КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРАБЕЖУ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами й темами, визначаються мета та головні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні та теоретичні засади, висвітлюються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводяться дані про апробацію дослідження і публікації.

Розділ 1 «Загальна характеристика грабежу як кримінально-правового явища» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Історико-правовий нарис розвитку та сучасний стан вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність за грабіж» аналізуються історичні умови виникнення кримінальної відповідальності за грабіж та формування ознак складу цього злочину.

З’ясовано, що нормативно-правові акти, якими встановлюється відповідальність за відкрите викрадання, існували ще з часів зародження державності на території сучасної України, і хоча самого поняття «грабіж» спочатку не було, але це діяння охоплювалося більш широкими за своїм змістом поняттями «татьба», «красти», «вкрасти». Така термінологія має місце вже у договорах руських із греками (911–945 роки) і Руській Правді.

У Псковській Судовій грамоті (1397–1467 рр.) і Статутах Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 років певним чином відрізняються крадіжка, грабіж, розбій, але не надається визначення цим діянням.

Соборне Уложення 1649 року в главі ХХІ «О разбойных и татиных делах, а в ней 104 статьи» поділяло корисливі майнові злочини на татьбу і розбій, а щодо осіб, які такі злочини вчинюють, використовувало поняття «тать», «вор» і «розбойник», при цьому у ст. 15 глави ХХІ виділяються «воры», які «грабят и шапки срывают».

Артикул військовий 1715 року Петра Першого у главі 21 «О зажигании, грабительстве и воровстве» виокремлює грабіж з насильством (у тому числі озброєний грабіж і такий, внаслідок якого настала смерть потерпілого) і грабіж без насильства (арт. 182, 183, 185, 186), «воровство», тобто крадіжку (арт. 188–192) та викрадення людини (арт. 187), але досконалих визначень цих діянь не дає.

Лише в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року мали місце чіткі й досконалі визначення таких злочинів, як розбій, грабіж і крадіжка та багатьох інших, які залишаються актуальними і дотепер. Грабіж відповідно до ст. 2139 визначався як відкрите викрадення чужого майна, вчинене без насильства або з насильством, що не є небезпечним для життя, здоров’я, чи свободи потерпілого.

У Кримінальному Уложенні 1903 року поняття «грабіж» не передбачається. У главі 32 «О воровстве, разбое и вымогательстве» ст. 581 об’єднує крадіжку і грабіж без насильства в єдиний склад «воровство», під яким розуміється таємне або відкрите викрадення чужого рухомого майна з метою привласнення, а розбій у ст. 589 визначається як викрадення чужого рухомого майна з метою привласнення за допомогою приведення у безпорадний стан, тілесного ушкодження, насильства над особою чи злочинної погрози.

Поділ злочинів на класичну тріаду – крадіжка, грабіж, розбій – був відновлений в українських кримінальних кодексах радянського періоду 1922, 1927 і 1960 років. Це знайшло відбиття і в чинному КК України, який у ст. 186 КК визначає грабіж як відкрите викрадення чужого майна. При цьому термін «викрадення» має місце у багатьох інших статтях, крім того, у деяких статтях КК використовуються такі терміни, як «відібрання», «розграбування» та «пограбування», що обумовлює питання про місце грабежу в системі цих кримінально-правових норм.

У підрозділі 1.2. «Зарубіжний досвід встановлення кримінальної відповідальності за грабіж» здійснюється порівняння чинного вітчизняного закону про кримінальну відповідальність за грабіж із зарубіжним законодавством.

Встановлено, що зміст поняття «грабіж» («пограбування») в кодексах одних країн є вужчим, а в кодексах інших – ширшим за рахунок того, що в кодексах одних держав відбивається відома тріада викрадень майна (крадіжка, грабіж, розбій), а в кодексах інших держав цей поділ здійснюється лише на дві юридичні категорії – «крадіжка» та «грабіж» («пограбування»). У Кодексах низки держав поняття «грабіж» взагалі відсутнє, а ознаки діянь, що підпадають під це поняття, поділяються між поняттями «крадіжка» і «розбій». При цьому, на відміну від попередньої групи кодексів, різниця тут лише суто термінологічна. Щодо сутності та змісту понять, з одного боку, «крадіжка» і «грабіж» («пограбування»), а з іншого боку, також «крадіжка» і «розбій», то ті ж самі діяння, які у попередній групі кодексів мають назву простий або кваліфікований грабіж, в останній групі кодексів мають назву простий або кваліфікований розбій.

