ОРГАН ДІЗНАННЯ ЯК СУБ’ЄКТ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує вибір теми дисертації, її актуальність і значимість, показує ступінь наукової розробки проблеми, визначає мету та задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкриває наукову новизну, методологічні та теоретичні основи, положення, що виносяться на захист, теоретичну та практичну значущість отриманих результатів, зазначає види апробації дисертації та відомості про опубліковані наукові праці, структуру роботи та її обсяг.

Розділ 1 «Органи дізнання у кримінально-процесуальному доказуванні» складається з двох підрозділів у яких досліджується поняття органів дізнання, їх система та компетенція.

У підрозділі 1.1. «Поняття органів дізнання та їх місце в системі суб’єктів кримінально-процесуального доказування» автором проаналізовано висловлені в науковій літературі точки зору щодо визначення поняття, істотних ознак органу дізнання, його місця в системі суб’єктів кримінально-процесуального доказування та сформульовані власні висновки з цих питань.

Досліджуючи наукові погляди П.С. Елькінд, М.М. Михеєнка,
А.Я. Дубинського, В.П. Шибіко та інших вчених, положення чинного КПК та проекту КПК, відомчих правових актів дисертант дійшов висновку, що під органами дізнання слід розуміти всі державні органи (служби, підрозділи) та посадові особи (працівники зі спеціальним статусом), наділені кримінально-процесуальними та іншими повноваженнями, що спрямовані на забезпечення оперативно-розшукової діяльності. Обґрунтовується думка про необхідність розподілу компетенції вказаних у законі посадових осіб і установ як органів дізнання, незважаючи на те, що згідно з кримінально-процесуальним законодавством вони наділені рівними правами і обов’язками.

Дисертантом робиться висновок, що чітка градація суб’єктів кримінально-процесуальних відносин за ступенем їх участі у формуванні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановлення їх конкретних повноважень дозволить суттєво оптимізувати процес доказування. При цьому, безумовно має враховуватись, по-перше, процесуальний обов’язок доказування, що покладається на одних суб’єктів кримінального процесу, а по-друге, відповідне право брати участь в доказуванні, яким наділяються інші суб’єкти кримінального процесу.

Відповідно суб’єктом кримінально-процесуального доказування автор пропонує вважати учасника кримінального процесу, який уповноважений законом на вчинення практичних дій та здійснення логічних операцій щодо збирання, перевірки і оцінки доказів для обґрунтування і мотивування відповідних висновків і прийняття процесуальних рішень.

Враховуючи науковий досвід вчених процесуалістів (В.Д. Арсеньєва,
Р.Д. Рахунова, С.М. Стахівського, Л.Д. Удалової, Є.Г. Коваленка) до суб’єктів кримінально-процесуального доказування дисертант пропонує відносити: 1) державні органи та їх посадові особи, на яких в установленому законом порядку покладено обов’язок доказування (суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання); 2) особи, які мають право брати участь в процесі доказування, а саме: ті яким завдано злочином шкоду та (або) яким надано право представляти інтереси таких осіб (потерпілий, цивільний позивач, представники потерпілого, цивільного позивача, законний представник неповнолітнього потерпілого); особа, щодо якої порушена кримінальна справа, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий; особа, уповноважена на здійснення захисту та (або) якій делеговано право представництва інтересів інших осіб з метою їх захисту (захисник, представник цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього підсудного).

Визначаючи місце органу дізнання в системі суб’єктів кримінально-процесуального доказування за допомогою їх класифікації, органи дізнання, відповідно до їх кримінально-процесуальних функцій, віднесено до суб’єктів, на яких в установленому законом порядку покладено обов’язок здійснювати збирання, перевірку та оцінку доказів і їх процесуальних джерел.

У підрозділі 1.2. «Система органів дізнання та їх компетенція» автором приділена увага висловленим у науковій літературі поглядам А.П. Круглікова, П.В. Цимбала, О.В. Бауліна, В.В. Вапнярчука, Л.В. Юрченко та інших науковців щодо системи та компетенції органів дізнання.

