ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ У ПРІОРИТЕТАХ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ Автореферат

У вступі надано загальну характеристику досліджуваної проблеми, визначено мету, підкреслено актуальність і вагомість розробки, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Теоретичні основи діяльності і взаємоузгодження дій суб’єктів економіки щодо забезпечення суспільної динаміки» – розглянуто теоретичні підходи до організації та регулювання економічної діяльності щодо збалансування інтересів і задоволення потреб суб’єктів національної економіки, а також надано подальшого розвитку понятійно-категоріальному апарату, а саме понять: «соціальний стандарт» та «соціальна відповідальність» кожного із суб’єктів економіки з метою їх залучення до соціалізаційних процесів і посилення тим самим результативності соціально-економічного розвитку територій.

Автором зроблено акцент на тому, що суспільство є об’єднанням людей для задоволення потреб. Процес задоволення потреб є безперервним. Крім того, спектр потреб постійно змінюється. Задоволення потреби передбачає активну діяльність людини. Реальними чинниками активізації діяльності людини, на думку дисертанта, є не її об’єктивні потреби чи суб’єктивні бажання та цілі, а єдність першого і другого. І ця єдність суперечностей відтворюється категорією «інтерес», яка опосередковується не просто необхідністю задоволення потреб, а відтворенням можливого способу її досягнення. Тільки через попередньо зорієнтовану діяльність можливо реально перетворити необхідність і можливість задоволення потреби з бажань у дійсність.

Спектр потреб людини широкий, а здібності щодо продукування нею достатньої для їх задоволення номенклатури товарів є обмеженими, що не дозволяє виробляти продукцію необхідного асортименту та бажаної якості. Відзначено, що способом подолання цих недоліків є об’єднання людей з різними здібностями для продукування специфічних товарів. На тому рівні, де, власне поєднуються матеріальні інтереси працівників, досить часто втрачається відчуття економічного зв’язку між ними. Із сумісної праці вилучається економічна основа ефекту колективності. Саме з позицій недопущення обмеження людини у можливості задоволення потреб і підтримання гідного рівня життя держава повинна внаслідок свого соціального призначення забезпечити включеність людини в суспільні процеси та соціалізованість її життєдіяльності в цілому, і зокрема в найважливіших нішах соціально-трудової сфери. Регулювання доходів державою пов’язується зі змінами конкурентоздатності продукції національних товаровиробників, стимулюванням інвестування, прагненням до підвищення рівня життя незаможних прошарків населення, створенням організаційно-правових умов для відтворення робочої сили і послаблення соціальної дезінтеграції.

Доведено, що порядок розподілу та перерозподілу створеного суспільством продукту формується і здійснюється через систему соціальних стандартів з вимогою відповідності соціальним гарантіям держави. За підсумками критичної оцінки тлумачень поняття «стандарт» визнано, що найбільш прийнятним є розуміння його змісту як законодавчо встановленого на максимально допустимому рівні на певний термін з урахуванням усіх наявних вимог і обов’язкового до порівняння еталону (зразка) чого-небудь. За результатами дослідження різноманітних підходів до поєднання термінів «стандарт» і «соціальний» автор визначив зміст категорії «соціальний стандарт» як суть економічних відносин, що формуються на тлі соціального поля із чітко визначеними мінімальними рівнями параметрів найважливіших сфер життєдіяльності, які обов’язкові для виконання незалежно від території проживання громадян або місця знаходження суб’єктів господарювання та максимальними значеннями яких слід досягти в процесі суспільної динаміки.

