СУДОВА ПРАКТИКА У НАЦІОНАЛЬНІЙ ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ В КОНТЕКСТІ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та впровадження, кількість публікацій, структуру й обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади судової практики», який складається з трьох підрозділів, містить аналіз історичних аспектів розвитку судової практики. На підставі критичного осмислення основних наукових підходів до судової практики подано доктринальне визначення судової практики та встановлено її зв’язок із джерелами права; досліджено судову практику в різних системах джерел права зарубіжних країн.

У підрозділі 1.1 «Історичні аспекти та основні наукові підходи до визначення правової природи судової практики» проведено ґрунтовне дослідження різних історичних етапів розвитку цього правового явища та проаналізовано сформоване правовою наукою теоретичне підґрунтя стосовно сутності судової практики.

Зазначено, що у XVIII столітті, зі встановленням феодального ладу, позитивне право розпочало значно відставати від швидкого розвитку нових суспільних відносин. Тому судді отримують виключне право тлумачити та виправляти законодавчі норми, наслідком чого стає розширення застосування судової практики та прецеденту. Проте самочинство судових органів перетворює судовий прецедент і судову практику фактично у дoвiльнi рішення, обумовлені лише суддівським праворозумінням. Унаслідок цього у XIX ст. суд мав виносити свої рішення виключно на підставі закону. Доведено, що європейське правосуддя упродовж XIX – поч. XX ст. ґрунтувалося на загальновідомій тезі Ж.-Ж. Руссо про те, що закон має бути незламним.

Проведений у дослідженні аналіз засвідчує, що західноєвропейська традиція визнає право судді на створення судового прецеденту і надає йому та судовій практиці регулятивні властивості.

На противагу цьому, створення Радянського Союзу на початку XX ст., до складу якого входила Україна, ознаменувалося повним зламом існуючої правової системи, зміною суддівського розсуду на революційну свідомість пролетаріату. Чимало дослідників того часу справедливо сумнівалися у самому функціонуванні радянської судової гілки влади як такої.

Проте кризові явища у радянському суспільстві наприкінці 80-х – поч. 90-х років XX ст. спричинили необхідність розширення повноважень судової гілки влади як такої, що може стати противагою законодавчій та виконавчій владі. Це стало новим поштовхом до теоретичних досліджень у цій сфері.

На підставі проведеного аналізу наукових підходів до визначення поняття судової практики її слід розуміти як єдність волевиявлення спеціально уповноважених судових органів щодо застосування норм права до конкретних життєвих ситуацій та опублікований в офіційних виданнях результат цього волевиявлення, що закріплює нормативно-правові приписи і має загальнообов’язковий характер.

У підрозділі 1.2 «Джерело права та його зв’язок із судовою практикою» досліджено теоретичні та інституціональні передумови в суспільних відносинах і правовій системі для визнання у судовій практиці рис, характерних джерелу права.

Доведено, що розуміння судової практики як сумарного результату судової діяльності дозволяє віднести її до результатів судової правотворчості. Проте слід зауважити, що не вся судова практика належить до результатів судової правотворчості. Так, оскільки судова діяльність поділяється на правозастосовну, правотлумачну та правотворчу, то і їх сумарні результати необхідно поділяти на судову правозастосовну, правотлумачну та правотворчу практики. Судову ж практику можна віднести до результатів судової правотворчості лише в частині судової правотворчої практики.

Установлено, що на відміну від судового прецеденту судова практика не може бути сформована на підставі одного судового рішення. Тому якщо щодо судового прецеденту його зовнішньою формою закріплення є конкретне судове рішення, на яке можна посилатися, то судова практика такої форми зовнішнього закріплення не має. У конкретних судових рішеннях можуть відображатися вироблені нею положення права. Проте висновок про їх сформованість можна зробити лише у тому випадку, якщо наявна ознака повторюваності, тобто те чи інше правило, вироблене судовою практикою, щоб набути статусу правоположення, має виступити юридичною основою вирішення низки справ. Така поступовість формування судової практики може забезпечувати легітимність тих правил поведінки, що формуються судовою практикою.

Результати аналізу наукових підходів до вивчення судової практики як джерела права дозволили сформулювати низку аргументів на користь визнання судової практики джерелом права, а саме: передбачене законом право суду визнавати недійсними нормативні правові акти (зокрема, визнання недійсним і скасування актів індивідуальної дії та нормативних актів органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування входить до компетенції адміністративних судів і здійснюється за процесуальними правилами Кодексу адміністративного судочинства України); правові прогалини (на органи судової влади покладений обов’язок розв’язати суперечку, в результаті чого він заповнює прогалину у регулюванні, виконуючи у цьому випадку функції виконавчої і законодавчої влади); суди своїми рішеннями здійснюють конкретизацію законів (кожне судове рішення повинно бути належно обґрунтоване і мотивоване, оскільки покликане показати, наскільки справедливо і коректно використана певна правова норма).

