ИНТЕГРАЦИОННЫЙ ДИСКУРС АРАБСКИХ СТРАН В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, його предмет і об'єкт, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження інтеграції країн у систему зв'язків глобального економічного середовища» досліджено теоретичні засади формування інтеграційних пріоритетів країн в умовах зростання невизначеності глобального економічного середовища; визначено генезис теоретичних основ дослідження розвитку інтеграційних процесів в рамках регіональної інтеграції; досліджено теоретичні засади визначення інтеграційної зрілості країн.

На сучасному етапі світогосподарського розвитку найбільш високим рівнем розвитку інтеграційних процесів характеризуються країни Європи. Близькосхідний регіон в цілому, і держави, що становлять його ядро, значно відстають у даному процесі.

В результаті дослідження теоретичних основ розвитку інтеграційних процесів (А. Мюллер, А. Предоль, Р. Ліпсей, Дж. Мід, Ф. Герельс та ін.), визначення генезису теоретичних основ дослідження розвитку інтеграційних процесів в рамках регіональної інтеграції (ринкова школа; ринково-інституціональна школа; структурна школа; дирижистська школа) зроблено висновок, що на розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції впливають політичні, економічні, науково-технічні, соціокультурні, глобальні чинники. Обґрунтовано, що в рамках інтеграційних процесів діють дезінтеграційні тенденції, що можуть мати як локальний (провінція Квебек в Канаді, Уельс, Північна Ірландія в Великобританії, Корсика у Франції, Каталонія і Країна Басків в Іспанії), так і міжнародний (розпад СРСР, Чехословаччини, Югославії, РЕВ) характер.

На основі дослідження змісту категорії «інтеграційна зрілість» (Т. Владіславлєва, Т. Карасова та ін.) як явища, що розвивалось поступово, але яке стало можливим лише в умовах глобалізації, обґрунтовано, що інтеграційній зрілості мають бути притаманні такі ознаки: високий рівень соціально-економічного і політичного розвитку; досягнення стану відсутності різних форм дискримінації між національними господарствами; ситуація, за якої політичні кордони не мають економічного значення (створення тих або інших митних альянсів, зниження тарифних бар'єрів, усунення інших перешкод на шляху вільної конкуренції товаровиробників, інвесторів капіталу, кредиторів і інших суб'єктів господарського життя тощо; високий рівень розвитку внутрішньорегіональної зовнішньої торгівлі і руху капіталу).

Запропоновано під інтеграційною зрілістю розуміти особливий етап розвитку інтеграції країни у систему регіональних і глобальних економічних відносин, що передбачає: конвергенцію показників соціально-економічного розвитку як з країнами регіону, так і з промислово розвиненими економіками світу; відсутність політичних і військових конфліктів з іншими державами; наявність недискримінаційного ставлення до країн-партнерів; високий рівень залучення до внутрішньогалузевої і міжгалузевої зовнішньої торгівлі, руху капіталу, а також до інших форм міжнародної контрактної і коопераційної співпраці; наявність крос-культурного діалогу з націями інших держав.

При цьому в результаті дослідження теоретичних засад визначення інтеграційної зрілості країн доведено особливе значення конвергенції (зменшення розриву) між показниками соціально-економічного розвитку країн, що інтегруються, з промислово розвиненими країнами, оскільки, як свідчить досвід створення інтеграційних альянсів, навіть за наявності великого бажання інтегруватись, країни, що розвиваються, не готові до цього через ряд об'єктивних причин: по-перше, країни на низькій індустріальній стадії розвитку виробляють вузький набір продукції; взаємодоповнюваність таких господарств є низькою; спостерігається відсутність поділу праці; низький рівень доходів обумовлює низькі обсяги платоспроможного попиту; (ринки збуту є сировинними, а економічними орієнтирами виступають розвинені країни – споживачі цієї сировини або інших природних ресурсів); по-друге, країни, які розвиваються за індустріальною моделлю, отримують можливості внутрішньорегіонального поділу праці і інтеграції національних економік (у цьому випадку вони постають перед необхідністю захищати промисловість, що народжується, надійними торгівельними бар'єрами; за цих умов, а також в умовах орієнтації на індустріальні регіони, виникають додаткові бар’єри розвитку інтеграції всередині регіону); по-третє, наявним є високий ступінь диференціації показників економічного розвитку усередині регіонів: більш багаті країни відіграють роль донорів для менш багатих (такий механізм виправдовує себе лише у тому випадку, коли вигоди від інтенсивної торгівлі всередині регіону врівноважують для країн-донорів їх фінансові витрати, що не відбувається при незначних обсягах товарообігу).

В другому розділі «Аналіз процесу інтеграції арабських країн Близького Сходу до системи глобальних економічних відносин» досліджено роль арабських країн як акторів формування глобальної економічної системи; проаналізовано внутрішньорегіональні економіко-інтеграційні процеси в арабських країнах Близького Сходу, здійснено оцінку інтеграційної зрілості арабських країн Близького Сходу.