З огляду на предмет дисертаційного дослідження автором доведено, що керований рух від фактичного рівня життя до його еталону залежить не тільки від держави, але й від дій усіх суб’єктів економіки в цілому. Забезпечення подібної динаміки життєвого рівня потребує розвитку інституту соціальної відповідальності не лише в його вузькому варіанті обмеженого соціальною відповідальністю бізнесу. Відповідальність одних суб’єктів у середовищі, яке допускає безвідповідальність інших повною мірою реалізувати неможливо. Такий методологічний підхід потребував критичного оцінювання змісту категорій «відповідальність» і «соціальна відповідальність», їх основних положень та інструментів реалізації. На основі такої оцінки в розділі запропоновано формулу інтегральної соціальної відповідальності як закономірної вимоги соціально орієнтованої ринкової економіки і водночас об’єктивної сукупності зв’язків у суспільних відносинах, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і дозволяють поєднати окремі форми соціальної відповідальності суб’єктів економіки в єдиний суспільно-необхідний процес відтворення. При цьому розмежування сфер відповідальності держави, бізнесу і населення в соціалізаційних процесах, на думку автора, може постійно корегуватися. Це процес постійного пошуку оптимального співвідношення між ними щодо вкладу і розвитку соціальної функції держави, в тому числі потенціалу функціонування соціальних послуг та соціальної інфраструктури.

У другому розділі – «Оцінка проявів якостей соціальної відповідальності суб’єктами економіки і їх впливу на розвиток територій» – досліджено стан і підходи до реалізації суб’єктами економіки принципу соціальної відповідальності; визначено механізми, які сприяють або перешкоджають повноцінній участі бізнесу, населення і держави в соціальних процесах у трансформаційній економіці; виявлено ніші, заповнення яких заходами щодо збалансування інтересів суб’єктів економіки сприятиме зростанню соціальних послуг.

Для встановлення проявів соціальної відповідальності суб’єктів господарської діяльності автором досліджено результати продукування товарів та послуг у контексті залучених ресурсів та вироблених за їх допомогою і реалізованих матеріальних благ.

За підсумками критичного аналізу впродовж 1990 – 2012 рр. новостворена вартість в економіці країни суттєво поступалася проміжному споживанню. Коефіцієнт проміжного споживання на часовому інтервалі 1994–2010 рр. у середньому на 34,0 % перевищував подібний показник новоствореної вартості. Останнє засвідчує факт того, що бізнес не прагне до отримання порівняно більшого результату в умовах обмеженого обсягу ресурсів. На підтвердження цього факту констатується, що в багатьох галузях промисловості України паливо- і енергомісткість продукції в 1,5-2 рази вища, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. До того ж частка енерговитрат у собівартості є однією із найвищих серед країн світу, а саме у 3,7 раза вища, ніж у країнах ЄС-27, у 2,9 раза – ніж у Польщі, в 1,4 раза – ніж у Росії. Надмірне відволікання фінансових коштів на проблеми ресурсозабезпечення одночасно із економічними ще й посилює соціальні проблеми, пов’язані насамперед з втратою капіталів та робочих місць і, відповідно, доходів бюджету. Щодо інших показників ресурсовикористання, то базовий показник ефективності використання основних засобів, а саме фондовіддача в період з 1990 по 2011 р. зменшилася з 0,692 до 0,368 або майже у 1,9 раза. Водночас за станом на кінець 2010 р. знос основних засобів перевищив 60,0 %, в галузях транспорту і зв’язку – 83,9 %, промисловості – 61,8 %. Подібний стан технічних засобів та використання ресурсів пояснюється прагненням власників підприємств до отримання прибутку будь-якими засобами. Потрібно врахувати і те, що становлення підприємництва проходить у досить складних умовах, які виключають запровадження соціальної взаємодії. З наведених даних випливає, що бізнесом не виконуються класичні фінансово-економічні показники функціонування й розвитку господарського процесу, що стримує впровадження європейських правил і процедур соціальної відповідальності.

Щодо населення України, то автором констатовано, що впродовж 1990–2011рр. частка економічно активного населення зменшилася на 15,0 %, а зайнятість населення за всіма видами економічної діяльності і формами власності знизилася на 20,0 %. Поза можливостями забезпечення життя офіційною заробітною платою опинилися майже 5,100 млн осіб. До того ж у розділі визначено, що наймані працівники під тиском роботодавців погоджуються на неповну зайнятість. У різних ситуаціях щодо купівлі-продажу послуг робочої сили суттєво відмінними постають прагнення до активності, зайнятості, ініціативи. Внаслідок реформування економіки на ринкових засадах робота за наймом стала основною формою зайнятості. Перепоною до нарощування чисельності найманих працівників є факт того, що частка осіб, спроможних до ведення бізнесу із їх залученням, у 1999–2011 рр. не перевищувала 1,1 % від зайнятого населення. За зразками розвинених країн питома вага роботодавців коливається в межах 7–10 %, що дозволяє довести частку працюючих за наймом до 86 – 93 %.