Визначено, що судова практика як джерело права є системою дій найвищих органів судової влади, результатом якої є вироблення у певного виду справ нових загальнообов’язкових публічних правоположень, що усувають прогалини в існуючих правових нормах, уточнюють або змінюють їх.

На підставі дослідження співвідношення джерела права та судової практики зроблено висновок, що завдяки судовій практиці відбувається не тільки індивідуально-правове, а й нормативно-правове регулювання суспільних відносин. Завдання судової влади полягає у здатності вирішити правовий конфлікт і у разі відсутності відповідної норми закону надати захист тим правам людини, які не отримали позитивне закріплення, врегулювати правовідносини, які не зміг передбачити законодавець. Як наслідок, постає необхідність у створенні судом норм права – загальнообов’язкових правил поведінки, що використовуються під час вирішення аналогічних справ і підтримуються державою.

У підрозділі 1.3 «Судова практика в системах джерел зарубіжного права» проаналізовано місце судової практики як носія регулятивних суспільних відносин у різних правових системах.

Зазначено, що англосаксонська правова система характеризується насамперед тим, що органи судової влади, наділені правотворчими функціями, фактично створюють нові норми права шляхом набуття судовими рішеннями форми правоположень. Водночас рішення апеляційної та касаційної інстанцій не можуть суперечити раніше ухваленому ними рішенню в аналогічній справі, а рішення вищого органу судової влади має загальнообов’язковий характер для решти судів.

Основною характерною особливістю романо-германської правової системи є провідна роль нормативного акта в системі джерел права. Судова практика і судовий прецедент у системі джерел права є тут не головним, а допоміжним джерелом права, хоча сфера її застосування постійно розширюється. Насамперед це стосується країн-членів Європейського Союзу, які мають спільні наднаціональні органи судової влади.

У США сформувалася дуалістична система джерел права, в якій судова практика і судовий прецедент практично межують із нормативним актом.

На романо-германський шлях розвитку орієнтована група латиноамериканських держав. Схожість правових систем латиноамериканських держав із романо-германською правовою системою обумовлена впливом колоніального минулого.

Доведено, що аналіз стану і розвитку судової практики в зарубіжних правових системах свідчить про те, що завдяки судовим розпорядженням з’явилися загальні тенденції до більш повного, зваженого та адаптованого вимогам сьогодення регламентування суспільних відносин. У різних державних і національних системах є позитивна тенденція до уніфікації регулювання, зокрема судового, що вкрай важливо, оскільки на цьому підґрунті будуватиметься міцне співробітництво та формуватимуться взаємозв’язки, отримавши загальносвітовий розвиток.

Розділ 2 «Судова практика як складова сучасної правової дійсності» складається з трьох підрозділів, у яких здійснено класифікацію видів судової практики та надано їм характеристику, визначено форми вираження судової практики, проаналізовано її функції та значення.

У підрозділі 2.1 «Види судової практики та їх характеристика» досліджено різні сформовані правовою наукою класифікації судової практики, в основу яких покладено і відношення судової справи до певної галузі права, і чимало інших критеріїв.

Зазначено, що більшість дослідників пропонують розрізняти три види судової практики: поточну, прецедентну та керівну.

У результаті ґрунтовного аналізу класифікацій судової практики встановлено, що першою підставою класифікації судової практики може вважатися функціональна ознака, що визначається залежно від виду судочинства.

Виокремлено такі різновиди судової практики: 1) Конституційного суду України; 2) судів загальної юрисдикції. За предметом компетенції (юрисдикції) загальних і спеціалізованих судів установлено такі види судової практики: 1) судова практика у цивільних справах (справи цивільної юрисдикції); 2) судова практика з кримінальних справ (справи кримінальної юрисдикції); 3) судова практика з адміністративних справ (справи адміністративної юрисдикції); 4) судова практика з господарських справ (справи господарської юрисдикції); 5) судова практика зі справ про адміністративні правопорушення. На підставі територіального поділу судів загальної юрисдикції визначено: 1) практику Верховного Суду; 2) практику Вищих спеціалізованих судів, апеляційних судів і місцевих судів. Наступною підставою класифікації судової практики слід уважати місце судової інстанції в ієрархії судової влади, відповідно до якої виділено: 1) судову практику судів першої інстанції (місцевих); 2) судову практику касаційної інстанції; 3) судову практику апеляційної інстанції; 4) судову практику Верховного Суду України. Ще однією підставою для класифікації судової практики є складність судової справи. Згідно з цим критерієм визначено: 1) пpaктику у спpавaх нeзначнoї складнoсті; 2) прaктику зa склaдними спpавaми. Важливою підставою є ступень стійкості судової практики, який дозволяє визначити такі види судової практики, як 1) одинична; 2) пeрioдичнa; 3) уcтaлeна. Залежно від наявності судових помилок слід розрізняти: 1) практику, що відповідає нoрмам мaтeріального та прoцесуального прaва; 2) пoмилкову прaктику.

