ЯЦЕНКО ОЛЕНА ВАСИЛІВНА СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ СУДОЧИНСТВА

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і значущість, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, її науково-теоретичне підґрунтя, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано основні положення, що репрезентують наукову новизну дослідження, з’ясовано теоретичне й практичне значення одержаних висновків та ступінь апробації й впровадження результатів дослідження.
Розділ 1 «Правозастосовний розсуд як елемент правового статусу судді під час здійснення судочинства» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Структура і зміст правового статусу судді під час здійснення судочинства» сформульовано понятійні засади дослідження, визначаючи етимологічний зміст поняття статусу як такого.
Аналізуючи наукові підходи до визначення поняття та структури правового статусу судді, звернуто увагу на відсутність єдиної позиції у цьому питанні, а також на відсутність взагалі позицій, які б базувалися на розмежуванні таких понять як «зміст» і «структура» правового статусу судді.
Проведений аналіз та аргументація власної позиції дозволили сформулювати авторське визначення правового статусу судді, який у межах даної праці пропонується дефінувати як встановлену на рівні окремих нормативно-правових актів та на особливому рівні гарантовану державою сукупність прав, обов’язків, відповідальності судді, що виникають і здійснюються ним під час виконання покладених на нього народом України функцій, і відповідно до яких така посадова особа визначає межі і правила свого професійного існування у системі національного судочинства.
Під структурою правового статусу судді пропонується розуміти внутрішній його розподіл на взаємопов’язані, ієрархічно розташовані складові, які разом створюють єдине ціле, а під змістом – ті його специфічні особливості, які у своїй сукупності виділяють досліджуваний об’єкт із йому подібних. Авторський підхід до визначення змісту правового статусу судді ґрунтується на виділенні таких його ознак: нормативність, гарантованість державою, структурованість специфічна сфера діяльності. Розкриваючи структуру правового статусу судді під час здійснення виділено наступні її елементи:
права судді – являють собою встановлені юридичними нормами і забезпечені державою вид та міру можливої (або дозволеної) поведінки посадової особи судової державної влади, що у визначеному законом порядку набула статусу судді, які спрямовані на задоволення громадського інтересу у правосудді під час здійснення судочинства;
обов’язки судді – розуміються як встановлені юридичними нормами та забезпечені державою вид і міру належної (або необхідної) поведінки цієї посадової особи, спрямовані на досягнення цілей правосуддя;
відповідальність судді – це вид і міра обов’язку судді потерпати від примусового державно-владного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту порушення такою посадовою особою правил поведінки, які мають характер норми права, в процесі здійснення судочинства.
У підрозділі 1.2. «Поняття та сутність правозастосовного розсуду як елемента правового статусу судді під час здійснення судочинства» з урахуванням аналізу таких понять як правозастосування та розсуд взагалі, а також вивчення історичних підвалин виникнення цих питань, показано місце правозастосовного (суддівського) розсуду серед елементів правового статусу судді.
Відзначаючи наявність та незавершеність наукової дискусії з приводу сутності, меж існування розсуду у правозастосовній судовій діяльності, а також місця розсуду серед елементів правового статусу судді, охарактеризовано систему ознак (властивостей) суддівського розсуду, що дозволяє виділити досліджуване явище з числа подібних у правовій дійсності та сформулювати авторське визначення суддівського розсуду – це передбачене законом повноваження судді, яке полягає у специфічній діяльності судді (суду), що має інтелектуально-вольовий зміст, основою якої є свобода вибору, а суттю – процес вибору та прийняття оптимального варіанту вирішення питань, пов’язаних із судовим розглядом, кінцевим результатом якого є винесення законного, найбільш об’єктивного, доцільного в конкретних умовах та справедливого рішення відповідно до нормативно визначених меж, вихідних засад та цілей права, а також конкретних обставин справи.
Суб’єктами суддівського розсуду визначено суддя (група суддів), а об’єктами – факти, застосування норми та сама норма. Крім того, до рішень, які є результатом реалізації повноваження у вигляді суддівського розсуду, віднесено: а) рішення щодо руху справи (залучення третіх осіб, об’єднання та роз’єднання позовів, продовження строків розгляду тощо); б) рішення по суті справи (вивчення доказів, кваліфікація діяння тощо).
