СТАЛИЙ РОЗВИТОК ЯК ПРЕДМЕТ МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ. ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Автореферат

У „Вступі” обґрунтовано наукову актуальність теми, мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади концепції сталого розвитку людської цивілізації” міститься огляд наукових і світоглядних засад концепції сталого розвитку. Здійснено аналіз сутності та основних теоретичних положень концепції, розглянуто основні причини критики концепції і складнощі її практичної реалізації.

Формуванню концепції сталого розвитку передувало півтора-два десятиліття дискусій і пошуків, в яких брали участь представники світової політичної та наукової еліти. Дискусія навколо проблем сталості пройшла кілька етапів. Спочатку (1970-ті роки) увагу привернули проблеми ресурсних обмежень економічного зростання; потім (1980-ті роки) актуальними стали проблеми забруднення навколишнього середовища і глобальні екологічні загрози; пізніше (1990-ті роки) дедалі більше усвідомлюється, що сталий розвиток має не менш значущий соціальний вимір. Згодом стало очевидним, що концепція сталого розвитку без наповнення її культурологічним і етичним сенсом є неповною і недосконалою.

На Конференції з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) вперше в історії національних і міжнародних стратегій розвитку охорону навколишнього середовища було названо рівнозначним елементом поряд з економічною ефективністю та соціальною справедливістю і офіційно визнано ідеал сталого розвитку. Саме після цієї конференції сталий розвиток набув нового політичного, соціально-економічного, а не тільки екологічного значення. Інституціалізація ідеалу сталого розвитку відбулася на національному, регіональному і міжнародному рівнях, поступово набуваючи статусу соціально-політичної парадигми ХХ століття.

Досі тривають активні дебати з приводу не лише понятійно-термінологічного апарату, а й механізмів реалізації концепції. Глобальна екологічна криза загострює взаємовідносини суспільства і навколишнього середовища, породжуючи дедалі більше нових проблем. З’явилися риси криз іншого характеру, що охоплюють нові й нові сфери людської життєдіяльності. Це призвело до появи поняття “соціально-екологічна криза”. Сучасна цивілізація стоїть на порозі зміни вектора свого розвитку. Концепція сталого розвитку пропонує один з можливих напрямків розвитку суспільства з урахуванням законів існування біосфери. Сталий розвиток – одна з свідомих спроб подолати жорстку еколого-економічну і соціальну кризу.

Пояснюючи сутність концепції дисертант зосереджується переважно на її комплексності. Основою сталого розвитку є єдність та нерозривність трьох компонентів: економічної ефективності, екологічної безпеки і соціальної справедливості. Крім того здобувач виокремлює додаткові елементи, або аспекти, концепції – етичний, світоглядний і головне – політичний. Кожний з названих аспектів проаналізовано окремо. Для сталого розвитку головною проблемою є налагодження гармонійної взаємодії, взаємної підтримки, інтеграції всіх цих аспектів.

Згідно з триєдиним характером сталого розвитку його метою є забезпечення якості економічного зростання, збереження біосфери, задоволення життєвих потреб всіх верств населення. Триєдиний механізм сталого розвитку: етично орієнтований ринок, потужна соціальна держава, розвинене громадянське суспільство. Отже, рушієм сталого розвитку є: влада, бізнес, громадянське суспільство, наука.

У наукових колах концепція сталого розвитку сприймається неоднозначно. Концепція зазнає критики з низки причин. Зазвичай згадують утопічність, ілюзорність, розмитість, неповноту наукової розробки, надзвичайну складність реалізації і навіть небезпечність. З іншого боку, деякі автори, характеризують сталий розвиток виключно позитивно, називаючи його “революцією в масштабах Землі” (Г.Х. Брундтланд), “новою віссю світової історії”, ідеалом, якого треба прагнути.

Виходячи, в цілому, з точки зору необхідності нової цивілізаційної стратегії і припускаючи, що такою стратегією може стати концепція сталого розвитку, а також погоджуючись з критикою концепції щодо недостатньої наукової обґрунтованості і складності реалізації, автор виокремлює основні принципи і переваги концепції відносно інших соціально-політичних теорій.

Тому фактові, що серед багатьох теорій суспільного розвитку, саме концепція сталого розвитку стала програмою практичних дій світового співтовариства, є кілька пояснень. Перш за все, це пов’язане з тим, що виникнення даної концепції є складовою більш широкого процесу проблематизації глобального виживання. Ця проблематизація виникла як відповідь на деструктивний характер технологічного і економічного розвитку, з одного боку, і на процес інтернаціоналізації руху на захист природи, з іншого.

