ЕТНОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ЕКОБЕЗПЕЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Короткий зміст

Основний зміст ДИсертації

 У Вступі подано загальну характеристику дисертаційної роботи: актуальність теми, об’єкт і предмет дослідження, основну мету і завдання для її досягнення, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів їх апробацію та публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи в дослідженні етнокультурних чинників екобезпечного розвитку України» здійснюється огляд наукових праць, наводяться основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, розглядаються основні підходи до розкриття зв’язку етнокультурних чинників і екобезпечного розвитку України.

У підрозділі 1.1. «Екологічна безпека України: поняття, сутність, класифікація» аналізуються ступінь наукової розробленості теми та основні підходи до визначення екологічної безпеки.

Зазначається, що теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці видатних філософів, українознавців, природознавців. Так Є. Хлобистов досліджував екологічну безпеку у складі національної безпеки держави, А. Качинський надав визначення екологічної безпеки України, здійснив аналіз, прогноз, оцінку та державну політику. Українські вчені В. Ісаєнко, Г. Білявський досліджували екологічну безпеку, як основний чинник еколого-збалансованого розвитку України у ХХІ столітті. М. Дробноход досліджував стійкий екологічно безпечний розвиток в українському контексті та його пріоритети. М. Хилько, А. Толстоухов аналізували проблему екобезпечного розвитку та пошуки стратегем.

Окрему групу досліджень становлять праці присвячені проблемі екологічної культури. Так, В. Крисаченко досліджує своєрідність природокористування в Україні, розглядає формування відношення людини до природи в Україні через систему традицій, звичаїв, що складають основу «екологічної культури» народу. У дослідженнях сучасних українських і російських учених  (В. Барановського, Г. Бачинського, В. Данилова-Даниляна М. Кисельова, Е. Когая, В. Крисаченка) проводиться думка про розвиток екологічної свідомості у зв’язку з необхідністю пошуку можливостей гармонізації відносин суспільства і природи. В працях А. Береки, М. Грабовської, Ф. Канака, М. Кисельова репрезентовано питання екологічної антропології та етноекологічних особливостей українського суспільства. Г. Бачинський, Е. Когай, В. Крисаченко, Г. Марушевський приділяють увагу зміні ціннісних орієнтацій ставлення людини до природи. Питанням екологічної освіти присвячені праці філософів: О.Галєєва, Е.Гірусова, В. Липицького, М. Кисельова, В. Крисаченко, М. Курка, Г. Платонова, О. Салтовського.

Український мислитель Ю. Липа наголошує на унікальності зв’язку українців із своєю землею, генетичними й духовними предками, аналізує суспільно-правові і морально-етичні явища, які склалися на природному терені України протягом тисячоліть, проводить паралелі між державотворчою діяльністю українських правителів у минулому з реаліями сучасності. М. Грушевський здійснив історичний аналіз залежності розвитку української культури та ментальності від природного середовища. Д. Чижевський досліджував вплив природного середовища на ментальність українців. Є. Маланюк та С. Рудницький аналізували проблему впливу природного середо­вища на українську культуру та характерологію. О. Кульчицький запропонував «генетичне пояснення» української психіки і визначає, у першу чергу, географічне середовище, що впли­нуло на формування українського менталітету. І. Лисяк-Рудницький вважав, що саме «пограниччя» українсь­ких земель (їх розташування на межі заселеної країни і так званого «Дикого поля») стало формуючим українську ментальність факто­ром.

У підрозділі доведено, що сьогодні одним з найважливіших  аспектів національної безпеки є екологічна безпека, що являє собою сукупність певних властивостей навколишнього середовища та умов, що створюються зусиллями цілеспрямованої діяльності людини, за яких, з врахуванням економічних, соціальних факторів і науково-обґрунтованих припустимих навантажень на об’єкти біосфери, утримуються на мінімально можливому рівні ризику антропогенний вплив на навколишнє середовище і здійсненні в ньому негативні зміни, забезпечуються збереженням здоров’я людей та виключаються віддалені наслідки цього впливу для нинішнього та наступного поколінь.

