ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ ЯК СПОСОБИ ФОРМУВАННЯ ДОКАЗІВ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Поняття, значення та види процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття та значення процесуальних дій» на основі опрацювання наукових джерел, регулятивного законодавства та правоохоронної практики обґрунтовано підходи щодо визначення процесуальних дій.

Автор зазначає, що у науковій літературі відсутнє однозначне тлумачення слідчих та процесуальних дій. Це підтверджують 95,4 % працівників слідчих та 85,2 % працівників оперативних підрозділів.

Процесуальні, слідчі, розшукові та організаційні дії не розрізнені, а навпаки взаємопов’язані та відзначаються певною процесуальною послідовністю, вони доповнюють одна одну і спрямовані на досягнення завдань кримінального судочинства.

Здобувач зазначає, що поняття «процесуальні дії» та «слідчі дії» співвідносяться як ціле й частина: кожна слідча дія є процесуальною, проте не всі процесуальні дії є слідчими, адже їх провадження переслідує дещо іншу мету.

Сформулював власне визначення поняття процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні, під якими слід розуміти частину передбачених кримінально-процесуальним законом дій, що здійснюються суб’єктами кримінального процесу, спрямовані на досягнення завдань досудового провадження і виступають способами збирання та перевірки доказової інформації. Це визначення процесуальних дій слід закріпити на законодавчому рівні, додавши до переліку ст. 32 КПК України пункт 21.

Виходячи із запропонованого визначення, автор виділив суттєві ознаки процесуальних дій як способів формування доказів, зокрема: 1) процесуальними діями можуть бути дії, що передбачені кримінально-процесуальним законом; 2) можливість їх проведення виключно суб’єктами кримінального процесу; 3) в переважній більшості вони проводяться, як правило, до порушення кримінальної справи; 4) метою їх проведення є виявлення, збирання та перевірка доказів.

У підрозділі 1.2. «Класифікація процесуальних дій» розглянуто основні види процесуальних дій та проведена їх класифікація. Здобувач виділяє такі види процесуальних дій, спрямованих на формування доказів: 1) прийняття заяв та повідомлень про вчинення злочину: заяви про вчинення злочину; явки з повинною; рапорт про вчинений злочин або злочин, що готується; 2) витребування та прийняття предметів і документів; 3) отримання пояснень від громадян та посадових осіб; 4) витребування від банків інформації, що містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб; 5) вимога проведення документальних, відомчих, контрольних перевірок та ревізій; 6) витребування висновку спеціаліста; 7) слідчі дії: огляд, освідування, допит, очна ставка, обшук, виїмка, відтворення обстановки та обставин події, пред’явлення для впізнання, зняття інформації з каналів зв’язку, накладення арешту на кореспонденцію, які пропонує закріпити в ст. 66–1 КПК України. Слід зазначити, що 373 (87,0%) опитаних слідчих та 326 (72,9 %) працівників оперативних підрозділів висловились про необхідність нормативного закріплення переліку таких процесуальних дій в діючому КПК України.

Виходячи з фактичного змісту, процесуальні дії можна поділити на активні (витребування предметів та документів, витребування висновку спеціаліста, вимога проведення документальних, відомчих, контрольних перевірок та ревізій) та пасивні (прийняття повідомлень про вчинення злочину, отримання пояснень від громадян та посадових осіб).

Залежно від можливості проведення до та після порушення кримінальної справи процесуальні дії поділяються на ті, що проводяться лише до порушення кримінальної справи (прийняття повідомлень про вчинення злочину), та ті, що можуть проводитись як до порушення кримінальної справи, так і після порушення (витребування предметів та документів, отримання пояснень від громадян та посадових осіб, вимога проведення документальних, відомчих, контрольних перевірок та ревізій, витребування висновку спеціаліста).

У підрозділі 1.3. «Відмінність процесуальних дій як способів формування доказів від слідчих та судових дій» зазначається, що пріоритетне значення у процесі доказування відводять саме слідчим діям, натомість, іншим процесуальним діям як способам доказування приділяють, цілком необґрунтовано, другорядну роль.