Підкреслено особливу роль освіти в забезпеченні добробуту населення. Так, у США на кінець 90-х рр. ХХ ст. частка осіб з вищою та незакінченою вищою освітою в економіці становила 49,3 %, тоді як в Україні вони разом не перевищували 30,0 %, з яких дві третини були реально зайнятими у 2011 р. За висновком дисертанта, за умови зорієнтованості на потенціал освіти в контексті отримання доходів, якщо прийняти його можливий рівень для осіб з повною вищою освітою за одиницю, близько 75,0 % зайнятих можуть розраховувати, при дотриманні в національному просторі реально складеного у розвинених країнах світової спільноти дохідного співвідношення між працюючими за освітою, лише на сорокавідсоткову частку від них. Водночас автор робить застереження, що різниця в оплаті праці починає зростати з віком особи та при збільшенні часу її перебування в умовах конкретного виробництва. Дослідження засвідчують найвищу продуктивну здатність в середньому у віці 40-55 років, але в Україні можливості нарощування доходів сімей пов’язуються з віковою групою 30-49 років, частка зайнятих з яких у домогосподарствах зменшилася в період з 1999 р. по 2011 р. на 1,7 в. п. Зорієнтованість на менш продуктивні вікові групи пояснюється діями щодо оптимізації формальної заробітної плати та соціальних відрахувань.

Бар’єри на шляху активності населення постають, на думку дисертанта, ще й через переструктурування господарського комплексу країни за напрямом зміни частки сфери послуг, яка меншою мірою порівняно з первинним (сільське господарство) і вторинним (промисловість та будівництво) секторами оснащена технічними засобами праці. Зайнятість безпосередньо у виробничій сфері (сільське господарство, промисловість та будівництво) впродовж 1999–2011 рр. скоротилася на 13,6 в.п. Водночас на 16,3 в.п. зросла чисельність зайнятих у сферах торгівлі, ремонті автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку, діяльності готелів та ресторанів. За результатами опитувань контингенту зайнятих у цій сфері вона охоплює понад 70,0 % працюючої молоді та більше ніж половину осіб з повною вищою освітою. В умовах нестійких гарантій щодо збереження робочого місця працюючою молоддю і постійної загрози для неї залишитися без роботи бізнес диктує умови праці, її інтенсивність, тривалість та рівень і час оплати. Діагностування стану і можливостей прояву населенням соціальної відповідальності засвідчує високий рівень очікувань від держави та бізнесу більш посильної участі у покращенні його соціального стану або певних поступок з їх сторони, незважаючи на вирішення практично самотужки власних проблем добробуту.

Інституційні та економічні перетворення, які були проведені в країні впродовж 1990–2011 рр., сприяли переструктуруванню фінансових потенцій учасників фінансування соціальної політики. Але ринкова переорієнтація економіки в Україні започаткувала тенденцію ігнорування суб’єктами господарювання соціальної компоненти в розвитку. Водночас для держави навіть у ринкових умовах законодавчо фіксується сукупність соціальних благ, які вона зобов’язана зробити доступними для своїх громадян за рахунок державних коштів, а також частково або повністю оплачуваними за певним їх переліком для всього населення або окремих соціальних груп.

