КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПРОТИДІЯ НЕЗАКОННОМУ ВЖИВАННЮ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ (ст.ст. 315, 316, 317 КК УКРАЇНИ) Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, вказується на зв’язок дослідження з науковими планами і програмами, визначаються мета і задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, його емпірична база, сформульована наукова новизна, зазначається апробація результатів дослідження, наводиться структура роботи.

Розділ 1 «Соціально-правові основи протидії незаконному вживанню наркотичних засобів та психотропних речовин: історичні та порівняльно-правові аспекти» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історичні аспекти кримінально-правової протидії незаконному вживанню наркотичних засобів та психотропних речовин» дисертант констатує, що конструкції складів злочинів, передбачені статтями 315, 316, 317 Розділу XIII КК України «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» в цілому сформульовані відповідно до міжнародних конвенційних норм з урахуванням юридичних ознак, які містилися як у радянському, так і українському законодавстві, у тому числі й в КК 2001 року.

Незаконний обіг наркотиків як злочинне діяння на нормативному рівні мав такі періоди свого розвитку: 1) до 1917 року – такі діяння визначалась політико-нормативними документами. Правову основу протидії наркотизму на міжнародному рівні було закладено Гаазькою конвенцією з опію 1912 р. та ін. Поширення немедичного вживання опію, деяких наркотиків рослинного походження обумовило розробку та запровадження нормативних актів щодо протидії стрімкому поширенню наркотиків; 2) 1917 – 1922 рр. – незаконний обіг наркотиків визнається злочином проти здоров’я; 3) 1922 – 1927 рр. – у 1922 р. приймаються кримінальні кодекси РРФСР, союзних республік, у тому числі КК УРСР (1927 р.), в якому передбачалась відповідальність за незаконні дії з наркотиками; 4) 1927 – 1960 рр. – створюється законодавча база з боротьби з незаконним обігом наркотиків та в подальшому (1960–1974 рр.) в КК вносяться норми, якими запроваджується кримінальна відповідальність за незаконне вживання наркотиків; 5) 1960 – 2001рр. – приймаються статті 229-4, 229-5 та 229-16 КК 1960 р., які стали своєчасним і адекватним проявом протидії незаконному вживанню наркотичних засобів або психотропних речовин. Позитивним був підхід законодавця в частині прийняття заохочувальної норми – ст. 229-10 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною здачею наркотичних засобів, психотропних речовин чи зверненням за медичною допомогою»; 6) з 2001 р. посилилась боротьба з незаконним вживанням наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Проте законодавець встановив надмірну диференціацію кримінальної відповідальності за ці злочини, що призвело до послаблення боротьби з ними, пом’якшення караності таких діянь в період їх катастрофічного поширення.

У підрозділі 1.2. «Порівняльні аспекти кримінально-правової протидії незаконному вживанню наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» дисертантом досліджено кримінальне законодавство Австрії, Бельгії, Республіки Бєларусь, Грузії, Естонської республіки, Республіки Казахстан, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Федеративної Республіки Німеччини, Нідерландів, Республіки Польща, Російської Федерації, Республіки Узбекистан, Французької Республіки, Швейцарії та ін.

Аналіз положень міжнародно-правових документів засвідчує, що в чинному КК України не в повій мірі враховані їх принципові положення, що зменшує ефективність боротьби з наркотизмом.

Кримінальним законодавством зарубіжних держав визначено, що незаконне вживання наркотиків завдає шкоди здоров’ю людини, соціуму, суспільній моралі, а тому в ньому ретельно розроблена система покарань за ці діяння, яка є дуже різноманітною за своєю суворістю – від адміністративних штрафів до смертної кари.

Суттєвою вадою національного законодавства в частині протидії незаконному вживанню наркотичних засобів та психотропних речовин визнається те, що при його застосуванні відбувається подвійне інкримінування, тобто ставлення особі у вину за одне і теж саме діяння, що є грубим порушенням загальновизнаного принципу non bis in idem (недопустимість подвійного притягнення до відповідальності за одне і теж саме правопорушення), який закріплено ст. 61 Конституції України.