Слідчі дії посідають в структурі діяльності слідчого особливе місце, завдяки їх проведенню відбувається збирання та перевірка доказової інформації. Є всі підстави вести мову про те, що інші процесуальні акти, що здійснює слідчий під час досудового слідства, безпосередньо не спрямовані на здійснення функцій доказування, а створюють необхідні умови для провадження основних слідчих дій, що пов’язані з отриманням доказової інформації. В той самий час, процесуальні дії можуть бути використанні як способи формування доказів у кримінальній справі.

Слід зазначити, що деякі дослідники зайняли категоричну позицію стосовно визначення їх видів. Так, наприклад, Є.А. Доля вказує, що єдиним законним способом збирання доказів у кримінальному процесі може бути лише провадження слідчих та судових дій. Здобувач зазначаючи, що способи формування доказів полягають у проведенні слідчих, процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів, робить висновок, що вони різняться лише за організаційними моментами, законодавчою регламентацією, а от мета у них спільна. Також автор окреслює основні критерії відмежування процесуальних дій від слідчих та судових.

Розділ 2 «Характеристика процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Прийняття заяв або повідомлень про злочини» визначено, що найважливішою гарантією реалізації призначення кримінального судочинства є процесуальна форма – детально регламентований порядок прийняття процесуальних рішень, здійснення процесуальних дій, фіксації їх перебігу та результатів.

Аналіз існуючих наукових положень свідчить про певну непослідовність законодавця, яка проявляється у тому, що у ст. 97 КПК України обов’язок зареєструвати заяву та повідомлення про злочин не передбачений, тоді як у ст. 227 КПК України обов’язок прокурора перевірити виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про злочин закріплений. У той самий час порядок прийому та реєстрації заяв і повідомлень про злочини в КПК України не передбачений.

Автор вважає, що забезпечення реального здійснення конституційних прав громадян диктує необхідність законодавчого виділення статей, що стосуються заяв і повідомлень про злочини, в самостійний розділ КПК України, їх доповнення і конкретизації. Спеціальної правової регламентації та її розширення і доповнення потребує і нагляд прокурора за додержанням законів при вирішені заяв і повідомлень про злочини.

Подання особою із власної ініціативи до компетентних органів заяв або повідомлень про злочини тягне за собою передбачений нормами КПК України обов’язок уповноважених державних органів та посадових осіб їх прийняти. Виконання даного обов’язку утворює процесуальну дію, що має назву прийняття заяв або повідомлень про злочини. На це вказують і 317 (73,8 %) опитаних слідчих та 281 (62,8 %) працівників оперативних підрозділів, які відносять прийняття заяв або повідомлень про злочини саме до процесуальної дії.

Здобувач також зупинився на аналізі такої категорії як «явка з повинною», при цьому запропонував доповнити ст. 96 КПК України частиною 5 такого змісту: «Усна чи письмова заява про явку з повинною повинна мати відмітку про добровільний порядок її подання та бути засвідчена підписом заявника».

У підрозділі 2.2. «Витребування та подання предметів і документів» зазначається, що відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК України у разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів.

Витребуванню документів та предметів, як способу збирання доказів у кримінальному процесі притаманні певні особливості. Перш за все, даний спосіб може застосовуватись на будь-якій стадії кримінального процесу. Витребування використовується в умовах, за яких немає необхідності долати протидію осіб, які беруть участь у справі. Крім того, його доцільно проводити у разі відсутності обставин, які свідчать про ймовірність втрати чи пошкодження певних предметів та документів, тобто за відсутності умов, які зазвичай потребують негайної виїмки цих об’єктів.

Слід зазначити, що 373 (87,0 %) слідчих та 411 (92,0 %) оперуповноважених підтримують пропозицію автора щодо встановлення адміністративної відповідальності за невиконання законних вимог органів розслідування щодо надання підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами предметів і документів.

Автор наголошує на тому, що особливу складність представляє питання про можливість використання в кримінально-процесуальному доказуванні предметів і документів, отриманих в результаті проведення негласних, законспірованих оперативно-розшукових заходів з використанням конфіденційної співпраці і спеціальної техніки, негласного візуального або аудіовізуального спостереження, пов'язане з вторгненням у сферу прав, що охороняються Конституцією України.

