Протас І.Б. Проблеми судового захисту прав і інтересів громадян у зв\'язку з заподіянням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду

Короткий зміст

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, ступінь наукової розробленості проблеми, визначається предмет, мета і завдання дослідження, її методологічна  і теоретична основа, наукова новизна, теоретичне  і практичне значення, особистий внесок автора в отриманні наукових результатів, викладених у дисертації, апробація і структура.

У розділі першому “Проблеми судового захисту прав і інтересів громадян у зв'язку з заподіянням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” розглядаються питання, пов’язані з визначенням  права на судовий захист у зв’язку з завданням шкоди громадянам незаконними діями судових і правоохоронних органів, форми здійснення такого права, галузева природа правовідносин по відшкодуванню шкоди, завданої громадянину вказаними діями, та проблеми і перспективи подальшого розвитку досліджуваного інституту відшкодування шкоди.

У першому підрозділі розкриваються питання, які пов’язані з визначенням поняття права на судовий захист прав і інтересів громадян  у зв’язку з завданням їм шкоди  незаконними діями судових і правоохоронних органів в умовах зміни орієнтирів політичної системи нашої держави, гуманізації правової науки і юридичної практики останніх десятиліть. Автор вказує, що, на жаль, в дійсності проблема “свавілля влади”, і зокрема судових і правоохоронних органів, не втратила своєї актуальності. В нашій країні, як показує статистика і судова практика, в цілому ряді випадків юридична незахищеність особи  перед подібними структурами – факт очевидний. Достатньо широке декларування нині Конституцією України прав громадянина часто не захищає його від усяких незаконних дій і рішень органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, що завдають в окремих випадках шкоду життєво важливим правам людини. Тому на сьогоднішній день одне з головних завдань полягає в тому, щоб у суспільстві системою заходів – правових, організаційних, моральних – виховати  глибоку повагу органів держави і їх посадових осіб до прав і свобод особи.

І все таки, при всіх нинішніх недоліках у становленні української державності саме конституційні норми (ст.56) дають підстави констатувати існування права на судовий захист прав і інтересів громадян у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду та відповідного процесуального механізму здійснення цього права. Дисертантом поставлене завдання встановити співвідношення між загальним правом на судовий захист (ст.55 Конституції) та правом громадян на судовий захист прав і законних інтересів у зв’язку завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (ст.56 Конституції). При цьому автор пропонує своє визначення права громадян на судовий захист прав і законних інтересів у зв’язку завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду та визначити його місце в системі правових інститутів. Як загальне право на судовий захист, так і право на судовий захист прав громадян у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду необхідно розглядати в контексті ідеї правової держави.

В основу дослідження питання про право на судовий захист нині повинна лягти ідея розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Існування судової влади обумовлюється покладанням на неї особливої функції – здійснення захисту всього комплексу прав і свобод громадян. Право на судовий захист, на думку автора, це насамперед забезпечена законом можливість особи звертатися до органів судової влади для захисту своїх прав і законних інтересів.

Право громадян на судовий захист та право громадян на судовий захист прав і законних інтересів у зв’язку завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, на думку автора, співвідносяться як загальне і часткове. Проаналізовані автором ознаки права на судовий захист дозволяють підійти до визначення поняття права громадян на судовий захист прав і законних інтересів у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, котре може бути більш розгорнутим і містить у собі наступні основні елементи.     

По-перше, воно містить встановлену в Конституції України (ст.ст. 29, 30, 55, 56, 62, 63) і закріплену у спеціальному законі (ст. 443 ЦК України, Закон України від 1 грудня 1994р.) можливість особи звернутися до органу правосуддя з вимогою про захист її порушеного права чи законного інтересу. По-друге, реалізувати вказану можливість зацікавлена особа може тільки при наявності суворо визначених законом підстав (постанова про винесення виправдувального вироку, припинення кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю в діях складу злочину чи за недоказаністю участі обвинуваченого в здійсненні злочину та інше).По-третє, право на судовий захист прав і законних інтересів громадян у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду повинно містити в собі необхідність встановлення юридичної і фактичної обгрунтованості заявлених вимог. По-четверте, сама державно-владна дія по захисту порушених прав громадянина завжди повинна бути виражена у відповідній правовій формі – чи як постанова (ухвала) конкретного юрисдикційного органу, що здійснював слідчі дії чи розглядав справу, винесена в безспірному порядку, чи як судове рішення, акт, в якому фіксується результат вирішення спору по суті. По-п’яте, говорити повною мірою про значення судової влади і права на судовий захист можливо тільки тоді, коли орган правосуддя не тільки виносить своє рішення, але й забезпечує його реалізацію.

