ВАКАНСІЇ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено об’єкт, предмет, мету та задачі дослідження, його методологічну й теоретичну основи; виділено положення, що характеризують наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення висновків; наведено дані про апробацію результатів дослідження, про публікації автора та структуру роботи.

Розділ 1 «Кримінально-процесуальні відносини, учасником яких може бути Уповноважений з прав людини» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних, законодавчих і практичних аспектів поняття та елементів кримінально-процесуальних відносин і статусу Уповноваженого з прав людини як учасника кримінально-процесуальних відносин.

У підрозділі 1.1. «Поняття та елементи кримінально-процесуальних відносин» досліджено питання, пов’язані з поняттям кримінально-процесуальних відносин, їх змістом та елементами.

Зазначено, що в загальній теорії правові відносини визначаються як специфічні суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними та юридичними обов’язками, що забезпечуються державою. Відповідно до того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний зміст як зафіксовані в нормах права юридичні обов’язки їх учасників і фактичний зміст як реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Констатовано, що поняття кримінально-процесуальних відносин достатньо повно розглянуто в юридичній літературі, але потреба в дослідженні його існує у зв’язку з прийняттям у 2012 р. нового КПК України. Зроблено висновок, що одна група дослідників (А.М. Денисюк, Л.Д. Удалова, М.А. Погорецький, В.В. Назаров, О.В. Шпотаківська, В.В. Зарубей) визначають кримінально-процесуальні відносини як такі, що виникають, розвиваються і припиняються у зв’язку з розслідуванням та судовим розглядом кримінальних справ, друга група дослідників (В.В. Рожнова, Д.О. Савицький) визначають їх як суспільні відносини, що виникають і розвиваються у зв’язку із здійсненням кримінального провадження. Зазначено, що кримінально-процесуальні відносини – це регламентовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що складаються між учасниками, які наділені певними правами й обов’язками, і які виникають, розвиваються та припиняються у зв’язку із здійсненням кримінального провадження.

Акцентовано увагу на тому, що першим елементом кримінально-процесуальних відносин є суб’єкти. З урахуванням характеру процесуальної діяльності та правового становища, а також зацікавленості в результатах провадження, запропоновано всіх суб’єктів кримінально-процесуальних відносин поділити на такі групи: 1) суб’єкти, які здійснюють кримінальне провадження: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, співробітник оперативного підрозділу, що виконує доручення слідчого, слідчий суддя, суд; 2) суб’єкти, які мають та відстоюють власні кримінально-правові або цивільно-правові інтереси: підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, особа, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа, щодо якої розглядається питання про видачу іноземній державі; 3) суб’єкти, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, щодо яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі, їх законні представники, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник; 4) інші суб’єкти: заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник.

Підкреслено, що суб’єкти правовідносин, використовуючи свої права та виконуючи обов’язки, відіграють неоднакову роль у кримінальному судочинстві, мають різний вплив на його перебіг та кінцевий результат.

Зазначено, що другим елементом кримінально-процесуальних відносин є об’єкт – усе те, з приводу чого виникли та розвиваються правовідносини. Автор поділяє думку науковців (В.В. Назаров, Р.І. Назаренко, Г.М. Омельяненко), які називають два об’єкти таких відносин: загальний і спеціальний.

Третім елементом кримінально-процесуальних відносин є права та обов’язки учасників кримінального провадження. Обґрунтовано, що кримінально-процесуальні відносини мають фактичний і юридичний зміст. Юридичним змістом кримінально-процесуальних відносин є зафіксовані в нормах КПК України права та обов’язки їх учасників. Фактичний їх зміст – це реально здійснювані дії їх учасників, спрямовані на використання своїх прав та виконання обов’язків.

У підрозділі 1.2. «Статус Уповноваженого з прав людини як учасника кримінально-процесуальних відносин» досліджено питання, пов’язані з участю Уповноваженого з прав людини як учасника кримінально-процесуальних відносин у різному правовому статусі.

Зазначено, що у кримінальному провадженні Уповноважений Верховної Ради з прав людини може брати участь у статусі: 1) підозрюваного, обвинуваченого, якщо Верховна Рада України прийме рішення про надання згоди на притягнення його до кримінальної відповідальності; 2) потерпілого, якщо відносно нього як посадової особи вчинено злочини, передбачені ст. 112, 344, 346 Кримінального кодексу (КК) України; 3) свідка, якщо він звільнений від обов’язку зберігати відомості, що довірені йому певною особою.

Зроблено висновок, що у КПК України доцільно передбачити певні особливості проведення досудового розслідування, якщо потерпілим є Уповноважений. Ідеться про визначення підслідності кримінального провадження, якщо відносно Уповноваженого вчинено злочини, передбачені ст. 112, 344, 346 КК України. Відповідно до змісту ст. 216 КПК України, досудове розслідування злочинів про втручання у діяльність Уповноваженого, посягання на його життя має здійснювати слідчий органів безпеки. Розслідування злочинів про погрозу або насильство щодо Уповноваженого є підслідністю слідчого органів внутрішніх справ. Надано пропозицію щодо змінення у ст. 216 КПК України регламентування питання про підслідність злочинів, передбачених ст. 112, 344, 346 КК України. На думку дисертанта, необхідно акцентувати увагу на тому, що у кримінальному процесуальному законодавстві визначення підслідності повинно залежати не тільки від кваліфікації злочину та суб’єкта, який його вчинив, а й від статусу потерпілого.

Запропоновано у ст. 216 КПК України визначити підслідність кримінального провадження, якщо злочини вчинено стосовно Уповноваженого у зв’язку з виконанням ним професійної діяльності. Акцентовано на доцільності віднесення розслідування злочинів, передбачених ст. 112, 344, 346 КК України, до компетенції слідчих органів державного бюро розслідувань. До дня початку діяльності цього бюро розслідування зазначених злочинів має бути віднесено до компетенції слідчих прокуратури відповідно до п. 1 розділу 10 «Прикінцеві положення» та п. 1 розділу 11 «Перехідні положення» КПК України.