У структурі соціальних видатків зведеного бюджету України протягом 1991–2011 рр. видатки на соціальний захист й соціальне забезпечення населення зросли на 10,3 в.п і становили 25,3 %. Ця тенденція засвідчує про вивільнення державою деяких ніш соціальної відповідальності, особливо в частині розвитку соціальної інфраструктури, що посилило рівень неспроможності значної частини населення до повноцінного життя. Зрозуміло, що можливості задоволення потреб визначаються мережею, яку формує економічний потенціал країни. Доведено, що видатки на охорону здоров’я з розрахунку на пересічного громадянина впродовж 1991–2011 рр. зменшилися у 1,44 рази. З входженням країни в ринкові відносини постійно зменшується мережа закладів освіти, яка одночасно все більше переводиться на недержавні форми власності та стає недоступною незаможним верствам населення. За роки ринково-трансформаційних перетворень кількість дошкільних закладів скоротилася на 34,3 %, а кількість дітей у них на 44,8 %. Щодо загальноосвітніх навчальних закладів, то їх кількість за станом на початок 2011/12 навчального року становила 19 874 і була меншою від 1990/91 навчального року на 1951 установу. Кількість ПТНЗ скоротилася впродовж 1990–2011 рр. на 21,7 %, або з 1 246 до 976, а кількість учнів у них – на 36,4 %. У 2010/11 навчальному році за рахунок коштів державного бюджету до вузів І-ІІ рівнів акредитації було прийнято 33,1 % студентів, а до ІІІ-ІV рівнів акредитації – 44,4% студентів. Природно, за таких умов бідні верстви населення не в змозі достатньо розвинути свій інтелектуально-освітній потенціал та змінити в майбутньому рівень доходів своїх нащадків. Такі деструкції доповнюються фактом незбалансованості ринку освітніх послуг та ринку праці. Усе це призводить до незворотніх втрат результатів праці та посилення соціальної дезінтеграції.

Зростаюча кількість соціальних проблем суспільного співжиття фактично залишається для вирішення на рівні місцевого самоврядування без необхідних фінансових ресурсів. І, що головне, саме їх вирішення формує імідж соціальної відповідальності держави загалом. Підкреслено, що події на національних теренах у цьому контексті розвиваються так, що питання зосередження власних ресурсів місцевих бюджетів входять в протиріччя з політикою забезпечення цивілізаційної життєдіяльності громадян. Якщо у 1999 р. питома вага власних доходів місцевих бюджетів у загальній сумі доходів Зведеного бюджету країни перевищувала 40,0 %, а видатків 45,4 %, то на кінець 2011 р. ці цифри змінилися відповідно на 21,7 % та 42,8 %.

За висновком автора, назріла необхідність упровадження таких інструментальних засобів забезпечення виконання державою і її територіальними інститутами соціального призначення, які б об’єктивно окреслювали результат впливу влади на зростання фінансової самодостатності регіонів і фінансових можливостей держави в цілому в аспекті формування потенцій до забезпечення територій соціальною інфраструктурою та надання державних соціальних послуг. Нагальність вирішення цього питання посилюється фактами неприйнятних змін спільних умов проживання громадян упродовж років незалежності країни. У 2011 р. обсяги введення житла в експлуатацію становили тільки 53,9 % від рівня 1990 р., рівень надання послуг транспорту і зв’язку не досягнув показників 1990 р. Не змінилася на краще і ситуація із забезпеченням населених пунктів водопостачанням та каналізацією. Україні важливо нарешті вибудовувати такий механізм соціального регіонального сходження, за яким владні структури повинні не очікувати надходження коштів, а знаходити джерела їх продукування.

У третьому розділі – «Шляхи вдосконалення регуляторної політики і посилення управлінських впливів на економічну і соціальну динаміку» –обґрунтовано наукові підходи до опису процесу формування соціальної відповідальності суб’єктів економіки із системно-динамічних позицій; розроблено концептуальні та метрологічні основи виміру стану і тенденцій розвитку соціальної відповідальності суб’єктів економіки за різних варіантів поєднання їх зусиль у здійсненні соціалізаційних процесів; надано оцінку рівню та характеру змін соціальної відповідальності кожного із суб’єктів економіки окремо і з урахуванням специфіки їх інтегративного поєднання в соціально-економічних процесах, а також удосконалено науково-методичні основи проведення моніторингу соціальної відповідальності суб’єктів економіки на рівнях функціонування кожного з них.

У національній економіці, на думку дисертанта, окрім суб’єктних форм, має дістати прояв і інтегративна соціальна відповідальність. Населення, бізнес, суспільство і держава є взаємозв’язаними та взаємообумовленими елементами єдиного цілого, тому зміни одного з елементів приводять до зміни всіх інших. Модель формування соціальної відповідальності такого системного характеру з її природних витоків до виходу на суспільний рівень автором будується за аналогом конструкції результату виробничої діяльності з врахуванням проходження ним різних етапів, фаз та рівнів