ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕКРЕАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КРИМСЬКОГО ПІВОСТРОВА У 1917–1991 РР. (ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено зв’язок з науковими планами, сформульовано мету та визначено завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведені дані про їх апробацію.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні аспекти дослідження організаційно-правових засад рекреаційного розвитку кримського півострова» складається з трьох підрозділів, присвячених визначенню методів і методології дослідження, розкриттю принципів та понятійно-категоріального апарату, стану наукової розробки проблеми. Також визначені основні джерела роботи.

Підрозділ 1.1. «Методологічний інструментарій і понятійний апарат дослідження». З метою розкриття змісту та подальшого теоретичного осмислення використано загальнонаукові категорії: «формування», «становлення»; правові поняття: «природні рекреаційні ресурси», «курортні зони» «лікувально-оздоровчі зони», «зона рекреації», «зона регульованої рекреації», «зона стаціонарної рекреації», «рекреаційна зона» тощо. Історико-правовий аспект досліджуваних явищ розкривається за допомогою категорій «формування» та «становлення».

Звертаючись до методики та методів, використаних при підготовці роботи було опрацьовано сучасну наукову літературу з проблеми, що дозволило ознайомитись з новітніми методиками досліджень. У роботі використані як загальнонаукові, так і спеціально-наукові методи дослідження.

Підрозділ 1.2. «Стан наукової розробки теми організаційно-правових засад рекреаційного розвитку кримського півострова». Дослідження проблематики роботи, аналіз розвитку наукової думки щодо правових засад розвитку рекреаційної галузі, а також сформульовані в роботі теоретичні висновки ґрунтуються на роботах вчених-фахівців екологічного і господарського права, вчених-економістів та істориків. Але питання історико-правового аспекту розвитку рекреаційної галузі Криму ще не були предметом спеціального комплексного дослідження.

Курортна діяльність розглядалася і з юридичної точки зору. Проте дослідження, як правило, проводяться в галузі екологічного права. Питання, пов’язані з правом користування курортними, лікувально-оздоровчими і рекреаційними зонами, розглядаються в роботах Є. Н. Ткаченко. Правові проблеми природокористування і охорони навколишнього середовища оздоровчих і рекреаційних місцевостей викладені в дослідженні О. М. Орлова. Ю. В. Скакун аналізує правові засади фінансування витрат рекреаційних підприємств, що мають власну базу розміщення. Деякі аспекти розвитку курортного господарства викладені в роботі А. Г. Бобкової «Правове забезпечення рекреаційної діяльності».

Аналіз наукової літератури дозволив зробити загальний огляд різних точок зору на поняття курорту, прослідкувати трансформацію запропонованих визначень, створення і розвиток рекреаційної галузі.

До сучасної літератури, де розглядаються проблеми розвитку рекреаційної справи у Криму та її правового забезпечення, слід віднести роботи таких авторів, як: Н. В. Апатова, Д. С. Астафьєв, Х. Арап, Ю. А. Баєв, Р. І. Балашова, О. Н. Бобарикіна, А. Г. Бобкова, Д. В. Будаєв, Т. В. Будаєва, В. Б. Борунов, A. M. Вєтітнєв, І. М. Дьяконов, Н. В. Царенко, В. Г. Єна, Г. Г. Єрмоленко, Ю. О. Зуйко, В. А. Калитюк, І. Ф. Карташевська, А. М. Кочкуров, А. В. Мальгін, P. M. Музиря, С. В. Нехаєнко, В. М. Пащеня, A. M. Орлов, О. О. Охріменко, А. Д. Попов, Т. В. Самаріна, С. А. Солдатова, Н. В. Страчкова, Г. П. Сєров, А. А. Соловьев А. Г. Труфанов, Н. І. Тіхонова, Н. Н. Калькова, О. С. Шаптала, В. В. Шмагіна, С. К. Харичков, І. М. Яковенко та інших. Серед робіт цих авторів є юридичні дослідження, але здебільшого це дослідження з економіки, менеджменту, курортної справи, нариси з історії, путівники тощо.

