ДОГОВІР ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗОБОВ’ЯЗАННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначається методологічна основа дослідження, викладені положення, що мають наукову новизну, розкривається практичне значення досягнутих результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації.

Розділ 1 «Поняття та підстави виникнення зобов’язань (загальна характеристика)», що складається з 3 підрозділів, присвячений дослідженню поняття та видів цивільно-правового зобов’язання, системи підстав виникнення цивільно-правового зобов’язання та місця договору у ній.

У підрозділі 1.1. «Поняття цивільно-правового зобов’язання та його види» проаналізовано зобов’язання як особливий вид цивільних правовідносин, якому притаманні такі ознаки: 1) зобов’язання за своєю природою є відносним правовідношенням, тобто в юридичному змісті зобов’язання вирішальне значення має надана управомоченій особі можливість вимагати певної поведінки від конкретної зобов’язаної особи; 2) зобов’язання опосередковують процес руху в цивільному обігу майна, а також інших результатів праці, що мають майновий характер, однак можлива наявність й немайнових зобов’язань; 3) у зобов’язанні кредитору протиставляється конкретна зобов’язана особа (особи), тобто суб’єктний склад зобов’язання є визначеним; 4) у зобов’язанні боржник спонукається частіше за все саме до активних дій; 5) динамічність зобов’язання, що означає можливість зміни окремих елементів зобов’язання.

Особливостями договірного зобов’язання на противагу недоговірному визначені наступні: 1) зміст договірного зобов’язання формується спільною волею сторін та фіксується у договорі; 2) застосування головним чином диспозитивних норм для врегулювання договірних зобов’язань; 3) специфіка механізму захисту права у договірному зобов’язанні полягає у тому, що у договірних відносинах сторони уже знаходяться у юридичній зв’язаності між собою, а підстави для захисту права виникають тоді, коли є невиконання або неналежне виконання зобов’язання; 4) у договірних зобов’язаннях можливе застосування додаткових заходів, що створюють більшу ймовірність виконання договірного зобов’язання.

Запропоновано виокремлення окремої групи навколодоговірних зобов’язань, до якої входять: 1) переддоговірні зобов’язання (а) зобов’язання, що виникають із оферти та акцепту; б) зобов’язання у випадках, коли одна сторона мала намір вчинити договір, проте відмовилась від його вчинення); 2) «реституціональні» зобов’язання, які виникають внаслідок виявлення договору неукладеним або недійсним. Особливостями таких зобов’язань є те, що їм властиві: 1) юридична незавершеність; 2) визначеність суб’єктів; 3) довірчий характер; 4) законодавча неврегульованість; 5) юридична незабезпеченість.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика підстав виникнення цивільно-правових зобов’язань» аналізується система юридичних фактів, що визначена в ст. 11 ЦК України.

Встановлено, що основними властивостями фактів, яким законодавець надає юридичне значення, є: конкретність, об’єктивність існування, одиничність, здійснення впливу на об’єктивний світ.

Закон слід вважати необхідною умовою виникнення зобов’язання, а юридичний факт – його підставою. Умова виступає пасивним елементом та закріплює гіпотетичну, перспективну можливість виникнення конкретних правовідносин, а підстава – є конкретним рушійним механізмом, що призводить до виникнення зобов’язання. Для виникнення зобов’язання необхідна сукупність двох компонентів: фіксація можливості виникнення зобов’язання та волевиявлення особи або подія. Юридичний факт є зв’язковим елементом між модельним зобов’язанням, визначеним у законі, та фактами реальної дійсності.

Визначено основні ознаки договору у порівнянні з одностороннім правочином: 1) дві або більше сторони; 2) наявність узгодження волі; 3) домовленість між сторонами. При цьому кожна наступна з цих ознак випливає з попередньої.

У підрозділі 1.3. «Договір як юридичний факт у цивільному праві» досліджено особливості договору як правового явища, традиційні підходи до розуміння поняття договору, співвідношення понять «договір» та «правочин», «договір» та «домовленість», з’ясовано визначальні ознаки договору, запропоновано авторське визначення договору.

