КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ Автореферат

У підрозділі 1.1 «Класифікація як наукова проблема: філософські та логічні підстави класифікації злочинів» аналізуються різні наукові погляди на поняття класифікації; визначено, що основну складність у розв’язанні проблеми класифікації злочинів становить обрання методологічного підходу до побудови тих чи інших класифікацій взагалі, та класифікації злочинів зокрема.

Класифікація завжди пов’язана з певним розмежуванням цілого та його частини, розподілом об’єктів пізнання відповідно до правил логіки з метою одержання додаткових знань про класифіковані предмети, а також систематизації самих предметів. При цьому під класифікацією розуміють і процедуру побудови класифікації, і вже побудовану класифікацію, а також сам процес використання такої класифікації. У філософії класифікація (від лат. clasis – розряд, і ... ficatio від fasio – роблю) визначається як розподіл предметів, явищ і понять за класами, відділами, розрядами залежно від їх спільних ознак, засіб упорядкування деякої суми змістовно-однорідних знань. У логіці класифікація – це групування понять з точки зору їх об’єму, розкладання родового поняття на видові поняття, які його складають, якщо в основу поділу покладено всі можливі ознаки; це розподіл предметів на взаємопов’язані класи відповідно до найбільш істотних ознак, які притаманні предметам певного виду і відрізняють їх від предметів інших видів.

Будь-яка наукова класифікація має відповідати філософським принципам пошуку об’єктивної істини та логічним правилам ділення об’єму поняття. До філософських принципів відносять принципи об’єктивності, зв’язку, розвитку, історизму та врахування практики. Окрім філософських принципів пошуку об’єктивної істини, для здійснення класифікації злочинів у Загальній частині КК України вирішальне значення має дотримання основних логічних правил, так званих правил класифікації. До них належать такі положення: 1) в одній і тій самій класифікації може бути застосований лише один критерій; 2) об’єм членів класифікації має дорівнювати об’єму класифікованого явища; 3) члени класифікації мають взаємно виключати один одного; 4) поділ на класи має бути безперервним; 5) підстава, критерій поділу мають бути чіткими і зрозумілими.

Прикладом порушення правил логіки слугує так звана класифікація, що передбачалася КК УРСР 1960 р. Стаття 7-1 «Поняття тяжкого злочину» цього Кодексу, котра ніби вирішувала питання про класифікацію злочинів за ступенем їх суспільної небезпечності, насправді містила перелік окремих статей Особливої частини КК УРСР. Зазначена стаття створювала на логічній множинності нову підмножинність шляхом простого перелічення елементів, які її утворюють. З точки зору логіки, то є абсурдним.

Беручи до уваги логічні передумови класифікації, наука кримінального права виділяє два види класифікації злочинів – природну і штучну. Природною вважають класифікацію, в основу якої покладено істотну ознаку, тобто ступінь суспільної небезпечності злочинів як головну матеріальну ознаку злочину. Серед штучних, тобто таких, в основі яких лежить довільно взята ознака, що має значення для досягнення мети відповідного дослідження, в юридичній літературі виокремлюють, зокрема, кримінологічні класифікації злочинів (наприклад, за місцем, способом вчинення злочину), класифікації злочинців (за статтю, віком, освітою, родом занять тощо). Штучними класифікаціями відносно до природної у кримінальному праві є класифікації злочинів залежно від ознак та елементів складу злочину, тобто за ознаками об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони злочинів.

Дисертант акцентує на тому, що український законодавець називає відповідну логічну операцію «Класифікація злочинів», а законодавці Росії та Білорусі – «Категорії злочинів». Заголовок ст. 12 КК України, згідно з логікою, виглядає найбільш вдало, оскільки позначає процес (класифікацію), а не результат (категорії), як в КК Росії та КК Республіки Білорусь.

Підрозділ 1.2 «Періодизація вітчизняної класифікації злочинів і класифікація злочинів у зарубіжному законодавстві» містить аналіз законодавчого досвіду розмежування злочинів на види, залежно від різних критеріїв, у чотирьох історичних вимірах: за часів існування Київської Русі; за часів втрати державності на теренах України у ХVІІІ – ХІХ ст.ст.; періоду дії радянського права; періоду відновленої незалежності України. Дисертантом проаналізовано відповідну нормативно-правову базу в аспекті зазначених історичних етапів і досліджена наукова думка з питань класифікації злочинів.