Оптимальним варіантом залучення результатів оперативно-розшукових заходів в кримінально-процесуальну діяльність може бути витребування, представлення і фіксація цих обставин в протоколі подання предметів і документів.

Здобувач пропонує доповнити КПК України статтею 66–2 «Витребування предметів чи документів» в наступній редакції:

«Витребування предметів чи документів, які мають значення для перевірки заяв або повідомлень про злочини, або для вирішення кримінальної справи, провадиться особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у разі, якщо вони мають достатні дані про те, що певні предмети чи документи знаходяться в певної особи або на підприємстві, в установі, організації.

Службові та фізичні особи не вправі відмовлятися пред’являти чи видавати предмети або документи, що витребуються особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом, крім випадків, коли таке їхнє право передбачено законом.

Видача предметів або документів, які містять охоронювану законом таємницю, провадиться в порядку, що забезпечує нерозголошення такої таємниці.

Про факт передачі витребуваних предметів або документів складається протокол. У протоколі вказуються відомості, що стосуються службової особи, якій передано предмети чи документи; часу і місця передачі витребуваних матеріалів; особи, у якої вони витребувані; індивідуальних ознак, місця знаходження, стану, об’єму, розміру, ваги матеріалів; використаних при передачі об’єктів технічних засобів; упаковки матеріалів. Протокол підписується службовою особою, що одержала предмет чи документи, і особою, у якої вони були витребувані. Копія протоколу вручається під розписку особі, у якої витребувані предмети чи документи».

У підрозділі 2.3. «Отримання пояснень від громадян чи посадових осіб» зазначається, що одним із найбільш розповсюджених способів збирання доказів в стадії порушення кримінальної справи є отримання пояснень у громадян та посадових осіб. Право на таке відібрання пояснень належить прокурору, слідчому та органу дізнання на підставі ч. 4. ст. 97 КПК. У той самий час, практичні працівники органів досудового розслідування (54,0 % опитаних слідчих та 63,0 % оперуповноважених) вказують на необхідність закріплення в КПК України норми, яка б визначала порядок такої процесуальної дії як отримання пояснень.

Автор, провівши аналіз поглядів таких вчених, як В. Галаган, Г. Горський, Ю. Грошевий, В. Зажицький, П. Сердюков, Ж. Удовенко, В. Чорний, Ю. Чорноус, С. Шейфер, вважає, що на даний момент питання отримання пояснень як способу формування доказів все ще залишається дискусійним.

Окремо автор зупинився на питанні про можливість надання правової допомоги особі під час отримання у неї пояснень органом досудового розслідування. Отримання пояснень у посадових осіб та громадян потребує більш детального врегулювання на законодавчому рівні. Першочерговими питаннями, які потребують регламентації в даній сфері є визначення порядку проведення даної процесуальної дії, а також фіксації її перебігу та результатів. У зв’язку з цим, здобувач пропонує доповнити КПК України статтею 66–3 «Отримання пояснень» у наступній редакції:

«Пояснення можуть бути написані власноручно особою, яка дає пояснення, або записані особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором, у протоколі пояснення. У поясненнях мають бути відображені: час і місце їх отримання, ким отримане пояснення, відомості про особу, яка дає пояснення (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце роботи, проживання чи перебування). Особа, яка отримує пояснення, може ставити запитання, спрямовані на уточнення та доповнення пояснень.

Перед отриманням пояснень особі роз’яснюється право відмовитись від дачі пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, власноручно вносити зміни, доповнення та зауваження до протоколу пояснень, давати пояснення рідною мовою або мовою, якою особа краще володіє, користуватися послугами перекладача та правовою допомогою адвоката під час надання пояснень, одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для дачі пояснень.

Особою, котра дає пояснення, можуть бути виготовлені плани, схеми, креслення, малюнки, які приєднуються до пояснень, про що зазначається у поясненнях, написаних власноручно або у протоколі пояснень.

Пояснення пред’являються для прочитання особі, яка їх дала, або оголошуються на її прохання. Вимога особи, яка дала пояснення та адвоката, який надавав їй правову допомогу внести зауваження, доповнення та уточнення до пояснень, підлягає обов’язковому виконанню.