Розроблено також систему класифікаційних підстав для визначення різновидів судової практики, зокрема: 1) критерії, що визначаються побудовою вітчизняної системи органів судової влади: а) класифікація за функціональною підставою; б) класифікація на підставі територіального поділу судів загальної юрисдикції; в) класифікація за місцем судової інстанції в ієрархії судової влади; 2) критерії, що визначаються безпосередньо в самому процесі правозастосування: а) класифікація за предметом компетенції (юрисдикції) загальних і спеціалізованих судів і конкретними категоріями справ; б) класифікація за ступенем складності справ; в) класифікація за ступенем стійкості практики; г) класифікація залежно від наявності судових помилок.

Запропонована класифікація видів судової практики, як і будь-яка інша класифікація, не виключає подальше уточнення і розширення.

Ó ï³äðîçä³ë³ 2.2 «Ôîðìè âèðàæåííÿ ñóäîâî¿ ïðàêòèêè» çàçíà÷åíî, ùî ôîðìà ñóäîâî¿ ïðàêòèêè âèðàæàºòüñÿ ó äîêóìåíòàõ ñóäîâèõ îðãàí³â âëàäè, îñê³ëüêè çì³ñò ñóäîâî¿ ïðàêòèêè ñòàíîâèòü äîñâ³ä ñóäîâî¿ ä³ÿëüíîñò³.

Зазначено, що низка вчених, які досліджували проблему юридичної практики, дійшли до висновку, що практика як правова реальність складається із правоположень, що розкривають і поглиблюють, конкретизують зміст норми, яка застосовується.

Досліджено, що правоположення в широкому розумінні є загальною формою вираження судової практики. З огляду на це правоположення визначено як припис, що міститься в документах судових органів влади, який базується на неоднократному судовому вирішенні певного виду справ, і дозволяє судам ідентично застосовувати чинну нормативно-правову базу.

Підкреслено, що поняття правової позиції як форми судової практики може мати більш широке застосування, оскільки судова практика зароджується не на верхівці судової системи. Саме суддя найнижчої інстанції, який розглядає справу, по суті і створює конкретну формулу порозуміння, правильність якої згодом підтверджується у вищих інстанціях.

Доведено, що під час постановки питання про правильність застосування процесуальної чи матеріальної норми у вищих судах судова практика в межах конкретної правової ситуації, судової справи повинна невідкладно узгоджуватися з юридичною доктриною, аби кожне рішення касаційного суду було спрямовано не на резолютивну частину щодо скасування чи залишення в силі оскарженого судового рішення, а на розкриття змісту спірної правової норми, її конкретизацію шляхом судового тлумачення вищою судовою інстанцією.

Вказано, що правоположення доцільно підрозділити на дві основні групи: а) правороз’яснювальні положення; б) правоположення з подолання прогалин
у праві.

У межах правоположення як більш широкого поняття виділено низку окремих правових явищ: прaвову пoзицію cуду, звичaй судoвої прaктики, пpавоположення у вузькoму значенні, загальноoбов’язкове правопoложення.

Наголошено, що поняття «прецедент судового тлумачення правової норми» не цілком коректно відображає суть судових актів, що ухвалюються у конкретних справах і містять положення, які пояснюють і уточнюють правову норму. З огляду на зазначене запропоновано використовувати термін «прaвова пoзиція» замість терміна «прецeдент тлумaчення» на позначення одного рішення суду, а також термін «звичaй судoвої прaктики» – на позначення правових позицій, що містяться у декількох судових рішеннях.

У підрозділі розроблено класифікацію правових позицій за такими підставами: 1) правороз’яснювальнi позицiї i правовi пoзиції щoдо пoдолaння прогaлин у прaві; 2) лaтентні i явнi прaвові пoзиції; 3) галузева приналежність правової позиції: кримінальне, цивільне, адміністративне, податкове право тощо; 4) рaзові, пeріодичні та устaлені прaвові пoзиції (звичaї судовoї прaктики); 5) прaвомірні і непрaвомірні прaвові пoзиції.

Визначено, що вивчення форм судової практики дозволяє зробити висновок, що різним формам судової практики відповідають різні рівні абстрактності виразу рішення суду з питання застосування закону. Суди першої інстанції створюють у процесі вирішення певної справи найбільш точну правову позицію, які стають найбільш абстрактними в загальнообов’язкових правоположеннях. Указано, що цілісність судової практики забезпечується лише конституційним тлумаченням, тобто відповідністю правовим нормам Конституції України.