У межах предмета дослідження здійснено аналіз відповідного законодавства зарубіжних держав: Франції, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Іспанії, Сполучених Штатах Америки, Польщі, Англії, КНР; держав Латинської Америки (Чилі, Венесуели); держав пострадянського простору та Балтії. Встановлено, що в багатьох державах, де класифікації злочинів не існує, зарубіжні дослідники зазвичай вважають це недоліком вітчизняних законодавчих джерел. Для законодавчої класифікації в окремих зарубіжних країнах обрано загалом прийнятний критерій – характер і ступінь суспільної небезпеки. Він конкретизується за розміром максимального покарання з урахуванням санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу. Такий підхід є типовим для держав континентальної системи права, до якої належить і Україна. Втім, не існує єдиного підходу у визначенні конкретних розмірів максимального покарання, після яких найбільш небезпечні злочини «переходять» в іншу категорію. При цьому «розмах коливань» зазначених розмірів покарання варіює в широких межах: наприклад, від одного року тюремного ув’язнення (США) – до десяти років (Франція). Частково це пов’язано з кількістю категорій злочинів, яких зазвичай нараховується дві, три або чотири.

У деяких країнах (зокрема, Росія, Франція) додатковим критерієм виступає форма вини. В законодавстві держав-учасниць СНД спостерігається певна схожість у регламентації аналізованих питань; це зумовлено правовою традицією, а також впливом рекомендаційного акта – Модельного Кримінального кодексу для держав-учасниць СНД.

Вивчення проблеми класифікації злочинів крізь призму різних нормативних актів кримінально-правового характеру в історичному вимірі – від середньовіччя до нашого часу, а також результати проведеного автором порівняльно-правового дослідження, надають підстави стверджувати: наявна у ст. 12 КК України класифікація злочинів залежно від їх ступеня тяжкості – це не калька іноземного досвіду. Чинна класифікація у цілому відображає генезис вітчизняного кримінального законодавства, принцип диференціації кримінальної відповідальності і певною мірою є логічним вирішенням багаторічних наукових дискусій щодо проблеми класифікації злочинів.

У підрозділі 1.3 «Поняття злочину та критерії класифікації злочинів» досліджено, зокрема, певні аспекти вибору формального та матеріального критеріїв класифікації злочинів у КК України.

На думку дисертанта, визначення класифікаційного критерію, під кутом розглянутих вище діалектичних та логічних правил класифікації, має базуватись на таких вихідних позиціях: із чотирьох ознак поняття злочину лише одна істотна ознака може бути основним критерієм законодавчого поділу; ця ознака має бути об’єктивною, випливати із внутрішньої природи злочину як соціального явища, відповідно до свого змісту. Також ознака, що обрана основним критерієм класифікації, має бути здатною відображати не лише подібність (загальні риси), а й відмінність (специфічні риси) в різних злочинах і групах злочинів; зміст ознаки має бути таким, щоб його можна було зовні виразити чітко, ясно, однозначно.

Наразі в КК України класифікація злочинів здійснена лише за одним критерієм – ступенем тяжкості як обсягу суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один об’єкт і завдають йому шкоди одного й того самого виду, тобто за ступенем суспільної небезпеки. При цьому законодавець не взяв до уваги характер суспільної небезпеки.