Пропонується розглядати органи дізнання як цілісну систему, що   ієрархічно складається із певних елементів-підсистем. Так, перша підсистема складається із 1) «органу дізнання – установи», якими вважаються організації, очолювані керівниками, які уповноважені здійснювати процесуальні та організаційно-управлінські функції, щодо підлеглих посадових осіб, які наділені кримінально-процесуальними повноваженнями та 2) «органів дізнання – посадових осіб», які віднесені до керівного складу органів, установ, підрозділів, суден, що наділені спеціальними процесуальними повноваженнями. Друга підсистема органів дізнання включає: 1) керівника (начальника) органу дізнання − службову особу, яка очолює відповідний спеціалізований орган (підрозділ), уповноважений провадити дізнання з метою вирішення завдань досудового розслідування та 2) підлеглих керівникові органу дізнання посадових осіб, які мають право або уповноважені начальником органу дізнання здійснювати кримінально-процесуальну діяльність, а також підрозділи та/або посадові особи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність – групи, відділи, служби, управління, або інший організаційно-штатний підрозділ органів дізнання, в яких працюють посадові особи, уповноважені проводити оперативно-розшукові заходи, а також невідкладні слідчі та інші процесуальні дії.

Обґрунтовується необхідність вважати дізнання не формою розслідування злочинів, а допоміжним інструментом для забезпечення виконання завдань досудового слідства, при цьому, повноваження органів дізнання повинні спрямовуватися на виконання оперативно-розшукової діяльності, а також здійснення невідкладних слідчих дій, сприяння у проведені досудового провадження, прийняття, реєстрації, перевірки та винесення рішення по заявам або повідомленням про злочин, виконання доручень та вказівок слідчого, прокурора та судді, провадженні за протокольною формою досудової підготовки матеріалів та здійсненні інших слідчих та процесуальних дій. При цьому органи дізнання мають бути позбавленні права проводити оперативно-розшукові заходи. Їх повинні виконувати підрозділи та їх посадові особи, визначені у ст. 5 Зaкoну Укрaїни «Прo ОРД».

У кримінально-процесуальному законі немає єдиної норми, яка б містила всі повноваження органу дізнання. Вони, здебільшого, містяться в різних статтях КПК і не кореспондуються один одному. На думку 67 % опитаних респондентів всі правові категорії, що пов’язані з визначенням повноважень органів дізнання слід уніфікувати до єдиних нормативних положень. У зв’язку з цим пропонується закріпити у ст. 32 діючого КПК та ст. 3 Проекту кримінального процесуального кодексу поняття «орган дізнання», «начальник органу дізнання», «дізнавач», «підрозділи та/або посадові особи, які  здійснюють оперативно-розшукову діяльність», а також нормативний варіант структури та повноважень вказаних органів та посадових осіб.

Розділ 2 «Діяльність органів дізнання як суб’єкта доказування у досудових стадіях кримінального процесу» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглядаються особливості діяльності органу дізнання, як  суб’єкта доказування в стадіях порушення кримінальної справи, досудового розслідування, а також при здійсненні протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

У підрозділі 2.1. «Діяльність органу дізнання як суб’єкта доказування у кримінальному процесі при розгляді та вирішенні заяв та повідомлень про злочини» досліджується діяльність органу дізнання як суб’єкта доказування в стадії порушення кримінальної справи.

На підставі аналізу чинного законодавства, вивчення літературних джерел здобувач підтримує існуючу в теорії кримінального процесу позицію (А.М. Донцов, А.М. Григорьєв) про те, що діяльність органу дізнання з розгляду заяв та повідомлень про злочин носить самостійний процесуальний характер і не входить у зміст жодної з форм досудового розслідування. Виходячи з рішення, яке буде прийняте за результатами розгляду заяви або повідомлення про злочин (про порушення кримінальної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи), залежить, чи провадитиметься досудове розслідування у кримінальній справі, чи ні.

Проаналізувавши положення проекту КПК № 9700, автор піддає критиці ідею відмови від стадії порушення кримінальної справи. Ліквідація даної стадії призведене до усунення своєрідного фільтру, що відсіває інформацію про дії, що не містять ознак злочину або в силу, вказаних в законі умов, що не підлягають переслідуванню в кримінальному порядку. Це в однаковій мірі негативно позначиться як на охороні прав і законних інтересів особи, так і на ефективності усього кримінального провадження. За своїм змістом стадія порушення кримінальної справи не обмежується лише ухваленням відповідного процесуального рішення. Вона включає весь обсяг діяльності з розгляду заяв або повідомлень про злочин, у тому числі і встановлення наявності або відсутності достатніх приводів і підстав для початку кримінального провадження.