З метою класифікації суддівського розсуду виділено наступні його види: а) умовний – коли законодавцем навмисно створюється певний простір для «правового маневрування», а правозастосувач може діяти самостійно з огляду на обставини та «дух Закону»; б) безумовний – коли він є вимушеною мірою, зокрема у випадках із подоланням прогалин у законодавстві.
Дослідження сутності суддівського розсуду дало можливість визначити його окремою специфічною складовою правового статусу судді, яку слід розглядати і як невід’ємне право судді, і як безумовний його обов’язок, що гармонійно поєднуються у правовому бутті та мають за мету пошук оптимального рішення щодо кожної судової справи. Акцентовано увагу на наявності плутанини та підміни понять, пов’язаних із одночасним існуванням у юридичному обігу таких понять як «переконання судді», «суддівське переконання», та пропонується об’єднати їх у понятті «суддівський розсуд», як такому, що найбільш точно відповідає вимогам та принципам сучасного судочинства і потребує негайного нормативного закріплення.
У підрозділі 1.3. «Характер та обумовленість дискреційних повноважень у структурі правового статусу судді» дана характеристика дискреційним повноваженням та визначено обставини, які обумовлюють необхідність включення таких повноважень до структури правового статусу судді.
Зауважено про необхідність сутнісної диференціації понять «суддівський розсуд» та «дискреційні повноваження судді» на основі їх співвідношення як загального та одиничного. Тобто суддівський розсуд є загальним поняттям, яке відображає відповідне правове явище, а дискреційні повноваження характеризують особливості реалізації такого розсуду, в тому чи в іншому (одиничному) випадку судового правозастосування. Обумовленість зазначеного підходу полягає у тому, що попри загальні риси, притаманні суддівському розсуду, правова регламентація можливості його застосування може бути різною, відповідно і характер дискреційних повноважень, які випливають із такої правової регламентації, буде також різним.
Обґрунтована позиція, відповідно до якої правові норми, що визначають характер та зміст дискреційних повноважень у структурі правового судді, є дискреційно-уповноважуючими. Змістом таких норм є система правових приписів, які у кожному конкретному випадку: а) прямо чи опосередковано передбачають дискреційні повноваження судді при вирішенні того чи іншого правового питання; б) визначають правила вирішення судом правового питання із застосуванням дискреційних повноважень; в) орієнтують суддю на реалізацію своїх дискреційних повноважень при вирішенні правового питання; г) встановлюють межі дискреційних повноважень та спрямовують суддю у виборі найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання.
На основі критичного аналізу наукових точок зору щодо класифікації дискреційних повноважень залежно від способу їх юридичного закріплення обґрунтовано твердження про те, що законодавче закріплення дискреційних повноважень судді забезпечується шляхом включення до структури нормативно-правового акту, який застосовується під час здійснення судочинства: а) норм із відносно визначеними правовими приписами; б) норм, які уповноважують суддю на застосування аналогії права або аналогії закону; в) норм, які уповноважують суддю на вирішення правових колізій із використанням спеціальних правил. Способи викладення приписів таких норм і визначають характер дискреційних повноважень у структурі правового статусу судді.
Наділення суддів дискреційними повноваженнями обумовлено правовою невизначеністю, характерною для відносно визначених правових приписів, прогалин у праві або правових колізій. При цьому дискреційні повноваження набувають великого значення для реалізації завдань судочинства. Застосовуючи правові норми з усіма властивими їм недоліками, суддя навіть за найсуворішого дотримання букви закону в окремих випадках не застрахований від помилки. Коли ж суддя реалізує надані йому дискреційні повноваження, він спирається не тільки на законодавчі приписи, але і на «дух закону», правові принципи, засадничі ідеї, правові і моральні цінності, які переломлюються через його власну правосвідомість, що забезпечує максимально індивідуалізований підхід до вирішення кожної судової справи та, в кінцевому результаті, справедливість судового рішення.
