ЄВРОПЕЙСЬКІ МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ ГАЛИЧИНИ (кінець 1880-х рр.–1914 р.) :

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, теоретичне і практичне значення, визначені об’єкт і предмет, завдання і методи дисертації, хронологічні рамки та територіальні межі, з’ясовані наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі дисертації “Історіографія та джерельна база дослідження” визначено рівень наукової розробки теми та джерельну базу роботи.

У підрозділі 1.1 “Історіографія проблеми” проаналізовані та систематизовані основні історичні праці з досліджуваної проблеми. Історіографію з проблематики дисертаційної роботи можна умовно поділити на дві частини. По-перше, це праці, в яких досліджено історію суспільно-політичного життя українців Галичини та розвитку української громадської думки. Друга група наукових видань репрезентує історіографію міжнародних відносин зламу ХІХ–ХХ ст., окремі аспекти зовнішньої політики великих європейських держав, міжнародні конфлікти та локальні війни, відображення української проблематики у зовнішній політиці великих держав.

Історіографія суспільно-політичного життя і розвитку громадської думки українців Галичини започаткована працями його безпосередніх учасників. Першими дослідженнями, які з’явилися в австро-угорський період, були праці Івана Франка, який одним із перших здійснив періодизацію українського руху в Галичині та Осипа Маковея, який розглядав роль публіцистики у формуванні суспільної думки галицьких українців.

У міжвоєнний час були опубліковані дослідження Костя Левицького, Степана Томашівського, Миколи Андрусяка. Згадані роботи містять багато унікальної джерельної інформації про громадсько-політичне життя у Галичині. Наше дослідження було б неповним без використання, написаних у це же час, праць Романа Давного, Осипа Думіна, Е. Юревича-Кнігенецького, Луки Луціва, Василя Кучабського присвячених історії українських парамілітарних організацій і військових формувань напередодні та під час Першої світової війни, які аналізували історію підавстрійських українців у контексті тогочасної міжнародної ситуації у Європі.

У 1990–2000-х рр., в умовах нових політичних реалій, ціла низка істориків зайнялася дослідженнями різних аспектів українського національного руху. Важливе місце у вивченні історії Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. займають праці українських істориків Ярослава Грицака, Олени Аркуші, Мар’яна Мудрого, Олексія Сухого, Степана Макарчука, Олега Жерноклєєва, Юрія Михальського, Ігоря Чорновола, Василя Расевича, Остапа Середи.

Нові підходи до дослідження національного руху українців Галичини висвітлені у працях українських еміграційних істориків – Івана Лисяка-Рудницького та Івана-Павла Химки.

Значне місце у вивченні українського суспільно-політичного життя займають праці зарубіжних істориків. Це, зокрема, роботи польських дослідників Вільгельма Фельдмана та Леона Василевського, які з’явилися у період Австро-Угорщини та міжвоєнний час і акцентували увагу на різних політичних процесах у Галичині. У 1980-90-х рр. була опублікована низка праць польських істориків, зокрема Стефана Кінєвіча, Яна Грухали, Генрика Верещицького, які містять цікаві матеріали про австро-угорську зовнішню політику та її вплив на українське питання.

До другої групи публікацій належать дослідження, присвячені міжнародним відносинам, дипломатії, зовнішній політиці європейських держав на зламі ХІХ–ХХ ст. Це, передусім, опубліковані у різні періоди загальні праці Чарлза Петрі, Джона Артура Ренсома Марріотта, Алана Джона Персиваля Тейлора, Джорджа Мішона, Ф. Роя Бріджа, Іммануїла Гейсса, Мартіна Гілберта, Девіда Кайзера, Роберта Канна, Річарда Холла, Барбари Єлавіч, Юрія Писарєва і Владилена Виноградова з історії міжнародних відносин означуваного періоду, а також розвідки з історії дипломатії та зовнішньої політики окремих країн: Росії, Франції, Німеччини, Австро-Угорщини.

