ЗАХИСТ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ РЕАБІЛІТОВАНИХ У КРИМІЗАХИСТ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ РЕАБІЛІТОВАНИХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ НАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, розкрито методологію дисертаційного дослідження, охарактеризовано її практичне значення, висвітлено рівень апробації результатів дослідження та структуру роботи.

Розділ перший «Реабілітований в кримінальному процесі, його права та законні інтереси» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню поняття «реабілітованого» у кримінальному процесі, а також аналізу прав та законних інтересів даного суб’єкта.

У підрозділі 1.1 «Реабілітований: визначення поняття та кола осіб, які можуть набувати статусу реабілітованих» досліджено поняття «реабілітованого», зокрема, підходи до його розуміння, окреслено коло осіб, котрі можуть набувати статусу реабілітованого та визначено момент його набуття за чинним законодавством.

Кримінально-процесуальне законодавство, у тому числі КПК України, визначення поняття «реабілітований» не дає. Серед вчених теж немає єдності у поглядах на його розуміння, особливо в контексті моменту набуття особою цього статусу. Однак, аналізуючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що український законодавець розглядає реабілітацію як виправдання особи, закриття кримінальної справи щодо неї за реабілітуючими підставами, а наступне відновлення її порушених чи обмежених прав – наслідком реабілітації. Таким чином, реабілітованою вважається особа, стосовно якої винесені відповідні акти, і яка має право на поновлення порушених чи обмежених прав та законних інтересів і право на відшкодування завданої шкоди.

Протягом останніх років триває дискусія щодо розширення кола осіб, які можуть набувати статусу реабілітованих за рахунок будь-яких осіб, яким може бути завдана шкода в кримінальному процесі внаслідок дій чи бездіяльності органів, що його ведуть. Наприклад, потерпілих від злочину, осіб, щодо яких застосовувались незаконні обшуки, виїмки, накладення арешту на майно та ін. На думку автора, такі пропозиції хоч і мають позитивну мету, однак є недоцільними. Дисертант переконана, що реабілітованою у кримінальному процесі може вважатися лише та особа, якій шкода завдана внаслідок кримінального переслідування чи (та) засудження за злочин, якого вона не вчиняла. Якщо поширити цей статус на всіх осіб, які залучаються до кримінального процесу і певні права яких порушуються, – втратиться істинне призначення реабілітації.

Водночас, автор підтримує позицію про необхідність віднесення до реабілітованих, як виняток, осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у стані неосудності та осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України (далі – КК України) до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Це, як видається, буде можливим у разі скасування постанови про застосування примусових заходів медичного характеру (далі – ПЗМХ) чи примусових заходів виховного характеру (далі – ПЗВХ) у зв’язку з відсутністю суспільно небезпечного діяння чи у зв’язку з недоведеністю участі особи, щодо якої були застосовані ці примусові заходи, у його вчиненні.

У підрозділі 1.2 «Права та законні інтереси реабілітованого» досліджено теоретичні поняття «права» та «законні інтереси» особи. Проаналізовано чинне законодавство України та міжнародно-правові акти, в яких прямо чи побічно закріплені права реабілітованого.

На підставі цього, автор приходить до висновку про наявність двох різних груп прав реабілітованого: а) права, закріплені у КПК України, яких він набуває у зв’язку з провадженням у кримінальній справі (зокрема, право на отримання копії постанови про закриття кримінальної справи, право на негайне звільнення з-під варти в залі судового засідання, право на подання апеляції в частині мотивів і підстав виправдання тощо); б) права, що мають так званий «компенсаційно-відновлювальний» характер, передбачені в Конституції України, у ряді міжнародно-правових актів, у галузевому законодавстві, та спрямовані на захист порушених прав та законних інтересів особи у зв’язку з її незаконним кримінальним переслідуванням чи (та) засудженням. Зокрема, це право на відшкодування завданої шкоди, право на відновлення порушених житлових, трудових та інших прав тощо. Таким чином, першу групу автор пропонує називати загальними, другу – спеціальними.

