ОБОВЯЗКИ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ Автореферат

У Вступі висвітлюється актуальність теми дослідження, показано зв’язок дослідження з навчальними планами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, формулюється наукова новизна, наводиться практичне значення одержаних результатів, вказуються дані про їх апробацію та відомості про публікації автора за темою дисертації.

У Розділі 1 «Теоретичні засади обов’язку учасників цивільного процесу», який складається з 2 підрозділів, шляхом аналізу галузевих дефініцій юридичного обов’язку, його елементів, ознак та властивостей досліджуються поняття, зміст і класифікація обов’язків учасників цивільного процесу.

У підрозділі 1.1. «Сутність та поняття обов’язку учасників цивільного процесу», досліджуючи поняття та зміст категорій «юридичний обов’язок», «цивільний процесуальний обов’язок», виходячи із загальнотеоретичних засад розуміння юридичного обов’язку, категорій «поведінка», «дія», з використанням положень чинного законодавства щодо мовних конструкцій «повинен», «зобов’язаний» аналізуються ознаки поняття обов’язків учасників цивільного процесу.

Внаслідок проведеного дослідження констатовано, що загальній конструкції юридичного обов’язку притаманні такі ознаки: (1) певне коло необхідних дій, (2) які вимагаються від певного суб’єкта (3) для реалізації суб’єктивного права (4) з умов, визначених правовою нормою, і (5) суб’єкт обов’язку повинен безумовно їх (6) виконати, оскільки у протилежному випадку, (7) порушується право суб’єкта, який наділений правом (8) домагання, що забезпечується настанням (9) наслідків (санкцій), які, виступаючи як (10) гарантії, результативно сприяють: а) впливу на виконання; б) створенню умов, обтяжень (додаткових обов’язків) для суб’єкта обов’язку.

Враховуючи таку особливість цивільних процесуальних правовідносин як обов’язкова участь у них суду як органу державної влади, дисертантом обґрунтовується необхідність розуміння обов’язку учасника цивільного процесу як такого, що безпосередньо не спрямований на створення умов (забезпечення) здійснення права іншого суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. У зв’язку з цим, виявлено релевантну властивість цивільного процесуального обов’язку учасників цивільного процесу, яка створює можливість реалізувати обов’язок за найбільш оптимальним варіантом поведінки, що зумовлюється конкретною процесуальною ситуацією.

Визначаючи суд особливим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин та враховуючи його процесуальну правосуб’єктність, дисертантом додатково аргументується недоцільність розгляду його цивільного процесуального статусу через категорії прав та обов’язків.

Виходячи з особливостей матеріально-правового статусу окремих осіб, діяльність яких підпадає під спеціально-дозвільний тип правового регулювання (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні службові та посадові особи), у роботі наголошується, що правовий статус таких суб’єктів у цивільному процесі є подібним до статусу суду. Проте на відміну від процесуального статусу суду, їх процесуальний статус формалізується через категорії цивільного процесуального права та цивільного процесуального обов’язку. Спеціально-дозвільний тип правового регулювання характеризується дією імперативних вимог спеціальних законів (Законів України «Про прокуратуру», «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» тощо), які обумовлюють спеціальний статус таких учасників цивільного процесу. Тому такий підхід до процесуальних обов’язків властивий лише для тих учасників цивільного процесу, в яких цивільний процесуальний обов’язок підсилюється службовими повноваженнями (обов’язками), а саме прокурора, органу місцевого самоврядування, експерта тощо.

Для решти учасників цивільного процесу їхня поведінка визначається загальнодозвільним типом правового регулювання. У дисертації наголошується, що релевантна властивість не притаманна тій обов’язковій поведінці таких учасників цивільного процесу, яка спрямована на порушення прав інших суб’єктів цивільного процесу чи ускладнення розгляду справи.

Дисертантом визнається, що обов’язок учасників цивільного процесу реалізовується через зобов’язання вчинити активну чи пасивну поведінку. Водночас обґрунтовується необхідність визнання перетерпіння як особливої форми цивільного процесуального обов’язку. Перетерпіння проявляється у психічно-вольовому стані зобов’язаної особи зазнавати незручностей у зв’язку із набуттям статусу учасника цивільного процесу або невиконанням окремих цивільних процесуальних обов’язків. Обов’язок перетерпіння полягає у зазнаванні відповідним учасником цивільного процесу незручностей та/або позбавленні його можливостей здійснювати свої суб’єктивні права чи виконувати інші обов’язки.