Розділ 2 «Науково-правовий аналіз злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК України» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Об’єкти злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК України» дисертант констатує, що в науці українського кримінального права відсутня єдина концепція визначення об’єкту злочину. Критично ставлячись до наукового визначення об’єкту досліджуваних злочинів як суспільних відносин, дисертант доводить, що під об’єктом злочину «незаконне вживання наркотичних засобів та психотропних речовин» слід розуміти охоронювані кримінальним законом правовідносини між людьми, що виникають у суспільстві з приводу благ, прав, законних інтересів та матеріальних предметів.

Незаконне вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів є двооб'єктними злочинами: безпосереднім об'єктом є здоров’я потерпілої особи (людини), соціуму (населення), додатковим – суспільна моральність як порядок відносин між людьми, що існує в суспільстві, а тому вказані об'єкти мають однакове кримінально-правове значення, в залежності від того, за якою статтею КК (315, 316, 317) будуть кваліфікуватися злочини.

Потерпілими від незаконного вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів можуть бути будь-яка людина (доросла, неповнолітня, малолітня), група осіб, здоров’ю яких, вживання наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів заподіює або може заподіяти шкоду. Стосовно посягань, що досліджуються, під матеріальними предметами слід розуміти наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги, щодо яких встановлено особливий правовий режим та які можуть бути як засобами (ст.ст. 315 та 316 КК), так і предметами цих злочинів (ст. 317 КК).

У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК України» дисертант дійшов висновку, що зазначені злочини мають типові юридичні ознаки, а саме: засоби і предмети (наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги) та способи («схиляння» та «незаконне вживання»). Дисертант відносить їх до числа діянь з формальним складом, яким притаманний домінуючий спосіб вчинення «незаконне вживання наркотичних засобів». Обґрунтовується, що специфічною ознакою способу вчинення злочину, передбаченого ст. 316 КК, є «публічність» як обов'язкова ознака об'єктивної сторони.

Під організацією або утриманням місць для незаконного вживання наркотиків розуміються дії однієї чи декількох осіб, які фактично призвели до їх створення або були на це спрямовані (підшукання приміщення, готування пристроїв для вживання, вербування клієнтів або співучасників, розроблення конспіративних заходів тощо). Утримання такого місця – це сукупність дій з підтримання його функціонування (матеріальне забезпечення, охорона, залучення і обслуговування клієнтів, здійснення конспіративних заходів тощо). Особа, яка утримує таке місце, може як володіти ним, так і розпоряджатися на інших підставах. Під наданням такого приміщення потрібно розуміти забезпечення можливості одній чи декільком особам використати його в такий спосіб хоча б один раз. Незаконне виготовлення наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 317 КК) утворює закінчений склад злочину з моменту вчинення дій, спрямованих на одержання таких засобів чи речовин, готових до вживання, або на рафінування чи підвищення у препаратах їх концентрації. Дисертант вважає, що зміст об'єктивних сторін цих злочинів проявляється, насамперед, в їх обов'язковій ознаці – «схилянні до незаконного вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів». Незаконне публічне вживання цих засобів та речовин не утворює самостійного складу злочину, а є кваліфікуючою ознакою.

У разі організації або утримання місць для незаконного вживання наркотиків, незаконне їх виробництво або виготовлення утворюють ознаки злочинів, передбачених статтями 307 або 309 КК, і потребують кваліфікації за сукупністю злочинів.

У підрозділі 2.3. «Суб'єкт злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК України» дисертант доводить, що проблема кримінальної відповідальності осіб за схиляння до незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин має бути вирішена законодавцем шляхом уточнення кримінально-правових ознак цих суб'єктів та формулювання нових кваліфікуючих ознак.

Дисертант вважає, що вік кримінальної відповідальності за всі різновиди незаконного вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, визначений ст. 22 КК, не є достатньо обґрунтованим, оскільки не вирішує питання вікового цензу для осіб, які схиляють (втягують), залучають неповнолітніх або малолітніх до незаконного вживання наркотиків. Доводиться, що в ст. 22 КК України вік, з якого настає кримінальна відповідальність таких осіб, слід встановити з 18 років.