По-друге, концепція визнає необхідність компромісу між економікою і екологією – фактично закладає основу примирення економічного зростання і збереження природи. В концепції акцентується увага не стільки на руйнівному впливові економічного зростання на довкілля, скільки на негативній дії деградації природи на перспективи економічного зростання. Радикально налаштовані екологи критикують концепцію за таку діалектику дискурсу. Однак не можна забувати, що саме цей компроміс дозволив пригорнути увагу міжнародних економічних структур, транснаціональних компаній і правлячих еліт в різних країнах світу до проблем екології і безпеки життєдіяльності. Якщо Римський клуб наголошував на “межах зростання”, то концепція сталого розвитку – на “зростанні меж”. Іншими словами, акцент з ідеї “нульового зростання” перенесено на підтримання зростання капіталу, і це зростання необхідне для ліквідації бідності та переходу до сталого розвитку.

По-третє, концепція висуває на перший план проблему бідності і багатства. Визнається, що екологічні проблеми є наслідком хижацького способу життя, нав’язаного капіталізмом, з одного боку, та ірраціональної поведінки бідних верств населення, з іншого. Відповідно, сталий розвиток передбачає, що солідарну відповідальність за глобальний екоцид несуть багаті країни і, зокрема, транснаціональні компанії. По-четверте, концепція пропонує кардинальні зміни в цілях і структурі людської діяльності, адже проблема сталого розвитку – це проблема морального, духовного стану людини, а економічна система не в змозі реалізувати екологічний імператив без структурних реформ. По-п’яте, однією з головних вимог сталого розвитку є вимога гармонії, тобто збалансування всіх можливих контрастів, полярностей та протилежних сил, що теж є фактором, який пригортає прихильників.

Людство, безперечно, просунулося в створенні інтелектуального супроводження проблеми, але в практичному плані, так і не змогло зробити майже нічого. Окремі позитивні результати мізерні по відношенню до руйнівного впливу на біосферу. Викликані доповіддю Комісії Брундтланд і Конференцією в Ріо-де-Жанейро надії на зміну траекторії розвитку сучасної цивілізації поки зовсім не справдилися. Ніколи ще не було такої величезної прірви між масштабами проблеми і можливостями людства її вирішити. Тому сьогодні є актуальним докорінний перегляд нашого відношення до проблеми сталого розвитку світової цивілізації та її майбутнього в цілому, яке з емоційного і однозначно оптимістичного повинно стати конструктивним і багатоваріантним. Інакше ідея сталого розвитку з наукової доктрини перетвориться в умоглядне вчення, що не може бути реалізоване на практиці.

Другий розділ „Проблеми сталого розвитку в контексті міжнародного співробітництва” присвячено аналізові проблем міжнародної співпраці та процесів глобалізації з точки зору сталого розвитку. В розділі зроблено спробу обгрунтувати роль і значення різних рівнів реалізації концепції (глобальний, регіональний, національний, місцевий).

Незважаючи на недоліки в практичній реалізації сталого розвитку процес імплементації концепції і принципів сталості триває і виявляється в дальшому розвитку нормативної бази, інституцій та практики міжнародного співробітництва. Політика сталого розвитку послідовно ставала складовою міжнародної структурної політики.

З огляду на сталий розвиток, глобалізація була і залишається найбільш гострим і суперечливим процесом. Фактично необхідність у ньому виникає як результат прискореної індустріалізації, нав’язаної глобалізацією, і в цьому сенсі обидва ці поняття виявляються пов’язаними нерозривним причинно-наслідковим зв’язком. Пошук альтернативного, сталого розвитку – це, головно, пошук шляхів подолання руйнівних, викликаних глобалізмом нежиттєздатних тенденцій розвитку.

Якщо розглядати глобалізацію як об’єктивне за походженням явище, то вона аж ніяк не суперечить ідеям сталого розвитку. Більше того, тією мірою, якою сталий розвиток в принципі піддається втіленню, він може бути найкращим чином реалізований саме в умовах і засобами глобалізації. Інакше він опиниться перед загрозою розчинитися в галузевих і корпоративних інтересах. З іншого боку, реалізації сталого розвитку загрожує глобалізм як процес, що має переважно суб’єктивний характер і негативні прояви (жорсткі і несправедливі правила в сфері економіки, фінансів, торгівлі, подвійні стандарти, відсутність прозорості в прийнятті рішень тощо).