Під час порівняння кодексів зарубіжних країн звертає на себе увагу ще така обставина: якщо в кримінальних кодексах України, Латвійської Республіки та всіх країн далекого зарубіжжя для характеристики грабежу та інших суміжних діянь використовується лише одне родове поняття – «викрадення», то у переважній більшості кодексів пострадянських держав присутні два родових поняття – «викрадення» і «розкрадання» чи будь-які інші близькі до них поняття. При цьому грабіж визначається як відкрите викрадення чужого майна – в ст. 206 КК Республіки Білорусь і ст. 140 КК Естонської Республіки, як розкрадання чужого майна – в ст. 180 КК Азербайджанської Республіки, ст. 176 КК Республіки Вірменія, ст. 178 КК Республіки Казахстан, ст. 167 КК Киргизької Республіки, ст. 187 КК Республіки Молдова, ст. 161 КК Російської Федерації, ст. 248 КК Республіки Таджикистан, ст. 230 КК Туркменістану та ст. 166 КК Республіки Узбекистан, як відкрите заволодіння чужою рухомою річчю з метою протиправного привласнення – в ст. 178 КК Грузії. Водночас у примітках до ст. 175 КК Республіки Казахстан, ст. 164 КК Киргизької Республіки, ст. 158 КК Російської Федерації, ст. 244 КК Республіки Таджикистан і ст. 227 КК Туркменістану надано законодавче визначення поняття розкрадання, а саме: «Під розкраданням у статтях цього Кодексу розуміються вчинені з корисливою метою протиправні безоплатні вилучення та (або) обернення чужого майна на користь винного чи інших осіб, що заподіяло шкоду власнику або іншому володільцю цього майна». У більшості кодексів пострадянських держав поняття «розкрадання» використовується також у спеціальних нормах, які встановлюють відповідальність за незаконне заволодіння предметами спеціального призначення (вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини, прекурсори), водночас у кодексах встановлюється відповідальність за викрадення людини, викрадення документів, штампів, печаток і бланків, викрадення відомостей, що становлять державну таємницю, викрадення предметів, що знаходяться на (в) могилі, тощо.

У підрозділі 1.3. «Співвідношення понять „викрадення”, „розкрадання”, „грабіж”» з’ясовується зміст указаних понять і встановлюється співвідношення між ними.

З урахуванням висловлених з цього приводу наукових позицій зроблено висновок, що «викрадення» і «розкрадання» – це самостійні родові поняття, кожному з яких притаманні свої властивості та ознаки, тому їх не можна використовувати як слова-синоніми, але вони збігаються за обсягом, коли йдеться про крадіжку, грабіж та розбій, тому викрадення майна водночас виступає і викраденням, і розкраданням, бо ознаками викрадення тут є незаконне заволодіння чужим рухомим майном шляхом його вилучення, а ознаками розкрадання – обернення певних речей на користь винного або інших осіб. Отже, не будь-яке викрадення є розкраданням і не будь-яке розкрадання є викраденням. Наприклад, лише до розкрадання можна віднести шахрайство, привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, але лише до викрадення можна віднести викрадення людини, викрадення виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, виборчого протоколу чи протоколу комісії з референдуму або скриньки з бюлетенями, викрадення документів, штампів, печаток, паспорта або іншого особистого документа. Тобто, грабіж – це такий особливий вид викрадення, який одночасно містить і ознаки розкрадання, тому предметом грабежу можуть бути лише такі рухомі речі, які мають споживчу та мінову (ринкову) вартість.

Виходячи з подвійної природи грабежу як викрадення і як розкрадання рухомих речей, які мають споживчу та мінову (ринкову) вартість, стверджується, що не можна називати грабежем викрадення, які підпадають під ознаки п. 3 ч. 2 ст. 115, ст. 146, ч. 5 ст. 158, ст. ст. 188-1, 297, 357 і 444 КК. Водночас грабежем слід визнавати діяння у вигляді відкритого викрадення, передбачені у статтях 186, 262, 289, 308, 312, 313, 410, 432, 433, 438 і 446 КК України.

У підрозділі 1.4. «Підстави та принципи криміналізації грабежу» встановлено ступінь відповідності кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за грабіж, науковим баченням криміналізації суспільно небезпечних діянь.

