Замовити дисертацію СОЦІАЛЬНЕ СПРИЙНЯТТЯ ІНШОГО У ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ :

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено мету та основні завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні й емпіричні засади, показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми й характер її апробації.

У розділі 1 «Соціальне сприйняття як соціокультурний феномен» обґрунтовані теоретико-методологічні засади соціологічної концепції соціального сприйняття, визначені основні поняття соціологічного дослідження соціального сприйняття та його об’єктивацій, а також аргументовані принципи емпіричного дослідження феномену.

У підрозділі 1.1 «Соціальне сприйняття як соціальна взаємодія» аргументовано, що феномен соціального сприйняття артикульований різними соціальними науками як важливий елемент соціальної взаємодії у суспільстві та її значущій чинник.

На підставі теоретичного аналізу робіт з філософії, психології, соціальної психології, соціології знання, когнітивної науки доведено, що соціальне сприйняття є динамічною ланкою соціальної взаємодії, яка не є механічним відбитком структури позицій, але гомологічна їй та активно впливає на соціальний простір, структурна неоднорідність якого є підґрунтям множинності наявних у суспільстві способів соціального сприйняття.

Показано, що соціальна психологія, яка наслідує з психології положення про активність, кумулятивність, конструктивність сприйняття як ланки когнітивної діяльності, пристосування до оточення, обробки інформації, вводить поняття соціального сприйняття для фіксації явищ впливу соціальних факторів на психофізіологічні процеси. Конструктивістська соціологія знання звертається до діючих категорій сприйняття (типізації), які концентрують інформацію про характерні риси соціальних об’єктів (людей, предметів, ситуацій). Когнітивна наука доводить, що організація соціального сприйняття за допомогою категорій та схем забезпечує прозорість та передбачуваніть навколишнього світу, необхідних для успішної взаємодії. Підкреслюється, що сприйняття не є копіюванням дійсності, але результатом взаємодії зовнішнього середовища та когнітивних процесів на основі попередньо засвоєного знання. Конструктивістський структуралізм розкриває сприйняття як процес соціального простору та акцентує символічну владу категорій сприйняття соціальної реальності. Схеми та категорії сприйняття гомологічні габітусу та структурі капіталів соціальної позиції; будучи не повністю усвідомленими, схеми сприйняття «залишають сліди» у людській діяльності та її продуктах, об’єктивуючи та підтримуючи соціальну позицію агента.

У підрозділі 1.2 «Соціальне сприйняття та культура» представлений аналіз підходів природничо-наукової та гуманітарної методологій дослідження культурної обумовленості та опосередкованості соціального сприйняття на прикладі досліджень традиційних неєвропейських суспільств в рамках крос-культурної психології та культурної антропології.

Продемонстровано, що експериментальні психологічні дослідження, які у пошуках загальних закономірностей переводять зміст внутрішнього досвіду індивіда у формальні абстракції його окремих характеристик, довели істотне значення культурних відмінностей для пояснення особливостей перцептивної діяльності. Діючи разом із чинниками природно-географічного середовища, культура зберігає, розвиває і вдосконалює життєво необхідні для індивіда і групи перцептивні здібності, пов’язуючи таким чином їх з унікальними особливостями навколишнього середовища. Відмінності у сприйнятті всередині спільноти пов’язані з характером сімейної соціалізації, досвідом шкільної освіти, грамотністю, а також із способом життя (сільський, урбанізований). Диспозиційна і ситуаційна атрибуції соціального сприйняття використовуються в залежності від характеру культурного контексту (переважно індивідуалістського чи колективістського) та типу соціальної структури (горизонтальної чи вертикальної). Складні перцептивні реакції актуалізують семіотичний аспект культурних чинників (значення, символи і коди) та об’єктивуються у поведінці, тобто сприйняття людьми себе та інших у соціальному світі організовується культурою як загальноприйнятою системою значень.

Антропологічне спостереження з характерними йому незавершеністю, контекстуальністю, увагою до унікальності об’єкту розкриває відмінності культур та символічну опосередкованість досвіду. Висновки антропологів щодо культурних відмінностей сприйняття простору, кольору та особи артикулюються в роботі як аргумент проти натуралізації сприйняття, позитивістського ототожнення сприйняття з копіюванням дійсності в її природничо-науковому відображенні.

Культурно специфічними є такі аспекти просторового сприйняття, як акценти просторових відносин і атрибутів речей, просторові концепти та набори референтних пунктів просторової орієнтації. Антропологічні інтерпретації сприйняття кольору виборюють місце поруч із фізичними та психофізіологічними поясненнями цього процесу та акцентують характер культурних категорій кольору як кодів певних відносин: контрасту, доповнення, сполучуваності. В аргументації культурної обумовленості та опосередкованості соціального сприйняття особи визначальним стає доступ до відмінних культур та традицій спостерігача, бо всередині культурних кордонів суспільство сприяє натуралізації сприйняття. Соціальне сприйняття, як доведено, - це органічна частина соціокультурної взаємодії, інтегрована разом із культурними моделями соціальної структури й часу у соціокультурний простір, а культурний апарат соціального сприйняття (категорії і символи) вписаний у комунікацію індивідів та груп і конституює рамки їхньої взаємодії в суспільстві.

