МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; розкрито сутність і ступінь наукової розробки проблеми; вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами досліджень; визначено мету та завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, їх практичне й наукове значення, особистий 9 внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій, які їх підтверджують, структури та обсягу дисертації. У першому розділі – “Теоретичні засади дослідження відповідальності в системі державного управління” – проаналізовано основні підходи зарубіжних і вітчизняних науковців до розуміння змісту політичної відповідальності та її основних характеристик, розкрито понятійно- категорійний апарат дослідження, на підставі чого визначено потребу в розробленні й обґрунтуванні механізмів забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України. Аналіз джерельної бази щодо проблеми політичної відповідальності засвідчив, що сучасне розуміння поняття політичної складової відповідальності виникло в процесі дискурсу щодо оптимізації політичних систем напередодні і під час буржуазно-демократичних революцій у Західній Європі. Із становленням і зміцненням демократичних політичних систем ця проблема набула не лише важливого теоретичного, а й практичного значення. Питання політичної відповідальності, розкриття її сутності, змісту, форм прояву і механізмів реалізації в різних типах політичних систем стали предметом розгляду зарубіжних та вітчизняних учених, серед яких: М.Альберт, А.Вороніна, Р.Дафт, П.Друкер, М.Кастельс, П.Керженцев, С.О’Доннел, Г.Саймон, Ф.Тейлор, В.Томпсон, Р.Фредерманн, Ф.Хедоурі, О.Бабкіна, О.Валевський, В.Голубь, Л.Гонюкова, В.Козаков, А.Мельниченко, М.Паламарчук, В.Ребкало, Н.Нижник, В.Торяник, В.Шаповал, І.Черленяк та ін. Обґрунтовано, що недостатньо висвітленими залишаються питання механізмів забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України, зокрема в частині щодо способів і механізмів введення в дію конституційних положень щодо політичної відповідальності влади, організаційно-правової і морально-психологічної складових політичної відповідальності в державному управлінні. З’ясовано, що інститут політичної відповідальності виникає у результаті тривалого розвитку демократичної, правової держави і набуває реальних ознак у другій половині ХХ ст. Він полягає в застосуванні політичних санкцій до суб’єктів політики, що є порушниками політичних норм, домовленостей і взятих на себе політичних зобов’язань. Дослідження політичної відповідальності в державному управлінні ґрунтується на розумінні її як складової соціальної відповідальності. У дисертаційній роботі політичну відповідальність розглянуто як забезпечення належного функціонування публічної влади з точки зору неухильного виконання органами влади своїх функцій відповідно до їх статусу та компетенції, доцільності й ефективності їх рішень. Визначено, що головними суб’єктами політичної відповідальності в державному управлінні виступають партії, окремі політики, державні діячі, політичні лідери, народні депутати, президент держави, прем’єр-міністр, міністри Кабінету Міністрів/уряду, діяльність яких спрямована на реалізацію державних функцій. Структуровано проблемні рівні політичної відповідальності в державному управлінні, серед яких виокремлено: пізнавальний (розуміння 10 сенсу та наслідків державно-управлінської діяльності, здатність до мобілізації політичної волі й визначення цілей управлінської діяльності); аксіологічний (свідоме дотримання суб’єктом державно-управлінської діяльності норм і правил політичного життя, зовнішніх (підзвітність, стандарти, рекомендації та ін.) і внутрішніх (моральні принципи, цінності і норми поведінки, особиста відповідальність) форм контролю управлінської діяльності); інструментально- корегуючий (правильний вибір засобів і методів державно-управлінської діяльності); практичний (відповідальність за результати практичних дій). З’ясовано, що політична відповідальність у державному управлінні взаємодіє і взаємопов’язана з іншими типами відповідальності, зокрема із соціальною відповідальністю, у межах якої виокремлено моральну, політичну, корпоративну, релігійну, етичну відповідальність, та юридичною відповідальністю, до якої належать конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, кримінальна відповідальність. Обґрунтовано, що забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні регламентується нормативно-правовими актами, а також визначається традиціями і досвідом, культурою взаємодії та взаємовпливу між суб’єктами політичного процесу й суб’єктами прийняття державно-управлінських рішень. Акцентовано на необхідності взаємодії між органами державної влади і громадськістю в процесі забезпечення політичної відповідальності як необхідної умови налагодження і регулювання дієвих політичних комунікацій в умовах правової держави. Визначено, що в структуру політичної відповідальності входять моральна та правова відповідальність. Моральна відповідальність у сфері державного управління полягає у прийнятті державними управлінцями на себе морально- етичних зобов’язань дотримуватися певних правил діяльності і готовності