співпраця з ЄС в рамках СЄПБО потенційно слугуватиме одним з механізмів подолання «буферної» геополітичної ролі нашої держави. Будучи де-факто межовою державою для двох геополітичних та цивілізаційних просторів, вона постала перед загрозою стати свого роду «розмінною монетою» у відносинах цих двох сил. У будь-якому випадку, сучасна геополітична ситуація України є небезпечною з точки зору її національних інтересів і вказує на необхідність переходу від нав’язаної нашій державі світовими націями-лідерами ролі спостерігача на міжнародній арені до вироблення та реалізації активної позиції по відношенню до інших гравців в безпековій системі Європи.

Поширення взаємодії України з ЄС на безпекову сферу сприятиме розв’язанню дилеми зовнішньополітичної орієнтації українського суспільства. Попри подолання, принаймні на папері, відірваної від реальності концепції багатовекторності, українське суспільство знову стоїть перед дилемою вибору між задекларованим державою курсом на європейську та євроатлантичну інтеграцію з одного боку, та об’єктивною необхідністю, зумовленою передусім економічними факторами, розвивати співробітництво з Російською Федерацією. Суспільство, на відміну від правлячої еліти, наразі не повністю досягло розуміння необхідності входження нашої держави до Північноатлантичного альянсу, проте, загалом досить позитивно сприймає можливість її просування в бік Європейського Союзу. Тому, співробітництво в рамках СЄПБО може слугувати свого роду «полегшеною моделлю» взаємодії Заходу та України у військово-політичній та оборонній сферах, сприятиме наближенню останньої до євроатлантичних стандартів, надасть помітного поштовху розвитку цінностей демократії, прав, свободи та безпеки індивіда.

Взаємодія України в ЄС в рамках СЄПБО є логічним продовженням задекларованого нашою державою курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Участь в операціях та механізмах СЄПБО сприятиме синхронізації військово-політичної діяльності України з «acquis communautaire» Європейського Союзу у цій сфері. Беручи до уваги той факт, що Спільна зовнішня та безпекова політика є одним з ключових стовпів (pillar) ЄС, така взаємодія набуває особливої ваги.

З огляду на низку політичних, геополітичних, стратегічних, військово-технічних та економічних міркувань існує взаємна зацікавленість ЄС та нашої держави в безпековому та оборонному співробітництві. На підставі цього Україна спромоглася досягнути рівня відносин партнерства з ЄС в рамках СЄПБО. Разом з тим, слабкість нормативної бази та обмеженість напрямків реальної взаємодії ЄС - Україна в безпековій сфері на даному етапі значною мірою сповільнюють динаміку двостороннього співробітництва в рамках СЄПБО.

Зважаючи на неготовність на даному етапі ЄС вести діалог про членство України в Євросоюзі, автор вбачає за доцільне в рамках європейського вектору зовнішньої політики України розробити та впровадити в життя т.зв. стратегію «малих кроків» в бік повноправного членства у ЄС, яка б поступово, поетапно просувала б нашу державу до укладення угоди про асоційоване членство в Євросоюзі. В основі цієї стратегії слід покласти концентрацію зусиль української сторони на окремих пріоритетних напрямках співробітництва, реалізація яких вбачається можливою в короткотерміновій перспективі, з подальшим поетапним переходом до все більш й більш проблемних сфер. У даному випадку пропонується взяти на озброєння розроблену та застосовану на практиці європейцями модель «перетікання інтеграції» (spillover effect), у її зворотному напрямку – від успіхів в політичній та безпекові площинах до повноцінної економічної інтеграції. Досягнення прогресу за окремими напрямками, можливо повільно, але стабільно просуватиме Україну в бік реалізації головної довготермінової цілі – членства в ЄС.