У підрозділі 1.3 «Соціальне сприйняття в перспективі соціокультурного підходу» проаналізований дискурс множинності засобів мислення та аргументовано соціокультурне тлумачення соціального сприйняття, визначені основні категорії, необхідні для подальшого дослідження цього феномену.

Як доведено з порівняльного аналізу ідей соціології знання К. Мангейма та П. Бурдьє, множинність соціальних груп та нетотожність групових ситуацій взаємодії обумовлюють множинність способів мислення, які формуються досвідом групи й успадковуються індивідом. Множинність унаочнюється в умовах кризи та руйнування монополії панівного типу мислення (релігійного світогляду), коли різні способи мислення стають доступними одній свідомості, визнаючись адекватними локальній групі чи ситуації. Дискурс множинності використовує поняття «сприйняття» у значенні ситуативно обумовленого знання, семантичного еквіваленту розпізнавання, бачення, уваги, оцінки, а також використовує форму множини («різні сприйняття») для опису та пояснення неоднорідності способів мислення в суспільстві.

На підставі аналізу робіт з когнітивної соціології та інформаційної антропології визначено сутність розуміння соціального сприйняття, а саме: людина сприймає світ не об’єктивно, а за допомогою послідовних припущень соціалізованого мислення; група з її специфічними позицією та досвідом надає індивідові особливий «тунель бачення» та підказує «відповіді на запитання». Сучасні соціокультурні зміни деактуалізують такі соціально-історичні типи соціального сприйняття, як асоціативне метафоричне мислення традиційних суспільств та лінійне мислення індустріальної доби. Пришвидшення життя в його інформаційному, технологічному та побутовому вимірах, збільшення потоку інформації, вертикальне нашарування знань та їхня фрагментація підвищують значущість індивідуального менеджменту сприйняття, зокрема навичок фільтрації інформації.

Обґрунтований перехід від соціоструктурної до соціокультурної трактовки множинності засобів соціального сприйняття на підставі інтеграції

положень соціокультурної тріади (П. Сорокін), інтерпретативної теорії культури (К. Гірц), культурно-аналітичної традиції в соціології (Л. Іонін), культурних досліджень (С. Холл), культурної соціології (Дж. Александер). Опорними концептами на цьому шляху стали культурне несвідоме як невисловлений контекст культури, культури як множинності неуніфікованих та конфліктуючих способів проживання, репрезентативна культура як джерело та сукупність поширених у певному суспільстві значень та цінностей, культурна форма як сукупність історично мінливих правил сприйняття, судження та поведінки певної соціальної спільноти.

Продемонстровано евристичний потенціал застосування концепту культурної форми для аналізу соціального сприйняття. Зокрема, доведено, що параметри способу сприйняття маніфестують суб’єкта сприйняття як носія певних культурних форм; елементи культурної форми є об’єктами сприйняття, доступними в її рамках; взаємозалежність внутрішніх та зовнішніх елементів культурної форми відбивається на стосунках символічних ресурсів сприйняття та його об’єктивацій; у сприйнятті суб’єктом самого себе та інших людей культурна форма виступає джерелом значень, надаючи індивідові і його спостерігачам номенклатуру ідентичностей; культурна форма для свого носія не розрізняється з його реальністю, вибудовує межі сприйняття та його імовірні конфігурації й траєкторії.

Проведений теоретичний аналіз дозволив сформулювати дефініції центральних понять соціологічного вивчення соціального сприйняття як соціокультурного феномену. Соціальне сприйняття визначається як специфічний стан соціокультурного простору, форма «роботи» культури суспільства, що розгортається в застосуванні в повсякденній життєдіяльності соціально підтримуваних, сконструйованих в історичній перспективі взаємодії соціокультурних чинників категорій та символів. Соціальне сприйняття є соціокультурним феноменом, що розкривається у взаємозв’язку та взаємообумовленості індивідуальної дії сприйняття, соціальної практики сприйняття, що підтримується й забезпечується певними інституційними засобами суспільства, та культурних категорій та символів. Співвіднесеність індивідуального, соціального та культурного аспектів соціального сприйняття створюють певну цілісність, яка виявляє себе у відповідних ситуаціях та об’єктиваціях соціального сприйняття.

Поняття «ситуація соціального сприйняття» визначається як унікальна констеляція його обставин, для якої характерною є певна завершеність, цілісність, яка фіксується на різних рівнях соціального: як окрема подія міжіндивідуальної взаємодії, як комплекс сталих умов соціального сприйняття, що відповідають певному соціально-історичному контексту, а також як поєднання соціокультурних контекстів, що зумовлюють особистісні риси соціального сприйняття конкретної персони чи спільноти. Ситуація соціального сприйняття актуалізує відповідні категорії

та символи доступного індивіду соціокультурного простору та присутні в його об’єктиваціях.