до негативних наслідків у випадку їх порушення. Вона ґрунтується на впевненості в правильності обраного курсу, розумінні громадянського обов’язку, відчуття причетності до прийняття суспільно значущих рішень і реалізується через підзвітність органів державної влади перед громадськістю та свідоме дотримання певних моральних принципів у професійній діяльності і особистому житті. Уточнено поняття “відповідальна поведінка” як сукупність дій та орієнтацій суб’єктів політики і владних відносин стосовно функцій, які вони виконують у сфері політики й державного управління, та з’ясовано її складові, які полягають у виборі мотивів державно-управлінської діяльності під час прийняття та реалізації державно-управлінських рішень; підбору засобів досягнення визначених цілей політико-управлінської діяльності; здатності поєднати загальнодержавні інтереси з груповими; орієнтації політико- управлінської діяльності на суспільно значимі цілі; ґрунтування своїх рішень і дій на пріоритетності невід’ємних прав людини. З’ясовано, що умовами моральної відповідальності в державному управлінні виступають: гуманізація політики й державного управління; зміцнення засад публічності влади; розгортання громадського дискурсу як основи морально-етичної легітимації влади; забезпечення правового та 11 громадського контролю над діями суб’єктів політики й державного управління тощо. Правовий аспект політичної відповідальності в державному управлінні проявляється в тому, що до суб’єктів владних відносин передбачається застосування визначених нормативно-правовими актами юридичних санкцій, які є певними негативними наслідками для суб’єкта відповідальності і можуть мати кримінальний, адміністративний, дисциплінарний чи конституційний характер. Визначено чинники, що впливають на забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні, серед яких: рівень політичної і правової культури населення, розвиненість політичних інститутів і структур громадянського суспільства, здатність громадян раціонально оцінювати діяльність владних структур, довіра до державних інститутів. Подано розуміння політичної відповідальності в державному управлінні як здатності усвідомлювати і виконувати функції державного управління в межах компетенції посади, передбачати наслідки своїх вчинків, дій і бездіяльності як для своєї сфери, так і суспільства в цілому, скеровувати свої дії на легітимацію, ефективність, змагальність державного управління. Зміст політичної відповідальності полягає в установленні міри впливу з боку інститутів громадянського суспільства на суб’єктів політики у випадку порушення ними політичних норм, недотримання взятих на себе політичних зобов’язань. У другому розділі – “Методологія забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні” – розкрито методологічний інструментарій дослідження проблеми політичної відповідальності в державному управлінні, виокремлено критерії політичної відповідальності та проаналізовано досвід реалізації принципу політичної відповідальності в демократичних країнах. Використання наукових методів дослідження у процесі виконання дисертаційної роботи, зокрема принципу діалектики, зумовило системний підхід до аналізу відповідальності, дало змогу продемонструвати універсальність взаємозв’язку й розвитку всіх елементів і розглянути феномен політичної відповідальності в системі державного управління як складну, суперечливу й недостатньо структуровану наукову систему, що саморозвивається і в основі якої перебувають: кращі здобутки світової науки і практики, соціальні цінності, притаманні українському суспільству, і сучасні парадигми формування системи державно-владних відносин. Історичні передумови виникнення та подальший розвиток політичної відповідальності з’ясовані за допомогою використання історичного та логічного методу. Цілісний аналіз процесів забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України було здійснено за допомогою системного підходу. Виокремлення складових політичної відповідальності, з’ясування причинно-наслідкових зв’язків між різними видами відповідальності відбувалося на основі структурно-функціонального методу. На підставі методу узагальнення сформовано поняття політичної 12 відповідальності в державному управлінні, запропоновано механізми її реалізації. Узагальнення зарубіжного досвіду реалізації політичної відповідальності в державному управлінні, виявлення особливостей її забезпечення в Україні здійснено шляхом використання методу порівняльного та статистичного аналізу фактів і явищ, а соціологічний метод сприяв визначенню ставлення державних службовців до проблеми політичної відповідальності, з’ясуванню її змісту, проявів у державному управлінні. Визначено критерії політичної відповідальності в системі державного управління України, до яких віднесено: легітимність державної і політичної влади (дотримання законів, традиції, переконання, цінності, суспільні установки та ідеали); ефективність влади (відповідність очікувань громадян щодо здійснення державної політики); змагальність (практичне забезпечення можливості громадянського суспільства усувати від влади політичні партії, політичних і державних діячів, які не