Враховуючи викладені положення, під правом громадян на судовий захист прав і законних інтересів у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду слід розуміти  встановлену Конституцією і закріплену в спеціальному законі можливість зацікавленої особи, при наявності суворо визначених законом підстав, звернутися до органу правосуддя з вимогою про захист її порушеного права чи законного інтересу, який зобов’язаний встановити його фактичну і юридичну обгрунтованість, винести рішення та забезпечити його реалізацію. Це право, яке є по суті конституційним, становить юридичну базу для виникнення процесуального механізму реалізації такого захисту, наповнює змістом мету цивільного судочинства у справах цієї категорії, що в свою чергу обумовлює необхідність ретельної уваги до проблеми вдосконалення вже самого процесуального механізму розгляду і вирішення цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

У другому підрозділі аналізуються існуючі форми захисту прав і інтересів громадян у зв’язку з завданням їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Автор вважає за необхідне й історичне осмислення відносин, що розглядаються. У роботі констатується, що розвиток інституту судового відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями вищевказаних органів, пройшов складні і неоднозначні етапи. І як результат, запозичаючи юридичний досвід попередніх епох в сфері правової думки і законотворення, більшість держав визнали підлягаючими захисту права і інтереси громадян, які постраждали від незаконних дій органів кримінального правосуддя та адміністративного переслідування.

Аналіз цілої низки нормативних актів радянського періоду свідчить, що нині законодавством України обрано єдине вірне спрямування на найширше забезпечення прав і інтересів громадян у випадку завдання їм шкоди незаконними діями судових і правоохоронних органів за допомогою судового захисту. У системі юридичних гарантій суд є найвищим гарантом прав громадян і правильного застосування правових норм, оскільки становище суду, його функції та процесуальна форма діяльності створюють найбільші переваги у забезпеченні законності.

З огляду на те, що в Законі України від 1 грудня 1994 р. і Положенні про його застосування закріплено поряд з судовою формою захисту громадян у зв’язку  завдання їм шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду і досудову  (безспірну) та відповідний порядок відшкодування шкоди, то  автор її також детально аналізує.

Через закріплення у ст.55 Конституції України положення про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, воно стало визначальним елементом у визначенні ролі судової форми захисту прав і інтересів громадян та співвідношенні її з адміністративною (безспірним порядком).

У світлі положень ст.124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і не допускається делегування функцій суду, а також присвоєння цих функцій іншими органами чи посадовими особами, виникає питання про правомірність визначення розміру шкоди органами, перерахованими в ст.12 Закону України від 1грудня 1994 р. Є підстави вважати , що вказаний досудовий розгляд з деяких питань захисту прав і свобод не є делегуванням чи присвоєнням функцій судів, якщо воно здійснюється в межах компетенції цих органів і посадових осіб та за зверненням і згодою зацікавлених осіб. Проходження різних досудових процедур не є обмеженням права на судовий захист, передбаченого ст.55 Конституції. Разом з цим має змінитись сам підхід до вирішення питання про обов’язковість дотримання досудових процедур. Вдаватися чи не вдаватися до цих процедур є правом, а не обов’язком зацікавлених осіб. Наявність можливостей вирішити спір в інших формах захисту прав і інтересів (в тому числі і адміністративній ) необхідно вважати також позитивним явищем, але вони повинні розглядатись і розвиватись як досудові, узгоджувальні процедури. Наявність ефективних процедур досудового розгляду є одним з елементів права на судовий захист прав і інтересів.

У третьому підрозділі досліджується питання про галузеву природу правовідносин по відшкодуванню шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Дисертантом відмічається, що зведена в ранг конституційних норма про можливість відшкодування шкоди вказаними органами набула загальногалузевого значення. Конкретна незаконна дія суду або правоохоронного органу може порушувати не одне, а цілий ряд суб’єктивних прав громадянина, що регулюються різними галузями права (трудовим, житловим, пенсійним тощо), тому при їх відновленні виникає цілий комплекс правовідносин, і при виникненні спору потребує відповідного процесуального вирішення. Тому, аналізуючи проблеми захисту прав і інтересів громадян у зв’язку з завданням їм шкоди  незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, автор вступає в тривалу дискусію про галузеву належність інституту відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями судових і правоохоронних органів.

У науці визначилися дві протилежні позиції з цього питання: з одного боку вчені, які дотримуються кримінально-процесуальної концепції (Б.Т.Безлепкін, М.Ф.Полякова та інші), а з іншого – концепції цивілістів (В.М.Дерев’яго, Т.М.Медвєдєва, А.М.Белякова, К.Б.Ярошенка та інші). Автор підтримує думку В.М.Дерев’яго про те, що прибічники першої концепції змішують два питання: порядок виправлення судово-слідчої помилки і порядок відшкодування майнової та іншої сфери потерпілого. Автор констатує те, що нині більшість вчених правильно визнають інститут відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, виключно цивільно-правовим, що і відобразилось  у волі законодавця, котрий закріпив вищевказані норми у відповідних розділах ЦК України.

Автором висловлена думка, що формулювання поняття цивільно-правового захисту в даному виді деліктних правовідносин повинно виходити з того, що відновлення майнових і особистих немайнових прав громадян становить собою складний процес декриміналізації та реабілітації особи, який реалізується в компенсаційній функції цивільного права. При цьому дається теоретичне і практичне обгрунтування компенсаційної функції  в досліджуваній категорії справ. Головний засіб вираження судового захисту прав і свобод громадян у даних правовідносинах буде полягати в безпосередньому відшкодуванні шкоди, завданої правам і інтересам потерпілого.

Детально розглянуто поняття реабілітації громадянина як комплексу правових і соціальних заходів до відновлення всіх сфер суспільного життя потерпілого. Висвітлена дискусія в сучасній правовій науці щодо того, чи є відшкодування шкоди елементом змісту реабілітації.

Дається поняття цивільно-правової відповідальності по даній категорії цивільних справ і вона визначається автором як заснований на імперативних нормах цивільного  права суб’єктивно відносний обов’язок, як правило, держави в особі відповідних фінансових органів зазнавати заходів примусу, що включають повну компенсацію за порушення суб’єктивних абсолютних прав,   з метою забезпечення  безперебійного функціонування механізму правового регулювання абсолютних відносин у їх нормальному стані.

З’ясування галузевої належності інституту відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду дозволяє говорити  про відповідну процесуальну форму захисту прав і інтересів. І такою формою, на думку автора, може бути тільки цивільно-процесуальна форма, яка в свою чергу потребує подальшого вдосконалення.

В підрозділі четвертому автором розглядаються проблеми і перспективи  становлення і розвитку цього інституту в контексті функціонування сучасної правової системи і соціально-політичної ситуації, що склалася.

На сьогоднішній день одна з основних проблем існує насамперед в практиці застосування заходів процесуального примусу, особливо це стосується такого заходу як взяття під варту. Автор вважає, що при застосуванні заходів процесуального примусу, а особливо у вигляді затримання або взяття під варту, поряд з наявністю підстав кримінальний закон вимагає встановити в кожному конкретному випадку її обгрунтованість та необхідність. З цього випливає, що немає необхідності застосування заходів процесуального примусу, якщо той же результат може бути досягнутий непримусовими заходами, а значить суд, враховуючи цей аспект у справах про відшкодування шкоди громадянину незаконними діями судово-слідчих органів, повинен брати до уваги, що застосування вказаних заходів до громадянина без необхідності (безпідставно) є однією з підстав для задоволення позову.