Об’єктивації соціального сприйняття визначаються як різноманітні культурні продукти (спонтанні висловлювання, фольклор, мистецькі твори, ідеології, наукові теорії тощо), що унаочнюють способи соціального сприйняття значущих соціокультурних об’єктів (людей, видів діяльності, речей, явищ, подій тощо) в їхній соціально-історичній конкретиці. Аналіз об’єктивацій соціального сприйняття відкриває доступ до світу дійсних та діючих значень та цінностей індивіда чи спільноти в конкретних ситуаціях та контекстах їхньої діяльності та існування.

У підрозділі 1.4 «Принципи емпіричного дослідження соціального сприйняття як соціокультурного феномену» визначені критерії вибору пояснювальних моделей, набір відповідних методів дослідження, характер використаних емпіричних даних і стратегії їхнього аналізу.

Обґрунтовано, що багатомірність феномену соціального сприйняття має відображатися у процедурах його вимірювання та вимагає комбінування декількох моделей теоретичного пояснення (в категоріях І. Дев’ятко). Так, інтерпретативістська модель використовується в аналізі об’єктивацій соціального сприйняття в творах літератури, кінематографа та у відповідях на питання соціологічних опитувань, структуралістська - у виявленні культурних значень, які обумовлюю соціальне сприйняття, функціональна - в обґрунтуванні ролі соціального сприйняття у відтворенні соціокультурного простору.

Розмаїтість об’єктивацій соціального сприйняття вимагає звернення до неоднорідних емпіричних даних. У роботі застосовані дані масових опитувань для виявлення відносної значущості символів як категорій соціального сприйняття, культурні продукти – для аналізу релевантних значень соціально-історичного контексту. Принцип контекстуальності зумовив орієнтацію стратегії аналізу даних на опис та інтерпретацію, причому опис поєднує семантичні та наукові пояснення в режимі «подвійної герменевтики».

Виходячи із принципів соціокультурного підходу, а саме - ситуативності та переваги партикулярних зв’язків перед універсальними закономірностями, обґрунтовано застосування методу «case studies». Предметні межі аналізованих випадків визначалися перетином тематичних полів Іншого та полікультурного суспільства, процесів легітимації української культури та пострадянських трансформацій, а також намаганням репрезентувати опозиції «традиційне-сучасне», «жіноче-чоловіче», «дитинство-дорослість», «життя-смерть».

У розділі 2 «Інший у соціокультурній перспективі соціального сприйняття» на підставі соціокультурної інтерпретації соціального сприйняття обґрунтовано концептуальні засади дослідження соціального сприйняття Іншого.

У підрозділі 2.1 «Конституювальна інстанція Іншого в соціальному сприйнятті» обґрунтовано розуміння соціального сприйняття як соціальної дії та роль Іншого як конституювальної інстанції соціального сприйняття. Таке осягнення за допомогою інтерпретації дозволяє завадити натуралізації соціального сприйняття, нехтуванню його соціокультурною обумовленістю та історичністю.

На підставі теоретичного аналізу встановлено, що соціальна дія може бути як зовнішньою, так і внутрішньою, знаходиться на межі усвідомленого та звичного, а її раціональність є актуальною, нормативною чи ціннісною. Це дозволило аргументувати, що соціальне сприйняття з його переважно внутрішнім характером, спонтанністю та позарефлексивністю є соціальною дією, раціональність якої стає більш наочною в рухливому та візуалізованому сучасному світі. Конституювальна інстанція Іншого, який формує соціальну частину «Я» індивіда, узагальнює та репрезентує настанови спільноти, залишаючись у єдності трьох іпостасей (емпіричний, когнітивний та нормативний Інший), характеризує соціальне сприйняття як соціальну дію.

Аргументовано, що соціальне сприйняття є близьким до традиційного та нормативного типів соціальної дії, тому конституювальна інстанція Іншого в ньому може бути унаочнена шляхом реконструкції процесу інституціоналізації відповідних культурних категорій сприйняття. Емпірична апробація цих положень реалізована на матеріалі виокремлення феномену дитинства в процесі цивілізації. Показано, що шляхом нормування відповідної дитині соціальної інформації створюється спосіб її соціального сприйняття, а макросоціальними аспектами цього процесу стає інституціоналізація виховання та освіти.

У підрозділі 2.2 «Соціальне сприйняття Іншого як проблема сучасного суспільства» узагальнені основні засоби концептуалізації Іншого в соціальних науках, що дозволило сформувати перспективу соціологічного дослідження соціального сприйняття Іншого в полікультурному суспільстві.