виконують своїх функціональних обов’язків); спроможність політичних акторів до консенсусу (досягнення згоди стосовно використання влади певними особами чи групами для ухвалення конкретних обов’язкових рішень); персоналізацію владних повноважень (пряма політична відповідальність за вчинення протиправних дій). Виокремлено форми прояву політичної відповідальності, серед яких: зовнішні, що передбачають добровільну відставку, саморозпуск, відмову в політичній підтримці, суспільний осуд чи визнання, підзвітність, санкції тощо, та внутрішні, зокрема почуття обов’язку, етичні, моральні, політичні переконання. Здійснено аналіз практичної реалізації принципу політичної відповідальності в демократичних країнах, який засвідчив, що останні виробили спеціальні механізми інституційного забезпечення політичної відповідальності в системі державного управління, які дають змогу приводити у відповідність із суспільними очікуваннями персональний склад і зміст діяльності державно-управлінської системи, що закріплений у нормативно- правових базах цих країн. З’ясовано, що основними інституційними механізмами реалізації політичної відповідальності в сучасному демократичному суспільстві є вибори й референдуми. Залежно від існуючої виборчої системи в різних демократичних країнах реалізуються різні форми політичної відповідальності. За мажоритарної системи виборів – персоналізована політична відповідальність, за пропорційної системи – колективна політична відповідальність партій, за пропорційної виборчої системи з відкритими списками – поєднання обох попередніх. Інститути політичної відповідальності демократичних країн визначаються формою державного правління – парламентарною, президентською чи змішаною республіканською. Їх особливості зумовлені історичними традиціями, національною специфікою, політико-правовою культурою населення, зокрема здатністю оцінювати діяльність владних структур і усвідомлено приймати рішення стосовно політичної довіри щодо виконання 13 ними владно-управлінських повноважень, розвиненістю політичних інститутів тощо. У сучасних парламентських демократіях політичний аспект відповідальності за характером прояву реалізується як безпосередньо, так і опосередковано. Зокрема, безпосередність зумовлена тим, що вся повнота політичної відповідальності за здійснення державного управління покладається на уряд, який формує парламентська більшість і в основі діяльності якого наявність довіри з її боку. Парламентська система правління через конституційно закріплені механізми забезпечує належний рівень політичної відповідальності урядів значною мірою завдяки закладеному в ній принципу солідарності, що проявляється в підтримці парламентом законодавчих і бюджетних пропозицій уряду та можливостях самих парламентарів реально впливати на формування державної політики і здійснення державного управління. Опосередкованість політичної відповідальності виявляється в тому, що уряд відповідає перед народом як єдиним джерелом влади не безпосередньо, а через парламент. До особливостей реалізації політичної відповідальності у змішаних формах правління належить подвійна відповідальність уряду перед парламентом у поєднанні з політичною відповідальністю парламенту перед главою держави. З’ясовано, що в країнах зі змішаною республіканською формою правління передбачено лише колективну політичну відповідальність уряду перед парламентом, що проявляється у формі висловлення вотуму недовіри чи осуду. З’ясовано, що політична відповідальність у президентських системах правління є персоніфікованою. Безпосередню політичну відповідальність перед народом на чергових президентських виборах персонально несе президент. Для унеможливлення надмірної концентрації влади в президента і підсилення його політичної відповідальності в зазначеній системі правління законодавчо закріплене право представницьких органів влади (конгресу чи парламенту) усувати з посади президентів за неналежне здійснення влади або санкціонувати таке усунення. За президентської форми правління застосовується імпічмент – особлива встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону. Результатом імпічменту, як правило, є дострокове припинення повноважень президента або посадовця й усунення його з посади. У третьому розділі – “Шляхи оптимізації механізмів забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України” – здійснено аналіз суспільних орієнтацій населення щодо забезпечення політичної відповідальності, проаналізовано механізми забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України та визначено шляхи їх оптимізації. Аналіз даних моніторингу українського суспільства засвідчив, що за роки незалежності залученість українського населення до організованої громадсько- політичної діяльності залишається стабільно низькою, контроль з боку громадян за діяльністю влади має фрагментарно-ситуативний характер і не справляє істотного впливу на перебіг політичного процесу. З’ясовано, що такий 14 стан справ зумовлений чинниками, серед яких: низький рівень активістської політичної культури громадян; несформованість демократичних цінностей (свобода слова, участь у діяльності політичних партій і громадських