Умовно весь комплекс віднайдених робіт можна поділити на дві основні групи – радянська і пострадянська історіографія. Радянська історіографія проблеми, незважаючи на відсутність спеціальних робіт, достатньо різноманітна. Вона містить широкий комплекс наукових, краєзнавчих, науково-популярних робіт, опублікованих впродовж всього періоду існування СРСР.

У підрозділі 1.3. «Джерельна база дослідження» розглядаються використані в роботі джерела. Їх, умовно, поділено на опубліковані та неопубліковані. До першої групи належать офіційні документи органів державної влади: конституції, законодавчі акти, декрети та постанови урядів СРСР, РРФСР, УРСР та Кримської АРСР, сучасної України та Автономної Республіки Крим, розпорядження наркомздравів РРФСР і Кримської АРСР, Центрального управління курортами Криму, а також їх відділів на місцях, рішення громадських об’єднань тощо. Другу підгрупу складають довідкові документи, утворені в процесі діяльності органів влади – Центрального управління курортами Криму, самих курортних закладів. Це різноманітні звіти, плани, доповідні та пояснювальні записки, відомості про діяльність, списки особового складу працівників та кількість відпочивальників, особисті справи персоналу, характеристики, матеріали обстежень та конференцій, з’їздів, доповіді до чергового з’їзду ВКП(б) чи рад тощо. Серед них найбільш інформативними є щорічні звіти самих організацій та їх структурних підрозділів, накази керівників установ, їх робочі записи та щоденники, списки особового складу та його характеристики.

При підготовці дослідження були використані документи таких фондів Державного архіву Автономної Республіки Крим: Кримського обкому компартії України (Ф. П-1), Кримського революційного комітету (Ф. 1188), Центрального виконавчого комітету рад робітничих, селянських, червоноармійських і червонофлотських депутатів Кримської АРСР (Ф. 663), Ради Народних Комісарів Кримської АРСР (Ф. 652), Народного комісаріату охорони здоров’я Кримської АРСР (Ф. 26), Центрального управління курортами Криму (Ф. 2230), Ради міністрів Кримського крайового уряду (Ф. Р-1000), Міністерства внутрішніх справ Кримського крайового уряду (Ф. Р-999), Народного комісаріату здоров’я Кримської радянської соціалістичної республіки (Ф. Р-2173) та інші.

Окрему групу джерел складають матеріали періодики, енциклопедії, довідники, словники та хронології.

Так, наприклад, у збірці «По декрету Ильича: курортное строительство в Крыму, 1920–1989» знаходимо нормативно-правові та законодавчі акти, що стосуються проблем розвитку рекреаційної справи в Криму. До цієї ж групи входять опубліковані у різних офіційних виданнях, таких як «Урядовий кур’єр», «Відомості Верховної Ради України», «Голос України», «Збірник законодавства Автономної Республіки Крим», законодавчі і нормативні акти України та Автономної Республіки Крим щодо курортної галузі.

Розділ 2 «Правові засади будівництва курортного господарства у Кримській АРСР» присвячено складному етапу створення та розвитку курортної галузі у 1920–1941 рр. Досліджуються головні тенденції, напрямки, характерні риси, засоби та шляхи будівництва галузі, її організаційна система та нормативно-правова база.

Підрозділ 2.1. «Правове регулювання рекреаційної галузі в 1917–1920 рр.». З початком Першої світової війни рекреаційний розвиток Криму пішов іншим шляхом. Його курорти перетворювалися у шпиталі і лазарети. Цю роль регіон виконуватиме до кінця громадянської війни. В Криму у 1917 р. виразно формуються три політичні сили – представники Тимчасового уряду, ради на чолі з Таврійським губернським комітетом РСДРП(б) та національний Кримськотатарський рух. У 1918–1919 рр. влада належала Крайовому уряду. З 25 червня по 17 листопада 1918 р. його очолював М. А. Сулькевич, а з 15 листопада 1917 р. по 18 квітня 1918 р. діяв земський уряд С. С. Крима. Їм довелось займатись вирішенням нагальних проблем життя регіону загалом, та курортно-оздоровчої галузі зокрема. Нестабільність політичної ситуації та брак коштів негативно впливали на рекреаційну галузь, основним завданням якої було підтримання функціонування лазаретів та госпіталів.