З огляду на це головним для міжнародного співтовариства є не стільки зупинити глобалізацію, скільки навчитися керувати нею, використовувати її з максимальною для максимальної кількості людей вигодою, намагаючись при цьому звести до мінімуму її негативні наслідки. Перспектива розв'язання проблем, викликаних глобалізацією, полягає в перетворенні цього всеохопного процесу на справедливо регульований, спрямований на забезпечення сталого розвитку. Глобалізацію слід підкорити цілям сталого розвитку, а не розглядати її як альтернативний шлях. Звісно, це потребує суттєвої зміни структур економічної і політичної влади, системи прийняття рішень як на рівні окремих країн, так і на міждержавному рівні. Такі зміни не можуть не торкнутися інтересів і амбіцій керівної еліти і найбільш могутніх суб’єктів глобалізаційних процесів.

Сьогодні ми є свідками зміни співвідношення значення різних рівнів у розв’язанні загальних проблем сталого розвитку. Якщо раніше основний тягар їхнього вирішення припадав на державний рівень, то зараз зростає роль глобального, регіонального і місцевого рівнів. До того ж, посилення ролі глобального рівня сьогодні, очевидно, відбувається під впливом якісного і кількісного посиленням всіх зв’язків у світі: економічних, соціальних, екологічних, енергетичних, інформаційних. Імператив виживання людства зумовлює необхідність консолідації потенціалів різних країн заради досягнення єдиної мети – сталого розвитку. Умовою сталого розвитку є цивілізаційний діалог, основу якого становить доповнення технократизму Заходу, що сьогодні домінує, традиціоналізмом й духовністю Сходу. Зростання ж ролі місцевого рівня в цілому пов’язано з демократизацією суспільства.

Соціально-економічні і екологічні процеси, що забезпечують сталий розвиток, як і керованість цими процесами, на всіх рівнях різні. На глобальному рівні визначаються основні принципи й напрямки діяльності на інших рівнях і з ним повинні узгоджуватися всі економічні і політичні рішення. Для цього необхідно упорядкувати діяльність низки міжнародних установ, провести ревізію їхніх функцій, подолати їх дублювання. А Комісії сталого розвитку ООН як центральній інституції, що має за мету координацію діяльності держав щодо сталого розвитку, слід надати більше повноважень.

На державному рівні має бути вироблена загальна методологія сталого розвитку у вигляді державних концепцій, стратегій і програм, які б спрямовували розвиток всього національного господарства. Вони своєю чергою, слугуватимуть основою для вироблення місцевих схем сталого розвитку, максимально орієнтованих на самоврядування, саморегуляцію, пошук нешаблонних рішень, відмову від стереотипу природо-експлуатуючого зростання економіки.

Підійти до створення науково обґрунтованої, експериментально підтвердженої, проробленої для конкретних регіонів і водночас реалістичної глобальної концепції сталого розвитку можна лише шляхом практичної реалізації і складної взаємодії різноманітних національних і об’єднуючих їх регіональних моделей.

Очевидно, що перехід на рівень сталого розвитку кожної з країн світового співтовариства залежить, з одного боку, від світової динаміки цього процесу, а з іншого – від умов, в яких цей процес реалізується на національному і регіональному рівнях. З огляду на це набуває особливої актуальності налагодження ефективної міжнародної співпраці у сфері сталого розвитку і всіх суміжних з нею сферах. Своєю чергою, налагодження конструктивного міжнародного співробітництва потребує подолання конфронтаційних тенденцій світового розвитку, серед яких однією з визначальних є встановлення рівноправних взаємовідносин (насамперед, з питань торгівлі і фінансів) між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.

Кінцевою метою міжнародного співробітництва в інтересах сталого розвитку є організація і координація переходу до сталого розвитку всієї цивілізації. А це своєю чергою, вимагає створення сприятливих для впровадження концепції сталого розвитку умов як на міжнародному, так і на національному рівнях. Йдеться насамперед про необхідність забезпечення динамічного економічного зростання в усіх країнах, подолання бідності, створення атмосфери відкритості, довіри між країнами з різними рівнями економічного розвитку. Очікується, що в результаті міжнародної співпраці країни, що розвиваються, регулярно обмінюватимуться досвідом та новими технологіями, отримуватимуть фінансову допомогу, накопичать потенціал для сталого розвитку.