На підставі визначення особливостей цивільних процесуальних обов’язків виділено такі їх додаткові (спеціальні) ознаки: а) чітка визначеність – кожен такий обов’язок за наявності певних умов покладений на чітко визначеного учасника цивільного процесу; б) послідовність – одні обов’язки у чітко визначеній законом послідовності переходять в інші; в) зрозумілість – обов’язок повинен включати тільки ті вимоги, які стосуються визначених законом завдань; г) релевантність – скерованість обов’язків на досягнення поставлених конкретних мети і завдань; д) виконуваність – обов’язок повинен бути доступним та реальним у часі для його виконання; ж) завершеність – обов’язок повинен досягати певного процесуального результату; з) процесуальність – обов’язок повинен бути інтегрований у процесуальну форму через санкціонування законом або судом.

Автором визначені та проаналізовані внутрішня та зовнішня сторони цивільного процесуального обов’язку.

У підрозділі 1.2. «Класифікація обов’язків учасників цивільного процесу» визначені головні критерії та ознаки класифікацій процесуальних обов’язків, а також проаналізовано традиційну класифікацію цивільних процесуальних обов’язків на загальні та спеціальні. При цьому дисертантом доводиться, що традиційна класифікація не в повній мірі відображає комплексний зв’язок із цивільними процесуальними нормами та стосується лише осіб, які беруть участь у справі.

Практичне значення класифікації категорії цивільних процесуальних обов’язків дозволяє визначити більш повно та достатньо обсяг та межі обов’язків кожного із учасників цивільного процесу, чітко визначити характер дій (або утримання від таких), які повинен виконати зобов’язаний учасник, визначити основні напрями дії принципів цивільного процесуального права, відстежити процесуальний час та обсяг впливу кожного із цивільних процесуальних обов’язків, визначити ієрархію цивільних процесуальних обов’язків за ступенем обов’язковості до виконання, встановити ознаки цивільних процесуальних обов’язків кожного із учасників цивільного процесу та їх розпізнання як виконаного чи невиконаного.

Серед обов’язків, які обумовлені процесуальним статусом та метою його участі того чи іншого учасника у процесі, виділено обов’язки осіб, які беруть участь у справі (позивача, відповідача, третіх осіб, органів та осіб, які відповідно до закону мають право на захист інтересів інших осіб, представників; заявників та інших заінтересованих осіб у справах наказного та окремого проваджень), інших учасників цивільного процесу (судового розпорядника, секретаря судового засідання, свідка, експерта, перекладача, особи, яка надає правову допомогу) та осіб, які не наділені цивільним процесуальним статусом (присутні у залі судового засідання, адресати окремих ухвал тощо).

Виділено обов’язки щодо дотримання процесуально необхідної поведінки, які полягають у безпосередньому виконанні розпоряджень головуючого, у додержанні встановленого порядку в залі судових засідань, утриманні від будь-яких дій, що свідчать про неповагу до суду та встановлених правил.

Сутність обов’язків щодо дотримання інформаційно-процесуального змісту процесуальних документів учасниками цивільного процесу полягають у наповненні процесуальних документів (мирових угод, позовних заяв, заяв про видачу судового наказу, клопотань, повідомлень, поштових телеграм тощо) інформаційним, процесуально значимим та необхідним змістом.

Обов’язки щодо дотримання процесуальних строків як різновид обов’язків полягають у дотриманні процесуальних строків вчинення конкретної процесуальної дії, мають комплексний характер і можуть міститися як в окремо взятому обов’язку, так і становити складовий елемент інших обов’язків, спрямованих на досягнення іншого процесуально-правового результату. У роботі доводиться, що процесуальний строк у конструкції цивільного процесуального обов’язку є допоміжним елементом та може відігравати в цивільних процесуальних відносинах як основну, так і факультативну роль.

У дисертації детально характеризується нормативно закріплена вимога щодо добросовісності здійснення цивільних процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч. 3 ст. 27 ЦПК України). Робиться висновок, що добросовісність є універсальним цивільним процесуальним обов’язком осіб, які беруть участь у справі, який впливає на весь цивільний процес. Такий універсальний обов’язок втілюється, зокрема, в процесуальних нормах, які закріплюють обов’язок сторін повідомляти про третіх осіб, порядок розподілу судових витрат тощо. Доводиться необхідність окремого наукового дослідження проблем добросовісності здійснення цивільних процесуальних прав.