На підставі теоретичного аналізу доведено, що дискримінаційні дії та насилля щодо Іншого у суспільстві пов’язані зі способом соціального сприйняття Іншого як небезпечно чужого чи ворога. Інший відволікає, спричиняє клопіт, турбує, викликає дискомфорт, лякає тоді, коли сприймається за логікою Г. Гегеля, а саме – визнаючи встановлення влади над Іншим безпосереднім мотивом міжособистісних відносин. Однак «поки я намагаюся поневолити Іншого, Інший намагається поневолити мене…» (Ж.-П. Сартр), тому білі бояться бути поневоленими чорними, колонізатори – колонізованими, аборигени – мігрантами, чоловіки – жінками, дорослі – дітьми тощо. Покинути це коло можна, тільки змінивши спосіб сприйняття Іншого. Цей висновок зроблений на підставі аналізу положень про комунікативне існування та буття для Іншого, узагальненого та значущого Іншого, соціальний зв’язок пізнання та домінування, дискримінації та пригнічення Іншого, відчуження, «знижувальну» адаптацію, стигматизацію

Іншого, толерантність, капітал розмаїтості в концепціях. Ці узагальнення здійснені на підставі аналізу робіт П. Бергера та Т. Лукмана, В. Бурлачука, Г. Гадамера, Н. Гончаренко, І. Гофмана, Я. Грицака, Л. Гудкова, Б. Дубіна, C. Кіркегора, Ю. Левади, Е. Левінаса, К. Маркса, Дж. Міда, Д. Міллера, Ф. Ніцше, А. Олденквіста, Т. Парсонса, М. Роснера, Б. Рубла, Ж.-Ж. Руссо, Ж.-П. Сартра, М. Фуко, М. Хайдеггера, К. Шмідта, Н. Яковенко. Показано, що, шукаючи вирішення проблеми, сучасна соціальна наука активно переосмислює свої витоки, апропріює новітні ідеї філософії та гуманітарних дисциплін, актуалізує ідеологічні та етичні дискурси, долає культурні кордони. Акцентовано, що спосіб сприйняття Іншого залежить від діалогічного за своєю природою характеру зв’язку «Я» з генералізованим Іншим; запобігти пригнічувальному сприйняттю Іншого здатен міжкультурний діалог завдяки поєднанню прагматичних та екзістенційних мотивів; специфічним ресурсом розвитку стають позаєвропейські способи артикуляції інакшості, а також ідеї етичного (на відміну від нормативного, когнітивного чи емпіричного) прочитання Іншого.

Проаналізовано теоретичні положення, емпірично апробовані в дослідженні процесів іншування, тобто конструювання пригнічуваного Іншого через сприйняття відмінностей як моралізованих опозицій та вибудовування негативної перспективи взаємодії з ним. Показано, що критеріями іншування можуть виступати будь-які розрізнення соціокультурного, соціоструктурного, просторового чи часового характеру, «традиційні» чи інспіровані актуальними соціально-політичними та економічними процесами. Серед останніх досліджені актуальні в українському суспільстві 2000-х років процеси іншування стосовно багатства та по відношенню до минулого.

На підставі аналізу емпіричних даних (2000 р.) представлений феномен «відмови від багатства» як спосіб соціального сприйняття, що виключає будь-яке втілення категорії «багатство» та провокує самоіншування в ситуації публічного обговорення теми багатства. Вивчення невідповідей на питання соціологічного опитування на основі теоретичного аналізу робіт Г. Батигіна, П. Бурдьє, І. Дев’ятко, Д. Рогозіна, В. Ядова та емпіричних даних дозволило проінтерпретувати соціальну позицію «відмови від багатства», а соціологічне опитування обґрунтувати як специфічну ситуацію соціального сприйняття.

Аргументовано, що ставлення до минулого стало в середині першого десятиліття 2000-их років специфічним критерієм іншування всередині українського суспільства, радикалізуючи існуючі регіональні, культурно-історичні, мовні, соціально-економічні та інші розрізнення. Реінтерпретація в концептуально-тематичному контексті соціального сприйняття ідей Т. Адорно, Я. Ассмана, О. Даниленко, Б. Дубіна, А. Кустарьова, Д. Лоуєнталя, С. Макеєва, О. Міхеєвої, И. Савельєвої й А. Полєтаєва, В. Середи, П. Нора, А. Портнова, П. Рікера, М. Хальбвакса, М. Ямпольського дозволила виокремити практики використання минулого та визначити їхній

сукупний вплив на уявлення українських студентів. Як показав аналіз емпіричних даних дослідження 2005-2007 років, оцінюючи історичні постаті, студенти продемонстрували переважне захоплення фігурами української історії на відміну від її радянської версії, посилення цієї тенденції у регіональному розподілі відповідей, різницю культурних компетенцій жінок та чоловіків щодо актуальних оцінок, а також лідирування в позитивних оцінках Богдана Хмельницького, фігура якого поєднує візуалізовані етнічні риси та розповсюдженість його зображень.

У підрозділі 2.3 «Інший як об’єкт соціального сприйняття» запропоновано поняття «соціокультурна номенклатура Іншого», яке концептуально забезпечує охоплення соціально-історичної та соціокультурної варіативності Іншого як об’єкта соціального сприйняття, розкрито соціокультурне прочитання категорій «свій», «чужий» та «ворог».