Протокол пояснень підписує особа, яка їх дала, отримала, та інші особи, які були присутні під час надання пояснень».

У підрозділі 2.4. «Вимога про проведення документальних, відомчих, контрольних перевірок та ревізій» зазначається, що відсутність у чинному КПК України детального порядку проведення ревізії не можна віднести до його недоліків, оскільки способом збирання доказів є не сама ревізія, а вимога про її проведення. Така позиція обґрунтовується тим, що ревізія провадиться безпосередньо фахівцем в економічній галузі знань, якому слідчий доручає її проведення. Необхідність доручення випливає з того, що вирішення даних питань не охоплюється компетенцією слідчого. У даній ситуації актуальною є аналогія з призначенням експертизи чи дорученням провести оперативно-розшукові заходи.

Так, слідчий, не маючи законних підстав для проведення певних пізнавальних дій (експертизи та оперативно-розшукових заходів), доручає їх проведення іншим посадовим особам або установам, компетенція яких в частині провадження цих пізнавальних дій встановлена відповідними законами. Такий самий підхід слід використовувати і при направленні вимоги про проведення ревізії, оскільки слідчий не має необхідних спеціальних знань у галузі бухгалтерії, а тому може лише дати доручення з цього приводу, а не самостійно провести ревізію. У зв’язку з цим, даний спосіб збирання доказів, як форма активної поведінки слідчого обмежується лише формуванням та направленням вимоги на проведення ревізії. Здобувач вважає, що дане положення необхідно закріпити в новій статті КПК України і викласти її в наступній редакції: «Стаття 66–4 Призначення ревізії та іншої документальної перевірки

За наявності достатніх даних вважати, що на підприємствах, установах та організаціях є порушення фінансово-господарського чи бюджетного законодавства, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) ініціює перед державною контрольно-ревізійною службою проведення ревізії або іншої перевірки шляхом складання відповідного доручення.

У дорученні про призначення ревізії чи іншої перевірки повинні зазначатися наступні дані:

– вид ревізії чи іншої перевірки та її обсяг;

– період, за який слід перевірити діяльність підприємства, організації або установи;

– коло осіб, яким необхідно бути присутніми при ревізії чи іншій перевірці або брати в ній участь;

– питання, які ставляться до особи, яка проводить перевірку;

– приблизний строк закінчення ревізії чи іншої перевірки;

– інші дані у разі необхідності».

Думка про те, що способом збирання доказів виступає не сама ревізія, а вимога про її проведення, опосередковано підтверджується тим, що факт, зміст і результати ревізії відображаються у акті, який складається і підписується ревізором, а не слідчим.

У підрозділі 2.5. «Отримання висновків спеціаліста з питань, що потребують спеціальних знань» розглянуто детальний механізм надання отриманої від спеціалістів інформації, що має значення для встановлення обставин кримінальної справи.

Недосконалість кримінально-процесуального закону значно ускладнює використання в доказуванні висновку спеціаліста як нового виду доказів, що підтверджується матеріалами досліджень деяких процесуалістів. На необхідність нормативного закріплення механізму надання отриманої від спеціалістів інформації вказують 223 (52,0 %) слідчих та 243 (54,4 %) працівники оперативних підрозділів. Здобувач вважає за доцільне надати висновку спеціаліста самостійне доказове значення. Не слід вносити кардинальні зміни в досить розроблений і сталий інститут судової експертизи, піднімати украй дискусійне питання про можливість призначення судової експертизи до порушення кримінальної справи. Висновок спеціаліста здатний стати інструментом вирішення питання про необхідність законодавчого закріплення використання спеціальних знань, передусім для встановлення підстав для порушення кримінальної справи.

Здобувач пропонує доповнити статтю 66 КПК України частиною 4 такого змісту: «Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд, вирішуючи питання про порушення кримінальної справи або у справах, що перебувають в їхньому провадженні, а також інші учасники процесу, дійшовши висновку про необхідність використання спеціальних знань для встановлення фактичних обставин, має право поставити перед спеціалістом питання, які входять до його компетенції, про що дає йому відповідне доручення. За результатами проведеного дослідження спеціаліст складає висновок».