організацій); низький рівень довіри до діяльності як політичних партій, так і органів державної влади; непрозорість та закритість від громадськості процесу прийняття управлінських рішень; низький рівень інституціонального забезпечення можливості громадян впливати на політичні процеси; відсутність реального механізму стримування і противаг між різними гілками влади; незадоволення і розчарування населення, що є наслідком невиправданих сподівань під час президентських та парламентських виборів; відсутність дієвих механізмів забезпечення політичної відповідальності влади. Обґрунтовано потребу в забезпеченні мотивації українських громадян щодо активного залучення у політичні процеси, що може бути забезпечено посередництвом політичної соціалізації, виробленні реальних механізмів політичної участі громадян. За цих умов особливого значення набувають завдання з розширення можливостей для підвищення політичної активності та самореалізації громадян, пошуку нових форм для реалізації їх громадсько- політичних ініціатив як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівнях. Установлено інструментальні форми контролю та впливу громадян на діяльність органів державної влади, серед яких: публічні звітування посадових осіб перед громадянами; процедури відкликання; громадські збори; громадські ініціативи; засоби масової інформації; зв’язки з громадськістю; створення гарячих ліній, проведення форумів; розробка інформаційних інтернет-сторінок; проведення просвітницьких комунікативних заходів та акцій. Проаналізовано механізми забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України, до яких віднесено: інституційний (вибори, референдум, розпуск парламенту), правовий (нормативно-правове забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні) та морально- психологічний (етичні, політичні, ідеологічні погляди, загальнолюдські цінності, емоційно-чуттєва сфера, притаманні індивіду психічні пізнавальні процеси, його психологічні стани). Визначено поняття морально-психологічного потенціалу державних службовців як важливої складової реалізації ними політичної відповідальності, що являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, а саме: моральних норм і цінностей, теоретичних знань та практичних навичок із психології управління, через які створюються належні умови для політично відповідальної поведінки державних службовців. На формування морально-психологічного потенціалу впливають такі чинники: усвідомлення державними управлінцями своїх обов’язків і повноважень і, як наслідок, відповідальності за їх виконання; сформованість через систему виховання та впливів зовнішнього соціального середовища системи моральних цінностей, норм і принципів, совісті (як спроможності особистості здійснювати моральний контроль над своєю поведінкою і вчинками), що проявляються в почутті особистої відповідальності за суспільні наслідки своєї діяльності, обіцянки та прийняті рішення; самоствердження, самовираження й самореалізація в процесі виконання 15 управлінських завдань, що сприяє поглибленню особистісного сенсу політичної відповідальності державних службовців; стан управлінської та корпоративної культури в управлінському середовищі (цінності і відносини, які культивуються в системі державного управління). Обґрунтовано необхідність створення етичної інфраструктури державної служби як сукупності засобів, що використовуються для регулювання неналежної і заохочення належної поведінки державних службовців. Елементами етичної інфраструктури є політична воля, законодавство, етичні кодекси або кодекси поведінки, координуючі органи, механізми звітності та нагляду, дієве громадянське суспільство. Вимоги до етичної поведінки державного службовця (обов’язки, права, обмеження) потребують законодавчого закріплення, що зумовлює потребу в прийнятті Закону України “Про етику поведінки державних службовців”, у якому мають бути чітко прописані форми контролю, санкції за їх виконання чи невиконання (форми заохочення і покарання) та чіткі процедури їх реалізації. Акцентовано увагу на потребі забезпечення психологічної підготовки державних службовців, що передбачає: підвищення загального рівня психологічних знань управлінців через систему підвищення кваліфікації, короткотермінові тематичні семінари, просвітницькі заходи; забезпечення психологічної компетентності працівників системи державного управління, їх психологічної культури і створення на цій основі можливостей для самостійного вирішення ними професійних, організаційно-управлінських завдань; підвищення загального психологічного рівня міжособистісних стосунків в органах державної влади, стимулювання в державних службовців прагнення до постійного самовдосконалення. З’ясовано, що в системі державного управління політична відповідальність має визначатися шляхом установлення й розмежування на законодавчому рівні сфер повноважень та меж дій державних службовців через визначення адміністративних правил і норм; вироблення стандартів бюрократичної поведінки та морально-етичного кодексу для державних службовців; широкого й активного залучення громадян до участі в державному управлінні; закріплення на законодавчому рівні