Доведена необхідність розмежування понять «договір» та «домовленість». Домовленість, спрямована на встановлення зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків (що становить собою визначення договору в ч. 1 ст. 626 ЦК України), не обов’язково є договором, тому таке визначення не відображає суттєві ознаки договору, які б відмежовували його від суміжних явищ або від того родового явища, через яке він визначається, – домовленості. Відмінність домовленості та договору полягає в тому, що в домовленості відсутні гарантії виконання зобов’язання.

Вищенаведене дало можливість зробити висновок про необхідність зміни поняття договору, закріпленого в ЦК України. Визначення поняття договору можливо здійснити двома шляхами: по-перше, вказавши на суть явища, по-друге у межах системи юридичних фактів, а саме через категорію вищого порядку – правочин.

Договір-правочин, договір-документ, договір-правовідношення (зобов’язання) є самостійними явищами об’єктивної дійсності, хоч і тісно пов’язаними між собою. Договір-правочин оформляється за допомогою договору-документу. Зміст договору-правочину визначає специфіку конкретного договірного зобов’язання. При цьому вважати договір-правочин і договір-правовідношення різними сторонами одного явища не зовсім правильно. Договір-правовідношення є дещо умовним терміном, оскільки договір та зобов’язання – це окремі правові явища, які співвідносяться як причина та наслідок, як підстава та те, що зумовлено цією підставою.

Досліджено позицію у цивільно-правовій науці, згідно з якою договір становить собою сукупність односторонніх правочинів – оферти та акцепту. При з’ясуванні правової природи оферти та акцепту встановлено, що вони не є односторонніми правочинами з наступних причин. По-перше, за прямою вказівкою закону в разі відсутності безумовної згоди на прийняття пропозиції оферент і акцептант міняються місцями. По-друге, оферта та акцепт можуть створювати правові наслідки, однак не ці наслідки є бажаними для сторін договору. По-третє, правочин встановлює конкретні межі можливої поведінки суб’єктів, в той час як при оферті та акцепті істотні умови договору виносяться на обговорення, а також існує можливість висловлювання своїх пропозицій стосовно визначення прав та обов’язків, однак не визначаються їх межі. По-четверте, оферта та акцепт можуть бути відкликані, в той час як більшість односторонніх правочинів не можуть бути відкликані. По-п’яте, оферта та акцепт відокремлені досить умовно та існують впродовж, як правило, нетривалого часу, у договорі вони синтезуються. Доведено, що оферта та акцепт не є односторонніми правочинами та не володіють ознакою автономності, яка є необхідною для правочину. Вони є лише стадіями досягнення домовленості сторін на шляху до укладення договору.

Автором встановлено, що ознаки, якими в юридичній літературі прийнято характеризувати договір, можуть бути притаманні не лише договору, але й іншим правочинам, актам, правомірним діям. Саме наявність у договорі відособлених воль суб’єктів договору, а звідси і наявність сторін в договорі, може слугувати універсальною та унікальною ознакою договору. Доведено, що лише така ознака властива для усіх видів договорів та водночас відокремлює договір від інших правових актів.

Дисертанткою визначено особливості договору як юридичного факту, які полягають у наступному: 1) як і будь-який інший юридичний факт, договір запускає механізм реалізації норми; 2) визначає початок, зміст та обсяг договірного зобов’язання, виступаючи своєрідною «лінзою», через яку проходять закріплені в законі вказівки законодавця щодо врегулювання тих чи інших відносин і «заломлюються» під тим кутом, який є прийнятним для обох сторін; 3) виступає джерелом індивідуальних правил поведінки.

Розділ 2 «Умови дійсності та порядок укладення договору», що складається з 2 підрозділів, присвячений дослідженню умов дійсності договору, загального порядку укладення договору, а також особливостей укладення окремих видів договорів.