Неточність визначення основного критерію в законодавчій класифікації злочинів зумовило появу в тексті КК України посилань на категорії злочинів, які з’явилися в законі у результаті незрозуміло якої класифікації. Це такі, зокрема, діяння: особливо тяжкий злочин проти прав та свобод громадян України або інтересів України (ст. 8); особливо тяжкий злочин, вчинений умисно і поєднаний з насильством над потерпілим; тяжкий злочин, вчинений умисно і пов’язаний зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43); вперше вчинений злочин невеликої тяжкості (ст.ст. 45, 46, 48); вперше вчинений злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася (ст. 47); злочин проти миру та безпеки людства (ч. 5 ст. 49); тяжкий та особливо тяжкий корисливий злочин (ч. 2 ст. 59); умисний тяжкий чи особливо тяжкий злочин (ч. 2 ст. 70); необережний тяжкий злочин, необережний особливо тяжкий злочин (п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 81); умисний злочин, вчинений протягом невідбутої частини покарання (п. 3 ч. 4 ст. 82), вчинений повторно злочин невеликої тяжкості; особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини (ч. 3 ст. 102 КК України).

Дисертант дійшла висновку: для класифікації злочинів характер і ступінь суспільної небезпечності мають у сукупності виступати критерієм поділу злочинів на категорії. Зрозуміло, що тяжіння до ступеня суспільної небезпечності зумовлене його більшою, порівняно з характером суспільної небезпечності, близькістю до реальних подій, а відповідно, і помітною прив’язкою до санкцій. Ступінь суспільної небезпечності відображає її кількісну характеристику через тяжкість наслідків, інтенсивність посягання, інші об’єктивні та суб’єктивні ознаки події, що реально відбулася.

Класифікація злочинів, яка пов’язана винятково із санкцією відповідної статті Особливої частини КК України (найбільш легкий, механічний спосіб), не завжди дозволяє врахувати реальний характер і ступінь суспільної небезпечності конкретних злочинів. Цей шлях є особливо неприйнятним з урахуванням ситуації, що склалася у вітчизняному кримінальному законодавстві – його санкції розбалансовані, не вкладаються у визначену систему і самі потребують удосконалення.

Автор наголошу також: класифікація злочинів за одним основним критерієм, без врахування додаткового – форми вини призвела до того, що особливо тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Така ситуація суперечить принципу диференціації кримінальної відповідальності і, відповідно, індивідуалізації покарання.

Розділ 2 «Класифікація злочинів за ступенем тяжкості (законодавча класифікація): стан та шляхи удосконалення» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Злочини невеликої тяжкості та кримінальні проступки» досліджено ознаки відповідних злочинів (ч. 2 ст. 12 КК України), а також ідея виокремлення в законодавстві інституту кримінальних проступків.

У структурі Особливої частини КК України склади аналізованих злочинів займають чільне місце (за підрахунками дисертанта, їх кількість становить 29%), вони присутні у всіх розділах Особливої частини КК України (за винятком розділу I цього Кодексу «Злочини проти основ національної безпеки України»). Найбільша кількість складів злочинів невеликої тяжкості знаходиться в таких розділах Особливої частини КК України: VІІ «Злочини у сфері господарської діяльності» – 20%; V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» – 13%; ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи» – 10%; ХV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» – 8%; ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» – 8%.

Враховуючи невисокий ступінь суспільної небезпеки цих діянь, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне настання кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК України). Автором проаналізовані обставини, що зазвичай впливали (можуть впливати) на криміналізацію відповідних діянь, які наразі утворюють групу злочинів невеликої тяжкості.

На сучасному етапі державотворення надзвичайної актуальності набула проблема запровадження інституту кримінальних проступків у вітчизняній системі права. Ґрунтовний аналіз українських правових джерел (зокрема, Кримінального процесуального кодексу України 2012 р., «Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні», схваленої Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Секретаріаті Президента України 24 квітня 2007 р., «Концепції реформування кримінальної юстиції України», затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 р.), відповідних законопроектів, зарубіжного законодавства, судової практики і наукової літератури надав дисертанту підстави дійти висновку про доцільність реформування кримінального та адміністративного законодавства в аспекті новітнього підходу.

Водночас автор заперечує поспішний характер діяльності у цій справі, наголошує на необхідності передусім розробки та затвердження Державної Концепції кодифікаційних робіт на шляху системного вдосконалення адміністративного та кримінального законодавства України. Зокрема, ідея запровадження такого інституту, як кримінальні проступки порушує питання про необхідність дослідження гіпотетичного поняття зазначеної категорії діянь та визначення місця цього інституту в системі законодавства; потребує врахування етимологічне значення терміна «проступок» у поєднанні з терміном «кримінальний» (у системі юридичної відповідальності проступок може бути дисциплінарним, адміністративним, тобто за своєю сутністю взагалі не є кримінально караним). Отже, необхідно діяти відповідно до постулату: «Сміливість хірурга не повинна перевищувати його знань».