Важливе місце у цій групі досліджень займають публікації, які аналізують місце українського питання у зовнішній політиці великих європейських держав. До найпомітніших праць міжвоєнного та повоєнного періоду належать наукові роботи Степана Томашівського і Дмитра Дорошенка, які торкаються різних аспектів українського питання у зовнішньополітичних планах Німеччини.

У радянський період проблема ролі українського питання в європейській політиці знаходилася на маргінесі наукових досліджень з огляду на ідеологічну суперечність із пануючою системою. Однією з небагатьох робіт, що з’явилися у цей час, була праця Івана Кулінича про німецьку політику стосовно українських земель у другій половині ХІХ– на початку ХХ ст.

Із-поміж сучасних істориків помітний внесок у вивчення українського питання в політиці Німеччини та міжнародних відносинах займають праці Михайла Швагуляка, Ігоря Каменецького і Олексія Кураєва. Роман Сирота досліджує місце українського питання в політиці Великої Британії.

Різні аспекти українського питання у російсько-австрійських зовнішньополітичних планах і внутрішній політиці Росії докладно розглядаються у роботах австрійських авторів Арміна Міттера, Андреаса Каппелера та росіянина Алєксея Міллєра. Українське питання у політиці Великої Британії висвітлене у статті британського історика Девіда Сондерса.

Із наведеного історіографічного огляду випливає, що, незважаючи на доволі значний обсяг дослідницької праці, проблема відображення у громадсько-політичній думці Галичини системи міжнародних відносин, на ґрунті конфліктних протиріч якої стався вибух світової війни, та окреслення зовнішньополітичної орієнтації українського громадянства в умовах назріваючої воєнної катастрофи не отримала належного висвітлення в історичній літературі.

У підрозділі 1.2 “Джерельна основа дослідження” проаналізовані використані у дисертаційній роботі джерельні матеріали. Увесь комплекс досліджуваних документів і матеріалів, відповідно до джерелознавчих вимог, можна поділити на такі групи: 1) архівні документи; 2) опубліковані збірники документів і матеріалів; 3) щоденники, спогади; 4) періодика; 5) публіцистичні видання.

Значний фактичний матеріал, який стосується нашого дослідження зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові. Документи, представлені у особових фондах Осипа Назарука (ф. 359), Володимира Старосольського (ф. 360), Кирила Студинського (ф. 362), Володимира Левицького (ф. 363), Степана Томашівського (ф. 368), Юліана Романчука (ф. 382), Володимира Левинського (ф. 387), Володимира Шухевича (ф. 735) дають змогу виявити головні політичні дискусії того часу та виділити ключове коло проблем, яке формувало українську громадсько-політичну думку на зламі ХІХ–ХХ ст. та вивчити ставлення українських політиків до окремих явищ міждержавних відносин.

Цінними для дисертаційного дослідження є фонди громадських організацій і редакцій газет, зокрема, фонд редакції української газети “Діло” у Львові (ф. 779), фонд редакції журналу “Нові шляхи” (ф. 311). Багато різноманітної та важливої інформації міститься у фондах громадських організацій, зокрема, у фонді “Українського комітету” у Лондоні (ф. 769), фонді товариства “Сокіл” у Львові (ф. 312).

Суттєво доповнюють уявлення про характер українсько-австрійських взаємин документи з фонду Галицького намісництва (ф. 146).

Матеріали ф. 350 (Львівська дирекція поліції), що зберігаються у Державному архіві Львівської області, допомогли глибше дослідити український рух на зламі 80–90-х рр. ХІХ ст., прослідкувати зв’язки українських політиків з урядовими колами і ставлення Відня до окремих аспектів політичного життя у Галичині.

Певне уявлення про зовнішньополітичні орієнтації українців Галичини на зламі 1880-х–1890-х рр. містяться у нотатнику Олександра Барвінського в особистому фонді Барвінських (ф. 11) у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.

Важливі матеріали українських публіцистів, політиків і громадських діячів, що стосуються аналізу зовнішньої політики та міжнародних відносин, передусім Балканських воєн 1912–1913 рр. і міжнародної напруги напередодні Великої війни, локалізуються у ф. 298 (Архів Наукового товариства ім. Тараса Шевченка) Національної бібліотеки Республіки Польща (Варшава).

