СУДОВА ВЛАДА В СИСТЕМІ ПОДІЛУ ВЛАДИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію головних результатів даної наукової роботи.

Розділ 1. «Судова влада і принцип поділу державної влади: теоретичні аспекти» складається із 2-х підрозділів.

Підрозділ 1.1. «Поділ державної влади як основоположний принцип функціонування органів державної влади: зміст та еволюція» містить визначення концептуальних підвалин становлення й розвитку ідеї поділу влади у правовій державі. Історична ґенеза принципу поділу державної влади в Україні може бути поділена на декілька етапів. Зародження цього принципу розпочалося з Конституції Гетьмана Пилипа Орлика 1710 p., у якій закладені підвалини функціонування судової влади, вихідні положення про невідворотність покарання за вчинене правопорушення. Більшість українських і російських учених середини ХІХ – початку ХХ ст. (В. М. Гессен. О. Д. Градовський, М. М. Ковалевський, М. М. Коркунов, О. М. Лазаревський) підтримували теорію поділу влади, хоча й з деякими обмеженнями. Усі вони були єдині в тому, що вона повинна бути самостійною, незалежною від інших гілок. Але, зібрані разом, усі вони мають становити єдину державну владу.

Ця теорія знайшла відбиття в Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), потім у Конституції УНР (1918 р.). Однак ці нормативно-правові документи не були втілені в життя у зв’язку з Жовтневою революцією 1917 р. У підґрунтя державотворення радянських часів була покладена організаційно-правова ідея єдності державної влади, коли її поділ сприймається як ідеологічно шкідливий, що повністю ігнорується, а органом державної влади визнається тільки певний його вид. Ця теоретична концепція була реалізована в усіх Конституціях СРСР, у тому числі й УРСР, де закріплялося положення, що народ реалізує державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичний фундамент держави. Усі інші органи перебувають під контролем Рад і підзвітні їм.

Уперше принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову було закріплено в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), згодом – у конституційному договорі “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України” (1995 р.) Згідно з Конституцією України 1996 р. державна влада в країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6). Сучасні дослідження принципу поділу влади генетично пов’язують з поняттям «правова держава», оскільки завдяки його реалізації досягається забезпечення інших фундаментальних правових принципів. У практичному втіленні поділ означає структурно-функціональну визначеність, самостійність кожного з органів державної влади, ступінь якої залежить від розмежування їх компетенції. Відповідно до правової позиції КС України метою поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади й недопущення привласнення її повноти однією з гілок.

Підрозділ 1.2. «Конституційні засади регулювання судової влади в аспекті принципу поділу влади» присвячено вивченню положень зарубіжних конституцій, що стосуються поділу влади, відповідних приписів деяких українських конституційних проектів та Основного Закону країни. Принцип поділу влади є загальновизнаною засадою організації влади в переважній більшості країн світу та необхідною умовою будь-якої політичної організації. Форма й обсяги його конституційного закріплення залежать від національних традицій, історичних передумов і специфіки правової системи конкретної держави. Конституційно-правове регулювання судової влади в країнах Європи має низку особливостей: (1) в конституціях закладаються основні засади організації й діяльності судової влади; (2) судова система на рівні конституції накреслюється досить схематично, самі ж деталі викладені в законодавстві про судоустрій; (3) обсяг конституційного регулювання судової влади значно розширився в новітніх конституціях, постсоціалістичних країн, прийнятих у 90-х роках ХХ ст. Роль суду в системі поділу державної влади визначається його повноваженнями з контролю за законністю діяльності інших гілок влади. Конституція України 1996 р. порівняно з конституціями держав Європи містить досить детальне регулювання основ судоустрою й судочинства. Нею закладені підвалини ефективного механізму впливу суду на інші гілки влади. На подальших етапах конституційної реформи слід мати на увазі, що розширення нині існуючого обсягу впорядкування цих питань є недоречним, що Основний Закон України має містити засадничі положення, що стосуються устрою судової системи й порядку відправлення правосуддя.