Автором визнано та обґрунтовано некоректний характер положень Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. про запровадження інституту кримінальних проступків. У цій ситуації законодавець не взяв до уваги предмет кримінально-правового регулювання, а також проігнорував існування традиційного поділу наук і галузей права на фундаментальні і прикладні (зокрема, кримінальне і кримінально-процесуальне право відповідно); аналізована новела мала бути втілена насамперед у КК України – після розв’язання певних проблем конституційно-правового характеру.

У підрозділі 2.2 «Злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини» досліджено ознаки зазначених категорій злочинів, передбачених відповідно ч.ч. 3, 4, 5 ст. 12 КК України.

Даючи загальну характеристику злочинам середньої тяжкості, автор наводить додаткові аргументи на користь наукової позиції про можливість їх поділу на дві групи (Л.М. Кривоченко).

До першої групи злочинів аналізованої категорії слід віднести діяння, котрі так само, як і злочини невеликої тяжкості, посягають на об’єкти, що не належать до особливо важливих у системі охоронюваних кримінальним законом відносин. Утім, на відміну від злочинів невеликої тяжкості, вони вчиняються за наявності певних кваліфікуючих обставин – об’єктивних та суб’єктивних ознак, що суттєво підвищують ступінь їх тяжкості порівняно зі злочинами невеликої тяжкості (повторність, рецидив, попередня змова групи осіб, злісні мотиви і мета, тяжкі наслідки). Таку закономірність у розмежуванні злочинів невеликої і середньої тяжкості можна помітити у багатьох розділах Особливої частини КК України (наприклад, розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя) – відповідно ч. 1 і ч. 2 ст. 168 цього Кодексу).

Друга група злочинів середньої тяжкості характеризується тим, що об’єкт, на який вони посягають, становить значну цінність у системі охоронюваних кримінальним правом відносин, і зазвичай такі діяння віднесені до категорії тяжких або особливо тяжких злочинів, але за наявності так званих особливо привілейованих об’єктивних і суб’єктивних обставин, які значно зменшують ступінь тяжкості таких діянь, вони віднесені до злочинів середньої тяжкості.

У структурі Особливої частини КК України кількість складів злочинів середньої тяжкості становить 36%, вони присутні у всіх розділах Особливої частини КК України. Найбільша кількість складів аналізованих злочинів знаходиться в таких розділах Особливої частини КК України: ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи» – 11%; V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» – 11%; ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» – 10%; ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» – 8%; VІІ «Злочини у сфері господарської діяльності» – 7%.

Проаналізовані найбільш типові ознаки, які лягли в основу криміналізації відповідних діянь, що утворюють категорію злочинів середньої тяжкості. Наголошується на тому, що одні й ті самі кваліфікуючі ознаки зустрічаються в складах різних злочинів – і середньої тяжкості, і тяжких, і особливо тяжких. Головним фактором, який визначає характер і ступінь суспільної небезпечності таких злочинів, є певне поєднання об’єктивних і суб’єктивних елементів відповідних посягань. Наприклад, якщо тяжкі наслідки в цілому характерні для тяжких злочинів, то у разі їх настання з необережності, діяння може підпадати під категорію злочинів середньої тяжкості.

На відміну від злочинів невеликої тяжкості та злочинів середньої тяжкості, стосовно тяжких злочинів не постає питання про доцільність визнання їх кримінально караними діяннями – високий ступінь їх суспільної небезпечності є безсумнівним та очевидним. Проблема скоріше за все полягає у найбільш ефективних способах організації боротьби з такими злочинами, зважаючи на постійне зростання їх кількості.

Наведені критичні міркування стосовно висновку М.Г. Каднікова про те, що єдиним критерієм небезпеки тяжких злочинів слід вважати насильницький спосіб їх вчинення.