У підрозділі 2.4. «Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК України» дисертант зазначає, що психічне ставлення осіб, які втягли «псевдопотерпілого» до незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин характеризується складним змістом вини. Суб'єкт, втягуючи особу до незаконного вживання наркотиків, усвідомлює протиправний характер своїх дій, вид засобу та його вплив на фізіологію та психіку цієї особи, її вікові ознаки, усвідомлено, керуючись відповідними мотивами, бажає досягти своїх цілей та мети. Зміст інтелектуального моменту умислу полягає насамперед в усвідомленні особою заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого як соціальному благу або створення загрози заподіяння такої шкоди. Зміст вольового моменту цих посягань характеризується тим, що суб’єкт спрямовує дії на втягнення до незаконного вживання наркотичних засобів з метою одержати будь-яку вигоду для себе. Стосовно психічного ставлення суб’єкта до заподіяння потерпілому фізичної або майнової шкоди, в роботі стверджується: суб’єкт злочину може бажати її настання, а також легковажно розраховувати на їх ненастання, або настання з вини самого потерпілого, тому до вчинених дій вина буде умисною, а до злочинних наслідків – необережною. Щодо злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК, вид умислу прямий. Оскільки ці діяння – злочини з формальним складом, формула умислу визначається усвідомленням особою суспільно-небезпечного характеру діяння та бажанням його вчинення. У разі настання від цих дій злочинних наслідків, вчинене слід кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 24 КК або за сукупністю злочинів.

Аналіз судової практики засвідчує, що мотив злочину є єдиним критерієм відмежування злочинів, передбачених ст.ст. 315, 316, 317 КК від посягань, відповідальність за які встановлена ст.ст. 307, 308, 310, 314, 318 КК.

Розділ 3 «Питання кримінально-правової кваліфікації та покарання за незаконне вживання наркотичних засобів (ст.ст. 315, 316, 317 КК)» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Особливості кваліфікації злочинів, передбачених статтями 315, 316, 317 КК за наявності кваліфікуючих ознак» аналізуються кваліфікуючі ознаки та інші фактори, які впливають на застосування досліджених норм.

У статтях 315, 316, 317 КК однією з кваліфікуючих ознак визначено вчинення цих діянь повторно. У відповідності до чинного КК України та науки кримінального права повторність (реальна або ідеальна) має юридичні ознаки, що породжують важливі правові наслідки. Судова практика засвідчує, що при засудженні особи за ч. 2 ст. 317 КК суди застосовують ще й відповідні частини статей 307, 309 та інших статей, передбачених Розділом ХІІІ КК. З таким підходом дисертант не може погодитись, оскільки вбачає в ньому подвійне інкримінування. Підтвердженням цьому є те, що покарання в таких випадках не виходить за вищу межу санкції, передбаченої ч. 2 ст. 317 КК. Вважаємо, що цю проблему слід вирішити на законодавчому рівні.

Вчинення одного із злочинів, передбачених ч. 2 ст. 315 КК (особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 314, 317 цього Кодексу) та ч. 2. ст. 316 КК (вчинення злочину особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 310, 314, 315, 317, 318 КК) визнається кваліфікуючою ознакою, якщо винний разом з цими злочинами вчинив будь-який інший з перелічених діянь і не збіг строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за них, або особа була раніше засуджена за одне з них і судимість не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

На наш погляд, судимість – це кримінально-правовий засіб впливу, пов’язаний з правовим станом такої особи, що є результатом засудження її судом до будь-якого виду покарання за вчинений нею злочин. Тому, недоцільно є закріплення в наведених нормах вказаних статей КК цієї обставини як кваліфікуючої ознаки, оскільки такий підхід суперечить конституційному принципу індивідуалізації відповідальності та покарання за вчинений злочин.

Аналізуючи кваліфікуючу ознаку, передбачену ч. 2. ст. 315 КК, автор наголошує, що кримінальна відповідальність за схиляння до вживання наркотичних засобів та психотропних речовин неповнолітнього становить підвищену суспільну небезпеку, оскільки проявляється в умисних цілеспрямованих діях повнолітньої особи, які пов’язані із фізичним або психічним впливом на неповнолітнього (неповнолітніх) з метою викликати у нього бажання незаконно вжити наркотики. Підтримуючи наукову позицію С.С. Яценка, вважаємо, що за таких обставин мова має йти про усвідомлення повнолітнім суб'єктом цього факту або відсутність такого усвідомлення. Пропонується передбачити в постанові Пленуму Верховного Суду України момент усвідомлення (знав, допускав) факту неповноліття особи, яку суб’єкт втягує в злочинну діяльність, виключивши вказівку на можливість необережного ставлення до цієї обставини.