Розділ 2 «Організаційно-правові та морально-етичні аспекти формування об’єктивного суддівського розсуду» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Механізм формування об’єктивного суддівського розсуду» суддівський розсуд розглянуто як динамічну систему, що відображає процес його формування, розвитку та кінцевої реалізації, за рахунок чого стало можливим виокремлення та аналіз окремих правових, організаційних, психологічних, етичних та деяких інших факторів об’єктивного та суб’єктивного характеру, які безпосередньо впливають на вказаний процес.
Механізм формування об’єктивного суддівського розсуду визначено як сукупність взаємодіючих елементів: пізнавального, формально-логічного та інтелектуально-вольового. Ці елементи утворюють динамічну систему, в рамках якої під впливом різних факторів відбувається формування суддівського розсуду у вигляді одного із декількох можливих варіантів процесуального рішення.
На основі визначеного механізму формування суддівського розсуду виокремлено зовнішні та внутрішні фактори впливу на цей процес. Зовнішні фактори мають об’єктивний характер і не залежать від особистісних якостей судді. До числа таких факторів віднесено: ступінь правової урегульованості питання, щодо якого виноситься рішення; повнота встановлення обставин справи; напрацювання судової практики; рекомендаційні роз’яснення вищих судових інстанцій з питань застосування законодавства; домінуюче доктринальне тлумачення тих чи інших правових питань; організаційно-матеріальні умови відправлення правосуддя; стан правової системи загалом та системи судочинства зокрема; позасудові умови проведення процесу (громадська думка, суспільний резонанс справи тощо). Внутрішні фактори характеризують особливості психічних процесів, які протікають у свідомості судді під час формування розсуду, а також відображають специфіку його світогляду. Такі фактори включають у себе: сукупність взаємодіючих систем цінностей, цілей, установок, на які орієнтується суддя під час прийняття рішення; слабо контрольовані свідомістю і волею емоційні процеси, які певним чином впливають на прийняття судового рішення.
Підрозділ 2.2. «Правові та морально-етичні межі формування об’єктивного суддівського розсуду» присвячений проблемі формування об’єктивного суддівського розсуду, що розглядається у безпосередньому зв’язку із необхідністю визначення чітких меж останнього. Наголошено, що свобода судді у виборі варіанту правозастосовного рішення не може мати абсолютного характеру, адже за таких умов виникає реальна загроза трансформації суддівського розсуду у суддівське свавілля. У зв’язку з цим, питання обмеження суддівського розсуду розглянуто в контексті запобігання суддівським помилкам та суб’єктивізму у сфері судочинства.
На основі аналізу наукових точок зору стосовно природи та джерел походження меж суддівського розсуду обґрунтована позиція, відповідно до якої встановлення зазначених меж у кожному конкретному випадку – це пошук оптимального співвідношення зв’язаності судді як правозастосувача жорсткими рамками закону з одного боку та свободи оцінок, вибору варіанта дій і рішень під час здійснення судочинства з іншого. Наведене означає, що в одних випадках для обмеження суддівського розсуду з метою забезпечення його об’єктивності правильно і виправдано використовувати чіткі формально визначені правові приписи, якими буде керуватися суддя при винесенні рішення. Водночас наведено аргументи, які вказують на те, що не завжди жорстка нормативна регламентація меж суддівського розсуду може забезпечити ефективність його реалізації на практиці. Тому в окремих випадках доцільно розширювати рамки застосування розсуду шляхом мінімізації регуляторного впливу законодавчих норм і надання пріоритету загальним принципам, засадам, ідеям, цінностям як направляючим процесу формування вибору суддею варіанту розсудного рішення.
У визначенні меж суддівського розсуду бере участь велика кількість соціальних явищ та інститутів і їх вплив на обмеження свободи вибору суддею варіанту правозастосовного рішення є комплексним та взаємодоповнюючим. Залежно від джерела походження виокремлено такі різновиди меж суддівського розсуду: межі, передбачені нормами законодавства; межі, які випливають із правових принципів; межі, які випливають із судової практики; межі, які випливають із правового статусу судді під час здійснення судочинства; межі, які випливають із прав та законних інтересів учасників судочинства та гарантій їх забезпечення; обмеження, які випливають із меж судового розгляду (меж пред’явленого обвинувачення, меж заявлених позовних вимог); межі, які визначаються процесуальною формою; межі, які випливають із умов цивільно-правового договору, звичаїв ділового обороту, міжнародних торгових звичаїв; межі, зумовлені правовою політикою держави; межі, визначені нормами моралі.