З 19 березня по 30 квітня 1919 р. в Криму існувала «Республіка Таврида». Проблеми, які стояли перед більшовиками в рекреаційній галузі, були ті ж, що і у попередньої влади – лікування і оздоровлення військовослужбовців. Більшовики намагались сконструювати свою систему управління курортами, задля чого провели їх обстеження, намагалися відбудувати Сакську грязелікарню, розпочали заходи з націоналізації курортів.

Підрозділ 2.2. «Становлення та правове забезпечення курортів Криму наприкінці 1920 – 1921 рр.». Перша світова та Громадянська війни припинили розвиток курортів Криму, дачні райони було зруйновано, знищено низку лікувальних установ та медичне обладнання. Із захопленням влади більшовиками розпочалося становлення курортного господарства країни на нових економічних, соціально-політичних, та правових засадах. Законодавча база радянської курортної справи закладена у 1918 р. ухвалою уряду, що проголошувала курорти державною власністю. Управління ними було покладено на Наркомздрав РРФСР. У декреті РНК РРФСР від 20 березня 1919 р. «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення» всі курортні зони країни оголошувалися надбанням народу і повинні були використовуватися з лікувально-оздоровчою метою. У листопаді 1920 р. більшовики остаточно захоплюють півострів. Наказом Кримревкому розпочалася націоналізація дач та санаторіїв, охорона та перехід у ведення Управління кримських санаторіїв і курортів, об’єктів, що могли використовуватись з лікувальною метою, їх забезпечення; встановлювався перелік місцевостей, що мають загальнодержавне значення, а 21 грудня 1920 р. вийшов декрет «Про використання Криму для лікування трудящих». Все це відбувалось на фоні катастрофічного стану регіону – місцеве населення виносило головний тягар постачання армії, терор з боку ВНК та ОДПУ, голод. Саме тому прийняття та спроби виконання на місцях декретів у курортній справі були неефективні, адже націоналізація курортів та створення управлінь зовсім не означало їх успішну діяльність в складних умовах повоєнного часу. Більшість осіб, що прибули на лікування та відпочинок у цей час, жили у голоді та холоді, без належного медичного обслуговування. Держава була нездатна самостійно розвинути курортну галузь. Надалі значну частину дач та пляжів передали у руки колишніх власників, підприємців. 13 травня 1921 р. вийшов декрет «Про будинки відпочинку», увага в якому приділялася організації забезпечення їх продовольством за рахунок власних господарств.

Підрозділ 2.3. «Розвиток правового регулювання курортного господарства Криму у 1922–1941 рр.». Досягнення 1921 р. у розбудові курортної справи були незначні. У цей період країна тільки виходила з Громадянської війни, розпочався перехід до НЕПу. Зростала боротьба за вплив та контроль над курортною справою між центральною та місцевою владою, в результаті чого у 1923 р. було створено Головне курортне управління Наркомату охорони здоров’я, якому і підпорядковано Центральне управління курортами Криму (далі ЦУКК). Починається відбудова та відкриття курортів і нових санаторіїв та будинків відпочинку. У першій половині 1920-х рр., через брак коштів, курортні управління (далі курупри) та ЦУКК передають частину курортних будівель у користування інших відомств. Активно йшло будівництво та організація курортів різними відомствами та установами, розгортання дитячих курортів.

У 1926 р. частина курортів передається в підпорядкування місцевим органам влади. Їх виконкоми організовували курортні трести. Відбувались й інші організаційні зміни. Для збільшення пропускної спроможності курортів продовжені терміни їх функціонування, а загальнодержавні курорти переведені на цілорічну роботу. Будинки відпочинку в 1926 р. передаються в підпорядкування Центральному управлінню соцстрахування при Наркомпраці СРСР, а в 1933 р. після його ліквідації – профспілкам. Відкриваються будинки відпочинку для матерів з дітьми, робочої молоді й інших категорій населення. Важливе місце в роботі курортів цього часу займала боротьба з туберкульозом.

На початку 1930-х років в Алупці створюється низка нових санаторіїв і будинків відпочинку. 1 січня 1933 р. на базі курортів організовано державний курортний трест Південного берега Криму (далі ПБК). В ньому були сконцентровані всі санаторії ПБК. Проте у розвитку курортної галузі регіону у 1920–1930-х рр. існували і значні проблеми: водопостачання, відсутність каналізаційних мереж, недостатня забезпеченість садово-парковою інфраструктурою, незначні обсяги будівництва нових курортів, розгортання мережі за рахунок колишніх дач, палаців тощо. Задля їх вирішення протягом 1938–1940 рр. РНК Криму розробила генеральні схеми планування курортів ПБК, передбачалося розширення зони курортів, будівництво нових здравниць, транспортних комунікацій, мереж водо- та електропостачання, комплексне озеленення і впорядкування.

За передвоєнні роки в Криму було побудовано більше півтора десятка нових здравниць. На ПБК – 11 нових санаторіїв, у Феодосії – Інститут фізичних методів лікування. У 1937 р. в Криму розташовувалося вже понад 30 % всього санаторного фонду СРСР. У 1940 р. в Криму діяло 165 здравниць Наркомздраву СРСР і ВЦРПС, де лікувалося і відпочивало більше 210 тисяч осіб. Крім того, було 30 відомчих санаторіїв і будинків відпочинку. Декілька десятків тисяч курсовочників лікувалося у курортних поліклініках.

У Розділі 3 «Правове підґрунтя розвитку рекреаційного господарства Криму в 1944–1991 рр.» розглянуто подальший розвиток рекреаційної справи в Криму – відбудова у повоєнний період, головні напрямки реформування та діяльності у складі УРСР до 1991 р.

Підрозділ 3.1. «Особливості правового регулювання курортного будівництва у Криму у 1944–1959 рр.». Війна завдала величезних збитків рекреаційному господарству півострова. Кримчани з перших днів визволення приступили до відродження курортів. 24 квітня 1944 р. вийшов наказ Наркомздраву СРСР «Про відновлення курортів після звільнення Криму від німецько-фашистських окупантів». Вже до кінця 1944 р. було розгорнуто 7 госпіталів на 1650 ліжок. Відремонтовані і підготовлені до прийому хворих здравниці на 1340 місць.

У квітні 1944 р. було створено Управління курортами і евакогоспіталями ПБК Наркомздрава СРСР. Прийнятий в 1946 р. п’ятирічний план відновлення і розвитку господарства передбачав доведення пропускної спроможності курортної мережі до довоєнного рівня. Всього з 1944 по 1950 рр. на відновлення, устаткування і впорядкування курортів Криму виділено більше 230 мільйонів рублів, відновили більш 90 % ліжкового фонду. Існували і проблеми – брак коштів, медперсоналу, будівельних матеріалів. У 50-ті рр. курорти переводяться на цілорічний режим роботи. Будуються котельні, лінії центрального опалювання, реконструюються будівлі, підприємства громадського харчування.

13 грудня 1947 р. МОЗ УРСР видає наказ «Про встановлення меж», а 18 лютого 1952 р. приймається постанова Ради міністрів СРСР «Про встановлення медичних зон на курортах Криму» і до нього додаток № 1 «Межі медичних зон курортів Криму», за яким вони поділялись на 8 районів. У кожному з них, залежно від властивих їм лікувальних чинників, встановлювалися медичні зони, спеціально виписані для різних лікувальних, курортних, туристичних установ. Це рішення заклало фундамент для всієї подальшої розбудови курортної галузі у регіоні. У 1956 р. управління рекреаційною галуззю було зосереджено в міністерствах охорони здоров’я союзних республік. На цей час Крим вже увійшов до складу УРСР. Нове керівництво з’ясувало, що розвиток рекреаційної справи йшов нерівномірно. Проте, через підготовку ухвали «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку», не встигли помітно реформувати цю галузь. При належній у таких випадках перевірці стану курортів з’ясувались факти переущільнення санаторіїв у літку, фактично перевищена кількість ліжко-місць в них, зменшення асигнувань на будівництво, недостатнє водопостачання тощо. Висновок наступний: «Українська республіканська і Кримська обласна ради профспілок абсолютно недостатньо здійснюють контроль за виконанням ухвали Президії ВЦРПС від 17 травня 1957 р. «Про стан санаторно-курортного обслуговування трудящих в Українській ССР». З метою поліпшення умов літнього відпочинку, ефективнішого використання капіталовкладень на рекреаційне будівництво 1 червня 1959 р. приймається постанова «Про будівництво санаторіїв, будинків відпочинку і літніх курортних містечок», згідно з якою зменшувалася площа лікувальних приміщень, а самі вони мали будуватись за типовими проектами.

