ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ У СПРАВАХ ПРО ШАХРАЙСТВО :

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено зв’язок роботи з науковими планами і програмами, предмет і методологію дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичне і практичне значення, наведено відомості про апробацію роботи.

Перший розділ «Сутність підтримання державного обвинувачення в умовах змагальності сторін у кримінальному судочинстві» складається з двох підрозділів і присвячений поглибленому аналізу інституту державного обвинувачення.

У підрозділі 1.1. «Поняття державного обвинувачення та його підтримання в суді» відзначається, що державне обвинувачення є досить складною юридичною категорією організації і діяльності прокуратури і кримінального процесу та відповідних юридичних наукових спеціальностей. Воно одночасно виступає як одна з конституційних функцій прокуратури (пункт 1 ст. 121 Основного Закону) і як кримінально-процесуальна функція поряд з функціями захисту і розгляду справи судом.

Актом порушення державного обвинувачення є затвердження прокурором обвинувального висновку, що обумовлює передачу справи на розгляд суду. Державне обвинувачення триває під час розгляду справи судом першої інстанції, а іноді – і в наступних стадіях кримінального процесу.

В дисертації обстоюється думка про те, що підтримання державного обвинувачення є частиною кримінального переслідування на судових стадіях кримінального процесу. Суб’єктом обвинувачення на досудовому слідстві є
посадова особа органів розслідування, а суб’єктом державного обвинувачення – Україна як держава, яку уособлює прокурор.

У державному обвинуваченні виокремлюється матеріально-правовий і процесуальний зміст. У матеріально-правовому розумінні державне обвинувачення, на думку автора, являє собою зафіксоване (відбите) в спеціальному процесуальному акті обґрунтоване матеріалами справи твердження прокурора про наявність складу злочину у діяннях особи (осіб). У процесуально-правовому розумінні йдеться не просто про висунення, а про підтримання обвинувачення в суді на відповідних стадіях процесу.

Підтримання державного обвинувачення в суді не звільняє прокурора від покладеного на нього завдання вживати заходів із забезпечення прав і свобод учасників кримінального судочинства, причому не лише потерпілого, але й підсудного. Відтак прокурор зобов’язаний не домагатися засудження особи будь-якою ціною всупереч обґрунтованим сумнівам в його винуватості, але й повинен сприяти запобіганню його необґрунтованого засудження.

В роботі аналізуються останні проекти КПК України, їх позитивні і негативні, на думку автора, риси. Зокрема, відзначається неприпустимість призначення державного обвинувача мало не одночасно з порушенням кримінального переслідування при невизначеності дальших перспектив провадження по справі. Піддається критиці пропозиція про запозичення у КПК України практики деяких зарубіжних країн щодо укладення угод між прокурором і обвинуваченим про визнання останнім вини через загрозу самообмов обвинувачених під впливом представників органів розслідування і небезпекою корупції з боку посадових осіб. Укладення подібних угод є особливо ризикованим з особами, які обвинувачуються у шахрайстві.

Пропонується зберегти в майбутніх КПК і Законі України «Про прокуратуру», положень відповідно до яких, прокурор, підтримуючи обвинувачення, зобов’язаний сприяти повному, всебічному і об’єктивному розгляду справи і постановленню судового рішення, заснованого на законі.

У підрозділі 1.2. «Прокурор як суб’єкт державного обвинувачення», визначено особливості правового статусу прокурора як державного обвинувача.

Автором наведено аргументи на користь того, що втративши в 1991 р. право здійснювати нагляд за додержанням законів при розгляді справ у судах, прокурор не перетворився на ординарну сторону в процесі. Це обумовлено тим, що він, маючи однакові процесуальні права з іншими учасниками процесу, наділений деякими принципово відмінними від них публічними обов’язками. Це значною мірою обумовлено принципами підтримання державного обвинувачення.

В роботі зроблено спробу сформулювати перелік цих принципів, до яких, на думку автора, слід віднести: а) поєднання обвинувальних і законоохоронних завдань; б) активність; в) неупередженість; г) панування
суспільного інтересу, складовою частиною є захист прав і свобод людини; д) законність у поєднанні з доцільністю; є) справедливість.

Зазначені принципи є взаємопов’язаними. Так, в умовах змагального процесу лише активна позиція прокурора в суді може забезпечити підтримання обвинувачення на належному рівні. Використання процесуальних засобів обвинувачення має бути доцільним, тобто не бути надмірним. Позиція прокурора в суді має бути одночасно і законною і справедливою, враховуючи, що право на справедливий суд відповідно до ч. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини є найважливішим принципом судочинства. Справедливість позиції прокурора по справі має впливати і на справедливість судового рішення.