У підрозділі 2.3. «Місце професійної правосвідомості у формуванні об’єктивного суддівського розсуду» розглянуто специфіку впливу професійної правосвідомості судді на процес формування об’єктивного суддівського розсуду.
Місце професійної правосвідомості у формуванні об’єктивного суддівського розсуду розкривається через функції, які вона виконує у цьому процесі. Такі функції виділено на основі положень загальної теорії права щодо вчення про правосвідомість і до їх числа відносяться пізнавальна, оцінювальна та регулятивна. Пізнавальна функція професійної правосвідомості в процесі формування суддівського розсуду визначає характер розумового сприйняття та переробки суддею зовнішньої інформації про фактичні обставини справи, яка отримується під час судового розгляду. В результаті реалізації пізнавальної функції утворюється об’єктивне підґрунтя для формування суддівського розсуду. Оцінювальна функція включає в себе кваліфікацію конкретних фактичних обставин справи як юридично значущих, що відбувається на основі правових знань та професійного досвіду судді. Професійна правосвідомість через оцінювальну функцію спрямовує знання судді та його досвід на вирішення практичних завдань із реалізації розсуду під час здійснення правосуддя. Наслідком цього є формування ціннісно-орієнтаційного ставлення судді до фактичних обставин справи на основі приписів правових норм, вимог принципів права, судової практики, загальносуспільної моралі та професійної етики. Професійна правосвідомість, реалізуючи регулятивну функцію, спрямовує суддю у виборі варіанту розсудного рішення, виходячи із встановлених фактичних обставин справи та їх правової оцінки, спонукає його до прийняття відповідного правозастосовного акту. Регулятивна функція реалізовується через систему мотивів, правових установок та ціннісних орієнтацій судді.
Розкрито особливості впливу структурних компонентів професійної правосвідомості на формування об’єктивного суддівського розсуду в рамках пізнавальної, оцінювальної та регулятивної функцій. Сформульовано висновки і пропозиції щодо вдосконалення системи професійної підготовки і перевірки її рівня кандидатів на посаду судді, а також підвищення кваліфікації суддів у частині забезпечення ефективності застосування цими особами розсуду під час здійснення судочинства.
Розділ 3 «Реалізація об’єктивного суддівського розсуду у забезпеченні справедливості судочинства» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Нормативно-правові підстави реалізації об’єктивного суддівського розсуду як засобу забезпечення справедливості судочинства» звернуто увагу на те, що застосування суддівського розсуду як засобу забезпечення справедливості судочинства є принципово неможливим без детального нормативного закріплення не тільки сутності цього явища, а й меж та доцільності його застосування в окремих різновидах і стадіях судового процесу.
Незважаючи на відсутність у Конституції України положень, які містять пряму вказівку на можливість застосування суддями в процесі здійснення правосуддя інструментарію розсуду, аргументовано, що окремі конституційні принципи містять опосередковані, але чіткі приписи щодо його застосування. Зокрема доведено, що конституційне закріплення процесуального механізму суддівського розсуду здійснюється опосередковано на рівні змісту ст. 8 Основного Закону і є структурною частиною принципу верховенства права. На підставі аналізу чинного порядку дій суддів у випадку наявності сумнівів щодо конституційності того чи іншого закону, за допомогою застосування механізму суддівського розсуду запропоновано розширити їх можливості щодо прямого застосування норм Конституції України для розгляду і вирішення справ.
При подальшому дослідженні у цій площині дано аналіз міжгалузевим принципам судочинства, а також нормам окремих процесуальних та матеріальних галузей права щодо можливості та меж застосування суддівського розсуду. Так, на предмет сприяння в реалізації об’єктивного суддівського розсуду розглянуто принципи самостійності, недоторканності та незалежності суддів, мови судочинства, передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а також оцінено законодавчі норми, які детермінують матеріально-правову та процесуальну складові застосування суддівського розсуду в конституційному, цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному процесах та у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
У підрозділі 3.2. «Реалізація об’єктивного суддівського розсуду як засобу забезпечення конвенційного права на справедливий суд у прецедентній практиці Європейського суду з прав людини» відзначено послідовний та цілеспрямований рух України у напрямі євроінтеграції, результатом якого стало прийняття низки нормативно-правових документів та виникнення ряду наслідків, у тому числі у вигляді обов’язковості для застосування в Україні рішень та прецедентної практики Європейського суду з прав людини.