Об’ємну частину джерельної бази дослідження складає мемуаристика. Передусім, це спогади української суспільно-політичної еліти – Михайла Драгоманова, Євгена Олесницького, Олександра Барвінського, Олени Степанів, Богдана Поповича, Степана Шухевича, мемуари польських діячів Леона Василевського, Міхала Бобринського, а також пам’ятки мемуарної літератури відомих європейських політиків (Сєргея Сазонова, Джорджа Б’юкенена, Отто фон Бісмарка).

Найрепрезентативнішою та найбільшою за обсягом групою джерел є матеріали тогочасної української та закордонної преси різних суспільно-політичних напрямів. У дисертації використані матеріали часописів “Діло”, “Правда”, “Свобода”, “Станіславівський вісник”, “Руслан”, “Народ”, “Громадський голос”, “Відгуки”, “Шляхи”, “Молода Україна”, “Земля і воля”, “Зелізничник”, “Воля”, “Голос Підкарпаття”, “Літературно-науковий вісник”, “Вісті з Запорожа”, “Січові вісті”, “Слово”, “Галичанинъ”, “Прикарпатская Русь”, “Червоная Русь”, “Новый проломъ”, “Русское Слово”, “Русска правда”, “Русская рада”.

Для відтворення публічних дискусій того часу використані окремі статті з польських, австрійських, німецьких, британських періодичних видань, зокрема, таких як “Gazeta Narodowa”, “Słowo Polskie”, “Czas”, “Kurjer Lwowski”, “Dziennik Polski”, “Wiek Nowy”, “Gegenwart”, “Neue Freie Presse”, “Neue Wiener Tageblatt”, “The Times”.

Вагомою для оцінки ставлення українських середовищ різних політичних напрямків до тих чи інших зовнішньополітичних питань є публіцистика українських діячів Остапа Терлецького, Володимира Левицького, Михайла Лозинського, Миколи Ганкевича, Олександра Скорописа-Йолтуховського, Олександра Барвінського, Дмитра Донцова, Володимира Левинського, Степана Томашівського, Лонгина Цегельського, Іполіта Бочковського, Андрія Жука. Широке коло проблем, що стосуються політичного життя в Галичині і взаємовідносин українців з іншими націями, містять публіцистичні статті польських, російських, австрійських та німецьких політиків і публіцистів.

Наше дослідження було б неповним без використання значної кількості кореспонденції (листування Михайла Драгоманова з Київською Старою Громадою, Іваном Франком, Мелітоном Бучинським, Теофілем Окуневським та листування інших громадсько-політичних діячів), яка становить важливе джерело для вивчення української рецепції міжнародних відносин і політики великих держав від другої половини ХІХ ст. до початку ХХ ст.

Серед опублікованих джерел, які висвітлюють окремі суспільно-політичні питання, авторка використала збірники документів, що містять важливі матеріали про історію української суспільно-політичної думки і діяльність політичних партій у Галичині, а також Стенографічні матеріали засідань Галицького сейму, які дають змогу реконструювати характер публічних дискусій про різні аспекти суспільного і політичного життя у досліджуваний період.

Окремий джерельний блок становлять опубліковані збірники документів, які стосуються міжнародних відносин у Європі на зламі ХІХ–ХХ ст., зокрема, тексти міждержавних договорів, дипломатичних нот і декларацій, а також документи зовнішньополітичних відомств Росії, Німеччини й Австро-Угорщини.

Отже, різноманітні за ступенем документальної достовірності та історичної цінності архівні матеріали, опубліковані джерела, щоденники, листування, спогади сучасників, преса і публіцистика різних політичних напрямків сукупно доповнюють одне одного й у поєднанні з наявною, дотичною до порушеної тематики, науковою літературою дають змогу проаналізувати відображення міжнародних відносин в українській суспільно-політичній думці Галичини кінця 1880-х рр.–1914 р.