В дисертації пропонується внести певні зміни до  існуючої системи захисту прав і свобод громадян і створити при кожному обласному суді комітет (комісію) для захисту прав громадян від незаконних дій судових і правоохоронних органів, а в головних управліннях відповідних органів – його представництва, для правороз’яснювальної і  консультативної роботи з потерпілими громадянами, взаємодії з керівництвом судових і правоохоронних органів тощо. Створення такої структури було б корисним і судовій владі, так як досягалося б максимально результативне правове регулювання і оперативний вплив на правопорушення, і громадянам, бо вони змогли б реально відстоювати свої права і отримати відшкодування в безспірному (досудовому) порядку.

У зв’язку з тим, що  в судовій практиці є досить проблематичними питаннями про компенсацію моральної шкоди у випадку завдання шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду автор, досліджуючи цю проблему, пропонує розробити певну градацію з індексами компенсації моральної шкоди для делікатних зобов’язань України. Сума такої компенсації не повинна грунтуватись лише на суб’єктивних оцінках потерпілого.

Крім того, проаналізовані можливості реалізації частини третьої ст.55 Конституції щодо застосування механізму міжнародного правового захисту прав і інтересів громадян у зв’язку з заподіянням їм шкоди незаконними діями судовими та правоохоронними органами, який може мати місце після використання всіх національних засобів правового захисту у відповідних міжнародних інстанціях, наприклад Європейській комісії та Суді з прав людини.

Розділ другий “Теоретичні та практичні питання судочинства у справах про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” присвячений аналізу особливостей застосування окремих правових інститутів у судочинстві в справах про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

У першому підрозділі аналізуються особливості правового становища осіб, які беруть участь у справі, при розгляді спорів про  відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Автор зазначає, що складний механізм судового захисту прав і законних інтересів громадян від незаконних дій органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, у випадку його суб’єктивної реалізації, веде до задіяння широкого кола осіб, зацікавлених у сприятливому для них закінченні справи і уповноважених в силу фактичних обставин на встановлення цивільно-процесуальних правовідносин між ними і судом.

Особливе місце відводиться визначенню і характеристиці сторін у справах досліджуваної категорії. Виходячи з аналізу Закону України від 1 грудня 1994 року і Положення про його застосування, зроблено однозначний висновок, що суб’єктом (потерпілим), якому завдається шкода незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, може бути тільки громадянин (фізична особа). Цей висновок випливає з назви закону, а також із змісту цілої низки статей (статті 1, 3, 5, 6 та інші), де говориться про підстави, умови і порядок відшкодування шкоди тільки громадянам, що прямо передбачає наявність і дію відносно юридичних осіб іншого порядку відшкодування шкоди від незаконних дій тих же органів.

Грунтуючись на положеннях ст.56 Конституції та інших нормативних актів, наприклад, ст. 22 Закону України “Про оперативно розшукову діяльність”, автор висловлює думку про допущення наявності в деяких випадках статусу позивача і для потерпілих в результаті незаконних дій судово-слідчих органів юридичних осіб і пропонує встановити спеціальний порядок відшкодування і для них у сфері арбітражного судочинства.

Дисертант детально аналізує особливості цивільно-правового і цивільно-процесуального статусу позивача у вказаній категорії, що дозволяє йому в свою чергу визначитись з деякими особливостями суб’єкта-відповідача. Автор вважає, що суб'єкт цивільно-правової відповідальності в Законі України від 1 грудня 1994 р. вказаний правильно. В даному випадку діє механізм настання цивільно-правової відповідальності "без вини", що допускає наявність винятку у вигляді неспівпадання прямого заподіювача шкоди з суб'єктом його відшкодування. Дисертант, підтримуючи думку М.Ф.Полякової,  що обгрунтовує відповідальність держави у цих випадках, висловлює додаткові аргументи, що  покладення відповідальності на державу є кращою соціальною і юридичною гарантією відшкодування громадянам завданої шкоди. Все вказане підтверджує і положення ст.1227 проекту ЦК.