Реалізація ідеї сталого розвитку вимагає нової форми партнерських стосунків, побудованих на усвідомленні неподільності питань охорони навколишнього середовища і процесу розвитку. Ця форма стосунків зобов’язує всі держави здійснювати постійний і конструктивний діалог, стосовно створення більш ефективної і справедливої світової економіки, з огляду на дедалі більшу взаємозалежність націй і той факт, що сталий розвиток має стати пріоритетним питанням порядку денного міжнародного співтовариства. Міжнародна співпраця, своєю чергою, потребує відповідних умов на національному рівні для залучення державних і приватних інвестицій у сталий розвиток. Як на міжнародному, так і на національному рівнях важливо задіяти ресурси політики і управління, що сприяють забезпеченню сталого розвитку.

Міжнародне співробітництво в інтересах сталого розвитку, маючи досить розгалужену інституційну і нормативну базу, здійснюється в рамках певних міжнародних установ та на базі системи угод. Комплексність сталого розвитку зумовлює опосередковану причетність до цього процесу всіх без винятку організацій різних рівнів і спрямованості.

Провідну роль у впровадженні в життя ідеї сталого розвитку на міжнародній арені відіграє ООН. Фактично, тільки в рамках ООН діє глобальний механізм узгодження політики більшості держав планети щодо загальної безпеки і переходу до сталого розвитку. Однак, взявши на себе ініціативу з впровадження політики сталого розвитку, ООН виявилася суттєво обмеженою внаслідок позиції західних держав, перш за все США.

Діяльність ООН з впровадження сталого розвитку є вкрай важливою, та вона ніколи не буде ефективною без підтримки міжнародних фінансових, торгових та інших впливових установ (таких як МВФ, СОТ, ОЕСР), адже саме вони сьогодні визначають розвиток міжнародного співтовариства. Успіх в реалізації концепції сталого розвитку залежить переважно від того, наскільки міжнародні фінансові і торговельні установи будуть віддані принципам сталого розвитку.

Розвиток механізмів міжнародного співробітництва, покликаний сприяти реалізації сталого розвитку, з’ясовувати спільні інтереси і вирівнювати суперечності між країнами, суттєво прискорився. Зросла і кількість міжнародних інститутів (з 1985 по 1999 рік вона збільшилась на дві треті), причому їх завдання стають більш комплексними, а сфери відповідальності частково перетинаються. Число програмних документів і міжнародних договорів з різних аспектів розвитку неухильно збільшується (за оцінкою ЮНЕП, лише з проблем довкілля їх близько 500). Але із зростанням кількості договорів постала проблема дублювання, фрагментації та браку координації, що підриває ефективність системи в цілому.

Глобалізація і технологічні зміни дають змогу сподіватися, що міжнародна співпраця має потенціал для допомоги державам у подоланні ними проблем перехідного періоду. Та прогрес у цьому напрямі обмежує егоїстична стурбованість національними інтересами, а також сумніви стосовно витрат і ризики, з якими пов’язані деякі види активної міжнародної діяльності.

Залучення у сферу міжнародного співробітництва нових галузей державного управління може значно підвищити рівень поінформованості громадянського суспільства стосовно міжнародних процесів та зобов’язань сторін. Необхідно докладати всіх зусиль для подолання перепон на шляху до децентралізованого співробітництва, розширення участі представників субнаціональних і місцевих органів влади в підготовчих дискусіях та діяльності делегацій на міжнародних конференціях та переговорах. До того ж важливим є офіційно визнати децентралізоване співробітництво головним механізмом надання міжнародної допомоги в цілях розвитку, розширити масштаби політичної та фінансової підтримки з метою оптимізації безпосередніх міжнародних партнерських зв’язків, адміністративних органів у справах реалізації концепції сталого розвитку.

Розширення співробітництва міжнародних інституцій, національних урядів і місцевих та субнаціональних органів державного управління допомогло б використати глобалізацію як засіб підтримки сталого розвитку. А для цього необхідний значно вищий ступінь транспарентності й відкритості міжнародних фінансових інституцій та переговорів з питань торгівлі і охорони довкілля, які є рушієм процесу розробки глобальної політики.

Для досягнення цілей сталого розвитку у політику розвитку обов’язково повинна закладатися не лише реформа міжнародних правил взаємодії в цьому питанні, а й одночасна зміна рамкових умов на національному рівні. Вкрай необхідно повернутися до „кодексу ТНК”; розробити програму зміни структури і функцій міжнародних організацій; необхідно здійснювати цілеспрямовану (за зразком політики МВФ) політику, спрямовану на реальне втілення моделі сталого розвитку; слід переглянути моделі допомоги країнам, що розвиваються, ввести програму списання боргів за умови екологізації економіки та підвищення стандартів рівня життя населення. І врешті-решт, вибудувати ефективну систему глобального управління як спосіб організації сталого глобального поступу суспільства.

