ПСИХОЛОГІЯ ЗМІНИ ЖИТТЄВОЇ СТРАТЕГІЇ ОСОБИСТОСТІ

Короткий зміст

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність та ступінь розробленості проблеми, визначено мету, об’єкт та предмет дослідження, сформульовано завдання, розкрито теоретико-методологічну основу дослідження, наукову новизну та практичну значущість результатів.

У першому розділі - «Сучасні підходи до дослідження життєвих стратегій особистості» - розглянуто поняття життєвих стратегій і життєвого стилю, адаптивності як специфічної функції інтегральної індивідуальності, проблему реалізації та трансформації життєвої стратегії людини в умовах сучасного соціального середовища.  

Представлено робоче визначення життєвої стратегії, її психологічну структуру та типологію життєвих стратегій. В межах ситуативного та вчинкового підходів (К. О. Абульханова, О. О Кронік, В. А. Роменець, Л. В. Сохань, Т. Томашевський), стратегія життя – це принципова здатність особистості до поєднання власної індивідуальності з умовами життя, її відтворення та розвитку. В основі типології стратегій лежить активність або пасивність реагування людини на життєві ситуації. Активні стратегії поділяються на  типи за ознакою активності життєдіяльності — з переважанням ініціативи або відповідальності. При визначенні структури стратегії життя особистості провідною є ідея єдності трьох компонен­тів: життєвої позиції, життєвого стилю та лінії життя, згідно концепції К.О. Абульханової. Життєва позиція є плат­формою для реалізації певної стратегії життя. Вона створює основу для вибору певного способу вирішення життєвих протиріч. Життєвий стиль передба­чає формування певного цілісного образу життя особистості, за­леж­но від обставин життя, забезпечення формування його різних  варіантів. Лінія життя визначає сферу пріоритетів особистості та акцентуацію стра­тегії життя в певній сфері життєдіяльності – сімейній, професійній, сфері дозвілля тощо. Елементами стратегії життя, які в різних співвідношеннях визна­чають описані компоненти, є життєвий сценарій (план, програма), со­ціаль­ний характер, спосіб життя.

Базова парадигма cуб’єктності в науковому вивченні особистості, що реалізується, зокрема, в межах суб’єктно-орієнтованого підходу (А. В. Брушлінський, О. І. Власова, Г. С. Костюк, В. О. Лекторський, В. В. Москаленко, А. В. Петровський, Р. Пехунен, С. Л. Рубінштейн, В. О. Татенко та ін.), визначає, що життєва стратегія є результатом розвитку особистості, її структура передбачає три основні складові — системи керування, діяльності та зворотного зв’язку. Механізмом, що визначає тип життєвої стратегії, Р. Пехунен вважає тип реакції людини на конфліктну життєву ситуацію.

Свідомо соціалізуючись, людина активно включається у багатоваріантну систему функціонуючих суспільних відносин. Філософську ідею становлення людини у процесі філо- та онтогенезу як діяльного суб’єкта соціальних відносин вкладають  у поняття соціалізації К. Буєва, М.С. Каган, В.В. Москаленко та ін.  Відповідно до поглядів І. С.Кона, Т. Парсонса, А.Г. Харчева, Я. Щепанського, соціалізація є  процесом формування основних суспільних параметрів людської особистості (розуму, почуттів, здібностей) засобами сімейного виховання, освіти, активного самостійного освоєння соціальних ролей. Стрижневим для розуміння механізму соціалізації  особистості є її практичне оволодіння соціокультурним досвідом, який лежить в основі формування її життєвої компетентності, і, відбувається протягом усього життя людини (Л. С.Виготський, О.І. Власова, С.І. Розум та ін.).  Життєдіяльність людини спрямована на досягнення цілей, що знаходяться в більш-менш віддаленому майбутньому. У цьому контексті особистісна активність і пристосування виявляються радше як адаптація до передбачуваного майбутнього, ніж до сьогодення. Люди створюють власний світ шляхом «структурування свого життєвого простору» відповідно до власних життєвих переживань (поняття вперше було сформульовано в роботах К. Левіна та розвинуто в дослідженнях Т. М. Титаренко, Ю. М. Швалба). В радянських дослідженнях проблема адаптації розглядалася в рамках діяльністного підходу та уявлень про людину як цілісність. Найвідчутнішим внеском у розвиток загальної теорії адаптації людини стали праці Л. С.Виготського, О. Ф.Лазурського, В.І. Лебедєва, А.А. Налчаджяна, А. В.Петровського, Л. А.Петровської, Н.І. Сарджвеладзе та ін. стосовно її соціально-психологічної адаптації.  Суть цієї теорії можна звести до таких основних суджень. Соціально-психологічна адаптація являє собою компонент дієвого ставлення особистості  до світу, провідна функція якого полягає в оволодінні відносно стабільними умовами й обставинами свого буття; процес і результат активного пристосування індивіда до видозміненого середовища за допомогою найрізноманітніших інтеріоризованих соціальних засобів (дій, вчинків, діяльності); складову осмислення та розв’язання людиною типових, переважно репродуктивних, завдань і проблем шляхом соціально прийнятих чи ситуативно можливих способів поведінки, що конкретно виявляється в наявності таких психологічних феноменів, як оцінка, розуміння й прийняття людиною навколишнього середовища і самої себе, їх будови, вимог, завдань тощо.