Виділені та проаналізовані три рівня інтересів щодо екологічної безпе­ки: людини (право людини на повну екологічну безпеку в своїй дер­жаві повинно посісти в Україні чільне місце серед інших фундаментальних прав людини, що гарантуються Кон­ституцією), суспільства  (забезпечення екологічної безпеки –основний спосіб розв’язання екологічних проблем, що гарантує грома­дянам України розвиток і проживання в біосферосумісній формі) та держави (головними інте­ресами держави в сфері екологічної безпеки мають бути вироблення кон­цептуальних основ загальної стратегії в галузі навколишнього середовища і раціонального природокористування, а також дотримання їх на практиці для сталого економічного та соціального розвитку держави).

Виділяються фактори нестійкості екобезпечного розвитку України, що обмежують чи унеможливлюють реалізацію заходів для забезпечення гідного майбутнього нашої держави.

У підрозділі 1.2. «Специфіка екобезпечного розвитку та його принципи»   з’ясовано, що одним з пріоритетних засобів порятунку України від екологічної загрози є досягнення сталого (екобезпечного) розвитку на планеті, який сприятиме забезпеченню успішної реалізації  екологічних, економічних, соціальних та гуманітарних реформ.

Наголошується, що у політико-правовому вимірі для досягнення екобезпечного розвитку людства унікальне значення мав всепланетний самміт керівників практично усіх країн світу в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992 р. Мова йде про Конвенцію ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка власне кажучи і проголосила ідею сталого розвитку –  збереження навколишнього природного середовища і прогресуючого мирного поступу світової цивілізації. Екобезпечний розвиток є головною компонентою концепції сталого розвитку як здатність людства турбуватися про природне довкілля і усувати (принаймні, мінімізувати) загрози для існування природних систем і самої людини з боку створених людиною предметів і технологій. Так було проголошено принципи нової політики щодо довкілля і суспільства на глобальному, регіональному, національному і локальному рівнях. Не маючи обов’язкового характеру для виконання ні політиками, ні законодавцями, Програма дій «Порядок денний на ХХІ століття», що була ухвалена в Ріо, стала стратегічним орієнтиром практично для всього міжнародного співтовариства в його намаганні забезпечити краще майбутнє для себе і для всього людства.

Подальший розвиток ідеї сталого розвитку отримали в Йоганнесбурзі (2002 р.). Ідеї Концепції екобезпечного розвитку стали важливою складовою національної політики і безпеки багатьох, передусім усіх розвинених країн світу. В Україні сьогодні, на жаль, так і не існує законодавчо затвердженої концепції переходу до сталого розвитку, яка б мала загальнодержавне значення мобілізуючого характеру. Ідеї сталого розвитку в основному набули поширення лише в наукових колах. Тому розгляд екологічної безпеки в сучасних реаліях, формування національної стратегії і врівноваженої політики вбачається актуальним науковим завданням.

У підрозділі 1.3 «Структурно-функціональна характеристика екологічної культури в загальній концепції екобезпечного розвитку» доведено, що досягнення екобезпечного розвитку в сучасних умовах може здійснюватись тільки в межах сформованості екологічної культури, що є цілепокладаючою діяльністю людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямованою на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів.  

Екологічна культура розглядається як специфічна сфера національного досвіду, що повчальний як у позитивному, так й у негативному вимірі: з одного боку, у минулі часи було вироблено блискучі зразки гармонійного природокористування та закріплено їх у структурі ментальності, обряд­ності, навіть релігійності українців; з іншого – через відомі причини, пов’язані з хижацьким ставленням до довкілля.

Проаналізувавши  праці   українських  дослідників   (М. Грушевського, М. Костомарова, І. Нечуй-Левицького, Д. Чижевського) встановлено три твердження щодо екологічної культури. По-перше, що «на­ша культура не завжди була лише «національною», її глибинний і більш широкий зміст визначався саме географічним положенням на­шої Батьківщини». По-друге, культура розглядається як форма адаптації нації до того природного та культурного простору, в межах яко­го вона виникає та розвивається. І, по-третє, географічне положення України описується як положення «між Сходом і Заходом».

Механізм реалізації здобутків та процесуальності екологічної культу­ри коріниться у способах та формах природокористування. У цьому акті поєднуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння природи і створення своєї власної реальності. Апробація тих чи інших механізмів природокористування постає як мірило життєспроможності певної соціальної спільноти (популяції, етносу) чи людства у цілому.