У третьому розділі „Механізми реалізації концепції сталого розвитку: глобальний і державний рівні” здійснюється комплексний аналіз проблем глобального управління у зв’язку з необхідністю переходу до сталого розвитку, а також аналіз можливостей управління розвитком з використанням національних механізмів. У розділі відслідковуються проблеми України в контексті сталого розвитку, формулюються стратегічні орієнтири для України.

Проблема переходу до сталого розвитку є значною мірою проблемою управління. З політологічної точки зору проблема управління і керованості є центральною. Досі не інує коректної відповіді на питання про можливість керувати розвитком. Зроблено багато припущень про те, як вплинути на розвиток політичних інститутів і спрямованість соціально-економічних процесів. Ще на початку ХХ ст. з’явилася ідея світового уряду, започатковано пошук прийнятних варіантів її здійснення. Однак кілька десятків років поспіль, коли вдалося досить чітко сформулювати завдання забезпечення сталості розвитку, організаційні передумови його виконання так само залишаються проблемою.

В контексті глобалізації вирішення проблеми керованості тільки ускладнюється. Світова спільнота виявилася не готова відповісти на виклик інтернаціоналізації ані інтелектуально, ані політично, адже не існувало відповідної інституційної бази. Закономірно, що ХХ століття стало епохою глобальних криз, розрізнених і неузгоджених спроб стабілізувати розвиток. Для окремих корпорацій, громад, націй чи людства в цілому пропонувалися універсальні рецепти благоустрою – від фордизму до тетчеризму, від всезагальної електрифікації до комп’ютеризації. Світ стає дедалі єдиним, та саме це робить його неоднорідність особливо виразною. В політичному відношенні світ потребує контролю над розвитком, проте немає не лише адекватних інститутів, а й навіть більш-менш чітких уявлень, якими вони мали б бути.

Отже для забезпечення розвитку вивчення проблем глобального управління і глобального співробітництва є вкрай важливим і актуальним. Головним питанням тут є характер відносин між суверенними державами і глобальними інституціями. Ще однією важливою проблемою є демократичність глобального управління. Існує небезпека, що структури такого роду, якщо вони будуть створені, не підпорядковуватимуться публічному контролю. Справді, проблематичним залишається винайдення механізму більш активного залучення громадян у процеси глобального регулювання. Навпаки, є ознаки консервації суперечності між глобалістською елітою та антиглобалістами. Особливо важливою залишається розробка прозорих і сприйнятливих для всіх правових норм, на яких будуватиметься глобальне регулювання. В більш конкретному сенсі йдеться про створення нових, глобальних за природою (децентралізованих) інститутів, а також про перебудову старих інститутів (націй-держав, громадянських суспільств тощо) під їх глобальну взаємодію. Врешті-решт такі перетворення, зміна конфігурації міжнародних відносин і перехід від стихійного формування міжнародних режимів до цілеспрямованого дали б змогу практично розпочати вирішення завдань сталого розвитку в загальнопланетарному масштабі.

Коли ми говоримо про глобальні механізми вирішення проблем розвитку, то маємо на увазі реалізацію уявлення, згідно з яким ефективна розробка і, особливо, здійснення довгострокової стратегії соціально-екологічного розвитку цивілізації потребують створення механізму міжнаціонального (і навіть – наднаціонального) управління. Важко не погодитися з дослідниками, що глобальний менеджмент є безальтернативним, якщо людство хоче керувати своїми справами, щоб уникнути хаосу і зрештою – загибелі. Глобальний менеджмент є непорушним імперативом нової епохи. Та яким він має бути і в чиїх інтересах діяти?

Глобальне управління, за своєю природою, є політичним і стратегічним менеджментом. До його функцій належить вироблення і реалізація найзагальніших стратегічних рішень. Прийнятною і поки що безальтернативною системою глобального менеджменту є ноосферний стратегічний менеджмент, в основі якого лежить теорія сталого розвитку і стратегія світового розвитку. Головним завданням тут є знайти найменш руйнівні шляхи майбутніх глобальних трансформацій.