відповідальності партій за своїх представників в органах державної влади (запровадження практики звітування партій перед виборцями, дострокового припинення повноважень посадових осіб, призначених за політичними мотивами, а також відкликання депутатів Верховної Ради України і місцевих рад як забезпечення реалізації принципу політичної відповідальності); розробки і впровадження системи об’єктивного оцінювання ефективності та результативності роботи органів державної влади і місцевого самоврядування на кожному етапі ухвалення управлінських рішень та їх реалізації. ВИСНОВКИ У дисертаційній роботі отримано нові наукові результати, що в сукупності вирішують завдання щодо оптимізації механізмів забезпечення 16 політичної відповідальності в державному управлінні України як важливої складової удосконалення системи державного управління в умовах демократичних політичних перетворень, забезпечення політичної стабільності та управлінської ефективності. Отримані узагальнюючі положення дали підстави сформулювати відповідні висновки та розробити окремі пропозиції. 1. Систематизовано теоретико-методологічні підходи до визначення поняття “політична відповідальність”, які існують у науковій літературі, на основі чого політичну відповідальність у державному управлінні інтерпретовано як здатність усвідомлювати і виконувати функції державного управління в межах компетенції посади, передбачати наслідки своїх вчинків, дій і бездіяльності як для системи державного управління, так і суспільства в цілому, скеровувати свої дії на легітимацію, ефективність, змагальність державного управління. Визначено рівні політичної відповідальності в державному управлінні, серед яких виокремлено: пізнавальний (розуміння сенсу та наслідків державно-управлінської діяльності, здатність до мобілізації політичної волі й визначення цілей управлінської діяльності); аксіологічний (свідоме дотримання суб’єктом державно-управлінської діяльності норм і правил політичного життя, зовнішніх (підзвітність, стандарти, рекомендації та ін.) і внутрішніх (моральні принципи, цінності і норми поведінки, особиста відповідальність) форм контролю управлінської діяльності); інструментально- корегуючий (правильний вибір засобів та методів державно-управлінської діяльності); практичний (відповідальність за результати практичних дій). 2. Обґрунтовано, що забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні регламентується нормативно-правовими актами, а також визначається традиціями і досвідом, культурою взаємодії та взаємовпливу між суб’єктами політичного процесу і суб’єктами прийняття державно-управлінських рішень. Акцентовано на необхідності взаємодії між органами державної влади і громадськістю в процесі забезпечення політичної відповідальності як необхідної умови налагодження і регулювання дієвих політичних комунікацій в умовах правової держави. Уточнено поняття “відповідальна поведінка” як сукупність дій та орієнтацій суб’єктів політики і владних відносин стосовно функцій, які вони виконують у сфері політики й державного управління, та з’ясовано її складові, які полягають у виборі мотивів державно-управлінської діяльності під час прийняття та реалізації державно- управлінських рішень; підбору засобів досягнення визначених цілей політико- управлінської діяльності; здатності поєднати загальнодержавні інтереси з груповими інтересами; орієнтації політико-управлінської діяльності на суспільно значимі цілі; ґрунтування своїх рішень і дій на пріоритетності невід’ємних прав людини. 3. З’ясовано взаємозв’язок політичної відповідальності з іншими типами відповідальності в державному управлінні, зокрема із соціальною відповідальністю, у межах якої виокремлено моральну, політичну, корпоративну, релігійну, етичну відповідальності, та юридичною відповідальністю, до якої належать конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, кримінальна відповідальності. 17 4. Визначено критерії політичної відповідальності в державному управлінні, серед яких виокремлено: легітимність державної і політичної влади (дотримання законів, традиції, переконання, цінності, суспільні установки та ідеали); ефективність влади (відповідність очікувань громадян щодо здійснення державної політики); змагальність (практичне забезпечення можливості громадянського суспільства усувати від влади політичні партії, політичних і державних діячів, які не виконують своїх функціональних обов’язків); спроможність політичних акторів до консенсусу (досягнення згоди стосовно використання влади певними особами чи групами для ухвалення конкретних обов’язкових рішень); персоналізацію владних повноважень (пряма політична відповідальність за вчинення протиправних дій). 