З’ясовано, що найбільша кількість складів тяжких злочинів знаходиться в таких розділах Особливої частини КК України: ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» – 20%; VІІ «Злочини у сфері господарської діяльності» – 10%; ІХ «Злочини проти громадської безпеки» – 9%; VІ «Злочини проти власності» – 9%; ХІІІ «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» – 8%. У структурі Особливої частини КК України кількість складів аналізованих злочинів становить 22%, вони присутні у всіх розділах Особливої частини КК України.

Підвищення категорії злочину до особливо тяжкого пов’язане з появою обтяжуючих обставин, в ролі яких можуть виступати різні ознаки, які, до речі, зустрічаються і в складах тяжких злочинів, але для них характерним є більш високий ступінь тяжкості наслідків злочину. Наприклад, загибель людей, особливо великий розмір завданої шкоди, більш небезпечний спосіб вчинення злочину (загальнонебезпечний, насильницький), більш високий рівень організованості співучасників (організована група, злочинна організація).

Дисертантом встановлено, що найбільша кількість складів особливо тяжких злочинів знаходиться в таких розділах Особливої частини КК України: ІХ «Злочини проти громадської безпеки» – 12%; ХІІІ «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» – 11%; ХХ «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» – 11%; ХІХ «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» – 10%; ХV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» – 8%; VІ «Злочини проти власності» – 8%. У структурі Особливої частини КК України кількість складів аналізованих злочинів становить 13%, вони присутні у всіх розділах Особливої частини КК України.

Обґрунтовано висновок про некоректне поєднання у ст. 12 КК України для визначення ступеня тяжкості злочину двох формальних критеріїв: найбільш суворих видів покарань (позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі) та найбільш м’якого виду покарання – штрафу як основного покарання. Алогічність нововведень опосередковано визнає сам законодавець, доповнивши КК України таким поясненням: «Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно покарання у виді штрафу і позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин» (ч. 6 ст. 12). Отже, формальні критерії класифікації злочинів у виді основного покарання – позбавлення волі та штрафу не є рівноцінними.

Автором запропоновано проект нової редакції ст. 12 КК України (див. «Висновки»).

Розділ 3 «Теоретико-прикладне значення класифікації злочинів» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Значення класифікації злочинів для встановлення та реалізації кримінальної відповідальності» досліджено питання про криміналізацію діянь в аспекті диференціації кримінальної відповідальності, а також проаналізовано, як саме віднесення злочину до певної класифікаційної категорії впливає на подальшу реалізацію кримінальної відповідальності особи.

Дисертантом з’ясовано, що майже всі інститути – як Загальної, так і Особливої частини КК України – нерозривно пов’язані з класифікацією злочинів, передбаченою цим Кодексом. Зокрема, класифікація визначає конструкцію відповідних складів злочинів, слугує диференціації кримінальної відповідальності, впливає на структуру санкцій статей Особливої частини КК України, враховується судом у процесі індивідуалізації покарання; поняття тієї чи іншої категорії злочинів має концептуальне значення для застосування різних кримінально-правових інститутів (стадій вчинення злочину, співучасті у злочині, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування), постає вихідним критерієм для їх конструювання; слугує побудові та реалізації норм, що утворюють субінститут кримінальної відповідальності – судимість.

Автор дійшла загального висновку: та чи інша суворість кримінально-правових наслідків певних злочинів зумовлена типовим ступенем тяжкості відповідної категорії злочинів, передбачених ст. 12 КК України.

У підрозділі 3.2 «Класифікація злочинів і проблеми побудови кримінально-правових санкцій» загалом досліджено зв’язок класифікації злочинів з принципом справедливості покарання.