Щодо конкретних органів, що виступають у цивільному процесі від імені держави ,то автор вважає, що держава в цих обставинах виступає не в формі політичної організації, а в організаційно-правовій формі загальнодержавної казни, якщо навіть і шкода завдана посадовими особами державних органів, яким надано право юридичної особи. Казна (скарбниця, як сказано в останньому варіанті проекту нового ЦК) - не майно, що належить державі, а суб'єкт права, до якого висуваються відповідні позови. Тому, як правило, від імені держави в цивільному судочинстві у цій категорії справ мають притягуватись  відповідні  територіальні  органи  Державного казначейства. Разом з тим, у тих випадках, коли мова йде про повернення майна, яке збереглося в натурі і коли ще відповідні податкові інспекції Державної податкової адміністрації не розпорядилися цим майном, то останні і повинні притягуватися для участі в справі як представники держави, а особливості їх участі пропонується закріпити в цивільному і цивільно-процесуальному законодавстві. В роботі детально проаналізовано особливості застосування наступних правових інститутів: процесуальної співучасті , заміни неналежної сторони та процесуального правонаступництва.

 Обґрунтовується висновок про необхідність участі в справах про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями судово-слідчих органів, третіх осіб. При цьому особлива увага приділяється можливості  притягнення посадових осіб судових та правоохоронних органів в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. В якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, повинні притягуватись конкретні посадові особи, незаконними владними актами яких заподіяна шкода, але тільки в разі встановлення в їх діях складу злочину.

У другому підрозділі розділу другого вказується, що початковим моментом дієвої реалізації права громадянина на захист своїх прав і законних інтересів від незаконних дій судово-слідчих органів виступає момент визначення підвідомчості і підсудності даної категорії справ щодо ведення відповідного юрисдикційного органу, що здійснює такий захист.

Відзначено, що прийняття Конституції України дозволяє говорити тільки про імперативну підвідомчість цих справ суду у зв'язку з тим, що це єдина юрисдикційна інстанція, до відання якої належать всі правовідносини, що виникають у державі (ч.2 ст.124 Конституції). Зроблений аналіз застосування норм інститутів підвідомчості і підсудності стосовно практики судочинства у справах досліджуваної категорії. Окремо виділена дія цих інститутів у співвідношенні з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року, а також Європейською Конвенцією про видачу (екстрадицію) злочинців.

У третьому підрозділі розділу другого відзначено, що головна мета будь-якого судового розгляду (у тому числі і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду) полягає у встановленні об'єктивної істини у конкретній справі, тобто таких фактичних даних, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що має значення для правильного вирішення справи. У зв'язку з цим розгляд діяльності суду й інших учасників цивільного процесу щодо встановлення істини в справі і вирішенні спору по суті, іменованої "доказуванням", є одним із пріоритетних напрямків усього дослідження і має важливу практичну значимість.

Відповідно до особливостей даної категорії справ автором визначена специфіка їхнього предмету доказування і порядку доказування. Виходячи з нинішньої редакції ч.2 ст.30 ЦПК України, автором зауважена небезпечна тенденція зайвої "субсидіарності" суду в справі збирання і забезпечення доказів. Процесуальна економія для судових інстанцій може згодом дорого коштувати в плані захисту прав і законних інтересів громадянина. За великим рахунком тут мова йде про конфлікт влади з правами людини, де самому громадянину важко протистояти складному і часом бюрократичному апаратові державних органів без активної процесуальної допомоги суду. Особливо це стосується збору і забезпечення доказів у цій категорії справ.

В роботі висвітлені такі юридико-фактичні підстави настання цивільно-правової відповідальності, як протиправні дії заподіювача шкоди; настання шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; наявність зв'язку між протиправними діями і їх наслідками. Автором складений орієнтовний перелік засобів доказування у цій категорії із підтвердженнями на практичних прикладах.

У четвертому підрозділі другого розділу розглядаються цивільно-процесуальні особливості порушення і підготовки справ про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Досліджено передумови процесуальної реалізації потерпілим права на відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями зазначених органів, а також правила визначення належної підсудності, дієздатності заявника, повноважень на ведення справи в особи, що подала заяву від імені зацікавленої особи. Визначено перелік процесуальних дій по підготовці цієї категорії справ до судового розгляду.

           Також у цьому підрозділі досліджуються особливості порядку розгляду справ і винесення судового рішення у справах про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями судових та правоохоронних органів. Визначені відповідні процесуальні особливості порядку розгляду справ даної категорії.