Визначено, що соціокультурна номенклатура Іншого є гнучкою, неієрархізованою структурою, яка складається відповідно умовам конкретних контекстів часу та простору. Відповідно принципам соціокультурної тріади, кожна з позицій соціокультурної номенклатури Іншого концептуалізована у єдності її когнітивного, нормативного та діяльнісного аспектів, тобто як втілення певних значень, цінностей та норм поведінки. Принциповим положенням щодо складання елементів соціокультурної номенклатури Іншого є інтеграція наукових концептів, емпіричних узагальнень повсякденного життя та мистецьких образів, що дозволяє академічному поглядові в своїх параметрах наблизитися до багатомірності соціокультурного простору.

Запропонований аналіз академічних варіантів номенклатур Іншого, серед яких: філософсько-історична концепція чужості Ю. Кристевої, яка розкриває давньогрецькі джерела політичних та культурних критеріїв інакшості в Європі; концепція Ц. Тодорова, який аргументує геноцид американських індіанців з боку європейських завойовників як справжній початок модерного світу; запропонована Л. Гудковим класифікація фігур Іншого відповідно репрезентованій ними дистанції від ціннісно-нормативного центру спільноти. Як показав аналіз досліджень мистецьких репрезентацій Іншого (Б. Коєн, К. Робертс, М. Фезерстоун, П. Мельцер), за допомогою художнього наративу формуються культурні контури західної цивілізації, створюється міф про чужинця та актуалізуються відповідні художні жанри.

Емпірична апробація положень щодо соціально-історичної специфіки соціокультурної номенклатури Іншого представлена в аналізі фігур Іншого всередині культурних кордонів – мистецьких репрезентацій жінки та героя. Показано, що множинність номінацій жіночих ідентичностей у чоловічому сприйнятті (на прикладі поезії Б. Окуджави) формується у співставленні із об’єктами навколишнього світу, чудовиськами, богами, а номінації соціальних ролей жінки оцінюються відповідно здатності до самозречення заради збереження зв’язку із чоловіком та вірності йому. У розгляді героя як

специфічного Іншого всередині культурних кордонів (на прикладі фільмів «Зимова вишня 3» (Росія, 1995), «Бригада» (Росія, 2002), «Пітер FM» (Росія, 2006)) увага сконцентрована на здатності долати кордони як його суттєвій ознаці та негативній динаміці цієї здатності російських кіногероїв в умовах пострадянських соціальних трансформацій, коли героя спокушають кордоном, виштовхують за нього, а потім остаточно позбавляють спроможності його перетинати.

Чужий як категорія соціокультурної номенклатури Іншого демонструє опозицію до ціннісного культурного зразка, її застосування до індивідів чи груп пов’язано з різного роду негативними санкціями чи насиллям. Обґрунтована та представлена соціокультурна інтерпретація категорії «чужий» дозволяє розширити набір соціологічних пояснень нелегітимного насилля в умовах соціокультурної трансформації, які додають непередбачуваності рухливим та контекстуальним рамкам чужості.

Сполучення концептів чужості А. Шютца та культурного шоку Ф. Бока, забезпечило багатоаспектність визначення чужого як індивіда поза кордонами первинного культурного зразку, за його емоційним станом, поведінковими стратегіями та в перспективі повсякденного мислення. Стратегії подолання культурного шоку проінтерпретовані як специфічні ситуації соціального сприйняття, визначальною рисою яких є збереження чи зміна культурного зразку в основі повсякденного сприйняття. Вивчення асиміляційних стратегій чужого дозволило визначити умови та межі змін культурного зразку повсякденного сприйняття, аналізу практик збереження культурного зразку – форми взаємодії з інокультурним оточенням, прийнятний рівень толерантності, умови попередження антикультурних настроїв.

Як показано, такий підхід страждає на зверхність щодо безпосереднього учасника досліджуваних процесів, позбавляє його суб’єктності, а статичність та дискретність моделей зумовлює категоричність висновків та складність застосування такого аналізу в умовах полікультурного суспільства. Врівноважити акценти дозволив погляд зсередини інтеркультурних процесів, для чого був проінтерпретований філософсько-поетичний текст Ю. Кристевої. Показано, що інтеркультурний досвід впливає на структуру внутрішнього світу особистості, де різні культури маркують окремі області: «нова» культура є засобом актуального спілкування із світом, а «рідна» - інтроспекції; рефлексовані таким чином культури не підкоряють одна одну, а взаємодіють як сполучені посудини.

В умовах зростаючої соціокультурної гетерогенності суспільства особливу небезпеку несе поширення такої категорії соціального сприйняття Іншого, як ворог. Обґрунтовано соціокультурне визначення категорії «ворог», яке на відміну від психологічних та біологічних пояснень, що ототожнюють ворожість з успадкованою від тварини інстинктивною агресивністю, акцентує її як засіб маркування кордонів між «своїми» та «чужими» та механізм консолідації «ми-групи». Соціальною функцією ворожості є символічна репрезентація цінностей спільноти, вираження сили віри, що унаочнюється в ситуаціях кризи ідентичності. В умовах розпаду традиційних структур примусу, виникнення масового суспільства та в процесі наздоганяючої модернізації категорія ворога актуалізується як механізм консолідації спільноти ззовні, актуалізує негативну ідентичність, знаходячи підтримку в зростанні ролі інститутів армії та поліції, які стають зразком для інших інституцій та своїми безпосередніми функціями поступаються на користь завдань контролю та нагляду.