Розділ другий «Теоретичні і практичні проблеми захисту прав та законних інтересів реабілітованих за чинним законодавством» складається з трьох підрозділів та шести пунктів, в яких проаналізовано правове регулювання захисту прав та законних інтересів реабілітованих, досліджено наявні форми, способи та засоби захисту їхніх прав та законних інтересів і на основі цього, виявлено прогалини та недоліки, що існують у законодавстві та практичній діяльності й перешкоджають ефективному захисту прав та законних інтересів реабілітованих осіб в Україні.

У підрозділі 2.1. «Поняття та правове регулювання захисту прав та законних інтересів реабілітованих» обґрунтовано, що захист прав та законних інтересів особи – це особливий вид діяльності держави (в особі органів державної влади, їхніх посадових та службових осіб), особи, її захисника чи законного представника, громадських об’єднань, що здійснюється передбаченими законом способами та у встановленому порядку, зумовлений порушенням або запереченням суб’єктивних прав та інтересів особи, що охороняються законом, мета якого полягає у відновленні, підтвердженні цих прав та інтересів.

Правову основу механізму захисту прав та законних інтересів реабілітованих становлять Конституція України, міжнародно-правові акти, КПК України, Закон України № 266/94 та Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 04 березня 1996 р. № 6/5, 3, 41 (далі – Положення № 6/5, 3, 41).

Проаналізувавши чинне законодавство, автор робить висновок, що сьогодні є дві форми захисту прав та законних інтересів реабілітованих: позовна та непозовна. Так, відшкодування майнової шкоди, повернення майна відбувається у непозовному порядку в рамках кримінального процесу шляхом звернення до того органу, який або закрив кримінальну справу за реабілітуючими підставами, або постановив виправдувальний вирок. Моральна шкода відшкодовується у позовному порядку шляхом подання позову до суду (згідно з нормами цивільного судочинства).

Також на підставі проведеного аналізу норм чинного законодавства, випливає існування таких способів захисту прав та законних інтересів особи, як: відшкодування майнової шкоди, повернення майна, відшкодування моральної шкоди та поновлення трудових, пенсійних, житлових прав особи, а також поновлення у званні тощо.

Для захисту прав та законних інтересів недостатньо лише розглянути і вирішити справу у визначеній законом формі та певним способом. Захист забезпечується також самими зацікавленими особами. Для того, щоб такі особи змогли здійснити захист своїх інтересів, вони використовують процесуальні засоби захисту права. До засобів захисту прав та законних інтересів реабілітованих чинне законодавство відносить, зокрема, заяву про обчислення розміру відшкодовуваної шкоди, позовну заяву про відшкодування моральної шкоди, звернення особи до роботодавця про поновлення на роботі (п. 18 Положення № 6/5, 3, 41), заяву (звернення) до органів місцевого самоврядування про повернення права на користування жилим приміщенням та ін.

Підрозділ 2.2 «Захист прав та законних інтересів шляхом відшкодування майнової та моральної шкоди» складається з чотирьох пунктів.

У пункті 2.2.1. «Поняття шкоди, яка підлягає відшкодуванню» подано загальне розуміння поняття «шкоди», а також наведено перелік видів шкоди, передбачених законодавством, право на відшкодування яких має реабілітований. Крім того, у межах пункту автор провела загальну характеристику цих видів шкоди.

У пункті 2.2.2. «Порядок відшкодування майнової шкоди» дисертант здійснила комплексне теоретичне і практичне дослідження існуючого порядку відшкодування майнової шкоди.

На підставі цього виявлено велику кількість як законодавчих прогалин у регулюванні цього питання, так і практичних проблем, з якими стикається реабілітований на шляху захисту своїх прав та законних інтересів. Зокрема, однією з них є відсутність практики винесення постанов про обчислення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню (відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України № 266/94). Так, на основі дослідження встановлено, що практика винесення таких постанов органами внутрішніх справ та прокуратури у Львівській області в період з 2009 р. по І півріччя 2011 р. включно – відсутня, і це при тому, що за вказаний період даними органами було закрито відповідно 420 та 49 кримінальних справ за реабілітуючими підставами. Як видається, серед чинників, які зумовлюють таку ситуацію, вагоме місце займає те, що виносити таку постанову повинен той самий орган, який закрив кримінальну справу, як наслідок, маємо повне небажання особи ще раз стикатися з ними через страх, відсутність довіри тощо. Як свідчить аналіз судової практики, відомими є випадки, коли в подібних ситуаціях особи звертаються до суду з проханням зобов’язати відповідні правоохоронні органи винести постанову про обчислення розміру майнової шкоди або ж одразу звертаються до суду з позовом про відшкодування майнової шкоди разом з моральною.

У пункті 2.2.3. «Порядок відшкодування моральної шкоди» з’ясовано, що відшкодування моральної шкоди, відповідно до чинного законодавства, вирішується судом за заявою громадянина в порядку цивільного судочинства. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством.

Автор обґрунтувала, що діючий механізм відшкодування моральної шкоди реабілітованим є дуже складним та матеріально обтяжливим для особи. Частина 1 ст. 1176 Цивільного кодексу України, передбачає, що «шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності … відшкодовується державою у повному обсязі, незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду». На практиці ж, така особа, звертаючись до суду, часто повинна доводити факт вчинення державою, її службовими особами протиправного діяння, факт наявності шкоди, причинно-наслідковий зв’язок між діянням та настанням шкоди тощо. Наприклад, відомими є випадки, коли особам відмовляють у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що позивач не довів, що дії органу дізнання чи досудового слідства під час проведення досудового розслідування були незаконними.

Пункт 2.2.4. «Порядок виконання рішень про стягнення коштів з державного бюджету як гарантія захисту прав та законних інтересів реабілітованих». На підставі конституційних положень, зокрема ст. 56 Конституції України, в нашій державі розроблений особливий порядок виконання рішень, пов’язаних з відшкодуванням шкоди за рахунок держави.

Відповідно до Закону України № 266/94, постанови (ухвали) органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду про обчислення розміру майнової шкоди, а також рішення (ухвали) суду про відшкодування моральної шкоди є рішеннями про стягнення коштів з державного бюджету.

До середини серпня 2011 р. в Україні діяв Порядок виконання рішень про стягнення коштів із рахунків, на яких обліковуються кошти державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затверджений Постановою КМУ від 09 липня 2008 р. № 609. Згідно з цим Порядком, під рішеннями про стягнення коштів розумілись лише судові рішення.

Такого роду законодавча неузгодженість і суперечність норм призводила до порушень прав та законних інтересів реабілітованих, щодо яких винесені постанови про відшкодування (майнової) шкоди органами дізнання, досудового слідства чи прокуратури, оскільки, як свідчить практика, шансів на відшкодування шкоди вони не мали.

В середині серпня 2011 р. набрав чинності новий Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затверджений постановою КМУ від 03 серпня 2011 р. № 845. У ньому розширено перелік рішень про стягнення коштів і передбачено, що ними можуть бути, крім судових рішень, також рішення інших органів державної влади (п. 1), а також чітко визначено державний орган, що виконуватиме рішення – Державне казначейство України. На сьогодні ще рано говорити про його ефективність, але, як видається, це крок вперед на шляху до гармонізації законодавства в цій сфері та у вирішенні проблемних питань, пов’язаних з виконанням рішень про відшкодування шкоди з державного бюджету.

В Законі України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» вiд 23 грудня 2010 р. № 2857-VI, передбачено окрему статтю видатків на потребу відшкодування шкоди в цій категорії справ, яка має назву «Відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянину вартості конфіскованого та безхазяйного майна, стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб» (код програми 3504030). Для реалізації даної бюджетної програми на 2011 р. було передбачено 30 000 000 грн. Станом на 18.08.2011 р., за даними Міністерства фінансів України, касові видатки становили – 8 269 000 грн.

Підрозділ 2.3. «Захист прав та законних інтересів особи шляхом повернення її майна і поновлення порушених прав» складається з двох пунктів.

Пункт 2.3.1. «Повернення майна як спосіб захисту прав та законних інтересів реабілітованих». Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України № 266/94 поверненню підлягає майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки з них, цінні папери та відсотки з них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт.