Р. Плутчик розрізняє універсальні проблеми адаптації, що породжують  екзистенційну кризу. Перебіг процесу адаптації залежить від багатьох чинників. Зокрема, Т. Г. Стефаненко, Н. С. Фрейнкман-Хрустальова виокремлюють індивідуальні та групові чинники, що впливають на процес етно-культурної адаптації особистості. До індивідуальних дослідники відносять демографічні та особистісні характеристики людини. Від останніх істотно залежить успішність її адаптації, протилежністю якої стає розвиток дезадаптивного синдрому особистості. Так, О.А. Ткаченко виділяє синдром соціально-психологічної дезадаптації, притаманний безробітним; його компонентами є невдоволеність життям, невпевненість у собі, зниження рівня соціальної мотивації та активності, зникнення базових життєвих цілей та цінностей, зміни самооцінки та рівня соціальної адаптивності. Проте до таких негативних наслідків безробіття призводить не усіх звільнених з роботи. На думку В. П. Хомутової, вирішальне значення має поєднання факторів середовища, ситуації та особистості, що спричиняють особистісну кризу  людини в разі втрати роботи. Досліджуючи розлади адаптації, що виникають на тлі безробіття, Л. Б.Шнейдер виділяє дві групи симптомів: 1) загального афекту, що репрезентується знижненням самооцінки, задоволеності життям, депресивними проявами; 2) негативного афекту, неспокою, аномії, стомлюваності, афектів гніву та розпачу. О.В.  Гичев виокремлює групу адаптаційних розладів у безробітних, що об’єднує більшість усіх досліджуваних випадків психопатологічної симптоматики.

Отже, сучасне трансформаційне суспільство сприяє підвищенню варіативності адаптивних механізмів людини, соціальні перетворення призводять до поширення міграційних процесів, безробіття та водночас створюють умови для кар’єрного зростання людей, їх перенавчання, освіти протягом усього життя. Така варіативність соціальної складової людського життя створює вимоги до підвищення суб’єктної активності особистості, зокрема, процесу самоперетворення її життєвої стратегії. В певному розумінні самоперетворення є ситуацією вчинкової активності особистості як її соціально відповідальної діяльності, оберненої на себе як людину, що, відповідно, має вплив і на розвиток соціальних груп, суспільства в цілому з позиції вчинкового підходу (В. А. Роменець). На жаль, в сучасних українських та зарубіжних дослідженнях психологічному вивченню чинників, механізмів, та особливостей перебігу зміни життєвих стратегій особистості як акту її вчинкової активності не приділяється достатньої уваги.

У другому розділі -  «Концепція формування та трансформації життєвої стратегії особистості» - наголошується, що саме ситуативна складова як реалізація об’єктивних та суб’єктивних чинників буття людини визначає реальну успішність життєдіяльності особистості. Ситуації, за яких виникає явище тимчасової дезадаптації, можна поділити на чотири основних типи:

1) зменшення ресурсів оточуючого середовища, що призводить до тимчасового  незадоволення будь-якої з базових потреб індивіда (звільнення з роботи, розлучення, переїзд і втрата звичного кола спілкування тощо);

2) зменшення ресурсів індивіда (захворювання, вікові зміни, явища емоційного та професійного вигорання);

3) зростання вимог навколишнього середовища (створення власної сім’ї, народження дитини, перехід на більш відповідальну посаду);

4) зростання вимог індивіда (прагнення нового сімейного, професійного, кар’єрного статусу).