Принципи та функції юридичної деонтології

Короткий зміст

Термін “ деонтологія ” вперше ввів у науковий обіг англійський філософ права Ієремія Бентам у праці “ Деонтологія ” (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов’язки і врахування результатів їх виконання людиною.[4] Як зазначав учений, у кожній дії є важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія. Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор Львівського університету П. Рабінович. Під його керівництвом здійснювалось чимало наукових досліджень. Вони поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики, а тепер – у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософії права).

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна “Юридична деонтологія”. Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник.[1]

Юридична деонтологія має і власні принципи:

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові

норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. Йдеться про загальноприйняті моральні норми, особливо власні норми юриста, які він

виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому.

Стосовно принципу індивідуальності, то хочу наголосити, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особистісна норма. Її не може використати інший юрист.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять по-різному.

Унікальним принципом юридичної деонтології є нестандартність. Його суть полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві, ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації.

Принцип моментальності характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення.

Дуже близьким за змістом до принципу моментальності є принцип непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне рішення. Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність.  ситуації, до яких юрист не готовий.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї

поведінки.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового

обов’язку.

Функції юридичної деонтології

Вони виконують певні функції. Саме у зв’язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки. Її цінність та актуальність зумовлюють численні функції, які можна згрупувати у три підсистеми:

1. Функції, які стосуються особи правника: формування у юриста

усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов’язку; конкретизація

правосвідомості та правомірності дій у юристів; підвищення рівня

правового почуття у суб’єктів права; виховання у юристів поваги до

права; вироблення у правників внутрішнього переконання на основі

юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та

самоутвердження; встановлення юристом об’єктивної правової дійсності;

сприяння вибору юристом справедливого правового рішення;

2. Функції, які відображають процес формування національного права в

Україні: утвердження національного змісту українського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин у державі:

уміння визначити цінність права і цінність держави, сприяння формуванню

цивілізованого правопорядку в Україні, сприяння виробленню

індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста

(деонтологічних норм).

Наука — це сума знань про навколишній світ. Існують науки природознавчі, які вивчають природу; технічні, що містять знання про різні технічні конструкції; суспільні, які досліджують суспільне життя. Кожна з наведених великих структур поділяється на окремі галузі науки. Наприклад, серед суспільних наук розрізняють історичну, економічну, юридичну та ін. Підставою для розмежування наук є їх предмет та об’єкт.

Предмет науки — це сфера пізнання, якою займається конкретна наука. Об'єкт науки — реальні явища, які вивчає конкретна наука. Так, предметом юридичної науки (правознавства) є знання про державу і право, а об’єктом — реальні держава і право, які ця наука вивчає.

Юридична наука — одна з найстаріших суспільних наук. Історичне виникнення юридичної науки пов’язане з виникненням та розвитком права. Перші системні відомості про державу та право викладені у працях визначних мислителів Стародавньої Греції — Платона та Арістотеля. Значний внесок у розвиток юридичної науки зробили юристи Стародавнього Риму, які визначили правові поняття і конструкції. З того часу юридична наука має велике значення в житті суспільства, що проявляється в її функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільне життя.

Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на соціальні явища, на формування і розвиток особи.

Розрізняють такі основні функції юридичної науки:

• констатуючу — виявлення, фіксація наявних державно-правових явищ;

• інтерпретаційну — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення і зміни, їх структури, функції та ін.;

• евристичну — відкриття, формування невідомих раніше державно-правових закономірностей;

• прогностичну — формування гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових явищ;

• методологічну — використання положень науки як дослідницьких інструментів для “ прирощування ” нових знань як у юриспруденції, так і в інших науках (при цьому особливо важливу роль відіграють, як зазначалось, висновки загальної теорії права і держави);

• практико-прикладну — формулювання рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

• ідеологічно-виховну — вплив політичної і моральної свідомості, світогляду і загальної культури суб’єктів на формування та розвиток права, зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу, авторитету права, держави, законодавства.[2]

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього. Для неї важливий хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв в обов'язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін.