ФЕДОРЕНКО ВІКТОРІЯ ВАСИЛІВНА ОСНОВНІ КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також кількість публікацій, структура та обсяг роботи.
Розділ 1 «Становлення та розвиток системи основних конституційних засад судочинства в Україні» містить три підрозділи.
У підрозділі 1.1 «Поняття та ґенеза основних конституційних засад судочинства в Україні» встановлено, що визначення основних конституційних засад судочинства не отримало однозначного наукового тлумачення. У цьому випадку визначальним є співвідношення понять «суд», «судочинство» та «правосуддя».
Зроблено висновок, що в юридичній науці поняття «правосуддя» та «судочинство» співвідносяться таким чином: судочинство є способом здійснення правосуддя; судочинство реалізує цілі та завдання правосуддя; співвідношення правосуддя та судочинства – це зв’язок змісту та форми: здійснюючи судочинство, орган держави вершить правосуддя, що ґрунтується на ряді принципів. Аргументовано, що розділ VІІІ Конституції України більш правильно було б назвати не «правосуддя», а «судова влада», оскільки цей розділ містить значно більше положень, що регулюють саме питання організації та функціонування судової влади.
Доведено, що правосуддя є самостійною галуззю державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Правосуддя має відповідати вимогам справедливості і забезпечувати ефективне поновлення в правах.
Встановлено, що основні конституційні засади (принципи) судочинства – це система закріплених в Конституції України основних, фундаментальних, керівних положень, ідей, які виражають сутність та зміст діяльності суду при здійсненні судочинства, результатом якого є винесення законного і обґрунтованого рішення суду – відправлення правосуддя.
Аргументовано доведено, що основні конституційні засади (принципи) судочинства як основні, керівні базові положення та ідеї, на яких в цілому ґрунтується судочинство, не виникли абстрактно і одномоментно, вони сформувалися практикою судочинства в державі, економічним, політичним та суспільним устроєм.
У підрозділі 1.2 «Сучасний стан та особливості методології наукових досліджень основних конституційних засад судочинства в Україні» надається аналіз проблем методології наукових досліджень основних конституційних засад судочинства. Обґрунтовано, що методологію наукових досліджень основних конституційних засад судочинства можна визначити як систему принципів, підходів, методів і способів наукового дослідження закріплених у Конституції України основних, фундаментальних, керівних положень, ідей, які виражають сутність та зміст діяльності суду при здійсненні судочинства результатом якого є винесення законного і обґрунтованого рішення суду – відправлення правосуддя.
Проведено аналіз наукової літератури, присвяченої питанню конституційних засад судочинства, який свідчить про те, що цим проблемам у всі часи незалежності України приділялася досить велика увага як в цілому, так і з погляду окремих видів судочинства чи окремих принципів судочинства. Водночас, до цього часу існують проблеми та дискусійні питання в реалізації певних принципів, у науці дискутують навіть власне щодо правильності назви «конституційні засади судочинства». Крім того, чинне процесуальне законодавство України також зазнає постійних змін, у зв’язку з чим виникають нові проблеми в процесі реалізації основних конституційних принципів судочинства.
У підрозділі 1.3 «Система та види основних конституційних засад судочинства в Україні» визначено певні ознаки системи, зокрема: цілісність, зв’язок, організація, інтеґративність. Наведені ознаки будь-якої системи притаманні, в тому числі, і системіосновних конституційних засад судочинства.
Доведено, що система основних конституційних засад судочинства являє собою цілісну сукупність фундаментальних, основних ідей, які виражають сутність та зміст діяльності суду при здійсненні судочинства, метою якого є відправлення правосуддя, які знаходяться в горизонтальній формі зв’язку, що забезпечує таку їх ієрархічну побудову, яка не дає можливості визначити елементи, що мають переважне значення, та забезпечує їх взаємозалежність та взаємообумовленість в межах визначеної системи.
Запропоновано до системи основних конституційних засад судочинства відносити такі принципи: верховенство права; законність; доступність правосуддя; здійснення правосуддя виключно судами; незалежність суддів та підкорення їх лише закону; участь народу у здійсненні судочинства; державна мова судочинства; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; право на правову допомогу; гласність та відкритість судового процесу; право на оскарження; обов'язковість рішень суду.
Встановлено, що основні конституційні засади судочинства не існують автономно. Всі основні конституційні засади судочинства направлені на забезпечення і здійснення судочинства у відповідності із тими критеріями, що є визначеними як в міжнародно-правових актах, так і в національному законодавстві.
Визначено два види основних конституційних засад судочинства, зазначених в ст. 129 Конституції України, а саме: основні міжгалузеві конституційні принципи судочинства та основні галузеві конституційні принципи судочинства. При цьому до основних міжгалузевих принципів судочинства, відповідно ст. 129 Конституції України, віднесено такі: законність (п. 1 ч. 3 ст. 129); рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129); змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 3 ст. 129); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 3 ст. 129); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129, ст. 55); обов'язковість рішень суду (п. 9 ч. 3 ст. 129). Водночас, не можна не помітити, що до міжгалузевих конституційних засад судочинства також відносяться наступні положення: верховенство права (ст.8); державна мова судочинства (ст. 10); доступність правосуддя (ст. 55); право на правову допомогу (ст. 59); здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); незалежність суддів та підкорення їх лише закону (ст. 126, ч. 1 ст. 129); одноособовий і колегіальний розгляд справ та участь народу у здійсненні судочинства (ч. 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127; ч. 2 ст. 129).
До основних галузевих конституційних принципів, визначених в ст.129 Конституції України, які є характерними для конкретного виду судочинства, зокрема для кримінального, відносяться такі: забезпечення доведеності вини (п. 3 ч. 3 ст. 129); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. 3 ст. 129); забезпечення обвинуваченому права на захист (п. 6 ч. 3 ст. 129). Однак, як і в системі міжгалузевих конституційних засад судочинства, до галузевих конституційних принципів можна також віднести і такі конституційні положення як: повага до людської гідності (ст. 28 КУ); забезпечення права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 КУ); недоторканність житла чи іншого володіння особи (ст. 30 КУ); таємниця спілкування (ст. 31 КУ); невтручання у приватне життя (ст. 32 КУ); недоторканність права власності (ст. 41 КУ); заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення (ст. 61 КУ); свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї (ст. 63 КУ).
Крім того, зауважується, що існує певна кількість засад, які є галузевими, але такими, що не визначені на конституційному рівні. Зокрема, до таких засад можна віднести наступні принципи: відкритість (ст. 6 ЦПК, ст. 12 КАС, ст. 27 КПК); диспозитивність (ст. 11 ЦПК, ст. 11 КАС, ст. 26 КПК); офіційне з'ясування обставин у справі (ст. 11 КАС); безпосередність дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК); публічність (ст. 25 КПК); розумність строків (ст. 28 КПК).
Розділ 2 «Механізм реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства в Україні» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Поняття та правові ознаки механізму реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства в Україні» зазначено, що системний підхід до дослідження основних міжгалузевих конституційних засад судочинства є необхідним для того, щоб найбільш повно описати процеси, які відбуваються при реалізації даних засад.
Встановлено, що характерним для основних міжгалузевих конституційних засад судочинства є те, що вони: 1) закріплені в ст. 129 Конституції України; 2) мають об’єктивний та універсальний характер; 3) виступають як орієнтири у правотворчій і правозастосовчій діяльності; 4) утворюють єдину систему, в межах якої є взаємопов’язаними, взаємозалежними та взаємообумовленими; 5) носять імперативний характер; 6) є нормами прямої дії; 7) обов’язкові для виконання усіма суб’єктами права; 8) виступають як критерії правомірної поведінки в діяльності суб’єктів правовідносин; 9) поширюють свою дію на галузі цивільного процесуального права, господарського процесуального права, адміністративного процесуального права та кримінального процесуального права (тобто є обов’язковими для цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства).
Зроблено висновок, що під поняттям реалізація основних міжгалузевих конституційних засад судочинства України варто розуміти процес втілення у правову дійсність закріплених в ст. 129 Конституції України основних, фундаментальних, керівних нормативних положення універсального та імперативного характеру, дія яких поширюється на різні галузі процесуального права та які спрямовані на реалізацію завдань, що стоять перед судочинством в Україні.
