ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ УТВОРЕНЬ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1 – «Природа територіального утворення як об’єкта управління: системний підхід» - присвячений дослідженню витоків і принципів адміністративно-територіального поділу України, теоретико-методологічних основ економічного і соціально-економічного районування і теоретичних підходів до управління розвитком територіального утворення як системного об’єкта.

Дослідження існуючої схеми адміністративно-територіального устрою України дозволило встановити, що вона являє собою складну неупорядковану чотириступеневу ієрархічну структуру, для якої є характерними ознаки, що не дозволяють розглядати адміністративно-територіальні одиниці (АТО) як об’єкти управління, що мають системну природу:

-       одні й ті ж адміністративно-територіальні одиниці можуть належати як до третього, так і до четвертого рівня ієрархії;

-       відсутність в адміністративно-територіальному устрої України найнижчого базового рівня;

-       різноманіття адміністративно-територіальних одиниць третього та четвертого рівнів;

-       існуючі численні анклави, які утворюють черезсмужність і багатосмужність території, порушують ознаку структурної єдності системи;

-       пришвидшення темпів урбанізації і зосередження економічного розвитку в обласних центрах, у місті Київ.

Сучасний адміністративно-територіальний устрій України сформувався за відсутності самостійної методології і визначався імперськими ідеями управління територіями в межах колишнього СРСР. Він був адаптований до командно-адміністративної системи управління і полягає не в тому, щоб провести межі адміністративно-територіальних утворень відповідно до сформованих ареалів і центрів господарської діяльності, а в тому, щоб, об’єднавши певні території в одне адміністративно-територіальне (управлінське) утворення, створити в його межах максимально сприятливе соціально-економічне середовище.

Аналіз сучасних теоретико-методологічних підходів до концептуалізації, розробки і реалізації адміністративно-територіальної реформи свідчить, що у загальному вигляді метою реформи адміністративно-територіального устрою є визначення раціональної просторової основи організації публічної влади для забезпечення доступності та якості надання соціальних та адміністративних послуг, ефективного використання публічних ресурсів, сталого розвитку територій, здатності адекватно реагувати на соціальні та економічні виклики і реалізацію державної регіональної політики. Принципи формування адміністративно-територіальних одиниць не мають чітко вираженої економічної функціональної спрямованості, що прямо чи опосередковано відзначається у переважній більшості наукових праць з проблем територіального устрою України та адміністративно-територіальної реформи.

Дослідження змісту і взаємозв’язку основних дефініцій, принципів, методології економічного і соціально-економічного районування дозволило встановити, що варіанти районування прив’язуються до існуючого адміністративно-територіального поділу, зокрема – обласного, і є спробами узгодити  межі АТО та економічних районів різних рангів. В системі економіко-географічного районування, на відміну від чотириступеневої системи адміністративно-територіального поділу, поширена тричленна таксономія районів: макро-, мезо- та мікрорайонування, і відсутні чіткі критерії (крім географічних) віднесення регіонів до того чи іншого соціально-економічного району.

Серед форм територіальної організації господарства законодавчо закріпленому поняттю «регіон» відповідає така форма, як «регіон – суб’єкт України». Терміни «територія», «територіальний розвиток» практично ототожнюються з термінами «регіон», «регіональний розвиток». Все, що знаходиться всередині географічного «контуру» регіону, сприймається як деяке однорідне середовище, і структурування його як сукупності різноманітних територіальних утворень, форм територіальної організації господарства  у подальшому не виконується.

Під територіальним утворенням ми розуміємо таку форму територіальної організації господарювання, яка відрізняється спільністю сукупності виробничих, селітебних і природних об’єктів, що характеризуються високим рівнем територіальної концентрації, спільністю і єдністю економічних процесів на основі стійких зв’язків між частинами й елементами, володіють відносною самостійністю у визначенні власної внутрішньої політики економічного розвитку і межі якої співпадають з межами адміністративно-територіальної одиниці або кількох таких одиниць.

Як випливає з цілей і принципів адміністративно-територіального поділу країни, будь-яка адміністративно-територіальна одиниця формується як штучна функціональна соціально-економічна система. Адміністративно-територіальна одиниця розуміється як динамічна система, що самоорганізується, вибірково об’єднуючи структури і процеси на основі деяких механізмів регуляції для досягнення корисних цій системі результатів. Таким чином, результат дії виступає як системоутворюючий фактор функціональної системи. Порівняльна характерстика основних атрибутивних властивостей кібернетичного і синергетичного підходу до управління розвитком економічних систем, наведена в табл. 1, дозволила  встановити превалювання кібернетичного підходу, який вступає у суперечливість із внутрішньою сутністю об’єкта управління як системи, що самоорганізується.