Підсумовується, що сучасна екологічна ситуація в Україні є надзвичайно небезпечною, освіта в державі потребує негайних дій у напрямі докорінного ре­формування системи екологічної освіти в цілому. Ефективний розвиток екологічної культури може бути реалізований лише через цілісну освітньо-виховну систему на основі принципово нової, ніж це має місце сьогодні, цілісної еколого-освітньої мо­делі.

У підрозділі 1.4. «Етнокультурні чинники як дієвий механізм екобезпечного розвитку України» розкривається сутність основних етнокультурних чинників, що допомагають у боротьбі з руйнівними тенденціями довкілля.

Визначено, що такими етнокультурними чинниками є: 1) традиції землеробства, що дава­ло змогу здобувати не тільки хліб насущний, а й хліб духовний і певним чином впли­нуло на формування ментальності українського народу; 2) ландшафтотворення. Підкреслюється, що у психічному складі української спільноти фундаме­нтальні риси мислення та поведінки зумовлюються не довкіллям вза­галі, а такою його частиною, яка знаходиться в гармонії з людьми. Тобто, природа виступає підґрунтям соціо- та культуротворення спільноти. Це забезпечується систе­мою соціально осмислених дій, здійснюваних її представниками, що формуються під впливом етнічної ментальності, психології та тради­цій соціалізації, які, у свою чергу, опосередковано через культуру пов’язані з ландшафтом; 3) система етнічних символів, що несуть у собі ознаки тієї території, на якій проживає населення, та визначають риси, завдяки яким можна відрізнити населення саме цього краю від населення інших країв виступає етнокультурним чинником екобезпечного розвитку українського народу (наприклад, ставлення до хліба, землі, води, вогню, представників флори і фауни).

Наголошується, що на сьогодні, проблема оптимізації взаємодії суспільства з середовищем його існування є не стільки екологічною чи технічною проблемою, скільки духовною. Це викликає необхідність формування у кожної людини екологічного світогляду, який полягає не лише в любові та бережливому ставленні до матері-природи, а й у розумінні домінування природних благ над створеними людьми матеріальними благами у зведенні своїх потреб до розумної необхідності, що забезпечує повноцінне, здорове життя.

Основною метою другого розділу «Формування сучасної моделі екобезпечного розвитку України на грунті етнокультурної традиції” є розгляд негативного впливу технологічних процесів та можливостей подолання техногенних загроз.

У підрозділі 2.1. «Подолання техногенних загроз шляхом інституціоналізації етнокультурних чинників екобезпеки» стверджується, що людство ще не піднялося до рівня розумного ставлення до життя, його основ і майбутнього. Воно, як і раніше, багато в чому перебуває в полоні ілюзій стосовно технічного прогресу. Прогресуюча загроза життю і розуму потребує зміни моделі розвитку цивілізації, переосмислення багатьох її етнокультурних чинників, перебудови механізмів та структур і, насамперед, формування екобезпечного суспіль­ства. Людство повинно усвідомити те, що екологічний порятунок можливий лише шляхом реалізації стратегії екобезпечного розвитку. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни повинно бути головним пріоритетом державної політики.

Визначено, що ефективне вирішення проблеми подолання техногенних загроз в Україні нерозривно пов’язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей.  Екологічна політика повинна перетворитися в надійний засіб збереження прав майбутніх поколінь. Багато в чому це буде залежати від рівня еко­логічної культури і компетентності тих, хто перебуває біля керма влади. Загальні декларації мають поступатись місцем екологічно виваженій довгостроковій стратегічній політиці виживання людства. Саме тому екологічна політика має стати головним консолідуючим чинником суспільства.

Стратегічною метою політики екологічної безпеки України є: забезпечення такого соціального й економічного розвитку сус­пільства, під час якого зростає якість життя при ліквідації чи зменшенні негативного впливу на природу та створення сприятливого для здоров’я людини довкілля; дотримання законів розвитку біосфери, раціонального природокористування, біосферної рівноваги; збереження генетичного фонду, ландшафтного розмаїття, збалансованості процесів відтворення та використання відновлювальних природних ресурсів.

