ҐЕНЕЗА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ КОНСТРУКТІВ СИСТЕМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Автореферат

У вступі надано загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено її зв’язок з напрямами наукових досліджень, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх упровадження та апробації.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження еволюції державотворчих конструктів системи місцевого самоврядування” – здійснено аналіз існуючої історіографічної бази генези вітчизняної системи місцевого самоврядування та джерелознавчій основи проблематики дискурсного поля державотворчих конструктів, проведено категоріально-понятійний аналіз взаємозв’язку системи суспільно-владних відносин та державотворчих конструктів, розкрито методологічні засади дослідження ґенези державно-управлінської думки в частині формування конструктів системи місцевого самоврядування.

Проаналізовано розробки попередників – від класиків до сучасних науковців, які у відповідні історичні періоди творчо розвивали та поглиблювали концептуальні положення наукового розуміння тих чи тих суспільних відносин, процесів та явищ, етапів виникнення становлення та розвитку системи місцевого самоврядування на засадах відповідних державотворчих конструктів.

В основу джерельної бази дослідження було покладено такі твори, як „Слово про закон і благодать” (сер. ХІ ст.) авторство якого приписують київському митрополиту Іларіону. Автор, схвалюючи політику „кагана Володимира”, намагався визначити Київську Русь як незалежне державне формування. Ця лінія була продовжена й у „Повісті врем’яних літ”, авторство якої приписується монахові Нестеру. Досліджуючи літературні джерела Київської Русі, варто звернути увагу на збірник „Літопис руський”, який складається з „Повісті врем’яних літ”, Київського літопису та Галицько-Волинського літопису, у яких розроблено основоположну ідею церковної доктрини, якою фактично легітимізується династичне князівство. Ґрунтовним джерелом є „Слово о полку Ігоревім” (1187), у якому автор трактував ідею сильної влади з погляду єдиновладдя.

Особливе місце в списку джерел займає „Статут Великого князівства Литовського”, який був основним збірником права в Україні, а також став джерелом укладання імперського російського „Соборного уложення” (1649 р.). У першому варіанті статуту декларувалися рівні права литовських і руських народів. Не менш цінним у контексті дослідження є „Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки”, у центрі якого постали події визвольної війни 1648 – 1654 рр. Також сьогодні в науковий обіг уведені такі джерела інформації про події, що відбувалися в Україні в XVII – XVIII ст., як „Дневник Петра Даниловича Апостола” та „Дневник генерального хорунжого Николая Ханенка”.

У розрізі новітньої історії базовими джерелами нашого дослідження стали Закони СРСР, УРСР, а також Конституція України 1996 року та законодавчі акти, які стосуються організації й діяльності місцевого самоврядування та органів державної влади незалежної України. Дослідження історії державноуправлінської думки неможливо без вивчення історіографії нової доби та сучасності, зокрема, творчого спадку одного з організаторів Кирило-Мефодіївського братства М. Костомарова, а також представників української історико-філософської думки XIX – початку XX ст. Д. Донцова, М. Драгоманова, П. Куліша, В. Липинського, М. Міхновського, П. Юркевича.

У процесі підготовки дисертації автор використовував науковий доробок таких співвітчизників, як О. Безуглий, М. Грищук, С. Гулевська, О. Євтушенко, Я. Жовнірчик, М. Кононенко, Ю. Крестєва, К. Михайловська, А. Некряч, Г. Чапала, О. Чумакова та ін.

Складність і комплексність порушеної проблематики зумовлює потреби щодо врахування певних аспектів з переосмислення висновків сформованої джерельної та історіографічної бази, аналіз якої визначає алгоритм ускладнення державноуправлінської думки, зміщення вектора до нових ціннісних та історичних координат, фіксацію держави як суспільно-організаційного конструкта. Паралельно відбувалася тенденція щодо необхідності самоорганізації суспільства, формування системи механізмів та інститутів у багаторівневій політико-правовій сфері європейської цивілізації.

Отже, розгляд дискурсного поля дослідження проблематики становлення й розвитку інститутів місцевого самоврядування та його взаємодії з органами державної влади на українських теренах від перших літописів до новітніх дисертацій дозволяє сформувати достатню джерельну базу подальших досліджень базових конструктів системи місцевого самоврядування та його взаємовідносин з державними інституціями.