Сукупність проблем класифікації злочинів і реалізації принципу справедливості покарання в теорії кримінального права розроблена недостатньо. В санкціях кримінального закону, мірою впливу яких є покарання, знаходять свою законодавчу оцінку характер і ступінь суспільної небезпеки певного виду злочину. Таким чином, зміст санкції має визначатися законодавцем не довільно, а з урахуванням об’єктивних даних. Санкція окреслює межі караності, встановлює «амплітуду» судової дискреції (суддівського розсуду). Залежно від конструкції санкції визначаються можливості суду щодо індивідуалізації покарання. Аналогічним є значення класифікації злочинів, побудованої у нерозривному зв’язку із санкцією як покажчиком суспільної небезпечності певного виду злочинів. Характер суспільної небезпечності є її змістовним вираженням, що головним чином відтворює одно- чи різнорідність діянь.

Доктрина вітчизняної науки кримінального права дотримується офіційної позиції щодо взаємозв’язку суспільної небезпечності і санкції – наголошується, що санкції законодавець визначає з урахуванням ступеня суспільної небезпечності того чи іншого виду злочинних дій. На думку здобувача, більш коректною була б така теза: санкції мають визначатися законодавцем з урахуванням ступеня і характеру суспільної небезпечності, оскільки види і межі покарань, передбачені чинним законодавством, наразі не містять соціологічного та психологічного обґрунтування.

Прикладами із судової практики автор ілюструє порушення принципу справедливості покарання, наявні неузгодженості в багатьох санкціях за вчинення відповідних злочинів. Підкреслює, що законодавчій класифікації бракує чіткої відповідності між її матеріальним і формальним критеріями.

На думку дисертанта, проблему несправедливості в законодавчій класифікації злочинів можна розв’язати шляхом розробки типових санкцій як науково обґрунтованого критерію призначення виду і міри відповідного покарання. Типові санкції мають бути побудовані з урахуванням принципів кримінального права. Для розробки шкали санкцій передусім необхідно виділити ті критерії суспільної небезпечності, які притаманні будь-якому суспільно небезпечно діянню, тобто які є основними – значимість основного безпосереднього об’єкта посягання, тяжкість суспільно небезпечних наслідків і форма вини.

Типову санкцію можна визначити як формалізований критерій класифікації злочинів, який у стислій та концентрованій формі відображає тяжкість певної категорії злочинів через вид і міру покарання. Автор дійшла висновку про те, що інститут класифікації злочинів нерозривно пов’язаний із системою санкцій – дослідження проблем кримінально-правових санкцій одночасно слугує вирішенню фундаментального завдання щодо удосконалення чинної класифікації злочинів. Реалізація гіпотетичного проекту щодо запровадження типових санкцій буде свідченням високого рівня юридичної техніки нормотворення. Розробка і втілення в Загальній частині КК України типових санкцій (в аспекті класифікації злочинів) надасть можливість уніфікувати відповідальність за злочини відповідної тяжкості та, зрештою, уникнути значної кількості вад як результату несистемного, довільного формулювання санкцій у межах Особливої частини КК України.

Актуалізована проблема заслуговує бути предметом самостійного дослідження; автором водночас (за умови втілення ідеї типових санкцій) запропонований зразок редакції відповідних санкцій Особливої частини КК України: «… карається як злочин невеликої тяжкості (як злочин середньої тяжкості; як тяжкий злочин; як особливо тяжкий злочин)».

У підрозділі 3.3 «Значення класифікації злочинів для інших галузей права» визначені сфери застосування інституту класифікації злочинів в інших (окрім кримінального) галузях права, а також у правоохоронній діяльності.

Класифікація злочинів має значення для вирішення низки правових питань, зокрема: визначення виду кримінально-виконавчої установи, у якій особа має відбувати покарання; здійснення оперативно-розшукової діяльності; провадження у кримінальних справах; визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів; порядок розміщення осіб, взятих під варту; наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; прийняття до громадянства України і надання статусу біженця; виключення з військового обліку; особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину.

Дисертантом проаналізовано Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р. і з’ясовано значення класифікації злочинів для багатьох, у тому числі нових кримінально-процесуальних інститутів.

Законодавча класифікація злочинів, без сумніву, має значення для вирішення низки інших питань кримінальної політики держави. Вона враховується, наприклад: у процесі розробки програм боротьби із злочинністю, міжнародного співробітництва у цій сфері, визначення структури правоохоронних органів, формування кримінальної статистики.