Дисертантом вноситься пропозиція про необхідність внесення змін і доповнень до порядку прийняття і розгляду органами дізнання заяв і повідомлень про злочин, та нормативного їх закріплення. Зокрема, пропонується наділити начальників органів дізнання та досудового слідства правом у виняткових випадках, із врахуванням обставин, продовжувати строк перевірки заяв та повідомлень про злочини до одного місяця; удосконалити систему дій, за допомогою яких здійснюється перевірка заяв або повідомлень про злочини: витребування необхідних документів; проведення ревізій, документальних перевірок, інвентаризацій, огляду місця події, а також необхідних оперативно-розшукових заходів. Запропоновано включити проведення дослідження речовин і об’єктів та судово-медичного освідування до переліку способів проведення перевірки заяв та повідомлень про злочини; визначена процедура проведення примусового освідування; обґрунтована доцільність доповнення чинного КПК та його проекту КПК № 9700 новою статтею «Відібрання пояснень від осіб».

На думку автора під реєстрацією заяв або повідомлень про злочини слід розуміти фіксацію факту прийняття їх відповідним органом із присвоєнням порядкового номера і записом отриманих відомостей у відповідному реєстраційному документі − журналі реєстрації заяв і повідомлень про злочини.

У зв’язку з цим пропонується доповнити кримінально-процесуальний закон наступним положенням: «Заяви або повідомлення про злочин після їх надходження до прокурора, слідчого, органу дізнання чи судді негайно реєструються, шляхом внесення відомостей із присвоєнням порядкового номера до журналу реєстрації заяв і повідомлень про злочини. Форма реєстраційних документів є єдиною для всіх державних органів, уповноважених на прийняття, реєстрацію та перевірку заяв та повідомлень про злочин».

У підрозділі 2.2. «Органи дізнання як суб’єкт доказування при здійсненні протокольної форми досудової підготовки матеріалів» характеризується діяльність органу дізнання, як суб’єкта доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі.

Критично переосмислив висловлені в науковій літературі точки зору, щодо юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів, автор стверджує, що вона не є порядком перевірки підстав для порушення кримінальної справи, самостійною формою досудового розслідування, видом дізнання чи адміністративно-процесуальною діяльністю. За своєю юридичною природою протокольна форма досудової підготовки матеріалів є спрощене кримінально-процесуальне провадження, що полягає у встановленні органами дізнання обставин, вчинення злочину виключно невеликої тяжкості.

Дисертант вважає необхідним законодавчо регламентувати юридичний статус осіб, які зазнали шкоди від злочинів, передбачених в ст. 425 КПК, визнаючи їх потерпілими та цивільними позивачами, надавши їм можливість брати участь у справі, зокрема, знайомитися зі всіма матеріалами, заявляти клопотання, оскаржувати дії органів дізнання, а правопорушнику надати процесуального статусу підозрюваного і відповідно можливість користуватися правовою допомогою захисника.

У підрозділі 2.3. «Діяльність органу дізнання як суб’єкта доказування при провадженні дізнання» розглянуто актуальні питання діяльності органу дізнання як суб’єкта кримінально-процесуального доказування під час провадження дізнання у справах про злочини невеликої та середньої тяжкості, а також про тяжкі та особливо тяжкі злочини.

На підставі аналізу чинного законодавства, літературних джерел
(Л.М. Лобойко, Л.В. Юрченко, В.В. Вапнярчук) автор звертає увагу на невизначеність в законі моменту встановлення особи, яка вчинила злочин та її процесуального становища. Висловлюється думка, що така особа за своїм процесуальним статусом є підозрюваним, у зв’язку з цим пропонується визнавати підозрюваним особу, щодо якої винесено постанову про визнання її такою. В свою чергу, момент встановлення особи яка вчинила злочин слід пов’язувати з появою процесуальної фігури підозрюваного.