З’ясовано, що криміналізація грабежу як у загальній (ст. 186 КК), так і в спеціальних нормах є соціально обумовленою, має достатньо підстав і в цілому відповідає науково визначеним принципам криміналізації. Однак технічне виконання як загальної, так і спеціальних норм не повною мірою відповідає деяким принципам криміналізації, особливо таким, як принцип системно-правової несуперечливості, принцип ненадмірності заборони й принцип повноти складу, що вказує на необхідність певного вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за грабіж

Розділ 2 «Об’єктивні та суб’єктивні ознаки грабежу» містить п’ять підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Грабіж як злочин і як склад злочину» здійснюється теоретичний аналіз грабежу з позиції сутності та змісту кримінально-правових категорій «злочин» і «склад злочину».

Доведено, що для характеристики грабежу перш за все доцільно визначитися стосовно того, що саме тут мається на увазі – злочин як явище реальної дійсності, як конкретний акт вольової поведінки людини, чи склад злочину як сукупність ознак цього явища у кримінальному законі. Дається характеристика ознакам та елементу злочину й ознакам складу злочину, видам злочинів і складам злочинів, на підставі чого виявляються ознаки та елементи грабежу як злочину і його ознаки як складу злочину. При цьому робиться висновок, що слід погодитись з висловленою у кримінально-правовій науці думкою, що під час характеристики структури злочинного посягання термін «елементи» доцільно використовувати у тих випадках, коли йдеться про злочин як явище реальної дійсності, а термін «ознаки», «сукупність ознак» – у тих випадках, коли йдеться про склад злочину.

У підрозділі 2.2. «Об’єкт та предмет грабежу» здійснено аналіз об’єкта та предмета злочину і відповідних складів злочинів.

Визначається, що об’єкт злочину є одним з основних елементів злочину й ознак складу злочину, що базується на визначенні загального поняття об’єкта злочину, але саме з приводу останнього питання його дослідники проявляють найменшу єдність поглядів. Проаналізувавши найбільш поширені наукові позиції з цього питання, відповідно до яких об’єкт злочину – це сукупність суспільних відносин (А.А. Піонтковський, Б.С. Никифоров, М.Й Коржанський, В.Я. Тацій), блага і цінності (П.П. Андрушко, С.Б. Гавриш, П.С. Матишевський, Є.В. Фесенко), люди (Г.П. Новосьолов), сфери життєдіяльності людей (В.П. Ємельянов), соціальний порядок, що створює безпеку (О.М. Костенко), права, свободи, обов’язки та законні інтереси людини і громадянина (В.М. Трубников), можна зробити висновок, що універсальним поняттям об’єкта злочину доречно вважати соціальний порядок, який забезпечує безпеку життєдіяльності людини, її права, свободи, обов’язки та законні інтереси.

Погоджуючись із висловленою в науковій літературі думкою, що в разі викрадення як звичайних рухомих речей (рухомого майна), так і речей спеціального призначення основним об’єктом злочину виступає встановлений порядок обігу цих речей, можна зробити висновок, що основним безпосереднім об’єктом грабежу як злочину, що вчинюється в реальній дійсності, є встановлений порядок обігу рухомого майна чи інших рухомих предметів спеціального призначення, які мають споживчу та мінову (ринкову) вартість і в які вкладено людську працю.

У разі вчинення грабежу, поєднаного з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосуванням такого насильства, додатковим безпосереднім об’єктом виступають особисті права, свободи та інтереси людини.

Звертається увага на те, що об’єкт грабежу тісно пов’язаний з його предметом, тому з урахуванням особливостей діяння та предмета грабежу, предметом цього злочину не можуть бути: 1) людина; 2) виборчий бюлетень, бюлетень для голосування на референдумі, виборчий протокол чи протокол комісії з референдуму або скринька з бюлетенями; 3) тіло (останки, прах) померлого, урна з прахом померлого, предмети, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого; 4) документи, штампи, печатки, паспорт або інший особистий документ; 5) електрична або теплова енергія; 6) природні об’єкти, якщо вони не були вилучені з природного стану.

У підрозділі 2.3. «Об’єктивна сторона грабежу» розглянуто ознаки об’єктивної сторони грабежу як злочину і як складу злочину.