При розгляді кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 ст. 317 КК, з'ясовано, що залучення неповнолітнього до незаконного вживання наркотиків є фактичним втягненням повнолітньою особою неповнолітнього до незаконного вживання цих засобів або речовин при усвідомленні факту неповноліття потерпілого. Для кваліфікації цього злочину не має значення, досяг чи не досяг неповнолітній віку кримінальної відповідальності. Залучення може проявлятися як шляхом психічного, так і фізичного впливу на неповнолітнього. Тому дисертант вважає, що залучення малолітньої особи до вчинення злочину, передбаченого ст. 317 КК, має бути визнане законодавцем особливо кваліфікуючою ознакою цього злочину, що підтверджується положеннями ст. 67 КК, в якій вчинення злочину з використанням малолітнього (п. 9) та вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6) передбачено як обставини, що обтяжують покарання.

Аналізуючи кваліфікуючу ознаку, передбачену ч. 2. ст. 315 КК, автор доводить, що дії винного, спрямовані на втягнення у незаконне вживання наркотиків двох осіб і більше, мають охоплюватись єдиним умислом винного і вчинялись, як правило, в одному й тому ж місці без значного розриву в часі та сприймаються цими особами однозначно. В інших випадках має місце повторність злочину.

Розглядаючи кваліфікуючу ознаку, передбачену ч. 2 ст. 317 КК, дисертант доводить, що корисливий мотив при вчиненні цього злочину є домінуючим. Стверджується, що спонукаючою причиною виступає жадоба до збагачення з метою отримати будь-яку матеріальну вигоду. Корисливий мотив проявляється також у випадках надання приміщення з метою організації або утримання місць для незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин, оскільки винувата особа бажає отримати матеріальну вигоду в самому широкому значенні.

При аналізі кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 ст. 317, зазначено, що вона є новою для кримінального законодавства України і застосовується для посилення відповідальності за спонтанні діяння, коли у виконанні об’єктивної сторони одного і того ж злочину взяли участь два і більше виконавці злочину без попередньої змови, як це закріплено на нормативному рівні ч. 1 ст. 28 КК.

Судова практика засвідчує відсутність випадків вчинення злочинів, передбачених статтями 315, 317 КК, групою осіб. Ці злочини, в переважній більшості, вчиняються за попередньою змовою групою осіб (78%), а в деяких випадках (14%) – організованими групами. При цьому суди, постановляючи вироки, посилались на ч. 2 ст. 28 КК, а цю обставину визнавали такою, що обтяжує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67).

У підрозділі 3.2. «Розмежування незаконного вживання наркотичних засобів (ст.ст. 315, 316, 317 КК) від суміжних злочинів» дисертант доводить, що за умови використання правильної методики розмежування полягає у відшуканні відмінних ознак, передбачених статтями 315, 316, 317 КК, які індивідуалізують склади цих злочинів, що дозволяє відрізнити їх від суміжних (схожих) складів злочинів та реалізувати принцип законності при розгляді кримінальної справи.

Дослідження практики застосування статей 315, 316, 317 КК в частині відмежування від діянь, передбачених статтями 304, 314, 322, 323, 324 КК та ін., не становить складнощів у зв'язку з їх різною правовою природою.

У підрозділі 3.3. «Питання призначення покарання за злочини, передбачені статтями 315, 316, 317 КК України» аналізується національне та зарубіжне законодавство, доктринальні положення щодо питань покарання, цілей та мети покарання.

Виходячи з конвенційних норм та з аналізу законодавства зарубіжних держав, дисертантом пропонується визнати обставинами, що обтяжують відповідальність та покарання за незаконне вживання наркотичних засобів та психотропних речовин, їх вживання у публічних місцях перебування громадян, особливо молоді, втягнення до незаконного вживання, вчинене службовими особами, лікарем, фармацевтом, вихователем, викладачем, керівником навчального закладу чи посадовою особою місць позбавлення волі, власниками або службовими особами готелів, ресторанів, дискотек чи інших громадських закладів.

У дисертації доводиться, потреба в законодавчому удосконаленні антинаркотичного та кримінального законодавства, в якому необхідно передбачити як репресивні, так і заохочувальні норми, а також норми щодо примусового лікування наркоманів та наркозалежних осіб.