У підрозділі 2.1. «Вимоги щодо дійсності договору» досліджуються умови дійсності договору, які пов’язані з суб’єктним складом договору (дієздатність суб’єктів, відповідність волі сторін їх волевиявленню), та вимоги, які не пов’язані з суб’єктним складом договору (законність змісту договору, відповідність договору моральним засадам суспільства, відповідність форми договору вимогам закону тощо).

Дійсність договору є показником його правомірної природи і обов’язковою передумовою його чинності. Чинність договору, в свою чергу, є показником його юридичної сили. Однак законодавець ототожнює чинність та дійсність договору. Так, в ст. 203 ЦК України містяться загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, а в ст. 215 ЦК України зазначається, що недодержання вищезазначених вимог є підставою недійсності правочину. З огляду на це запропоновано в назві ст. 203 ЦК України замінити «умови чинності» на «умови дійсності» правочину.

У підрозділі 2.1.1. «Вимоги, які пов’язані з суб’єктним складом договору» досліджуються такі умови дійсності договору, як необхідний обсяг дієздатності суб’єктів та відповідність волевиявлення волі сторін.

Дефекти дієздатності фізичних осіб різняться за такими критеріями, як вік і психічне ставлення до вчинюваних дій. Встановлено, що загальними наслідками укладення договорів з дефектами в суб’єкті є відсутність укладеного договору і відповідних наслідків з нього. Замість цього виникають реституційні зобов’язання та/або зобов’язання з відшкодування завданої шкоди.

У зв’язку з тим, що в чинному українському законодавству передбачені численні випадки, в яких дійсність правочину поставлена в залежність від того, чи згідна з ним інша особа, яка не є стороною договору, запропоновано відобразити у ЦК України види згоди на здійснення правочину – попереднє погодження та наступне схвалення, встановити вимоги до форми та змісту згоди, врегулювати наслідки відсутності необхідного погодження (оспорюваність правочину чи його нікчемність).

Класифіковано договори з дефектом суб’єкта-юридичної особи на договори, що виходять за межі правоздатності особи, та договори, вчинені органами юридичної особи з перевищенням їх повноважень.

Взаємоузгодженість волі сторін є обов’язковим елементом договору. Однак це не означає, що воля контрагентів є тотожною. Воля однієї сторони може не збігатись із волею іншої сторони, але в будь-якому разі воля обох сторін має бути спрямована на досягнення єдиної правової мети.

Досліджуючи питання про пріоритет волі чи волевиявлення, автором зроблено висновок, що тільки узгоджена й істинна воля сторін може слугувати основою для виникнення передбачених договором прав та обов’язків.

У підрозділі 2.1.2. «Вимоги, які не пов’язані з суб’єктним складом договору» досліджується такі умови дійсності договору як відповідність змісту договору цивільному законодавству, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам, укладення договору у належній формі, спрямованість договору на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, та інші вимоги щодо дійсності договору.

Встановлено, що відповідність змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства можна розуміти двояко: по-перше, це означає відповідність усім наступним загальним вимогам, що містяться в ст. 203 ЦК України, та передбачає додержання також всіх умов дійсності договору; по-друге, в більш вузькому значенні, цією вимогою встановлюється необхідність дотримання в договорі всіх умов.

Висловлено думку, що внесені Законом України від 2 грудня 2010 року №2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із прийняттям Податкового кодексу України» зміни в ч. 1 ст. 203 ЦК України є не лише неузгодженими з іншими положеннями актів чинного законодавства, але й несумісними з основними засадами цивільно-правового регулювання. Зазначена норма в чинній редакції порушує принцип юридичної рівності сторін. З огляду на це дисертанткою запропоновано відновити її попередню редакцію.

Під час дослідження поняття «форма договору» відзначається, що його можна тлумачити, з одного боку, як форму волевиявлення сторін, а з іншого боку, як спосіб фіксації змісту домовленості між сторонами. Вказано на необхідність розрізняти договір як юридичний факт та договір як форму його вчинення. Договір є передусім домовленістю сторін. В свою чергу, письмова форма – це лише один із способів вираження волевиявлення сторін до настання певних правових наслідків, яких прагнуть сторони.