Доведено, що об’єктивна сторона грабежу як злочину, який вчиняється у реальній дійсності, тісно пов’язується з багатьма обставинами суб’єктивного значення, котрі об’єктивуються шляхом здійснення винною особою реальних дій (усвідомлення вчинюваного як відкритого посягання, мотив, цільова спрямованість на досягнення конкретного результату). Сутність діяння під час вчинення грабежу полягає у фізичному вилученні чужого рухомого майна чи інших предметів спеціального призначення всупереч волі власника або іншого користувача і переміщенні речі у незаконне володіння винної особи чи інших осіб. Сутність відкритого викрадення чужих рухомих речей як способу вчинення грабежу полягає в тому, що це викрадення, котре вчиняється у присутності потерпілого або інших осіб, які не є такими, що згодні з вчинюваним, і які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, і винна особа усвідомлює, що її дії були помічені й оцінюються як протиправні.

З урахуванням того, що злочину дію у науці поділяють на просту і складну, доведено, що грабіж без насильства є простим злочином, який складається з одного акту поведінки і завдає шкоду одному об’єкту, у свою чергу, насильницький грабіж є складною дією і складається з таких діянь: 1) насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я особи, чи погрози таким насильством; 2) заволодіння чужим рухомим майном або окремими речами спеціального призначення. Ці дві взаємопов’язані дії відображають сутність грабежу, поєднаного з насильством, де одна дія (застосування насильства або погроза таким) є допоміжною дією, а інша дія (спрямована на негативне заволодіння певними речами) – основною дією.

Склад грабежу, сформульований у загальній нормі (ст. 186 КК), як обов’язкові ознаки об’єктивної сторони містить ознаки діяння у формі дії, суспільно небезпечних наслідків та причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками, а також способу вчинення злочину. Такі ж само обов’язкові ознаки об’єктивної сторони притаманні складу грабежу у спеціальних нормах, передбачених статтями 262, 289, 308, 312, 313 і 410 КК, які відрізняються лише предметом посягання, а у випадку, передбаченому ст. 410 КК, – також і суб’єктом злочину. Що ж стосується складів грабежу, які містяться у спеціальних нормах, передбачених статтями 432, 433, 438 і 446 КК, то тут обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу грабежу виступають також місце, час та обстановка вчинення злочину, крім того, в ч. 3 ст. 410 КК у факультативному порядку як на особливо кваліфікуючу ознаку вказується на вчинення дій в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Зазначено, що поняття, які використовуються в деяких спеціальних нормах для характеристики об’єктивної сторони злочину, а саме «відібрання» (ст. 433 КК), «розграбування» (ст. 438 КК), «пограбування» (ст. 446 КК) є за своїм змістом ширшими, ніж поняття «грабіж» Під поняттям «відібрання» у ст. 433 КК розуміється протиправне заволодіння майном під приводом воєнної необхідності шляхом грабежу, розбою та шахрайства; під поняттям «розграбування» у ст. 438 КК розуміється заволодіння та вивезення за межі окупованої території будь-яких національних цінностей будь-яким шляхом, тобто шляхом крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства, незаконного привласнення тощо, вчинених щодо будь-яких предметів, у тому числі природних об’єктів, не вилучених з природного стану; під поняттям «пограбування» у ст. 446 КК розуміється заволодіння матеріальними цінностями під час вчинення піратства шляхом грабежу або розбою.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона грабежу» розглянуто основні компоненти суб’єктивної сторони грабежу як злочину і як складу злочину.

Доведено, що грабіж характеризується умисною формою вини, за наявності якої відповідно до ст. 24 КК України особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання або свідомо припускає.

Усвідомлення суспільної небезпечності означає усвідомлення фактичної сторони діяння, тобто його об’єкта та предмета, й об’єктивної сторони, єдності діяння та предмета посягання. Усвідомлення об’єктивної сторони вчиненого означає, що особа усвідомлює: а) що вона заволодіває певними чужими рухомими речами шляхом їх вилучення й обернення на свою користь або на користь інших осіб проти волі власника чи іншого володільця; б) що вона не має права на ці речі; в) що вчиняє вилучення безоплатно; г) що вчиняє вилучення у відкритий спосіб у присутності потерпілого або інших осіб, які ні є такими, що згодні з вчинюваним, і які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, за наявності у винної особі усвідомлення, що її дії були помічені й оцінюються як протиправні. Якщо грабіж поєднується з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого, або погрозою застосуванням такого насильства, винна особа також усвідомлює, що водночас посягає на права і свободи людини, усвідомлює характер і ступень насильства й зміст погроз та розуміє поведінку потерпілого.