Розділ 2. «Взаємовідносини судової влади з іншими гілками державної влади в Україні» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Органи судової влади і Верховна Рада України в контексті реалізації функцій парламенту» досліджуються форми взаємовідносин парламенту і судової гілки влади. Аналіз конституційних повноважень парламенту дозволяє виокремити основні її функції: законодавчу, установчу й контрольну. У системі поділу влади він має прерогативу щодо правотворчості. Прийняття законів, які визначають судоустрій, судочинство і статус суддів, згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України є виключним повноваженням Верховної Ради України. Установча функція парламенту щодо судової влади реалізується у його праві ухвалювати рішення стосовно обрання суддів безстроково. Верховна Рада України здійснює контроль за виконавчою й судовою гілками влади через парламентський контроль, який не може поширюватися на судові органи в повному обсязі. По-перше, повнота судової влади передбачає, що рішення суду з питань власної юрисдикції не підлягають затвердженню іншими органами влади або посадовими особами. Його рішення є обов’язковими й підлягають безумовному виконанню. Судова ж система має власні механізми виправлення судових помилок. По-друге, будь-який парламентський контроль за діяльністю судової влади суперечить фундаментальному принципу незалежності суддів. Тому під час судової реформи 2010 р. роль Верховної Ради України у прийнятті рішень щодо обрання суддів безстроково була звужена до суто реєстраційних функцій.

У підрозділі 2.2. «Судова влада і Президент України: основні аспекти взаємодії» вивчаються нормативні засади їх взаємовідносин, що визначаються конституційно-правовим статусом Президента як глави держави. За Конституцією Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності країни, додержання прав та свобод людини і громадянина. Відносини глави держави із судами реалізуються в таких напрямках, як: (а) установча діяльність, (б) участь у формуванні суддівського корпусу, (в) нормоутворення в галузі судоустрою, (г) помилування осіб, засуджених за вчинення злочинів. Аналіз повноважень Президента щодо створення й ліквідації судів свідчить про потребу більш чіткої конкретизації підстав для прийняття таких рішень з метою унеможливлення безпідставної реорганізації судової системи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини суди створюються на підставі закону, що потребує передачі відповідних повноважень Верховній Раді як єдиному органу законодавчої влади в Україні. Участь глави держави у формуванні суддівського корпусу виявляється в повноваженнях щодо (а) першого призначення на посаду професійного судді строком на 5 років, (б) переведення суддів у судах загальної юрисдикції, (в) призначення 3–х членів Вищої Ради юстиції.

Указами Президента України унормовується низка питань, які прямо чи опосередковано пов’язані з функціонуванням судової влади. Вивчення вітчизняної практики дозволяє виділити 3 періоди реалізації відповідних повноважень: (а) з моменту прийняття Конституції України (1996 р.) до вступу в дію конституційної реформи 1 січня 2005 р., коли глава держави мав повноваження щодо внормування діяльності певних органів державної влади; (б) з 1 січня 2005 р. по 30 вересня 2010 р., коли діяли зміни до Конституції України щодо парламентсько-президентської форми правління (зараз ці повноваження втратили чинність); (в) з 30 вересня 2010 р., коли було ухвалено Рішення КС України у справі про додержання процедури внесення змін до Основного Закону (№ 20-рп/2010), яким скасувалися попередні зміни.

У взаємодії Президента України з органами судової влади важливим є його право здійснювати помилування засуджених, адже в такий спосіб фактично переглядаються постановленні рішення суду, що набули законної сили. Історичний досвід як і світовий свідчить, що помилування – прерогатива саме глави держави. Це право закріплено в Конституції України (п. 27 ч. 1 ст. 106), що визначає суб'єкта, який здійснює це право, форму й порядок прийняття акта про помилування й межі його дії. Отже, помилування – виключна компетенція Президента, який виконує важливу гуманітарну місію, що є додатковим механізмом виправлення судових помилок, якому належить роль стримування судової влади від узурпації її повноважень і зловживань ними, адже судова система не в змозі повністю уникнути помилок навіть за умови належної її організації й досконалого кримінального і кримінально-процесуального законодавства.