У другому розділі дисертації “Формування європейської системи союзів у зовнішньополітичних уявленнях української суспільності Галичини (кінець 80-х рр. ХІХст.–1907 р.)” розкриваються особливості українського бачення еволюції системи міждержавних відносин у Європі, формування двох блоків держав – Троїстого союзу й Антанти.

У підрозділі 2.1 “Сприймання в українському суспільстві Галичини союзницької політики Отто фон Бісмарка” розглянуто крізь призму українських спостережень і уявлень процес загострення російсько-німецьких і російсько-австрійських відносин, який викликала Болгарська криза другої половини 1880-х рр., а також реконструйована реакція українських середовищ на оприлюднення у лютому 1888 р. таємного німецько-австрійського договору 1879 р.

У кінці 80-х рр. ХІХ ст. увага європейської громадськості, політичних та урядових кіл зосереджувалася навколо відомостей, що надходили з Берліна. Вони зацікавили й українців Галичини, оскільки торкалися можливості актуалізації української справи. Приводом суспільного інтересу до міжнародних відносин стали помітні ознаки змін у зовнішньополітичній стратегії німецького канцлера Отто фон Бісмарка, які заповідали кардинальні зрушення у групуванні політичних сил у Європі.

Промова О. Бісмарка, виголошена 6 лютого 1888 року, викликала значне зацікавлення у цілій Європі й детально висвітлювалася українською галицькою пресою. Доповідь канцлера, приурочена до обговорення в Райхстазі проекту нового військового закону, складалася із детально продуманого огляду німецької зовнішньої політики та європейської ситуації. Виступ О. Бісмарка відбувався у період загострення німецько-російських та австрійсько-російських відносин у зв’язку з політичною кризою загальноєвропейського масштабу, викликаною виборами наслідника престолу у Болгарії. Ситуація на Балканах отримала резонанс, оскільки підважувала міжнародну рівновагу, закладену Берлінським конгресом 1878 р. і стала причиною появи поголосок про можливий спалах війни у Європі. У зв’язку з цими подіями значну увагу О. Бісмарк приділив політиці Берліна щодо Росії. З одного боку, канцлер намагався переконати слухачів у мирних намірах Німеччини. Однак нотки невдоволення звучали у тій частині промови, де О. Бісмарк згадав російську пресу, яка розгорнула антинімецьку кампанію. “Залізний канцлер” зазначив, що не забирає назад своїх попередніх слів про дружні відносини з Росією, проте вже не буде за будь-яку ціну домагатися російської дружби. Публікація договору й промова О. Бісмарка були свідченням складної дипломатичної комбінації канцлера: з одного боку, він підкреслив бажання зберегти мир із Росією й не підтримував ідеї превентивної війни проти неї, а, з іншого – здійснював тиск на Петербург.

Практично одночасно із знаковою промовою О. Бісмарка був оприлюднений таємний німецько-австрійський договір 1879 р., який заклав основу створення Троїстого союзу, а у часописі “Gegenwart” з’явилися публікації німецького філософа Едуарда Гартмана про поділ Росії за етнічним принципом і створення незалежних держав. У статтях Е. Гартмана була висунута теза про створення самостійного “Київського королівства” на від’єднаних від Росії українських етнічних територіях. Схожі міркування були висловлені у берлінському часописі “Post”. У різних українських середовищах поширювалася думка про причетність О. Бісмарка до появи цих розвідок.

У зв’язку зі згаданими подіями суспільно-політична думка галичан здійснила перші спроби аналізу зовнішньої політики європейських держав та розгляду української справи в умовах можливих перемін геополітичної ситуації.

Так, у середовищі народовців кристалізувалася ідея про можливість створення української держави. Наслідком цього стало налагодження зв’язків із політичними діячами Наддніпрянщини, зокрема, представниками Старої Громади. У пресі й приватно активно обговорювалася ідея виникнення незалежного “Київського королівства”. Ці плани, не будучи, однак, підкріплені конкретними діями німецької дипломатії, скоро припинили своє існування.