Розділ 3 «Напрямки вдосконалення процедури процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Удосконалення процесуальної форми проведення процесуальних дій» визначено шляхи оптимізації процедури проведення процесуальних дій як способів формування доказів.

Автор зазначає, що при аналізі усталеної концепції формування доказів з точки зору сучасного стану розвитку вітчизняного кримінально-процесуального законодавства не можна не помітити її невідповідність змагальній формі кримінального судочинства, яка встановлена і проголошена ст. 129 Конституції України, ст. 16–1 КПК України. Розкриваються параметри такої невідповідності, що полягають у наступному: спроби надати значення доказу результатам пізнавальної діяльності слідчого чи прокурора не відповідають змісту поняття доказу як об’єктивної інформації, що існує незалежно від суб’єкта її пізнання; передбачена законом процесуальна форма не тільки не захищає від процесуальних порушень, а й фактично використовується для їх приховування; поняття «доказ» підмінюється поняттям «допустимий доказ», а допустимими визнаються лише докази, одержані (тобто сформовані) органом розслідування; штучне збільшення кількості доказів, що призводить до помилкового уявлення про наявність їх сукупності; формування сукупності доказів повністю зосереджено в руках суб’єктів, які ведуть кримінальний процес і здійснюють кримінальне переслідування. Обвинувачений (підозрюваний) і його захисник, а також потерпілий, як і інші суб’єкти, що не мають права збирати докази, в тій процесуальній формі, що визнається єдино можливою, від формування сукупності доказів, які представляються суду, фактично відсторонені.

Здобувач пропонує доповнити КПК України статтею 66–5 КПК України «Подання доказів», яку викласти у такій текстовій конструкції: «Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями.

Про подання доказу і його огляд особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор складають протокол.

Про приєднання поданого доказу підозрюваний, обвинувачений, захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники заявляють клопотання.

Клопотання про приєднання поданого доказу до справи вирішується вмотивованою постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора про приєднання поданого предмета чи документа до справи чи про відмову в цьому.

Клопотання підозрюваного, обвинуваченого, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників про допит як свідка особи, що з’явилась за їх ініціативою, підлягає обов’язковому задоволенню».

У підрозділі 3.2. «Забезпечення прав та законних інтересів учасників процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні» проаналізовано особливості забезпечення прав та законних інтересів учасників процесуальних дій як способів формування доказів у досудовому провадженні.

Питання про поняття гарантій загалом і гарантій прав особи, зокрема, у науці кримінального процесу належить до числа дискусійних. Процесуальні гарантії визначаються як той чи інший засіб забезпечення; заходи, що забезпечують можливість реалізації особою своїх прав і свобод; умови і засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та повну охорону прав і свобод людини.

На думку автора, найбільш вдалим є визначення кримінально-процесуальних гарантій прав особи як встановлених нормами кримінально-процесуального закону різних за своїм змістом засобів, що в своїй сукупності забезпечують особам, які беруть участь у кримінальному провадженні, можливість реалізувати надані їм права.

Здобувач зазначає, що як процесуальні гарантії переважно розглядаються: норми права; суб’єктивні права; суб’єктивні обов’язки; правові санкції.

Наявність чіткої правової регламентації усіх процесуальних дій, нормативне наділення суб’єктів необхідними процесуальними правами представляє собою важливу гарантію захисту їх інтересів у кримінальному судочинстві.

Враховуючи, що процесуальний статус учасників процесу має загальний, галузевий та індивідуальний рівні, автор зупинився на аналізі процесуальних гарантії як засобів забезпечення загального процесуального статусу, а також гарантіях галузевої та індивідуальної сукупності прав суб’єктів.

Здобувач пропонує доповнити частину 5 статті 97 КПК України положеннями у такій редакції: «Прокурор, слідчий або орган дізнання не вправі перевіряти діяльність будь-якої юридичної особи. У разі необхідності проведення такої перевірки прокурор, слідчий або орган дізнання виносить постанову про залучення спеціаліста для проведення перевірки діяльності юридичної особи, виконання якої доручає відповідному державному органу чи аудиторській організації».