Замовити дисертацію Захист прав суб’єктів підприємництва при здійсненні адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності :

Значення способів захисту прав суб’єктів підприємництва, у тому числі тих, що застосовуються при здійсненні державного контролю за їх діяльністю, істотно зростає у зв’язку з підвищенням ролі правових засобів у нормативній регламентації сфери господарювання. Способи захисту прав суб’єктів господарювання, закріплені в законодавстві, мають розглядатися як один із діючих важелів механізму господарювання, що справляють значний вплив на ефективність підприємницької діяльності.

Слід зазначити, що підприємці виявляються практично незахищеними від свавілля численних контролюючих інстанцій: податківців, пожежників, санітарних та інших служб, які широко і практично безконтрольно користуються правом застосування штрафних санкцій і стягнень.[1]

Гострі проблеми виникають у відносинах суб’єктів підприємницької діяльності та державних контролюючих органів, тому існує спеціальна проблема захисту перших від останніх. Суб’єкт господарювання має будувати свої відносини з державними органами (перш за все контролюючими) виключно на засадах законності. Суб’єкт господарювання повинен точно виконувати покладені на нього обов’язки і лише законні вимоги державних органів.[2]

Учені приділяють велику увагу зв’язку державного регулювання та контролю за діяльністю підприємців. Держава регулює підприємницьку діяльність, закріплюючи в законодавчих актах право державних органів на контроль і нагляд за її веденням. Одним із основних завдань антимонопольного органу є контроль за дотриманням вимог антимонопольного законодавства господарюючими суб’єктами. Санітарно-епідеміологічне благополуччя населення забезпечується, крім іншого, системою державного санітарно-епідеміологічного нагляду.

Не менше значення, ніж визнання необхідності та важливості державного контролю за здійсненням підприємницької діяльності, має належне забезпечення захисту прав підприємців у процесі такого контролю. Тому важко переоцінити те, що у ст. 19 ГК України встановлено гарантії для суб’єктів господарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, у тому числі умови здійснення інспектування та контролю:

1) на підставі закону;

2) в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб;

3) неупередженість, об’єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;

4) інформування останніх про результати перевірок (інспектування).

До найважливіших прав підприємця належить право на судовий захист у разі неправомірних дій державних органів. Тому важливе значення має те, що п. 7 ст. 19 ГК України передбачена можливість оскарження суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку дій та рішень органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку. Відповідно до ч. 7 ст. 23 ГК України спори про поновлення порушених прав суб’єктів господарювання та відшкодування шкоди, завданої їм внаслідок рішень, дій або бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, йдеться про право суб’єктів господарювання на захист від неправомірних дій та рішень під час здійснення державного контролю та нагляду за їх діяльністю.

У загальному вигляді право на захист можна визначити як надану управомоченій особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного права. Правова кваліфікація такої можливості викликає спори в літературі. Відповідно до традиційної концепції, право на захист є складовою частиною суб’єктивного права нарівні з правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб. На думку деяких учених, забезпеченість суб’єктивного права можливістю державного примусу – це його невід’ємна якість, і така можливість існує не паралельно з іншими, закріпленими у суб’єктивному праві можливостями, а властива їм самим, оскільки без цього вони не були б юридичними можливостями.[3] Незважаючи на деяку різницю, що існує між цими точками зору, принципових розбіжностей між ними немає: в обох випадках право на захист розглядається як обов’язковий елемент суб’єктивного права.

У статті 20 ГК України передбачено одинадцять способів захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів. Найважливішим способом захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності від незаконних актів державних органів, їх втручання у господарську діяльність підприємців слід вважати визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, порушують права та законні інтереси суб’єкта господарювання.

Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують заборонні норми, які містяться у Господарському кодексі України. Так, заборонна норма встановлена ч. 5 ст. 19 ГК, згідно з якою незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Частиною 4 ст. 23 ГК передбачена норма, що встановлює заборону незаконного втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб’єктів господарювання.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації-позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлений, то у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Недотримання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, якщо відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт у цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Слід враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у випадках, коли чинним законодавством України передбачено право суб’єкта підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт державного чи іншого органу, їх посадових осіб за підпорядкованістю, підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду із заявою про визнання акта недійсним.

У разі якщо в результаті виконання приписів акта підприємством чи організацією їм завдано шкоди, вони вправі звернутися з вимогою про її відшкодування на загальних підставах, визначених Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами. Таку вимогу може бути об’єднано з вимогою про визнання акта недійсним.

Слід погодитися з думкою В. Беляневич, згідно з якою вдосконалення гарантій захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання, впровадження відповідних правових механізмів реалізації цих гарантій неодмінно пов’язане з необхідністю підвищення нормативності регулювання економічних відносин. Така необхідність викликана також і створенням та діяльністю державних органів, яких за радянських часів взагалі не існувало (наприклад, антимонопольні органи, органи приватизації, органи державної податкової служби, органи регулювання фондового ринку тощо). Не ставиться під сумнів те, що ці та інші органи держави мають можливість у силу своєї компетенції суттєво впливати на діяльність господарюючих суб’єктів, у тому числі й шляхом видання актів нормативного та індивідуального регулювання. З цього ж випливає, що дедалі актуальнішим стає питання не тільки дотримання законності актів, що видаються цими органами, а й удосконалення правового регулювання захисту прав та інтересів підприємств як основної ланки економіки та інших суб’єктів господарювання у разі видання державними та іншими органами актів, що не відповідають чинному законодавству та порушують права і законні інтереси цих підприємств.[4]

Таким чином, способами захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності при здійсненні адміністративно-правового регулювання є: визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що порушують права та законні інтереси підприємців; відшкодування збитків, завданих підприємцям неправомірними актами державних органів та відновлення становища, яке існувало до порушення їх прав та законних інтересів.

[1] Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основі умови розвитку її в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 6. – С. 3.

[2] Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За ред. В.К. Мамутова. – К., 2004. – С. 49.

[3] Солтис Н. Захист прав суб’єктів підприємницької діяльності // Приватне право і підприємництво. – К., 2003. – Вип.3. – С. 164.

[4] Беляневич В. Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів в практиці арбітражних судів України / Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2001. – С. 2.