Початок ХХІ століття характеризується не лише переходом розвинутих країн Заходу до нової системи технологій і організації виробництва, але і становленням нової системи міжнародних відносин, переглядом цивілізаційних основ розвитку, у т.ч. кардинальною зміною місця колишнього «третього світу» в світогосподарській системі.

Розвиток глобальних економічних процесів позначився на створенні нових умов виробничої і фінансової діяльності арабських країн Близького Сходу. Вже до кінця ХХ ст. нафтовидобувні країни регіону розповсюдили діяльність своїх фінансових інститутів на ринки Північної Америки, Західної Європи і Далекого Сходу; активізувались процеси зовнішньої трудової міграції в регіоні; з поширенням Інтернету і інших засобів комунікацій арабські суспільства отримали можливість долучитись до світової мережі виробництва і використання інформації.

Одночасно структура національного господарства на початку століття в більшості арабських країн не зазнала істотних змін: зберігається її аграрно-сировинний характер; залишаються невизначеними перспективи створення високотехнологічних галузей промисловості. Крім того, зберігається і навіть зросла нестабільність динаміки ВВП арабських країн внаслідок політичних проблем і залежності від ситуації на світовому ринку ресурсів.

Обґрунтовано ймовірність виникнення двох моделей розвитку країн регіону у техніко-економічному плані: напівіндустріальна модель (Єгипет, Саудівська Аравія), в рамках якої індустріальна економіка (з елементами високих технологій) поєднується з глибоко традиційним суспільством, забезпечуючи симбіоз традиційного і сучасного; доіндустріальна модель (Ємен, Ірак, Палестина), в рамках якої анклави сучасних устроїв існують в рамках глибоко традиційного суспільства.

В результаті проведеного дослідження встановлено, що країни регіону суттєво розрізняються як за рівнем економічного потенціалу, так і за рівнем розвитку. Більшість країн відносяться до групи з середнім рівнем доходу. В цілому по арабському регіону частка населення, річний дохід якого не досягає 1000 дол., складає 21%; частка населення з річним доходом від 1000 до 2430 дол. складає приблизно 62%; річний дохід до 10 тисяч дол. мають приблизно 15% населення арабських країн; лише в групі нафтовидобувних країн Перської затоки цей показник є порівняним з індустріальними країнами Європи (від 15 до 20 тис. дол.).

Встановлено, що 80 % сукупного обсягу ВВП арабських країн виробляється у Саудівській Аравії, ОАЕ, Кувейті, Катарі, Іраку, Омані, Алжирі, Лівані, Йорданії, Ємені, Марокко і Тунісі. Найнижчі показники обсягу ВВП спостерігаються у Лівії, Єгипті і Мавританії. При цьому якщо в країнах Перської Затоки почався процес дерегулювання деяких основоутворюючих галузей економіки, лібералізація ринків торгівлі і інвестицій, зміщення акценту у бік розвитку приватного сектору, то арабські держави Машріка значно відстають за темпами адаптації до нових тенденцій світогосподарського розвитку (традиційна відтворювальна структура; домінування малоефективного держсектора; низький рівень накопичень; швидке демографічне зростання; недостатньо інтегрована матеріально-технічна база виробництва; ризики, пов'язані з військовою загрозою і політичною нестабільністю в регіоні тощо). У країнах арабського світу з найнижчими доходами (Ємен, Судан, Мавританія, Марокко) повільні темпи розвитку економіки супроводжувались загальним погіршенням їх валютно-фінансового стану.

В результаті проведеного дослідження зроблено висновок, що на сучасному етапі економічного розвитку арабські країни, як і раніше, залишаються за межами науково-технічного прогресу, засвоївши лише окремі його складові і лише тією мірою, якою дозволяє рівень розвитку національних наукових шкіл, що зумовлює технологічне відставання в регіоні. Навіть у капіталонадлишкових країнах Перської затоки склався особливий вид ринкових відносин – «рентний капіталізм» (коли високі темпи економічного зростання за відсутності конкурентного механізму відображають не стільки реальний розвиток виробничих сил, скільки високі державні витрати, джерелом яких є нафтова рента), хоча наявність вуглеводнів і дозволяють цій групі країн реалізовувати елементи стратегії стійкого розвитку, створюючи сприятливі умови для зростання продуктивних сил.

Відповідно до звіту МВФ «Regional Economic Outlook», економічне зростання країн MENAP – експортерів нафти (Близького Сходу, Північної Африки, Афганістану і Пакистану) (рис.1) відбулось завдяки підвищенню цін на даний природний ресурс (відновлення зростання на ринку нафти на рівні 25 млн. барелів на день у 2010 р. і 26 млн. барелів на день у 2011 р. забезпечило зростання ВВП у розмірі 3,5% та 4,5% відповідно). Одночасно, незважаючи на покращення умов зовнішнього фінансування, внутрішнє кредитування зростає повільними темпами, а попит на інвестиції є низьким. Зростання економічної активності у ненафтових секторах залишається помірним (на рівні 3,75%-4,5%), що вказує на необхідність збереження державної підтримки в більшості країн регіону.