У підрозділі 2.2. «Ціннісні орієнтації ставлення українського народу до природи» проаналізовано цінності, моральні норми, принципи поведінки та нові етичні принципи, що постали перед громадянами України на початку ХХІ сторіччя.

Звертається увага на те, що екологічна криза є дзеркалом, у якому ми повинні побачити кризу нашої системи цінностей. Тому слід шукати більш потужні важелі впливу на свідомість людей щодо необхідності змін, ніж майже нейтральне «не нашкодь». «Етичний припис звертається лише до того, хто прагне його почути», тому потрібно активізувати нашу здатність «почути» нагальну необхідність вирішення кризи екологічної через подолання кризи духовної, кризи культурного освоєння світу.

Вирішення екологічної кризи в контексті нашої української культури трансформується у необхідність вирішення кризи духовної, а саме - віднайдення механізмів національної само-ідентифікації. Ми є нащадками потужної аграрної культури, яка залишила нам у спадок цілий ком­плекс «екоцінностей», серед яких чи не найвагомішою є любов до рідної землі, природи. Екологічна культура нашого народу звернена до двох світів: природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі і на виховання високих гуманістичних смисложиттєвих цінностей та орієнтирів у людському житті. За своєю суттю екологічна культура є своєрідним «кодексом поведінки», що лежить в основі екологічної діяльності.

У підрозділі 2.3. «Проблеми адаптації традиційного природокористування  у виробленні оптимальної моделі екобезпечного розвитку України» мова йде про те, що зміна характеру взаємовідносин у системі «суспільство-природа» повинна відбуватись в напрямку зняття критичних напружень як у самій системі, так і всередині суспільства, тому необхідно пригадати такі форми адаптації людини до умов її життя, які гарантують екобезпечний розвиток одночасно як їй самій, так і наступним поколінням.

У цьому контексті специфічним людським засобом адаптації людини у довкілля розглядається культура як смислопороджуючий, смислонесучий та смислопередаючий аспект людської діяль­ності та її результатів, що дозволяє людині жити в особливому життєвому світі, який розуміють інші люди, та здійснювати вчинки, зрозумілі для них.

Зазначається, що людський спосіб адаптації у довкіллі є осмисленим, творчим. Людина, змінюючись, сама активно впливає на еволюцію природного довкілля, інших біот. Саме тому ті чи інші терени сприяють специфічній адаптивній діяльності людини. Культура, вироблена в певному середовищі несе певний спосіб природовідповідності, що сприяє більш адекватній адаптованості того чи іншого етносу у довкілля.

У підрозділі 2.4. «Екологічна досконалість українського суспільства – шлях формування моделі екобезпечного розвитку» виділяються такі основні напрямки досконалості українського суспільства: вироблення мірила суспільних цінностей; якісний відбір тих, хто перебуває на службі у громади (орієнтація на кращих членів спільноти, достойних, відданих справі, аж до уславлення найавторитетнішого володаря), тобто, глибоке розуміння «досконалої людини»; збереження і покращення роду (нашому роду нема переводу); гар­монія з довкіллям.

З’ясовано, що Україна являє собою територіальну й етнонаціональну ціліс­ність як геополітична реальність не лише у зв’язку з наявністю на ній держави, але, перш за все, у зв’язку з цілісністю етносу та зайнятої ним території. Так, наприклад, особливості життя на Гуцульщині та Поліссі визначаються навколишнім довкіллям.

Виявлено, що люд­ство в сукупності етносів виробило й випробувало безліч ефективних за різних умов способів життя та форм природокористування, господарювання й виживання в природі, хоча сьогодні домінує тільки високорозвинена форма одного з них або принаймні високо інтегрована сукупність тільки небагатьох. Водночас в етно­культурах, які ще не пішли в небуття разом зі своїми носіями, і досі зберігаються сліди, залишки, фрагменти регулятивів природоко­ристування, яке було екологічно безпечне - заборони або обме­ження на полювання й риболовлю, вихваляння ощадливості й засудження марнотратства, регулювання сімейно-шлюбних відносин і чисельності громад, система категоричних заборон і всіляких застережень, які стримували загрозливу для усталеного способу життя та традиційних форм природокористування інноватику.