Соціокультурна інтерпретація категорії ворога емпірично апробована у дослідженні відчуття ворожості в уявленнях українського студентства (2008-2009 рр.). Як доведено за результатами аналізу, ворожість до України не є атрибутивною характеристикою будь-якої соціальної групи всередині чи ззовні українського суспільства, образ ворога України для більшості студентів не є актуалізованим у категоріях національності, раси, геополітичних категоріях, але є реакцією на можливі прояви неповаги до української державності. Практично ніколи не відчувають ворожість по відношенню до себе з боку людей інших національностей 58 % опитаних; цей показник нижче серед чоловіків та не відрізняється у респондентів різних національностей. Натомість 13 % респондентів визнали в себе такі відчуття. 61 % опитаних відмовилися визнати ворогами сусідні країни, 46 % - країни Заходу. Єдиним критерієм, за яким більше половини респондентів (53 %) згодні визначати ворогів України, є невизнання української незалежності. Ворог як засіб зовнішньої консолідації суспільства не є широко поширеним в українському суспільстві, натомість найсильнішим символом загальноукраїнської цілісності є проголошення незалежності України.

У розділі 3 «Полікультурне суспільство як простір соціального сприйняття Іншого» обґрунтована інтерпретація полікультурного суспільства в контексті множинності соціокультурного простору, представлені особливості соціального сприйняття Іншого у полікультурному суспільстві, в тематико-концептуальних рамках сприйняття Іншого в полікультурному суспільстві проінтерпретовані культурно-символічні процеси в сучасній Україні.

Підрозділ 3.1 «Полікультурне суспільство в концептуальному контексті розуміння множинності соціокультурного простору» містить обґрунтування соціокультурної інтерпретації полікультурного суспільства.

Центральним положенням соціокультурної інтерпретації полікультурного суспільства є визнання невід’ємною характеристикою суспільства його культурної неоднорідності, яка є взаємообумовленою із множинністю позицій соціального простору, але прихованою за визнаною на рівні суспільства в цілому ієрархією культурних атрибутів національної держави. Полікультурне суспільство є певним наслідком процесів автономізації культури та збільшення ступеню наочного та визнаного культурного розмаїття, плюралізації культурних форм та легітимації їхньої

множинності. Аргументація соціокультурної трактовки полікультурного суспільства вибудована в режимі критичного аналізу існуючих концептів культурної неоднорідності.

Поняття ціннісного поля (Л. Сокурянська), визначене як м’яка, неупорядкована структура індивідуальної свідомості, результат духовного освоєння мінливого та рухливого суспільства у його глобальних та регіональних контекстах, акцентує мінливість, неузгодженість та суперечливість ціннісних орієнтирів суспільства пострадянських трансформацій. Але взірець цілісності та узгодженості, системності ціннісної свідомості залишає помітні сліди в характері пояснень та перспективі інтерпретацій, що знижує потенціал використання цього поняття для вивчення полікультурного суспільства.

Концепт субкультури залишається найуживанішим й активно розвивається в бік легітимації відмінностей, але визначення субкультури як культурно специфічних рис і атрибутів різних соціальних угрупувань у межах однієї цілісної культури соціуму сприяє відтворенню їхньої ієрархії. Збереженню ідеї домінантності «соціумної» культури замість її комунікативної значущості сприяє використання в описі різноманіття субкультур бінарних опозицій з їхньою оцінною інтенцією. Бракує субкультурному підходу й уваги до процесуального, мобільного, випадкового та прагматичного характеру сучасних культурних феноменів (Н. Костенко).

Поняття полістилістичної культури (Л. Іонін) ґрунтовано концептом стилю, що акцентує вільний вибір культурних форм для самовираження та наслідування та вводилося для аналізу процесу розпаду радянської моностилістичної культури. Однак, як доведено, відсутність у концепції позитивного визначення ситуації полікультурності призводить до відтворення цінності монокультурної домінації: множинність культурних форм не отримує легітимації, їхня ієрархізованість не елімінується, їхні відмінності інтерпретуються як сліди попередніх ієрархій, культурна неоднорідність суспільства інтерпретується як нерівність.

Аргументовано, що виведення дескриптивних та аналітичних процедур за рамки бінарних опозицій потребує визнання цінності культурного розмаїття як такого. Культурна антропологія пов’язує її із затребуваністю ресурсів простору культурних ідентичностей задля взаємного стимулювання творчих потенцій близьких та віддалених культур (К. Гірц). В умовах, коли соціальні, національні та культурні кордони не співпадають, неможливо визначити центр множини відмінностей й універсальні правила втрачають адекватність, головним викликом для полікультурного суспільства стає моральна асиметрія, зіткнення конфліктуючих відчуттів. Сучасна людина потребує вміння розуміти дещо абсолютно їй чуже, не намагаючись пом’якшити його посиланням на загальнолюдські цінності чи відкинути як несуттєве, в чому допомагає визнання цінності культурного розмаїття.