5. Здійснено аналіз досвіду практичної реалізації принципу політичної відповідальності в демократичних країнах, на основі чого з’ясовано, що останні виробили спеціальні механізми інституційного забезпечення політичної відповідальності в системі державного управління, які дають змогу приводити у відповідність із суспільними очікуваннями персональний склад і зміст діяльності державно-управлінської системи, що закріплений у нормативно- правових базах цих країн. Інститути політичної відповідальності визначаються формою державного правління – парламентарною, президентською чи змішаною республіканською. Залежно від існуючої виборчої системи у різних демократичних країнах реалізуються різні форми політичної відповідальності. За мажоритарної системи виборів – персоналізована політична відповідальність, за пропорційної системи – колективна політична відповідальність партій, за пропорційної виборчої системи з відкритими списками – поєднання обох попередніх. Парламентська система правління через конституційно закріплені механізми забезпечує належний рівень політичної відповідальності урядів значною мірою завдяки закладеному в ній принципу солідарності, що проявляється у підтримці парламентом законодавчих і бюджетних пропозицій уряду та можливостях самих парламентарів реально впливати на формування державної політики і здійснення державного управління. Опосередкованість політичної відповідальності виявляється в тому, що уряд відповідає перед народом як єдиним джерелом влади не безпосередньо, а через парламент. У президентських системах правління політична відповідальність є персоніфікованою і покладена на президента держави. Для унеможливлення надмірної концентрації влади у президента і підсилення його політичної відповідальності в зазначеній системі правління законодавчо закріплене право представницьких органів влади (конгресу чи парламенту) усувати з посади президентів за неналежне здійснення влади або санкціонувати таке усунення. До особливостей реалізації політичної відповідальності у змішаних формах правління належать подвійна відповідальність уряду перед парламентом у поєднанні з політичною відповідальністю парламенту перед главою держави. З’ясовано, що в країнах зі змішаною республіканською 18 формою правління передбачено лише колективну політичну відповідальність уряду перед парламентом, що проявляється у формі висловлення вотуму недовіри чи осуду. 6.Досліджено морально-психологічний потенціал державних службовців, який визначено як важливу складову реалізації ними політичної відповідальності, що являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, а саме: моральних норм і цінностей, теоретичних знань та практичних навичок із психології управління, через які створюються належні умови для політично відповідальної поведінки державних службовців. На формування морально- психологічного потенціалу впливають такі чинники: усвідомлення державними управлінцями своїх обов’язків та повноважень і як наслідок – відповідальності за їх виконання; сформованість через систему виховання та впливів зовнішнього соціального середовища системи моральних цінностей, норм і принципів, совісті (як спроможності особистості здійснювати моральний контроль над своєю поведінкою і вчинками), що проявляються в почутті особистої відповідальності за суспільні наслідки своєї діяльності, обіцянки та прийняті рішення; самоствердження, самовираження й самореалізація в процесі виконання управлінських завдань, що сприяє поглибленню особистісного сенсу політичної відповідальності державних службовців; стан управлінської та корпоративної культури в управлінському середовищі (цінності і відносини, які культивуються в системі державного управління). 7. Розкрито механізми забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України, до яких віднесено: інституційний (вибори, референдум, розпуск парламенту), правовий (нормативно-правове забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні) та морально- психологічний (етичні, політичні, ідеологічні погляди, загальнолюдські цінності, емоційно-чуттєва сфера, притаманні індивіду психічні пізнавальні процеси, його психологічні стани). На підставі отриманих результатів дисертаційного дослідження, вітчизняного та зарубіжного досвіду запропоновано практичні рекомендації щодо оптимізації механізмів забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні України, а саме: − удосконалити чинну нормативно-правову базу у сфері забезпечення політичної відповідальності в державному управлінні, насамперед увести поняття політичної відповідальності в закони України “Про політичні партії”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про Кабінет Міністрів України”; закріпити політичну відповідальність партій за своїх представників в органах державної влади (запровадження практики звітування партій перед виборцями, дострокового припинення повноважень посадових осіб, призначених за політичними мотивами, а також відкликання народних депутатів України як забезпечення реалізації принципу політичної відповідальності); − розробити етичний кодекс державного службовця та запровадити механізм контролю за його дотриманням, розробити програми підтримки етики державного службовця;19 − увести єдину методологічну базу щодо стандартизованих методик системи об’єктивного оцінювання ефективності і результативності роботи органів державної влади на кожному етапі ухвалення управлінських рішень та їх реалізації; − ввести практику психологічного тестування державних службовців під час атестації та в процесі просування по службі з метою визначення їх морально-психологічного потенціалу та способів самореалізації.