Наголошується на необхідності виділення обов’язків, які реалізуються у різних провадженнях, зважаючи на особливості кожного виду провадження, в т.ч. особливості процесуального статусу їх учасників. Також дисертантом аргументується необхідність аналізу процесуальних обов’язків на окремих стадіях цивільного процесу. При цьому обов’язки, які реалізуються на різних стадіях цивільного процесу, запропоновано іменувати стадійними обов’язками.

Аналізуються наявні у теорії цивільного процесу погляди щодо диспозитивних та змагальних цивільних процесуальних обов’язків. Враховуючи сутність цих категорій, вказується на те, що вони визначають та опосередковують дію відповідно принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі. Диспозитивний обов’язок опосередковує здійснення процесуального права, оскільки вимагає дотримання певного порядку, форми, строків та виконання обов’язкових дій. Невиконання диспозитивного обов’язку не тягне за собою застосування відповідальності до його суб’єкта, але не дозволяє здійснити те чи інше процесуальне суб’єктивне право, що є процесуальним наслідком невиконання диспозитивного обов’язку. Такий наслідок визнається санкцією цивільного процесуального права. Серед цивільних процесуальних обов’язків особливе місце виділено обов’язку доказування.

При застосуванні та виконанні санкцій цивільного процесуального права виникають санкційні обов’язки. Особливість цих обов’язків полягає у тому, що вони виникають як додатковий обов’язок внаслідок невиконання іншого цивільного процесуального обов’язку. Окремими серед них є обов’язки «процесуального впливу», які виникають у зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу в цивільному процесі.

Розділ 2 «Реалізація обов’язків учасників цивільного процесу» містить 3 підрозділи і присвячений дослідженню поняття, форм і стадій реалізації обов’язків учасниками цивільного процесу, а також умов, що спричиняють недотримання їх реалізації.

У підрозділі 2.1. «Зміст та форми реалізації обов’язків учасників цивільного процесу» встановлюється зміст, критерії та форми реалізації обов’язків учасників процесу, надається їх характеристика та обґрунтовується практичне значення.

Обґрунтовано позицію про те, що формами реалізації обов’язків учасниками цивільного процесу є виконання та утримання, за допомогою яких досягається результат реалізації обов’язку. Це дало підстави розрізняти виконання як форму реалізації обов’язку від виконання обов’язку як факту (результату) реалізації обов’язку. Виконання як форма реалізації процесуального обов’язку може бути класифіковане: 1) залежно від строків виконання – на своєчасне і несвоєчасне; 2) залежно від суб’єкта виконання – на загальне, спеціальне та відносне; 3) за характером самої форми – на безумовне, умовне і опосередковане (уповноважуюче). Утримання (бездіяльність) як форма реалізації обов’язків реалізується перетерпінням.

Окрему увагу приділено добросовісності та добровільності як умовам, які характеризують якість та своєчасність виконання цивільних процесуальних обов’язків. Вони, як правило, відображаються через усвідомлення можливості та необхідності виконання цивільного процесуального обов’язку, в результаті чого виникає необхідність відповідної поведінки.

На підставі виділення загальних правил реалізації цивільного процесуального обов’язку доводиться, що він завжди повинен: (а) бути виконаним у встановленій формі (за конкретно визначених законом обставин); (б) бути виконаним у точній відповідності до припису правової норми, що має призвести до настання процесуально значимих обставин (фактів); (в) характеризуватися якістю, яка обумовлюється ефективністю виконання, тобто призвести до очікуваного результату (отримати документ певного зразка, змісту та у певний строк певним суб’єктом).

Автор приділяє особливу увагу темпоральній ознаці обов’язку учасника цивільного процесу, адже, враховуючи динаміку судового процесу та принцип оперативності, несвоєчасне виконання цивільного процесуального обов’язку здебільшого обумовлює його невиконання.

У підрозділі 2.2. «Стадії реалізації обов’язків учасників цивільного процесу» розглядаються відповідні стадії (етапи) реалізації процесуальних обов’язків учасниками цивільного процесу, а також виділяються їхні ознаки та практичне значення.