Обґрунтована необхідність доповнення ч. 1 ст. 66 КПК положеннями наступного змісту: 1) витребування предметів та документів можливе лише за письмовим запитом (вимогою) начальника органу дізнання, слідчого, прокурора або суду; 2) строк надання предметів чи документів за письмовим запитом відповідних органів повинен становити від п’яти до десяти робочих днів; 3) на керівників підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян може бути накладене грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати за невиконання вимоги про надання предметів чи документів; 4) інформацію, що містить банківську таємницю, банк зобов’язаний надавати лише за мотивованою постановою суду.

При розгляді особливостей компетенції осіб, які провадять дізнання у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини, звертається увага на можливість провадження ними лише дій, завданням яких є збереження слідів злочину на початковому етапі розслідування у зв’язку із загрозою можливої їх втрати у разі зволікання. Обґрунтовується думка про недоцільність в законодавчому порядку обмежувати коло невідкладних слідчих дій, оскільки передбачити, які з них виявляться невідкладними в ході розслідування конкретних кримінальних справ, практично неможливо.

У підрозділі 2.4. «Діяльність органів дізнання при виконанні доручень та вказівок слідчого» розглянуті актуальні питання виконання доручень та вказівок слідчого органом дізнання.

Однією із ефективних та розповсюдженою форм взаємодії є виконання органами дізнання доручень та вказівок слідчого. Регламентуючи взаємодію слідчого з органами дізнання, КПК надає слідчому право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових і слідчих дій у справах, що знаходяться в його провадженні, а також вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 114 КПК дoручeння та вказівки слiдчoгo, зa свoїм хaрaктeрoм мoжнa рoзрiзнити нa: 1) дoручeння i вкaзiвки слiдчoгo прo прoвaджeння розшукових дiй; 2) дoручeння тa вкaзiвки слiдчoгo прo прoвaджeння слiдчих дiй; 3) дoручeння та вкaзiвки слiдчoгo прo дoпoмoгу при прoвaджeннi oкрeмих слiдчих дiй.

Дисертантом підтримується висловлена в юридичній літературі точка зору (М.А. Погорецький, В.Д. Зeлeнський) про певну самостійність та ініціативність особи яка проводить дізнання, при виконанні доручень та вказівок слідчого. Виконавець доручення є вільним у виборі оперативно-розшукових чи розшукових заходів проведення яких необхідне для досягнення поставленої мети. У разі виникнення потреби у проведенні додаткових слідчих дій, не зазначених у дорученні, особа, яка його виконує, повинна мати право за власною ініціативною провести таку дію. У зв’язку з цим наводяться аргументи щодо надання права органу дізнання, який виконує доручення чи вказівку слідчого в порядку ч. 3 ст. 114 КПК, у невідкладних випадках, самостійно виходити за рамки доручення і виконувати необхідні слідчі дії з негайним повідомленням про їх результати ініціатора доручення.

Обґрунтовується необхідність нормативного закріплення в ч. 3 ст. 114 чинного КПК та в ч. 2 ст. 40 проекту КПК № 9700 положень про те, що слідчий вправі: 1) надавати письмові доручення та вказівки органам дізнання про: проведення розшукових, оперативно-розшукових заходів, використання засобів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; сприяння у провадженні окремих слідчих та інших процесуальних дій під час досудового провадження; 2) одержувати інформацію від органів дізнання про результати проведених оперативно-розшукових заходів; 3) на підставі письмової вимоги ознайомлюватися із матеріалами, які містять оперативно-розшукову інформацію; 4) самостійно встановлювати строки виконання органами дізнання доручення або вимоги.

Розділ 3 «Прокурорський нагляд та судовий контроль за діяльністю органу дізнання як суб’єкта доказування» складається з двох підрозділів, в яких розглядаються зміст прокурорського нагляду та судового контролю за діяльністю органу дізнання як суб’єкта доказування.

У підрозділі 3.1. «Прокурорський нагляд за діяльністю органів дізнання як суб’єкта доказування» розглянуті актуальні питання прокурорського нагляду за діяльністю органу дізнання, що пов’язана з формуванням доказів.

Діяльність прокурора з нагляду за дотриманням законів органами дізнання врегульована законом та здійснюється постійно. У роботі досліджуються процесуальні повноваження прокурора із забезпечення законності при здійсненні органами дізнання своїх функцій.

Початком функціонування прокурорського нагляду у кримінальному процесі є момент прийняття органом дізнання заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини.