Спостерігаючи з не меншим зацікавленням за подіями на міжнародній арені, інші політичні сили прийшли до дещо відмінних висновків. Представники радикального табору, який у той час почав з’являтися на галицькій політичній арені, критикували зовнішньополітичні візії народовців, вважаючи їх утопічними, а політику німецького канцлера тільки способом дипломатичної маніпуляції. Не поділяли міркувань політиків-народоців і москвофіли. Вони стверджували, що зміни зовнішньополітичного курсу Берліна і погіршення німецько-російських відносин можуть тільки негативно вплинути на політичну ситуацію і становище населення у краї.

З іншого боку, можливий австрійсько-російський конфлікт стимулював зростання інтересу владних кіл Австро-Угорщини до українського питання, що у результаті привело до українсько-польського порозуміння, відомого під назвою “нова ера” (1890–1894 рр.). Промоторами порозуміння як і у випадку з ідеєю “Київського королівства” були народовці.

Таким чином, події кінця 1880-х рр. активізували в українських середовищах Галичини дискусії про нові зовнішньополітичні реалії та можливі ґрунтовні переміни у європейській міжнародній політиці.

У підрозділі 2.2 “Від французько-російського зближення до англійсько-російської угоди: українське бачення (1891–1907 рр.)” висвітлюється процес відображення формування біполярної системи держав в українській суспільно-політичній думці Галичини. Протягом останнього десятиліття ХІХ ст. український національний рух помітно еволюціонував і на зламі століть зазнав суттєвої трансформації. Поява нових політичних партій і концепцій національного руху, зокрема, еволюція від федеративної до самостійницької ідеї, мали безпосередній вплив на становлення й розвиток української суспільно-політичної думки. Ідейними натхненниками появи нової самостійницької течії були молоді радикали. Згодом ідею самостійності підхопили інші політичні партії Галичини, які виникли на зламі століть. Світоглядні зміни супроводжувалися помітною активізацією громадського життя. У Галичині функціонувала добре налагоджена різногалузева мережа народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напівпрофесійних. Завдяки пресі, вічам, виборчій агітації селянство, навіть із найвіддаленіших закутків, отримало можливість брати участь у політичному житті.

У першій половині 90-х рр. ХІХ ст. увага суспільності в Галичині була зосереджена навколо підписання російсько-французьких договорів. У той час Росія, незадоволена своїм становищем на міжнародній арені, почала шукати потенційних партнерів. Водночас, французькі дипломати теж були зацікавлені у появі нових союзників, які б допомогли Франції протистояти у її конфронтації з Німеччиною. Обидві держави у той час перебували у складних відносинах із Великою Британією, що теж підштовхнуло їх до взаємного порозуміння. У серпні 1892 р. між Росією та Францією була украдена воєнна конвенція, згодом ратифікована урядами обох країн.

Українські політичні середовища трактували появу нових союзів як реакцію на німецько-австрійсько-італійське порозуміння. Політичні оглядачі у пресі вказували на неоднозначність взаємовідносин між Францією і Росією, з огляду на їх відмінні суспільно-політичні устрої, проте відзначали, що вони могли мати далекосяжні політичні наслідки, утверджуючи конфронтацію у Європі. Народовці описували французько-російські відносини у негативних тонах. Натомість радикали на початковому етапі зближення сподівалися, що дипломатичний союз вплине на об’єднавчі процеси між робітництвом і селянством обох країн, які мали би сприяти позитивним соціально-економічним змінам у Росії. Проте з подальшим розгортанням подій вони розчарувалися у власних припущеннях. Представники москвофільського табору характеризували союз як превентивний спосіб для збереження миру у Європі, вважаючи, що він буде ефективним інструментом для збереження міждержавної рівноваги, захитаної після появи Троїстого союзу, оскільки стримуватиме німецьку експансію у Європі.

З утворенням Антанти 1904–1907 рр. українська суспільно-політична думка констатувала появу нової системи міжнародних відносин. Поява біполярних блоків актуалізувала українську проблему на міжнародному рівні, що стимулювало подальше зростання інтересу до зовнішніх подій у середовищі політичної і громадської еліти.