Ще одним рівнем реалізації концепції сталого розвитку є національний. Провідну роль тут відіграють органи державної влади і громадянське суспільство. Сучасні кризові явища у соціально-економічній сфері та екології потребують реформування суспільно-політичної системи, адекватних інституційних перетворень, які покликані забезпечити відкритість соціально-економічних перспектив. Актуальним завданням залишається дотримання демократичних прав і свобод громадян, формування відкритого суспільства за такими його фундаментальними ознаками, як правова держава, ринкове господарство, громадянське суспільство, посилення ролі основних соціальних груп населення у забезпеченні соціально-економічних перетворень на основі сталого розвитку.

Саме в суспільствах ліберальної демократії вдалося досягнути найбільш високий рівень життя громадян, захисту прав і свобод. Та саме у таких суспільствах з’явилися ті негативні тенденції, які не убезпечують цивілізацію від екологічної катастрофи. Водночас очевидно, що сталий екологобезпечний розвиток можливий лише у демократичному відкритому суспільстві.

Разом з тим, не применшуючи ролі демократичних інститутів у вирішенні завдань сталого розвитку, слід особливо підкреслити роль держави в цій справі. Формування державних інститутів, здатних ефективно відігравати таку роль є одним з основних напрямків переходу до сталого розвитку, адже саме держава забезпечує гарантовану безпеку в політичній, соціальній, екологічній, оборонній та інших сферах діяльності суспільства. З позицій переходу до сталого розвитку забезпечення безпеки є найважливішою передумовою такого переходу.

Слід також зазначити, що нова цивілізаційна парадигма передбачає не тільки посилення провідної ролі держави, а й цілеспрямоване реформування традиційної державності з урахуванням вимог сталого розвитку. Забезпечення безпеки будь-якої держави має дедалі більше проходити через розвиток і менше – через захист, що спонукає до винайдення консенсусу між сталим розвитком і світоглядом. Як тільки на рівні міжнародних відносин, а також національних держав одночасно з рішеннями з основних видів діяльності (розвитку) почнуть прийматися рішення по забезпеченню безпеки, тоді і почнеться реальний перехід до сталого розвитку. Обов’язком державної влади, з точки зору забезпечення сталого розвитку, має бути визначення меж розвитку економіки і забезпечення функціонування її в рамках цих меж. Швидкість витрачання ресурсів, яку може дозволити собі економіка, не повинна перевищувати швидкості відновлення ресурсів в екосистемі, а кількість відходів має знаходитися у межах, поза якими відходи не можуть бути утилізовані природним шляхом.

Крім того, мають бути змінені самі механізми здійснення влади. Численні функції її як інтегратора соціальної системи зміщуються убік прогнозування, відбору і закріплення найефективніших моделей реалізації інвайроментальних підходів. Замість віджилої функції суворого нагляду, перспективна державна стратегія має бути спрямована на прогнозування, розробку та закріплення інноваційних форм трудової, технологічної, побутової та духовної взаємодії людини і природного середовища. На практиці це означає перехід до м’яких політичних технологій, що, своєю чергою, припускає утвердження принципів гармонії природи і політики, коеволюції природного і соціально-політичного.

Однією з найактуальніших проблем, яка потребує вирішення у зв’язку з переходом до сталого розвитку, є віднаходження балансу між глобальним і національним. Глобальність і універсалізм світового розвитку мають гармонійно поєднуватися з національно-цивілізаційними особливостями, із зростаючою в результаті глобалізації багатоманітністю світу.

В Україні завдання переходу до сталого розвитку мають розв’язуватися в процесі послідовного, взаємопов’язаного реформування політичних, інституційних та економічних засад держави. Використання еволюційних, соціально справедливих форм та методів покликане задіяти принципи гуманізації, самоорганізації, економічного та соціально-політичного партнерства, поважання традицій, збереження суспільних цінностей. В Україні досі немає міністерства чи відомства, відповідального за політику сталого розвитку. У грудні 1997 року при Кабінеті Міністрів України було створено Національну комісію сталого розвитку як консультативно-дорадчий орган з питань визначення національної стратегії сталого розвитку. На жаль, комісія виявилася недієздатною, оскільки за час свого існування не спромоглася підготувати жодного програмного документа. Україна в першу чергу потребує розробки системи програмних і прогнозних документів сталого розвитку, таких як Національна стратегія сталого розвитку, Програма дій з переходу до сталого розвитку, Національна система індикаторів сталого розвитку; комплексні коротко-, середньо- та довгострокові прогнози, основним компонентом яких мають стати прогнози зміни природно-ресурсного потенціалу, стану довкілля та рівня життя населення.