Вивчення наглядової прокурорської практики дає підстави для висновку, що найбільша кількість порушень закону в діяльності органу дізнання пов’язана саме з етапом реєстрації заяв та повідомлень про злочини. Перш за все, це їх приховування від реєстрації. Способи такого порушення закону наступні: 1) відмова заявникові у прийнятті інформації для реєстрації; 2) фізичне укриття прийнятих заяв та повідомлень від реєстрації; 3) реєстрація прийнятої інформації в неповному обсязі; 4) втаємничення від реєстрації окремих епізодів, фактів або співучасників злочинної діяльності; 5) приєднання джерел інформації про злочини до матеріалів про відмову у порушенні кримінальної справи, оформленим за іншими заявами та повідомленнями; 6) списання заяв і повідомлень до наряду канцелярії без прийняття за ними рішення в передбаченому законом порядку; 7) умисне заниження небезпечності діяння, про яке повідомляється заявником, з наступною їх кваліфікацією як діянь, що не являють великої суспільної небезпеки; 8) прийняття за заявою або повідомленням незаконного рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 6 КПК; 9) незаконне спрямування джерел інформації в інші регіони на підставі надуманої їх належності іншим органам; 10) укриття заяв та повідомлень, що були повернені з інших регіонів або органів, від реєстрації. Щодо окремих з них пропонуються конкретні заходи, спрямовані на їх усунення.

Аналіз юридичної літератури (В.С. Зеленецький, О.Р. Михайленко, Г.П. Середа, І.В. Вернидубов) свідчить, що прокурор у стадії досудового розслідування поряд з функцією нагляду за дотриманням законів здійснює також і процесуальне керівництво органами дізнання незалежно від їх відомчої приналежності. На практиці постійно здійснюється оперативне втручання прокурора в процес розслідування, що дозволяє правильно визначити головний напрям у діяльності органу дізнання та досудового слідства. Він керує діяльністю органів розслідування, щоб надалі обґрунтувати обвинувачення перед судом.

При здійсненні нагляду за діяльністю органів дізнання повноваження прокурора носять владно-розпорядницький характер, оскільки його пропозиції і вказівки для органу дізнання та особи, яка проводить дізнання є обов’язковими. Здійснюючи процесуальне керівництво розслідуванням прокурор має право давати органам дізнання вказівки про розслідування злочинів, скасовувати їх незаконні і необґрунтовані постанови, усувати особу, що проводить дізнання, від подальшого ведення розслідування, вилучати справи від одного органу розслідуваним і передавати їх іншому органу.

У роботі обґрунтовується думка про те, що повноваження прокурора під час досудового розслідування потребують відокремлення функції кримінального переслідування від функції нагляду за законністю його проведення.

Дисертантом запропоновано процедуру проведення примусового освідування, що полягає у зверненні слідчого, органу дізнання з поданням про проведення примусового освідування до прокурора для його погодження в разі відсутності згоди особи, що підлягає освідуванню.

У підрозділі 3.2. «Судовий контроль за діяльністю органів дізнання» вказується, що однією з гарантій охорони прав та свобод людини і громадянина є судовий контроль за діяльністю органів дізнання.

На підставі дослідження чинного законодавства та висловлених у науці кримінального процесу точок зору (Ю.М Грошевий, В.Т. Маляренко,
М.А. Погорецький) в роботі обґрунтовується висновок про те, що судовий контроль за діяльністю органів дізнання здійснюється у таких формах: 1) попередній, що полягає у розгляді й вирішенні подань про проведення процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав і свобод людини та громадянина; 2) подальший в межах стадії досудового розслідування, коли судом розглядаються скарги на незаконні і необґрунтовані дії та рішення органу дізнання.

На підставі аналізу законодавчих актів та критичного осмислення висловлених у процесуальній теорії поглядів запропоновано, уповноважити суддів місцевого суду на прийняття рішення про накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, а прокурора − подавати апеляцію до апеляційного суду протягом трьох діб з дня винесення судом постанови про відмову у проведенні зазначених слідчих дій.

Дисертант вважає, що немає необхідності в отриманні постанови місцевого суду на проведення огляду кореспонденції, оскільки головою апеляційного суду або його заступника вже прийнято рішення про накладення арешту на кореспонденцію. У зв’язку з цим пропонується з ч. 1 ст. 187¹ КПК виключити словосполучення «за рішенням суду».