У періодиці детально висвітлювалися взаємовідносини між європейськими державами. За офіційною дипломатичною манерою висловлювання представники різних українських політичних партій намагалися передбачити справжні наміри європейських монархів і дипломатів. Публіцисти висували власні припущення щодо розстановки політичних сил у Європі, правильно передбачаючи важливість укладення французько-англійського й англійсько-російського договорів для формування нового міждержавного устрою.

З огляду на радикальні перетворення у міжнародній політиці українці намагалися спрогнозувати її можливий вплив на українське питання. У цей період перспективи українського руху пов’язувалися з надіями на те, що міжнародні потрясіння можуть спричинити докорінне внутрішнє реформування Російської імперії, яке позитивно вплине на загальний стан українського руху в Наддніпрянській Україні, а також стимулюватиме трансформації у Австро-Угорській імперії. Тому галицькі українці виявляли значний інтерес до російсько-японської війни 1904–1905 рр., яка позиціонувалася на шпальтах націонал-демократичної і радикальної преси як один із вирішальних чинників, який спричинить початок революційних змін у Російській імперії. Ці політичні середовища припускали, що, попри географічну віддаленість, війна може стати не тільки рушійною силою суспільних перетворень у Росії, але й вплине на розстановку політичних сил у Європі. Більшість української громадськості Галичини неофіційно висловлювала прояпонські симпатії й очікувала поразки царського самодержавства. З іншого боку, політична логіка вимагала висловлення співчуття сусідньому слов’янському народові. У риториці москвофільського табору війна на Далекому Сході описувалася як цивілізаційне протистояння між варварським Сходом і європейським християнських Заходом. На відміну від націонал-демократичних і радикальних політиків, які вважали війну свідченням занепаду самодержавства, москвофіли, на шпальтах партійної преси, позиціонували її як приклад виняткового патріотизму російського народу.

Попри те, що російсько-японська війна виправдала очікування частини галицької української громадськості і виступила одним із каталізаторів революційного руху, поразка російської революції 1905–1907 рр. призвела до помітного ослаблення віри галицького політикуму у можливість внутрішньополітичної еволюції Російської імперії та повалення самодержавного ладу. Натомість в українській суспільно-політичній думці Галичини дедалі чіткіше окреслювався образ Росії як ворога української нації, що в подальшому мало вирішальний вплив на формування політики зовнішньополітичних орієнтацій.

Таким чином, інтерес до еволюції міждержавних відносин в українській громадсько-політичній думці був викликаний, передусім, усвідомленням важливості цих процесів для українських земель, які не тільки належали до двох різних імперій, але й могли опинитися у складі двох конкуруючих політичних блоків. Саме тому будь-яке загострення відносин між ними мало би безпосередній вплив на становище українського населення.

У третьому розділі дисертації “Українська суспільно-політична думка в Галичині у пошуку власної зовнішньополітичної орієнтації (1908–1914 рр.)” відображений процес еволюції суспільно-політичної думки українців Галичини під впливом міжнародних відносин, зокрема, суттєвого загострення австрійсько-російських відносин, що було викликане кризами і локальними війнами на Балканах 1908–1909 рр. та 1912–1913 рр.

У підрозділі 3.1 “Боснійська криза 1908–1909 рр. крізь призму оцінок українських національно-політичних угруповань” розкрита анексія Боснії і Герцеговини Австро-Угорською імперією у жовтні 1908 р. крізь призму українських оцінок і уявлень. Зокрема, у цей час, внаслідок напруження між Австро-Угорською та Російською монархіями, яке викликала анексія, активно дискутувалося питання про можливий початок війни між цими державами, що втягнуло б українські землі у вир збройного конфлікту. Такі міркування стимулювали увагу українських політиків до російської та австро-угорської зовнішньої політики. Водночас ширшої популярності набула теза про реальність створення власної держави внаслідок збройного конфлікту.