Важливим ресурсом розвитку полікультурного суспільства стає толерантність, яка в сучасних умовах означає здатність миритися із речами, які ми не схвалюємо та проявляти терпимість до людей, яких ми не любимо, особливо коли в нас є можливість диктувати їм свою волю (Ч. Кукатас). Як показано, толерантність є засобом ненасильницької взаємодії, коли відмінності між людьми неможливо елімінувати, люди не бажають відмовлятися від своїх переконань та не мають нав’язувати іншим своє бачення правильного, добропорядного, гідного. Підкреслено, що толерантність не пригнічує людську природу, а намагається із нею співпрацювати, але завадою поширенню цієї цінності стають соціальні практики заперечення відмінності, перш за все – практики влади, яка інтерпретує національну та політичну єдність як однаковість. Уявлення на кшталт «свобода небезпечна», «існує єдина істинна віра», «насилля щодо невірних виправдане» активізують спосіб сприйняття Іншого як ворога та виправдовують насилля щодо нього.

Підкреслено, що перспективи ненасильницького полікультурного суспільства потребують не тільки практичних навичок розуміння та толерантності, але й теоретичних засобів попередження заперечення відмінностей та виправдання насилля. Перспективними в цьому плані є теорії перетину расових, гендерних, класових на інших форм нерівностей, в тому числі проаналізована концепція матриці домінування (П. Колінз, Б. Сміт, Б. Хукс). Різні форми пригнічення взаємодіють в єдиній системі, кожна з соціальних груп протиставлена своєму Іншому, тварині й природі та отримує кількість привілеїв та покарань відповідно соціально-історичній системі домінації. Пригнічення як засіб соціального сприйняття Іншого є взаємообумовленим із матрицею домінування.

У підрозділі 3.2 «Полікультурне суспільство та проблематизація інакшості» зазначено, що соціальне сприйняття Іншого у полікультурному суспільстві тяжіє чи до дискримінувальних схем, відповідних вертикально ієрархізованому простору культурних форм, чи до толерантних, відповідних їхньому горизонтально орієнтованому простору. Останні розгортаються у полях легітимованих відмінностей, які розглянуті та проаналізовані з точки зору засобів соціального сприйняття, за допомогою яких ці поля відтворюються.

Обґрунтовано, що одним з найбільш легітимних ареалів множинності соціального сприйняття Іншого у соціокультурному просторі є сукупність професійних культурних форм, де толерантність до відмінностей об’єктивно пов’язана із неоднорідністю суспільних потреб людини. На прикладі детектива (сищика) розглянутий відповідний цій професійній діяльності специфічний спосіб соціального сприйняття. Він поєднує детальне знання повсякденного соціального життя, що разом із логікою мислення дозволяє розв’язувати інтелектуальну загадку злочину, зі свободою від моральних переконань, що забезпечує можливість підозрювати будь-кого. Оскільки детектив уособлює соціальний порядок та закон, що були порушені в

результаті злочину, його специфічним Іншим є злочинець, а специфічний спосіб сприйняття базується на категоріях недовіри та підозри, тобто тяжіє до способу соціального сприйняття чужого чи ворога. Зазначено, що незважаючи на функціональність детективного способу сприйняття для суспільства та соціального порядку, небезпека може бути спричинена його поширенням у рамках суспільства в цілому, бо спричиняє кризу довіри.

Продемонстровано, що культурні відмінності між суспільствами, віддаленими чи розділеними хоча б державними кордонами, також є легітимованими, бо перспектива взаємодії з носіями цих культур не усвідомлюється як реальна, а визнання відмінного способу життя не означає небезпеки національної держави. Продемонстровано, що навіть академічне мислення щодо віддалених неєвропейських культур (на основі аналізу роботи антрополога Д. Лі) підтримує консервативні принципи соціального сприйняття та інтерпретації, тобто натуралізацію етнічного, легітимізацію за допомогою традиції та «ґрунту», а порівняння із європейською культурою вкладаються в структуру бінарних опозицій (сучасне-традиційне, лінійне-циклічне тощо). Такий тип зацікавленості та соціального сприйняття можна назвати «толерантність на відстані», «телевізійна» толерантність: не впливаючи на етноцентризм та консерватизм у соціальному сприйнятті Іншого, така толерантність сприяє інформованості щодо інших соціокультурних світів.

Існують області суспільної взаємодії, де різноманітні способи соціального сприйняття, що з’являлися з часом, поступово співіснують відносно безпечно один для одного. Частіше вони є соціально розподіленими між стратами чи групами, тобто їхня множинність реалізується та спостерігається на рівні суспільства в цілому, натомість на рівні спільноти діють чіткі нормативні рамки сприйняття та дії. Це явище розглянуте на прикладі схем соціального сприйняття смерті. Спираючись на ідеї Ф. Ар’єса, Ж. Бодрійяра, увагу приділено історичній динаміці відповідних культурних категорій соціального сприйняття смерті та їх соціальному розподілу в сучасному інформатизованому суспільстві.