Звертання дослідників у кожну нову епоху розвитку суспільства до філософської спадщини попередників є спробою віднайти там генетично притаманне цьому народові осмислення феномену держави, її сутності, мети та форм існування задля формування вітчизняної філософії публічного управління відповідно до національного генетичного коду, розуміння сенсу й мети державотворення й ролі в цьому місцевого самоврядування як фундаментального підґрунтя всієї парадигми державного управління, що є особливо актуальним для демократизації державотворчих процесів в Україні.

Установлено, що на українських теренах задовго до епохи Відродження постали ідеї патріотизму, національної єдності та гуманістичного змісту сутності й мети існування публічної влади. Ці ідеї, перенесені на український менталітет, сформували ціннісні підвалини власного українського бачення шляхів державотворення, серед яких провідне місце зайняли такі демократичні конструкти, як прагнення до волі, самоорганізація влади, національна самосвідомість, громадське служіння („спільне благо”), справедливість, ідеї національного визволення тощо. З огляду на те, що в умовах державотворчої трансформації термінологічна точність і недвозначність наукових формулювань набуває важливого характеру, відповідно до об’єкта й предмета дисертаційної роботи вирішення поставлених мети й завдань здійснено з’ясування категоріальної сутності та взаємозв’язку термінів, дефініцій і понять, що ґрунтуються навколо трьох категоріальних площин: конструкт – концепція – доктрина – парадигма; держава – державне управління – державотворення; публічне врядування – державне управління – місцеве самоврядування.

Проведення категоріально-понятійного аналізу взаємозв’язку системи суспільно-владних відносин та державотворчих конструктів створює умови для визначення інституційної сутності явища місцевого самоврядування, його місця в системі органів публічної влади та особливостей відносин з державними інституціями.

Категоріально-понятійна побудова дослідження спрямована на виокремлення, класифікацію та систематизацію базових конструктів системи місцевого самоврядування, які можуть слугувати „фундаментними блоками” побудови в межах сучасної парадигми державного управління відповідної концепції або доктрини реформування територіальної організації влади та системи публічного врядування в Україні. Визначено, що держава – соціальний інститут, який твориться в процесі розвитку людства через певні соціально-політичні дії, що спрямовуються відповідними ідеями, оформленими у вигляді конструктів, теорій, ідеологій.

Тому можна говорити про процес державотворення й роль у ньому певних
ідей, конструктів. Останні є не чим іншим як державотворчими конструктами. Публічна влада (яка містить і державний, і самоврядний складники) в контексті соціального явища сприймається як певний соціальний конструкт – інститут, що виник і функціонує в структурі суспільства в процесі державотворення на певних ціннісних державотворчих конструктах. Цей інститут має чітке функціональне спрямування на реалізацію закладених у таких конструктах правах, прагненнях і сподіваннях громадян.

В умовах історичної первісності місцевого самоврядування перед державним управлінням закладалися умови домінування конструктів самоврядності в процесі публічного управління. Крім того, місцеве самоврядування визнається надійною запорукою та необхідною передумовою демократичності й гуманності державного управління. Тому саме з визнанням пріоритетності місцевого самоврядування перед державною владою й необхідно розглянути питання реалізації в ньому основних державницьких концептів для забезпечення сталого розвитку суспільства. Найбільш характерно цей процес, що набрав виразних форм стійкого політичного тренду, описав у вигляді нової політичної формули розвитку суспільства колишній (2004 – 2006 рр.) президент Конгресу місцевих і регіональних влад Європи Дж. ді Стазі: „без демократії на місцевому рівні взагалі не може бути демократії”.

Запропоновано авторську класифікацію державотворчих конструктів та універсальних чинників державотворення системи публічного врядування: фундаментальні, інституційні, операціональні та інструментальні.

Фундаментальні чинники державотворення є найбільш стійкими та незмінними протягом тривалого історичного часу. Вони мають ціннісний характер, відображають ментально-психологічні архетипи суспільства й зумовлюють національну специфіку державного управління в кожній країні.

Інституційні чинники державотворення є довготривалими (піддаються змінам у періоди формаційних перетворень, революцій або масштабних реформ) та системоутворювальними. Вони зумовлюють структурно-функціональну побудову державно-управлінського апарату, територіальну організацію влади та інституційний дизайн державної влади.

Операціональні чинники змінюються з кожною хвилею модернізації держави й суспільства. Вони сприяють операціоналізації та оптимізації державотворення, формують триєдину систему владних відносин: власне владних відносин між рівнями, гілками та інституціями державної влади; суспільно-владних відносин між державою, її органами та суспільством; індивідуально-владних відносин між громадянином і державою.