У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено предмет, об’єкт, мету та завдання дослідження, сформульовано гіпотезу, розкрито методологічні засади та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи, наведено дані про апробацію результатів і структуру дисертації.
У першому розділі «Психологічна стійкість як предмет психологічного дослідження»викладено та проаналізовано основні підходи до вивчення взаємозв’язку психосоматичних розладів і психологічної стійкості особистості як феноменів, що визначають стан психосоматичного здоров’я людини. Уточнено зміст основних понять, пов’язаних із проблемою дослідження, розглянуто взаємозв’язки психологічної стійкості з іншими властивостями особистості.
Здійснений у розділі огляд літератури за темою дослідження виявив, що в сучасній психологічній науці існують різні підходи до визначення поняття «психологічна стійкість», зміст якого розглядають від інтегративної властивості особистості до рівня однієї із детермінант успішності функціонування людини в екстремальних умовах професійної діяльності.
Показано, що у працях Б.Г. Ананьєва, Г.О. Балла, В.А. Бодрова,Л.Ф.Бурлачука, Л.І. Бучека, М.С. Корольчука, Л.В. Куликова, Г.В. Ложкіна, С.Д. Максименка, М.Г. Малкіної-Пих, В.Д. Менделевича, Н. Пезешкіана, О.М. Реви, Н.Ф. Шевченко та інших йдеться про функціонування психологічного механізму особистісних змін під час соматичної хвороби як перебудови мотивів відповідно до нового сенсу життя – збереження і відновлення здоров’я.
До складових психологічної стійкості Д.О. Леонтьєв відносить біологічну стійкість, психофізіологічну стійкість, емоційну стійкість, соціальну стійкість та духовну стійкість. Ядром біологічної складової психологічної стійкості особистості Д.В. Колесоввважає темперамент. У контексті поглядів Л.В. Кулікова відображено психофізіологічну стійкість як форму захисту від соціальних конфліктів. У свою чергу, І.Ф. Аршава розрізняє емоційну стійкість як інтегральну динамічну властивість особистості, яка виявляється у притаманних їй стійких диспозиціях до збереження гомеостазу у складних ситуаціях професійної діяльності й життєдіяльності загалом.М.М. Кабановстверджує, що соціальна стійкість у кожної людини має викликати відчуття впевненості (асертивності), здатності до самовизначеної поведінки, самоактуалізації та проявляється в умінні виражати свої думки та почуття у соціально прийнятній формі. Духовна стійкість, у поглядах Г.С. Нікіфорова,відображена у вірілюдини як необхідного елемента індивідуальної та соціальної свідомості, установки та орієнтиру в людській діяльності, спрямованої на захист людини в стресових ситуаціях.
Стійка поведінка людини, згідно з Н. Пезешкіаном, забезпечується гармонійним поєднанням актуальних здібностей, які відображають норми соціальної поведінки, форм переробки конфлікту та моделей для наслідування.
Відсутність психологічної стійкості особистості свідчить про її нездатність до синтезу окремих якостей та здібностей, до самоорганізації та саморегуляції. Структурні компоненти психологічної стійкості: фактори соціального середовища та особистісні фактори – ставлення особистості (у тому числі самооцінка), духовність особистості, емоції й почуття, когнітивна сфера, поведінкова (дійова) сфера, комунікативна сфера, самореалізація, надія, душевна сила (суб’єктність), самопізнання та саморозвиток, готовність до змін тощо.
За таким підходом психологічна стійкість розглядається нами як складна інтегративна якість особистості, яка забезпечує високу продуктивність діяльності та адекватну поведінку у складних життєвих обставинах, гармонізацію особистісних і соціокультурних цінностей; як складова інтелекту, що сприяє збереженню високої функціональної активності в стресогенних умовах шляхом пристосування до них або в результаті високого рівня розвитку емоційно-вольової саморегуляції; як особливість темпераменту, що дозволяє надійно виконувати людині цільові завдання діяльності за рахунок оптимального використання ресурсів нервово-психічної енергії.
У другому розділі«Емпіричне дослідження психологічної стійкості особистості з психосоматичними розладами» розкрито загальну організацію дослідження, розглянуто та обґрунтовано методичний інструментарій, визначено критерії поділу учасників дослідження на групи, наведено статистичні дані дослідження, проаналізовано кількісні й якісні показники отриманих результатів.
Потреба визначення структури та функцій психологічної стійкості особистості в ситуації психосоматичного порушення та на цій основі розробки засобів її відновлення зумовила таку дослідницьку схему: встановлення причинно-наслідкових зв’язків між явищами, формування певного явища та дослідження впливу одного і того ж явища на людей з різними характеристиками. Побудова експерименту за такою схемою дала можливість відшукати структуру змінених та збережених форм психічної діяльності, встановити каузальні залежності між досліджуваними явищами та сформувати методику корекції і відновлення досліджуваного феномену. Саме тому у схемі дослідження поєднано констатувальні, формувальні стратегії та стратегію зіставлення.
Основні структурно-змістовні етапи експериментальної програми такі: визначення структурних елементів (змінних, експериментальної гіпотези тощо); вимір загальної вибірки за номінативним маркером «психосоматичне здоров’я»; відбір еквівалентних (рандомізованих) відповідно до потреб дослідження еталонної контрольної (КГ – психосоматично здорові особи) та експериментальної (ЕГ – особи із психосоматичними порушеннями) груп; констатувальний діагностичний зріз (вимір) в КГ та ЕГ низкою психодіагностичних методик, які визначають основні параметри виміру психологічної стійкості особистості у ситуації психосоматичного порушення та їхні зв’язки з іншими параметрами дослідження; якісний та кількісний аналіз результатів для встановлення статистично значущих відмінностей КГ та ЕГ; побудова програми психокорекційних впливів щодо відновлення психологічної стійкості в осіб експериментальної групи на основі результатів констатувального етапу дослідження; проведення формувального експерименту в групі з психосоматичними порушеннями (ЕГ); контрольний діагностичний зріз (вимір) в ЕГ та КГ після завершення дослідження; якісний та кількісний аналіз результатів з метою виявити психокорекційний ефект: зіставлення та порівняння результатів експериментальної групи «до» та «після» впливів, зіставлення та порівняння результатів у групах з різним характеристиками; систематизація та узагальнення результатів теоретико-емпіричного дослідження.
У процесі статистичної обробки даних психодіагностичних досліджень використано методику перевірки вірогідності різниць вибірок у розподілі ознак за допомогою критерію χ2 Пірсона, коефіцієнт рангової кореляції Спірмена – rs, що дозволяє оцінити силу та напрям узгодженості змін між двома ознаками, та t-критерій Ст’юдента, що пов’язаний із перевіркою рівності середніх значень у двох вибірках.