Вже незабаром після анексії українська галицька преса поширила інформацію про мобілізацію військ та збройні сутички на австрійсько-сербському кордоні. У повідомленнях йшлося і про участь галицьких відділів у мобілізаційних заходах. Новини, чутки і поголоски про можливу війну створили у публічному просторі Галичини атмосферу невизначеності й напруження. Більшість українських партій схилялася до думки, що австрійсько-сербський конфлікт, який лежав в основі кризи, міг бути вичерпаний, якби не підтримка Сербії з боку російських властей. Загострення російсько-австрійських відносин стимулювало зростання зацікавленості української галицької громадськості зовнішньополітичними акціями Петербургу, які могли мати безпосередній вплив на ситуацію у Галичині. У зв’язку з міжнародною кон’юнктурою зросла увага до москвофільського руху, який почав трактуватися як міждержавна проблема Австро-Угорщини і Росії. Внаслідок цього загострилася конфронтація між москвофільськими угрупованням та іншими українськими політичними партіями у Галичині, які трактували москвофілів як шпигунів і агентів Петербургу.

У зв’язку з кризою 1908–1909 рр. під час громадських дискусій періодично виникало питання про важливість формування зовнішньополітичної програми українського руху в Галичині. Однак у той час ця ідея не знайшла відгуку серед ширшого суспільно-політичного загалу. Єдиною політичною силою, яка звертала увагу на важливість таких кроків у більш широкій перспективі були радикали та прихильна до них молодь. У їхньому середовищі набула популярності ідея парамілітарного виховання громадянства. Під впливом Боснійської кризи у Галичині виникають перші таємні гуртки, які займалися військовою підготовкою.

У підрозділі 3.2 “Балканські війни 1912–1913 рр. у контексті політичних візій галицьких українців” розглянуті особливості процесу відображення Балканських воєн в українській думці та їх вплив на галицьку суспільність. Із початком першої Балканської війни, яка велася між державами-членами Балканського союзу (Болгарія, Греція, Сербія, Чорногорія) та Османською імперією, і привела до подальшого загострення російсько-австрійських взаємин, європейська політика стала частиною щоденного українського суспільно-політичного дискурсу, подекуди займаючи домінуюче становище порівняно з іншими внутрішньополітичними подіями. Вперше висвітлення міжнародних відносин набрало масового характеру. Події на Балканському півострові обговорювалися у ширших колах громадськості – на вічах, зборах у селах і містечках Галичини. У Львові в грудні 1912 – лютому 1913 р. було організовано низку лекцій про міжнародні відносини й українське питання. Українська преса містила вичерпний огляд останніх подій на фронтах, які супроводжувалися коментарями, ілюстраціями, мапами і планами воєнних дій. Український загал висловлював свою підтримку балканським державам у першій війні, не тільки з огляду на слов’янську солідарність, але й також тому, що вона на перший план міжнародної політики висувала національні питання. Український політикум шукав у подіях на Балканах взірців для наслідування з метою вирішення власних проблем.

Небезпека війни підштовхнула представників політичних партій до публічної декларації власного ставлення до міжнародних відносин. Загалом, репрезентантам провідних українських політичних партій Галичини (націонал-демократичної, соціал-демократичної й радикальної) вдалося досягнути порозуміння і задекларувати спільну зовнішньополітичну орієнтацію. Вона була оприлюднена під час “з’їзду послів і нотаблів”, що відбувся 7 грудня 1912 р. у Львові. У декларації йшлося про те, що українське громадянство підтримає Центральні держави у випадку війни. Ця позиція була підтверджена на грудневих з’їздах галицьких політичних партій. Аналогічні погляди мали представники більшості громадських організацій. 15 грудня 1912 р. підтримку Австро-Угорщини і Німеччини у збройному конфлікті висловило жіноцтво під час “довірочних нарад”, а також представники товариства “Сокіл” на своєму з’їзді – Запорозькій Раді, та наддніпрянські політичні емігранти, що локалізувалися у Львові. Прикметно, що москвофільські середовища не могли відкрито висловити підтримку Росії і публічно оголошували про свою лояльність і вірнопідданість Відню.