Доведено, що така умова дійсності договору, що вчиняється батьками (усиновлювачами), як його відповідність правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, є досить різнопорядковою порівняно з іншими умовами дійсності договору. Вона стосується моральних аспектів відносин батьків та дітей, в яких беруть участь спеціальні суб’єкти договору, а саме – батьки (усиновлювачі) щодо своїх неповнолітніх дітей. Запропоновано таку умову визначити в окремій статті або частині інших статей ЦК України.

У підрозділі 2.2. «Порядок укладення договору» досліджується загальний порядок укладення договору, що здійснюється шляхом направлення оферти та акцепту, а також порядок укладення особливих видів договорів: господарського договору, договору на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах, попереднього договору, договору в електронній формі тощо. У підрозділі також досліджується питання щодо моменту укладення договору, з якого сторони набувають прав та обов’язків.

Досліджено правову природу оферти та встановлено вимоги, що висуваються до оферти: 1) оферта повинна виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття,; 2) оферта повинна бути вчинена з наміром створити правові наслідки; 3) оферта повинна бути визначеною, однозначною та містити істотні умови майбутнього договору; 4) оферта повинна бути такою, що відрізняється від декларації наміру укласти договір та від запрошення робити оферту; 5) оферта повинна бути адресована конкретній особі; 6) оферта не повинна містити умову, що вона є прийнятою у разі мовчання або бездіяльності того, кому вона адресована; 7) дві ідентичні перехресні оферти не становлять договір (сторони не знають про пропозицію одна одної).

Визначено, що акцепт є волевиявленням особи, що спрямоване на укладення договору, і для того, щоб мати юридичну силу, він має відповідати певним вимогам: 1) акцепт повинен бути повним та безумовним; 2) акцепт повинен бути сприйнятий оферентом; 3) акцепт повинен бути вчинений лише тією стороною, якій була адресована оферта; 4) акцепт повинен бути вчинений належним чином (у належній формі та в належний строк).

З’ясовано, що на відміну від консенсуальних договорів, в реальних договорах без вчинення передачі речі чи іншої дії договірне зобов’язання не набуває чинності. Домовленість про передачу майна або вчинення інших дій не призводить до виникнення відповідного договірного зобов’язання. Дисертанткою було встановлено основні відмінності між реальним договором на стадії до передачі речі та умовним договором.

Встановлено, що договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості щодо істотних умов договору у належній формі, а за загальним правилом щодо письмової форми – у момент отримання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферентом), відповіді іншої сторони про прийняття цієї пропозиції – акцепту, якщо інше не передбачене законом.

Розділ 3 «Сторони, об’єкт та зміст договірного зобов’язання», що складається з 2 підрозділів, присвячений дослідженню елементів цивільно-правового зобов’язання.

У підрозділі 3.1. «Сторони договірного зобов’язання» досліджено, що загальна категорія «учасники цивільного правовідношення» в договірних зобов’язаннях трансформується у спеціальну категорію «сторони», що відображають протистояння інтересів суб’єктів зобов’язання: кредитора як уповноваженої особи і боржника як зобов’язаної особи. У подальшому персоніфікація суб’єктів відображає конкретні інституційні особливості кожного договору Доводиться, що поняття «третя сторона» у зобов’язанні не існує.

З’ясовано, що в цивільному законодавстві немає чіткого визначення поняття сторони у зобов’язанні, сторони у договірному зобов’язанні. У зв’язку з підміною категорій «договору» та «зобов’язання» відбувається ототожнення учасників договору зі сторонами зобов’язання. Однак, сторони договору та учасники зобов’язання можуть не співпадати, як це буває, наприклад, при укладенні договору через представника або при укладенні договору на користь третьої особи. Доведено, що стороною договору слід вважати учасника, чия воля була втілена у договорі, а стороною зобов’язання – учасника, безпосередньо наділеного правами чи обов’язками.