Відповідно до закону, майно повертається в натурі тією установою або органом, в яких воно знаходиться. Якщо майно не може бути повернуте особі назад, їй повинна бути відшкодована його вартість. Питання про порядок відшкодування особі його вартості вирішується залежно від того, як це майно було передано підприємствам, установам, організаціям – безоплатно чи платно. В першому випадку, відповідно до ч. 3 п. 14 Положення № 6/5, 3, 41, коли повернення майна в натурі неможливе, за рахунок підприємств, установ, організацій, яким воно було передано безоплатно, відшкодовується його вартість. В другому – якщо майно було передано за плату, питання відшкодування його вартості за вимогою громадянина вирішує державний фінансовий орган, якщо кошти за майно надійшли до державного бюджету, або інший орган, що одержав кошти за це майно.

У пункті 2.3.2. «Поновлення трудових, пенсійних, житлових та інших прав реабілітованих» проаналізовано існуючий порядок поновлення вказаних прав особи. На основі такого дослідження автор зауважила, що законодавець пропонуючи особі, на перший погляд, спрощений порядок поновлення її трудових, пенсійних, житлових прав тощо в позасудовому порядку, жодних гарантій для такого поновлення не передбачив. За таких умов, у більшості випадків, на практиці, особи отримують відмову в поновленні їхніх прав і тоді змушені витрачати свій час, кошти і звертатися з позовом до суду.

Розділ третій «Шляхи вдосконалення захисту прав та законних інтересів реабілітованого в кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів, в яких сформульовано та обґрунтовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства у сфері захисту прав та законних інтересів реабілітованих.

У підрозділі 3.1 «Законодавче закріплення реабілітації у кримінальному процесі України» автор обґрунтувала, що сьогодні для ефективного захисту прав та законних інтересів осіб, які зазнали незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування або (та) засудження є необхідним існування певного узгодженого механізму відновлення їхніх порушених чи обмежених прав, інтересів, а також вжиття інших заходів, що в своїй сукупності будуть підтвердженням відновлення справедливості щодо особи тощо. Саме це є призначенням реабілітації в кримінальному процесі.

Дисертантом зроблено висновок про те, що «законодавчий» підхід до трактування реабілітації, який ми простежуємо аналізуючи норми кримінально-процесуального законодавства, не здатний відобразити повною мірою сутність реабілітації. Як видається, реабілітація особи, яка потерпіла унаслідок незаконного і необґрунтованого кримінального переслідування, засудження, виходить за рамки «одноактної» дії. Річ у тім, що постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи чи виправдувальний вирок не реабілітують особу в прямому розумінні – це рішення, які констатують закінчення провадження щодо особи; певний юридичний факт, що дає поштовх до її реабілітації. На переконання автора, реабілітація особи має охоплювати не лише формально-правовий аспект, але й компенсаційно-відновлювальний, що, як видається, цілком відповідатиме її призначенню.

Попри те, що інститут реабілітації належить до змішаних інститутів права, оскільки для регулювання реабілітаційних правовідносин у ньому можуть застосовуватись норми інших галузей права, зокрема, цивільного, трудового та ін., в роботі підтримано позицію багатьох науковців про те, що за своєю юридичною природою цей інститут є кримінально-процесуальним. З огляду на це, запропоновано закріпити інститут реабілітації в КПК України. При цьому, реабілітацію потрібно розглядати як порядок відновлення справедливості щодо особи в рамках кримінального процесу, на підставі офіційного визнання необґрунтованості і незаконності її кримінального переслідування чи (та) засудження, що полягає у поновленні всіх порушених чи обмежених прав особи, відшкодуванні та компенсації завданої шкоди.

На основі ґрунтовного дослідження автор робить висновок, що право на реабілітацію в особи має виникати з моменту винесення таких рішень, як постанова про закриття кримінальної справи на підставі відсутності події злочину (ухвала суду в порядку ст. ст. 376 та 400-1 КПК України), відсутності в діянні складу злочину (ухвала суду в порядку ст. ст. 376 та 400 - 1 КПК України) або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК України); виправдувальний вирок суду; постанова (ухвала) про скасування постанови про застосування ПЗМХ чи ПЗВХ на підставі відсутності суспільно небезпечного діяння, з приводу якого проводилось провадження або недоведеність участі особи у його вчиненні; постанова про скасування постанови про порушення кримінальної справи (в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 100 та ст. 236-8 КПК України) за наявності реабілітуючих підстав.