У підроділі 2.3. «Роль органів виконавчої влади у забезпеченні діяльності судових органів» розкривається весь спектр взаємовідносин органів влади судової й виконавчої, які між ними виникають у процесі реалізації повноважень, покладених на них Конституцією й чинним законодавством. Виділяються такі змістовні напрямки цієї взаємодії: (а) фінансування органів судової влади й ресурсне забезпечення їх діяльності; (б) сприяння виконанню функцій, покладених на ці органи, по вирішенню правових конфліктів; (в) забезпечення безпеки суддів, працівників апаратів судів та осіб, які беруть участь у провадженні по справі; (г) виконання судових рішень. Організаційне забезпечення судів і судової влади означає створення належних умов для їх функціонування. Цей обов’язок згідно з міжнародними стандартам покладається на державу. Участь у виконанні цього завдання в той чи інший спосіб беруть усі гілки влади (парламент, уряд, органи виконавчої влади, спеціальні структури судової влади), однак основне навантаження здійснює ДСА України – орган у структурі судової влади, підпорядкований Раді суддів України. На органи суддівського самоврядування покладається контроль за ефективністю дій уповноважених органів з організаційного забезпечення судової влади, участь у якому, зокрема, в підтриманні правопорядку в судах, беруть судова міліція й судові розпорядники при апараті судів. Аналіз діяльності цих служб показав, що при виконанні ними спільних завдань спостерігається дублювання повноважень. Пропонуємо розглянути доцільність (а) охорони приміщень судів виключно підрозділами судової міліції, (б) передачі підрозділам судової міліції функцій судових розпорядників, (в) розширення функцій секретарів судових засідань за рахунок виконання ними організаційних функцій у судовому процесі. Усе це сприятиме оптимізації діяльності вказаних служб.

Розділ 3. «Реалізація контрольних повноважень суду в системі органів державної влади» складається з 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Судовий контроль за органами державної влади: поняття та зміст» досліджується правова природа однієї з основних форм реалізації конституційних повноважень судової влади.

Судова влада лише тоді набуває ознак незалежної, коли отримує повноваження щодо контролю за іншими гілками влади, який при їх взаємодії характеризується такими ознаками: (а) контроль є пасивним, адже, на відміну від контролю відомчого з боку органів виконавчої влади, суд не здійснює ініціативи при розгляді порушень права; (б) він не є систематичним, оскільки здійснюється під час розгляду конкретної судової справи; (в) наслідком судового контролю є скасування акта державного органу або його посадової особи з відповідною втратою чинності цього документа; (г) виконання припису суду за наслідками судового контролю є обов’язковим; (д) результати судового контролю містяться в рішенні суду з конкретної справи й не потребують перезатвердження іншими органами чи посадовими особами. Аналіз чинного законодавства дозволив вирізнити певні види судового контролю в різних судових юрисдикціях: (а) конституційний нормоконтроль; (б) контроль за діяльністю органів публічної влади, що реалізується в адміністративному судочинстві; (в) судовий контроль на досудових стадіях кримінального провадження. За часом здійснення існує судовий контроль: (а) попередній, що полягає в перевірці проекту рішення органу державної влади, і (б) наступний, що здійснюється після винесення рішення органом державної влади. Процедурні форми судового контролю визначаються процесуальним законодавством.

У підрозділ 3.1. «Судовий конституційний контроль у системі поділу державної влади» вивчаються роль і значення конституційного судочинства в державно-правовій системі. Судова влада включається до балансу державної влади, взаємодія з іншими гілками влади відбувається через діяльність КС України, якому як органу державної влади відведено особливу роль в гарантуванні верховенства Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, збереженні конституційного принципу поділу влади. Конституційний Суд України – це єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, правовий статус якого дозволяє розглядати його як спеціальний судовий орган, повноваження і процедура діяльності якого суттєво відрізняється від судів загальної юрисдикції. Він є невід’ємним складником єдиної судової влади, хоча й посідає окреме місце в судовій системі держави. КС України не вступає із судами загальної юрисдикції в безпосередні взаємовідносини, які в процесуальному аспекті обмежуються рамками конституційного контролю. Аналіз результатів його діяльності (починаючи з 1997 р.) свідчить, що КС України активно впливає на становлення законодавства, що регламентує право особи на судовий захист і перебіг судової й конституційної реформ. Політичні елементи в діяльності КС полягають у тому, що йому доводиться відстоювати свої правові позиції у протистоянні між найвищими органами державної влади (зокрема, між Президентом і Верховною Радою України). У такий спосіб КС України виконує роль арбітра в системі стримувань і противаг. Свідоме ігнорування найвищими органами державної влади рішень Конституційного Суду України, що неоднаразово мало місце у пратикці конституційного судочинства, викликає нагальну потребу посилення конституційно-правової відповідальності за невиконання його рішень.