У підрозділі 3.2. «Об’єкт та зміст договірного зобов’язання» досліджується

поняття «об’єкт зобов’язання» та зміст зобов’язання. Наукові думки щодо категорії «об’єкта правовідношення» можна згрупувати на такі, які під об’єктом розуміють: 1) поведінку людини (О. С. Іоффе, В. В. Луць, В. Н. Хропанюк та ін.); 2) предмети матеріального світу (М. М. Агарков, Є. О. Суханов, Р. О. Халфіна, В. Н. Протасов, М. М. Сибільов, С. А. Голунський та ін.); 3) предмети матеріального світу та дії зобов’язаної особи (Р. Б. Шишка, Н. С. Кузнєцова, О. В. Дзера, В. А. Васильєва та ін.); 4) благо (М. Н. Марченко, В. П. Мозолін, А. І. Масляєв, О. О. Красавчиков та ін.); 5) можливість відсутності об’єкта в зобов’язанні (В. А. Бєлов, О. С. Іоффе та ін.). Доводиться, що об’єктом договірного зобов’язання слід вважати конкретні дії сторін, що спрямовані на досягнення мети, заради якої сторони вступали у зобов’язання.

Зміст договірного зобов’язання становить сукупність кореспондуючих прав та обов’язків сторін. Суб’єктивне право визначається як закріплена за особою і забезпечена покладеними обов’язками на інших осіб міра можливої поведінки, спрямована на задоволення власних інтересів управомоченої особи. Суб’єктивне право існує в зобов’язанні, в якому праву обов’язково кореспондує обов’язок інших осіб, без такого обов’язку не може бути суб’єктивного права. Суб’єктивний обов’язок визначається як міра належної, необхідної поведінки, спрямована на задоволення інтересів управомоченої особи.

Встановлено, що взаємозв’язок суб’єктивних прав та обов’язків у договірному зобов’язанні обумовлюється тим, що вони виникають на підставі спільного для них юридичного факту. Дисертантка досліджує та удосконалює теорію комплексного правовідношення, яка різноманітні правові зв’язки, об’єднані єдиною правовою метою, розглядає як єдиний комплекс прав та обов’язків.

Сам по собі дійсний договір не завжди означає, що кредитор з моменту укладення договору отримав суб’єктивне право вимагати від зобов’язаної сторони виконання певних дій чи утримання від них. Договір може породжувати такі суб’єктивні права та обов’язки, які на певному етапі існують лише як обумовлена можливість виконання певних дій чи обумовлена можливість вимагати їх виконання іншою стороною.

Висловлюється думка, що не всі умови договору становлять зміст основного договірного зобов’язання. Наприклад, умови щодо гарантійних зобов’язань погоджуються безпосередньо під час укладення договору, однак їх дія залежить від настання певних додаткових (по відношенню до договору) юридичних фактів. Таким чином, окрім основного договірного зобов’язання у договорі може бути закладена можливість виникнення додаткового зобов’язання, однак для його реалізації необхідний повний юридичний склад, який, окрім договору, передбачає ще й інші юридичні факти (наприклад, невиконання основного зобов’язання чи завдання шкоди). З іншого боку, такі зобов’язання попри те, що договір є дійсним і виконується, можуть взагалі не виникнути. Такий висновок дозволяє стверджувати, що зміст основного зобов’язання може бути вужчим за предмет договору.

У той же час, зміст зобов’язання встановлюється не лише погодженими сторонами умовами, але й диспозитивними та імперативними нормами ЦК України та інших законодавчих актів. Отже, зміст зобов’язання може бути ширшим за погоджені сторонами в договорі права та обов’язки.

На підставі аналізу судової практики доводиться, що змістом зобов’язання, що виникає з укладення попереднього договору, є лише зобов’язання укласти основний договір, а не передати у власність майно, надати послуги, виконати роботу тощо.