Незалежність державного обвинувача є абсолютною у сфері зовнішніх відносин прокуратури і водночас має певні межі в умовах централізації прокурорської системи і службової підпорядкованості в прокуратурі.

Дійшовши висновку про необхідність змінити обвинувачення або відмовитись від нього, працівник прокуратури має узгодити це з керівником вищого рівня. Можливість такого узгодження необхідно передбачити у КПК і водночас упорядкувати відповідну процедуру. У разі розбіжностей між позицією зазначених суб’єктів прокурор має доручити підтримання державного обвинувачення іншому працівнику або виконати цю функцію особисто. Зазначене базується на п. 10 Рекомендації К (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи «Про роль державного обвинувача у системі кримінального правосуддя» від 6 жовтня 2000 р., відповідно до якої усі державні обвинувачі повинні мати право вимагати, щоб інструкції, які їм віддаються, були викладені у письмовому вигляді. Якщо державний обвинувач вважає, що інструкція є незаконною або суперечить його внутрішньому переконанню, у національному законодавстві має бути передбачена адекватна процедура заміни державного обвинувача.

Внутрішня незалежність державного обвинувача у процесі полягає в тому, що його не можна примусити обстоювати в суді позицією, з якою він не згодний. Проте керівник органу прокуратури також повинен мати можливість запобігти порушенню закону через необґрунтовану зміну обвинувачення або відмову від нього.

Доцільно зберегти в недоторканості відповідне положення галузевого наказу Генерального прокурора України і закріпити у КПК право обвинувача зажадати відкладення судового засідання для узгодження своєї позиції.

Другий розділ «Проблеми методичного й тактичного забезпечення підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення в суді у справах про шахрайство» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Поняття методики й тактики підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення у справах про шахрайство» відзначено що така підготовка прокурора є позапроцесуальною діяльністю, яка регламентована наказом Генерального
прокурора України та підкріплена теорією й практикою. Підготовка до підтримання державного обвинувачення по конкретній справі є творчою пізнавальною діяльністю, що становить сукупність дій по: 1) вивченню матеріалів кримінальної справи, їх систематизації й фіксації; 2) аналізу доказів, наявних у кримінальній справі, їх оцінці та перевірці; 3) плануванню підтримання державного обвинувачення в суді та прогнозуванню ситуацій, що можуть виникнути при розгляді справи. Доводиться, що метою підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення є попереднє сприйняття інформації, що міститься у кримінальній справі, формування запасу знань, достатніх для прийняття попереднього процесуального рішення про можливість розгляду справи в суді, що має оформлюватися мотивованою постановою.

Значна увага приділена аналізу понятійного апарату тактичних й методичних засад розслідування кримінальних справ. При цьому автор вважає що тактичні й методичні прийоми, розроблені криміналістикою для діяльності слідчого, не можуть бути механічно використані іншими учасниками кримінального судочинства через особливості здійснення ними пізнавальної діяльності (безпосередньо чи опосередковано), проте окремі з них можуть бути пристосовані до діяльності учасників пізнавального процесу в суді. Для дослідження цих питань визначальним є положення про злочин як явище об’єктивної дійсності, що складається із елементів, які утворюють цілісне суспільно-небезпечне діяння й мають усі якості, властиві об’єктам матеріального світу. Кожен із елементів несе інформацію про інші елементи, може слугувати засобом їх встановлення; вони перебувають у взаємозв’язку та здатні до взаємодії, що тягне зміну інших матеріальних об’єктів-слідів. Такий зв’язок має об’єктивний та закономірний характер, що дозволяє будувати типові моделі злочину, програмувати розслідування та судовий розгляд, робить стабільними методи пошуку слідів, їх оцінку та використання на усіх стадіях кримінального судочинства. Методика розслідування злочинів та розгляду їх у суді обумовлена предметом доказування, що охоплює не лише оцінку, а й збирання та перевірку доказів. Отже, положення щодо моделювання у криміналістиці та пізнавальній діяльності слідчого певним чином можуть бути застосовані й до судового розгляду справ, оскільки він є специфічною формою пізнавальної діяльності щодо злочину, тобто такого ж самого об’єкту, що й на досудовому слідстві.

У підрозділі 2.2. «Застосування методичних і тактичних прийомів підготовки прокурора до підтримання державного обвинувачення у справах про шахрайство» головну увагу приділено практичним аспектам методичного і тактичного забезпечення цієї підготовки. При цьому використовуються різні способи вивчення матеріалів справи, заздалегідь готуються відповідні тактичні прийоми викриття злочинців-шахраїв під час судового розгляду.