Встановлено, що реалізація того чи іншого процесуального обов’язку відбувається у такі стадії (етапи): 1) порушення питання про необхідність вчинення певної процесуальної дії; 2) вчинення необхідних дій, які повинні призвести до настання процесуально значимих наслідків; 3) судовий контроль; 4) примусове виконання; 5) оцінювання результату виконання та фіксування виконаного обов’язку. Деякі стадії реалізації обов’язків можуть не відбуватися.

У підрозділі 2.3. «Порушення обов’язків учасниками цивільного процесу» розглядаються обставини, які спричиняють порушення процесу реалізації обов’язків учасниками цивільного процесу, з’ясовуються його наслідки, у зв’язку з чим звертається увага на їхній вплив на розгляд цивільної справи судом та статус учасників цивільного процесу.

Дисертантом встановлено, що недотримання процесуальних обов’язків відбувається як діями, що порушують норми процесуального права, так і діями, які не порушують процесуальної норми, але спричиняють негативні наслідки для розгляду цивільної справи (процесуальні зловживання).

Встановлено, що процесуальні зловживання можуть проявлятися не тільки через можливу до вчинення поведінку, але й через необхідну до вчинення поведінку, притаманну суб’єктивному обов’язку.

Наслідки недотримання реалізації обов’язків учасниками цивільного процесу можуть бути як негативними, так і умовно позитивними. Негативні наслідки полягають в ускладненні розгляду цивільної справи як для суду, так і для учасників цивільного процесу. Умовно позитивні наслідки недотримання реалізації процесуальних обов’язків не спричиняють ускладнень для суду та, навпаки, сприяють пришвидшенню розгляду справи. Так, у зв’язку із неподанням доказів однією стороною, суд вирішує справу за наявними у справі доказами тощо.

Невиконання процесуального обов’язку як порушення норми права слід розглядати як процесуальне правопорушення, яке полягає у недотриманні реалізації цивільних процесуальних обов’язків учасниками цивільного процесу.

Розділ 3 «Особливості реалізації обов’язків учасників цивільного процесу в різних провадженнях» містить 3 підрозділи, які присвячені специфіці реалізації обов’язків учасників цивільного процесу в основних провадженнях, стадіях цивільного судочинства.

У підрозділі 3.1. «Особливості реалізації обов’язків учасників цивільного процесу в позовному провадженні» розкривається специфіка реалізації обов’язків учасників позовного провадження.

На розвиток закріпленої в ч. 3 ст. 27 ЦПК України конструкції добросовісності здійснення цивільних процесуальних прав особами, які беруть участь у справі, дисертантом констатується можливість за певних обставин трактувати процесуальні права як процесуальні обов’язки (наприклад, щодо заміни неналежного відповідача, зміни предмета та підстави позову, збільшення або зменшення обсягу позовних вимог, відмови від позову, визнання позову відповідачем тощо).

Обґрунтовується позиція, що реалізація обов’язків для одних учасників цивільного процесу випливає із цивільних процесуальних правовідносин, для інших – додатково опосередковується (доповнюється) їх службовими повноваженнями.

Особливість виконання обов’язків на стадії виконання судового рішення полягає у тому, що контроль за цим здійснюється не тільки судом, але й органом державної виконавчої служби з урахуванням необхідності реального досягнення мети цивільного судочинства.

У підрозділі 3.2. «Особливості реалізації обов’язків учасників цивільного процесу в окремому провадженні» з’ясовуються специфіка реалізації обов’язків відповідно до завдань окремого провадження.

Враховуючи застосування інституту народних засідателів в окремому провадженні, аналізуються загальні засади їхнього правового статусу. Зважаючи на наділення народного засідателя повноваженнями суду, який вирішує справу, підтверджується неможливість розгляду його статусу через категорії цивільного процесуального права та обов’язку.

Реалізація цивільних процесуальних обов’язків особами, які беруть участь у справах окремого провадження, характеризується специфічною підставою їх участі в процесі – необхідністю створення правових умов для здійснення цивільних, сімейних, трудових та інших суб’єктивних прав.

Виділено особливості цивільних процесуальних обов’язків у різних категоріях справ окремого провадження.

У підрозділі 3.3. «Особливості реалізації обов’язків учасників цивільного процесу в наказному провадженні» з’ясовуються особливості та специфіка реалізації обов’язків відповідно до стадій наказного провадження, що визначає його певну специфіку. Зокрема обґрунтована наявність у наказному провадженні ознак змагальних обов’язків, які притаманні позовному провадженню (обов’язок доказування, обов’язок доведення недостовірності й безпідставності заявлених вимог тощо).