Процеси зміни схеми сприйняття певного соціально значущого об’єкту супроводжуються протистоянням, боротьбою, дискусією тощо в залежності від контексту та ситуації. Проаналізований варіант такого протистояння є дискусією стосовно зміни назви міста (м. Жданов Донецької області), яка відбувалася на сторінках місцевої газети наприкінці 1980-их років. Застосування методу класичного аналізу текстів дозволило проаналізувати структуру значень конкуруючих символів (Жданов та Маріуполь), соціокультурний характер аргументації та її стилістики, символічні стратегії учасників дискусії.

Підрозділ 3.3 «Полікультурна перспектива змін українського суспільства та легітимація української культури» присвячений розгляду окремих аспектів полікультурності українського суспільства в перспективі актуальних культурно-символічних процесів.

Аргументовано, що пізнавальна ситуація досліджень полікультурного характеру українського суспільства є специфічною у порівнянні із аналогічними процесами в Північній Америці та Європі, які були пов’язані із наочністю расових та гендерних відмінностей, ставали аспектом боротьби проти расової сегрегації та за права жінок. В українському суспільстві післявоєнні тенденції емансипації та демократизації приймали форму боротьби з культурною гегемонією (1960–1970 рр.) та за національну незалежність (1980–1990 рр.), а нині чинниками осмислення множинності соціокультурного простору стали етнічні та мовні, культурно-історичні та регіональні розрізнення. Визначальним для сучасного етапу є легітимація розрізнень як таких, подолання спричинених тоталітарним досвідом пріоритету колективу над індивідом, орієнтації на тотожність та маргіналізації відмінностей.

В силу суспільно-історичних обставин носієм цих змін є процес легітимації української культури як репрезентанта країни, держави та суспільства. Складний та суперечливий, він пріоритезує етнічне, територіальне, національне. Етнізуючи широке коло суспільних практик, наділяючи символи української культури як державні значними перевагами у символічній боротьбі, легітимація сприяє унаочненню існуючої неоднорідності українського соціокультурного простору. Центральним стає протиріччя легітимації української культури та визнання полікультурного характеру українського суспільства, а напруженішими його пунктами є: на рівні структурних елементів культури – культурні символи, на рівні конкуренції культурних форм – регіональні ідентичності, українська й російська культури.

Критично узагальнюючи дослідження регіональних ідентичностей, зорієнтовані на розрізнення «східної» та «західної» України (В. Середа, Н. Черниш, Я. Грицак, В. Сусак, О. Міхеєва, І. Кононов, Г. Коржов), акцентовано значущість розрізнення ідентифікації з регіоном («донеччанин», «львів’янин») та особливості респондентів певного регіону щодо наявності та інтенсивності ототожнення з конкретним ідентитетом (вік, стать, національність та ін.). Втрачаючи зв’язок з первісним контекстом дослідження ці два значення «сплавляються», утворюючи спрощену картину, та радикалізуються. Територіальні та етнічні ідентичності спрямовані на ототожнення із минулим та цінності спадкоємності, залишаючи поза увагою дослідників актуальні процеси соціокультурного життя суспільства, що також мають консолідуюче значення, в тому числі події та явища масової культури, спорту, туризму тощо.

Зорієнтоване на полікультурний контекст використання у динамічних сучасних практиках ідентифікації та належності соціокультурне розуміння символу (С. Аверинцев, П. Бурдьє, Л. Іонін, Ю. Лотман) застосовано в інтерпретації малого Державного Герба України. Зазначено, що подібна рефлексія затребувана процесами легітимації української культури та є її безпосереднім елементом, знаходячи відповіді на питання, чому саме цей

культурний об’єкт став Державними символом України, про що він говорить сучасним українцям, як репрезентує минуле народу, його цінності та уявлення. Серед значень, які аналізуються: тризуб як архаїчний символ, використання якого має означати давні витоки народу та країни; тризуб як давній символ державності, що має концентрувати увагу на стародавній традиції державності на цій території; тризуб як символ національного та державного відродження України.

Специфічним проявом полікультурності в сучасному українському суспільстві є взаємодія етнічних та громадянських значень символу «українець/українка». На підставі аналізу емпіричних даних дослідження українського студентства (2008-2009 рр.) доведено, що конкуренція етнічних та громадянських значень пов’язана з громадянської ідентифікації у її взаємообумовленості із процесами легітимації української культури. Серед громадянських значень символу «українець/українка» найбільшу підтримку має факт народження в Україні (75 %), українське громадянство (57 %) та проживання на території України (45 %). Серед етнокультурних значень найбільшу підтримку має етнічне коріння (68 %); 58 % опитаних вважають, що «українець/українка» – це ті, хто розмовляють українською мовою. Доведена певна перевага громадянських значень: 46 % опитаних визнають українцем громадянина будь-якої національності, 39 % вважають, що знання української мови українцем може поєднуватися із повсякденним спілкуванням іншими мовами. Констатуючи суперечливий характер досліджуваних процесів, значні регіональні розрізнення, підтримку етнічної ідентифікації з боку політичних та медіа-дискурсів, акцентовано, що ці переваги громадянських значень символів ідентичності визначають позитивні перспективи полікультурного суспільства в Україні.