Визначені особливості основних міжгалузевих конституційних засад судочинства та процесу їх реалізації, а саме: 1) визначають правомірну поведінку, яка виражається у більш високій формі – соціально-правовій активності; 2) встановлюють фундаментальні положення, що регулюють організацію та діяльність правосуддя в Україні; 3) багаторівневий характер дії (на першому рівні суд та учасники процесу безпосередньо застосовують основні міжгалузеві конституційні засади судочинства; на другому рівні – основні міжгалузеві конституційні засади судочинства діють та реалізуються спільно з основними галузевими принципами судочинства); 4) їх реалізація може відбуватися як в межах конкретного виду правовідносин, так і не залежати від певної галузі правовідносин; 5) вольовий характер поведінки суб’єктів права; 6) мають самодостатнє значення.
Доведено, що механізм реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства забезпечується такими гарантіями, сукупність яких дозволяє суб’єкту права реалізовувати свої права в межах конкретного виду судочинства. Уявляється, що такими гарантіями механізму реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства мають бути наступні: 1) наявність нормативної підстави механізму реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства, тобто правових норм, які визначають обсяг і порядок користування соціальним благом, наданим даним правом; 2) наявність фактичної підстави, якою є юридичні факти, що являють собою передбачені нормами права обставини і виступають в якості підстав (передумов) настання правових наслідків; 3) діяльність суб’єкта права щодо реалізації свого права, тобто об’єктивне вираження права в діях суб’єкта з урахуванням його обсягу, змісту і меж використання; 4) чітко визначена процедура охорони і захисту суб’єктивного права, яка встановлюється нормами права; 5) наявність як юридичних, так і матеріальних та інших засобів, що дозволяють реалізувати суб’єктивне право.
Запропоновано в механізмі реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства умовно виділяти три блоки: юридичний, інституційний та соціальний.
У підрозділі 2.2 «Особливості реалізації основних міжгалузевих конституційних засад судочинства в Україні» наголошується на тому, що важливою умовою забезпечення законності та правопорядку, дотримання та захисту прав, свобод та законних інтересів осіб в Україні є реалізація основних міжгалузевих конституційних засад судочинства, які не тільки впливають на суспільні процеси, а й відчувають на собі вплив соціальних факторів.
Визначено, що певні положення, які закріплені в основних міжгалузевих конституційних засадах судочинства реалізуються поза конкретними видами правовідносин. До вказаної групи можна віднести, наприклад, такі засади як: законність (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України); обов’язковість рішень суду (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Дані засади судочинства реалізуються постійно та безперервно, вони існують незалежно від виду правовідносин, в межах яких вони реалізуються. Ряд таких основних міжгалузевих конституційних засад судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції України); змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України); гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України), можуть реалізовуватися виключно в межах певного виду правовідносин. Зазначені правовідносини залежать від процесуальної форми здійснення судочинства. Однак, кожен з видів судочинства має специфічні форми прояву міжгалузевих конституційних засад судочинства. Окрема група основних міжгалузевих конституційних засад судочинства, які реалізуються у межах певного виду правовідносин, є стадійними.
Розділ 3 «Механізм реалізації основних галузевих конституційних засад в кримінальному судочинстві України» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Нормативно-правове врегулювання механізму реалізації основних галузевих конституційних засад в кримінальному судочинстві України» встановлено, що, виходячи з системного аналізу положень Конституції України, можна зробити логічний висновок, що, визначені ст. 129 Конституції України, основні галузеві конституційні засади діють в межах лише одного виду процесуальних правовідносин, а саме кримінальних процесуальних правовідносин. Цей факт обумовлює обмеження даного дослідження основних галузевих конституційних засад особливостями їх реалізації при здійсненні саме кримінального судочинства.
Визначено, що засада забезпечення доведеності вини співвідноситься з принципом презумпції невинуватості як частина та ціле. Презумпція невинуватості та засада забезпечення доведеності вини гарантуються вимогою всебічного, повного і неупередженого дослідження обставини кримінального провадження.
Зазначено, що конституційна засада підтримання державного обвинувачення прокурором в суді починає діяти з моменту звернення прокурора до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Переважна більшість опитуваних практиків (45 % суддів, 76 % прокурорів, 61 % адвокатів) підтримує дану думку. Конституційна засада підтримання державного обвинувачення прокурором в суді реалізується лише під час судового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції.