Передбачення суспільно небезпечних наслідків означає, що у разі вчинення грабежу особа передбачає наслідки у вигляді реальної можливості або неминучості спричинення майнової чи іншої шкоди. Якщо грабіж поєднується з насильством, то винна особа передбачає також наслідки у вигляді реальної можливості чи неминучості заподіяння потерпілому легкого тілесного ушкодження без розладу здоров’я, побоїв, інших фізичних незручностей чи моральних страждань.

Що стосується вольової ознаки умислу, то у разі вчинення грабежу без насильства особа бажає настання наслідку у вигляді спричинення шкоди охоронюваному кримінальним законом об’єкту. У разі вчинення грабежу, поєднаного з насильством, особа бажає настання наслідків від здійснення основної дії і бажає або свідомо допускає наслідки від здійснення допоміжної дії.

З’ясовано, що грабежу, як правило, притаманний збіг корисливого мотиву та корисливої мети. При цьому, незважаючи на те, що у разі вчинення відкритого викрадання, передбаченого статтями 262, 308, 312 і 313 КК мета не завжди є корисливою, корислива мотивація тією чи іншою мірою має місце у будь-якому випадку заволодіння цими предметами, хоча б тому, що винна особа, здійснюючи викрадання цих предметів, тим самим уникає матеріальних витрат на їх придбання легальним чи нелегальним шляхом за згодою їх власника чи іншого володільця.

У підрозділі 2.5. «Суб’єкт грабежу» визначено ознаки загального та спеціального суб’єкта розглядуваних складів злочинів.

Встановлено, що у переважній більшості норм, які встановлюють відповідальність за грабіж, суб’єкт злочинів є загальним, а у випадках, передбачених статтями 410, 432 і 433 КК, суб’єкт злочину є спеціальним – це військовослужбовець. При цьому звернено увагу на суперечливість такої ситуації в законі, що за дії, передбачені ст. 308 КК, відповідальність настає з чотирнадцяти років, а за практично тотожні дії, передбачені статтями 312 і 313 КК, – з шістнадцяти років, і запропоновано в усіх цих випадках встановити відповідальність з чотирнадцяти років.

Розділ 3 «Кваліфікуючі ознаки складів грабежу та шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Кваліфікуючі ознаки складів грабежу» аналізуються кваліфікуючі ознаки, передбачені у статтях, які встановлюють відповідальність за грабіж.

Звернуто увагу на те, що за однакових кваліфікуючих ознак статті, які містять спеціальні норми (ст. ст. 262, 289, 308, 312, 313, 410 КК), складаються з трьох частин, а ст. 186 КК – з п’яти частин, при цьому у спеціальних нормах передбачаються лише два види матеріальної шкоди, а в ст. 186 КК – три види (значна шкода, у великих розмірах, в особливо великих розмірах), і зроблено висновок про недосконалість конструкції ст. 186 КК України.

Водночас установлено, що в усіх зазначених статтях як кваліфікуючі ознаки передбачаються такі, як вчинення злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, тоді як така кваліфікуюча ознака, як поєднанність дій з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілого, або з погрозою застосуванням такого насильства, передбачається у статтях 186, 289, 308 і 312 КК, але не передбачається у статтях 262, 313, 410 КК, така кваліфікуюча ознака, як поєнанність дій з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, передбачається у статтях 186 і 289 КК, але не передбачається у статтях 262, 308, 312 і 410 КК, така кваліфікуюча ознака, як вчинення дій організованою групою, передбачається у статтях 186, 262, 289, 308, 312 і 313 КК, але не передбачається у статі 410 КК. На підставі цього робиться висновок про необхідність уніфікації кваліфікуючих ознак у зазначених статтях закону.

У підрозділі 3.2. «Шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за грабіж» на підставі проведеного дослідження з урахуванням історії розвитку вітчизняного законодавства та сучасного зарубіжного досвіду запропоновано шляхи вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за грабіж та сформульовано авторські варіанти змін і доповнень до чинного кримінального закону, а саме:

1) викласти ст. 186 КК України у новій редакції;

2) уніфікувати кваліфікуючи ознаки у статтях 186, 262, 289, 308, 312, 313 і 410 КК України;

3) уніфікувати вік кримінальної відповідальності у статтях 308, 312 і 313 КК України;

4) у санкціях ч. 1 ст. 312 і ч. 1 ст. 313 КК передбачити максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менший, ніж у санкції ч. 1 ст. 186 КК України;

виключити зі ст. 188-1 КК України термін «викрадення».