2–4 липня 1913 р. представниками студентської молоді був скликаний ІІ Студентський з’їзд у Львові, де теж піднімалося питання української справи і міжнародних відносин. У зібраннях брали участь представники поміркованої і радикальної молоді. Перші вважали, що активна реакція на Балканські війни є недоцільною, натомість, слід було займатися поступовою політичною, культурною і освітньою діяльністю. На радикальну молодь помітний вплив мала виголошена на з’їзді резонансна промова Дмитра Донцова “Сучасне політичне положення нації і її завдання”, у якій автор зайняв антиросійську позицію, висунувши концепцію “політичного сепаратизму”. Суть її полягала у необхідності відокремлення українських територій від Росії. Оскільки ідея могла бути реалізована тільки шляхом збройної боротьби, Д. Донцов закликав вести організаційну підготовку до неї.

Промова Д. Донцова була тільки частиною ширшої дискусії про необхідність створення українських військових формувань у Галичині. Промоторами цієї ідеї були здебільшого представники радикальної партії та студентства. Частково їхні погляди поділяли націонал-демократичні політики. Саме у згаданому середовищі розпочалася інтенсивна організаційна робота, в основу якої була поставлена військова підготовка українського громадянства – проводилися практичні вправи, курси і лекції, а згодом були утворені окремі парамілітарні організації.

Інші суспільні та політичні сили теж розпочали практичну роботу, що мала б підготувати українське громадянство до можливих міжнародних потрясінь і популяризувати український рух на міжнародній арені. Представниці різних жіночих громадських організацій створили фонд “На потреби України”, метою якого був збір коштів на українську справу. Вони також організували низку сестринських курсів і звернулися з відозвою до жіночих громадських об’єднань Галичини про необхідність ведення активної організаційної роботи з огляду на нові обставини українського руху, викликані зовнішньополітичною ситуацією.

Представники наддніпрянської еміграції вважали, що у тогочасних умовах необхідно розпочати активну інформаційну кампанію з метою привернення уваги ширших європейських політичних і громадських кіл до української проблеми. Для цього 1912 р. у Львові був створений Український інформаційний комітет.

У підрозділі 3.3 “Загроза європейської війни і зовнішньополітичний вибір українського суспільства Галичини” висвітлена Липнева політична криза 1914 р. в Європі у оцінках української громадськості Галичини й передвоєнні настрої населення краю. 28 червня 1914 р., коли у Львові відбувалася зорганізована українським громадянством маніфестація – “краєвий здвиг” – у честь столітніх роковин від дня народження Т. Г. Шевченка, до галицької громадськості дійшла звістка про вбивство наслідника Габсбургського престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда. Резонансність події і заангажованість Австро-Угорщини у неї стимулювала великий інтерес до атентату. Увага до смерті престолонаслідника була також зумовлена значним зацікавленням частини українських, переважно націонал-демократичних, політиків до концепцій ерцгерцога щодо перебудови Габсбурзької монархії і, як наслідок, покращення становища українського населення.

У пресі та під час громадських дискусій обговорювався перебіг міжнародної дипломатичної кризи, викликаної вбивством у Сараєво, і висувалися передбачення можливого розвитку подій. Під час посилення міждержавного напруження українські політичні середовища утримувалися від будь-яких публічних звернень до населення, очікуючи на офіційну реакцію Відня.

Тільки зі спалахом Першої світової війни українські політичні середовища, стоячи на задекларованих раніше проавстрійських і пронімецьких позиціях, створили міжпартійні органи, які повинні були репрезентувати українство Галичини в умовах збройного конфлікту. Представники націонал-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партії заснували Головну українську раду (ГУР), наддніпрянські політичні емігранти у Галичині утворили Спілку визволення України (СВУ). Обидві організації звернулися до населення краю із закликом підтримати Центральні держави у війні з Росією і взяти активну участь у боротьбі за українську незалежність. Водночас було створено Бойову Управу, яка розпочала роботу зі створення автономних українських військових підрозділів у складі австрійської армії.

Отже, загострення міжнародної ситуації у період 1908–1914 рр. сприяло не тільки зростанню інтересу з боку галицьких українців до європейських міжнародних відносин, але й дало поштовх до окреслення власних зовнішньополітичних орієнтацій.