Статистичні дані свідчать, що забезпечення права на справедливий судовий розгляд займає місце у трійці лідерів серед підстав, з яких Європейський суд з прав людини розглядає заяви проти України, які, у свою чергу, складають близько 8,0 – 8,5 % від його загального навантаження, що вкотре підкреслює актуальність досліджуваної проблематики.
З метою виконання поставленого у межах підрозділу завдання, звернуто увагу на залежність особливостей судочинства, що відправляється Європейським судом з прав людини, від структури цієї міжнародної судової інституції і нормативної основи її процесуальної діяльності та досліджено їх. Структурованість Європейського суду з прав людини на комісії, палати та Велику палату, а також проходження кожною справою декількох послідовних стадій дала можливість проаналізувати особливості реалізації суддівського розсуду як засобу забезпечення права на справедливий суд на кожній із стадій розгляду справи у Європейському суді з прав людини.
Зауважено на наявності інтерпретаційних механізмів у діяльності Європейського суду з прав людини, завдяки яким, незважаючи на суддівське представництво різних держав-членів Ради Європи, при розгляді конкретної справи Суд спирається на більш-менш постійні прецеденти, які він сам і створює, а отже швидше наслідує логіку, притаманну загальній системі права, що призводить до виникнення його власної специфічної системи юриспруденції. Суддівський розсуд як засіб забезпечення конвенційного права на справедливий суд у рамках інтерпретаційного вектору активності Європейського суду з прав людини є чи не єдиним можливим способом досягнення цілей тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у відповідності до сучасних вимог забезпечення прав людини.
З урахуванням того, що правові позиції Європейського суду з прав людини також є своєрідним процесуальним джерелом його діяльності, а також аналізуючи юридичну природу джерел, які регламентують процесуальні аспекти діяльності цієї міжнародної судової інституції, доведено, що такий стан речей обумовлює надзвичайно широке коло для застосування відповідними посадовими особами Європейського суду з прав людини суддівського розсуду в процесі обрання найефективніших методів і механізмів ведення справи.
У підрозділі 3.3. «Напрями вдосконалення реалізації об’єктивного суддівського розсуду в Україні відповідно до міжнародних стандартів справедливого судочинства» визначено основні міжнародні стандарти у сфері справедливого судочинства з екстраполюванням у цю сферу тези про те, що процес удосконалення будь-якого явища спрямований, у першу чергу, на підвищення його ефективності. Подальший нормативно-правовий аналіз спонукав до висновку, що ефективне судочинство є родовим поняттям по відношенню до його складового елементу – справедливого судочинства.
Під ефективним судочинством запропоновано розуміти такий порядок розгляду різного роду справ, який характеризується найвищим рівнем відповідності його критеріям, стандартам міжнародного характеру і спрямованістю на підвищення якості судових рішень у напрямку подолання негативних явищ повільності, дорожнечі, складності і віддаленості судових процедур. За відсутності єдності наукових поглядів щодо кількості та змісту міжнародних стандартів справедливого судочинства визначено такі їх групи: а) зовнішнє середовище, яке включає правила нормотворення, ресурсне забезпечення судової системи, її комунікативні зв’язки та якість юридичної освіти; б) внутрішнє середовище, яке охоплює рівень професійності суддів, якість процесуальних правил, порядок розгляду справ у судовому засіданні та ухвалення рішень. На підставі наведеного визначено порядки та процедури національного судочинства, які не відповідають міжнародним стандартам у цій сфері і звужують сферу застосування дискреційних повноважень судді, а також окреслено основні вектори покращення реалізації об’єктивного суддівського розсуду в Україні щодо приведення його у відповідність до міжнародних стандартів справедливого судочинства.