У підрозділі 3.2 «Вдосконалення способів захисту прав та законних інтересів реабілітованого в кримінальному процесі» автор обґрунтувала думку про те, що одним зі шляхів вдосконалення захисту прав та законних інтересів досліджуваної категорії осіб є доповнення розглядуваних способів захисту їхніх прав та законних інтересів. Зокрема, запропоновано доповнити перелік майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню словами «витрати на відновлення здоров’я», а також словами «інші витрати, зумовлені незаконним і необґрунтованим кримінальним переслідуванням чи (та) засудженням». Крім того за таких умов, доцільно буде вживати «матеріальна шкода» замість «майнова».

В роботі підтримано та доповнено погляди науковців про необхідність віднесення до розміру матеріальної шкоди не лише прямої шкоди, а й не отриманих доходів (упущеної вигоди); застосовувати термін «компенсація моральної шкоди» замість законодавчого «відшкодування», а також про виділення двох форм компенсації моральної шкоди: матеріальну (грошову) і нематеріальну. Нематеріальна форма повинна включати такі види: офіційне вибачення від імені держави перед реабілітованою особою; публічне повідомлення про реабілітацію; спростування неправдивої інформації в ЗМІ про особу, що стосується кримінального переслідування чи (та) засудження.

Також автор вважає за доцільне закріплення принципу «презумпції моральної шкоди» у справах про реабілітацію осіб. Сам собою факт закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами чи постановлення виправдувального вироку судом вказує, що мало місце порушення прав та законних інтересів особи з боку органів та осіб, які вели кримінальний процес. Таке порушення прав особи у будь-якому випадку завдає моральної шкоди. Тому особі немає необхідності доводити в суді її наявність, потрібно лише довести її розмір, що підлягає компенсації.

У підрозділі 3.3 «Вдосконалення порядку реабілітації особи як гарантії захисту її прав та законних інтересів у кримінальному процесі» на підставі з’ясування проблем у сфері захисту прав та законних інтересів реабілітованих, а також узагальнення результатів анкетування адвокатів, прокурорів, суддів обґрунтовано позицію щодо існування виключно судового порядку реабілітації.

Реабілітація, як зазначає автор, це тривалий у часі процес, який можна розглядати у широкому і вузькому значеннях. Відповідно, в широкому значенні реабілітація охоплює: 1) винесення рішення, що слугує підставою для реабілітації особи; 2) повідомлення особі про її право на реабілітацію; 3) «власне реабілітація»; 4) виконання рішення суду. У вузькому значенні пропонуємо її розглядати як «власне реабілітацію» (судовий порядок), що має такі етапи: 1) подання до суду клопотання про реабілітацію; 2) судовий розгляд справи; 3) винесення судового рішення по справі – постанови про реабілітацію особи.

Автор вважає необхідним закріпити право подавати клопотання про реабілітацію за особою, яка має право на реабілітацію, її законним представником чи захисником, а також особами – членами сім’ї померлого, які звертаються до суду з метою його реабілітації. У клопотанні повинно бути зазначено, зокрема, рішення, що є підставою клопотання, вимоги особи, яка подає клопотання, перелік матеріалів, що додаються та ін.

У роботі запропоновано передбачити строк розгляду такої справи у суді не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, у виняткових випадках цей термін може бути продовжений. В порядку реабілітації, суддя вирішуватиме питання про задоволення вимог особи, передбачених у її клопотанні про реабілітацію, про розмір як матеріальної, так і моральної шкоди; про поновлення прав, зокрема, на користування транспортним засобом, батьківських прав, поновлення на роботі, місці навчання, повернення звань та нагород; про порядок і форму офіційного вибачення за незаконне та необґрунтоване кримінальне переслідування чи (та) засудження; а також про порядок спростування неправдивої інформації у ЗМІ в разі наявності останньої та ін.

Автор обґрунтовує позицію щодо необхідності закріплення можливості ознайомлюватись із постановами про реабілітацію всім громадянам. Цього можливо досягти шляхом оприлюднення даних постанов на офіційному веб-порталі «Судова влада України» в єдиному державному реєстрі судових рішень. Крім того, сукупність таких рішень, своєю чергою, формуватиме судову практику в цій галузі.