Важливе тактичне значення має правильне обрання часу призначання прокурора державним обвинувачем по справі. Обґрунтовано положення, що це найкраще робити у процесі порушення державного обвинувачення. Під час опрацювання матеріалів справи робляться висновки про саму можливість підтримання обвинувачення, коло і послідовність з’ясування питань, що складають предмет судового розгляду, використання різних тактичних прийомів.

У процесі підготовки до підтримання державного обвинувачення у справах про шахрайство особлива увага приділяється вивченню кримінально-правової характеристики шахрайства. Відтак у роботі в узагальненій формі наводяться основні ознаки, що характеризують склад цього злочину стосовно певних сфер суспільного життя. Підкреслюється особливе значення поглибленого вивчення особистості злочинця-шахрая, особливо, якщо це особа, яка обрала шахрайський промисел як засіб існування. Потрібно заздалегідь передбачити можливі варіанти поведінки таких осіб в суді.

Не менш важливим є вивчення матеріалів про мотиви поведінки тих, потерпілих, які самі прагнули до нетрудового збагачення, але в результаті програли досвідченішим шахраям-професіоналам.

Черговість вивчення матеріалів справи прокурор в кожному конкретному випадку визначає з урахуванням послідовності завдань, які йому доведеться вирішувати у судовому засіданні. Проте, щоб мати загальне уявлення про характер злочину, доцільно, насамперед, ознайомитися з обвинувальним висновком. В подальшому вивчення справи може полегшуватися через наявність практично однакових за технологією здирництва злочинних епізодів, хоча не можна не брати до уваги окремих відмінностей між ними.

При цьому звертається увага на особливості злочинної діяльності т.зв. шахраїв-гастролерів, які не прив’язують цю діяльність до певної місцевості, шахраїв-гравців, шахрайських груп з розподілом обов’язків між учасниками, «нових шахраїв» із зовнішньою інтелігентністю і діловитістю, які використовують для шахрайських оборудок зовні легальну банківську, страхову, інвестиційну та іншу діяльність.

Для визначення своєї позиції по справі прокурор-обвинувач повинен обов’язково поцікавитись, чи є в матеріалах справи відомості про умови, які полегшували проведення шахрайських операцій, як тісні «ділові» контакти шахраїв з представниками влади, надання шахраям службових приміщень, безперешкодна агітація можливостей нетрудового збагачення у засобах масової інформації тощо. Встановлення таких фактів дозволить прокурору в подальшому ставити питання перед судом про вжиття відповідних заходів реагування.

Прокурор може заздалегідь визначити свою позицію щодо вирішення окремих процесуальних питань в ході судового розгляду. Наприклад, це
стосується можливості розглядати справу за відсутності потерпілих і свідків, показання яких є ідентичними, можливості усунення окремих помилок досудового слідства у процесі судового розгляду.

Автором запропоновані способи фіксації вихідної інформації по справі стосовно окремих обвинувачених та прийоми її аналізу, а також методику прогнозування ситуацій, що можуть виникнути у суді в умовах професійного ризику прокурора внаслідок певної інформаційної невизначеності стосовно поведінки учасників судового розгляду справи. Аналіз ситуацій, що виникають на практиці, дозволив автору навести типологію таких найпоширених професійних ризиків державного обвинувача: необ’єктивна чи помилкова оцінка інформації; прийняття неправильних процесуальних рішень; помилки під час нейтралізації екстремальних ситуацій, що складаються у кримінальному судочинстві тощо. Обставинами, які обумовлюють ризикований елемент діяльності державного обвинувача, є тимчасова обмеженість чи відсутність часу, необхідного для підготовки та реалізації того чи іншого тактичного рішення; високий рівень невизначеності ситуації, що може скластися в суді, яке обумовлює настання непередбачених наслідків – позитивних чи негативних; непрогнозованість поведінки учасників кримінального судочинства, які мають різний рівень рефлексії тощо. Прокурор також має враховувати, що під час судового розгляду кримінальної справи слідча ситуація трансформується у судову ситуацію – інформаційну модель подій, які можуть мати місце у судовому розгляді справи. Знання державним обвинувачем типових судових ситуацій полегшує планування своєї діяльності на різних стадіях та етапах судочинства.

Для з’ясування окремих питань, особливо пов’язаних з мотивами прийняття процесуальних рішень під час досудового провадження, є доцільним залучення до консультацій слідчого, який здійснював провадження по справі і прокурора, на якого було покладено нагляд за розслідуванням справи.