Ефективність реалізації галузевої конституційної засади підтримання державного обвинувачення прокурором в суді, залежить від його доказової бази та оперуванням нею на етапі з’ясування обставин та перевірки їх доказами з метою забезпечення доведеності вини обвинуваченого.
Звернута увага на галузеву конституційну засаду забезпечення права на захист, яка є однією з основних засад кримінального судочинства, важливою гарантією, за допомогою якої забезпечується захист прав, свобод і законних інтересів, із застосуванням засобів, передбачених КПК України. Для належного забезпечення дії принципу забезпечення права на захист запропоновано: - ч. 1 ст. 20 КПК України доповнити наступним змістом: “Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію) має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.”.
У підрозділі 3.2 «Основні тенденції вдосконалення процесу реалізації основних галузевих конституційних засад із урахуванням євроінтеграційних процесів в кримінальному судочинстві України» обґрунтовано, що чинне кримінальне процесуальне законодавство, базуючись на міжнародних та європейських стандартах, суттєво реформувало та вдосконалило положення щодо дотримання принципу презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, а також щодо забезпечення права на захист особи в кримінальному провадженні. Водночас, переважна більшість опитуваних адвокатів вважає основними перешкодами ефективній діяльності адвоката нормативну недосконалість правового статусу адвоката (56 %), протидію адвокатові з боку судових органів (45 %) та з боку органів прокуратури та слідства (78 %).
Запропоновано для забезпечення дотримання принципу презумпції невинуватості та засади забезпечення доведеності вини внести наступні зміни та доповнення до чинного законодавства: - ч. 4 ст. 17 КПК України викласти у такій редакції: “Усі сумніви щодо доведеності вини особи, які не можна усунути в порядку, передбаченому цим Кодексом, повинні тлумачитися на користь такої особи”; - ст. 17 КПК України доповнити положенням, яке б розкривало зміст засади забезпечення доведеності вини, зокрема: «6. Обов'язок забезпечення доведеності вини підозрюваного, обвинуваченого покладається на прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, співробітника оперативного підрозділу, а в установлених цим Кодексом випадках – на потерпілого»; - п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України доповнити наступним: “винуватість підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення”; - ст. 62 Конституції України викласти у такій редакції: «1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому процесуальним законом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; 2. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом; 3. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом; 4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи, які не можна усунути в порядку, передбаченому законом, повинні тлумачитися на користь такої особи; 5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою; 6. Обов'язок забезпечення доведеності вини підозрюваного, обвинуваченого покладається на прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, співробітинка оперативного підрозділу, а в установлених законом випадках – на потерпілого».
Наголошено на тому, що оскільки лише в ст. 59 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" визначено, що на телерадіоорганізацію покладається обов’язок "не поширювати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду", доцільно розповсюдити такий обов’язок на всі засоби масової інформації.
Звернуто увагу на те, що прийнятий Закон України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 р. № 1697-VII, безумовно, є позитивним кроком щодо формування системи органів прокуратури, діяльність якої буде спрямована на ефективну боротьбу із злочинністю та захист прав і законних інтересів людини, суспільства та держави в цілому в межах кримінального провадження. Позбавлення прокуратури функції загального нагляду; позбавлення прокурорів права брати участь у роботі міністерств, органів виконавчої влади, сесій місцевих рад та інших адміністративних органів; забезпечення незалежності прокурорів; поява нових деталізованих процедур призначення і звільнення прокурорів; введення механізму та органів самоврядування, а також запровадження нових процедур дисциплінарного провадження стосовно прокурорів тощо, свідчить про те, що положення зазначеного Закону дійсно відповідають міжнародним стандартам.
Не зважаючи на те, що чинне кримінальне процесуальне законодавство України містить окремі недоліки, зроблено висновок, що велика кількість проблемних питань, які виникали у зв’язку з порушенням Україною п. “с” п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, були усунені положеннями Кримінального процесуального кодексу України, Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, Закону України “Про безоплатну правову допомогу” та Закону України “Про прокуратуру”, що є вельми позитивним.