Підрозділ 3.2. «Подальший розвиток правового регулювання курортного господарства Криму у складі УРСР». Новим етапом розвитку курортів став період з 1960 р., коли відповідно до постанови Ради міністрів СРСР від 10 березня 1960 р. всі санаторії, будинки відпочинку, курортні лікарні і поліклініки, пансіонати, готелі на курортах, що знаходились у віданні управлінь курортів, санаторії і будинки відпочинку міністерств охорони здоров’я республік, а також санаторії (окрім туберкульозних), що будувались для цих міністерств, будинки відпочинку, водогрязелікарні і підсобні господарства були передані у ведення профспілок. Згідно з постановою ВЦРПС від 25 березня 1960 р. створено територіальні курортні управління профспілок і управління курорту. Ведення рекреаційної справи покладалось на Центральну, республіканські і територіальні ради з управління курортами. В УРСР було створено Українську республіканську раду, а в Криму виділили Ялтинське територіальне курортне управління профспілок з містами Ялта, Алушта, Гурзуф, Корєїз, Місхор, Кастрополь та Євпаторійське територіальне курортне управління профспілок з містами Євпаторія, Феодосія, Судак, Саки. 22 липня 1960 р. бюро Кримського обкому КПУ приймає постанову «Про заходи щодо подальшого розширення і поліпшення курортного лікування і відпочинку трудящих». У ній визначався перелік курортних (лікувальних) місцевостей, які поділялися на курорти союзно-республіканського і місцевого значення.

Паралельно з розширенням курортної мережі у 1960 – 1970-х рр. здійснюється розвиток загальнокурортних лікувальних установ. Однак разом з успіхами все більш виявляється відомча роз’єднаність, відсутність наукових підходів до планування і комплексної забудови.

27 листопада 1964 р. на V пленумі ВЦРПС прийнято постанову «Про заходи щодо подальшого поліпшення санаторно-курортного обслуговування і організації відпочинку трудящих». Наголошувалось, що при складанні планів будівництва курортів необхідно зосередити увагу на розвитку курортів, що володіють найбільш цінними природними лікувальними чинниками і сприятливими кліматичними умовами. Постановою Ради Міністрів СРСР «Про невідкладні заходи з захисту берегів Чорного моря від руйнування і раціонального використання територій курортів чорноморського узбережжя» від 17 січня 1969 р. встановлювалось, що прибережна територія має використовуватися для розвитку курортів, зон відпочинку і туризму, будівництва курортних комплексів, для лікування та туризму і організації централізованого курортно-побутового та господарського обслуговування. В трикілометровій зоні узбережжя заборонялось будівництво промислових підприємств і об’єктів, не пов’язаних з розвитком і обслуговуванням курортів, індивідуальне житлове будівництво. А вже 28 серпня 1970 р. приймається постанова «Про заходи щодо впорядкування забудови територій курортів і зон відпочинку та будівництва санаторно-курортних установ і установ відпочинку», в якій вимагалось встановити поділ курортів на курорти загальносоюзного, республіканського і місцевого значення.

У 1973 р. Рада міністрів СРСР прийняла постанову «Про поліпшення організації будівництва на курортах Чорноморського узбережжя Криму». Нею забезпечувалось впорядкування забудови території курортів і поліпшення будівництва рекреаційних установ, житлових будинків, культурно-побутових об'єктів, комунального господарства. Важливим документом, регулюючим природоохоронну діяльність в санаторно-курортних зонах було «Положення про курорти» від 5 вересня 1973 р. На його основі розроблялись проекти зон санітарної охорони курортів, задля забезпечення раціональної експлуатації лікувальних засобів. З’явилася можливість привести у відповідність законодавство СРСР і союзних республік з питань охорони здоров’я, земле- і водокористування. Вперше за роки рекреаційного будівництва визначався єдиний орган координації діяльності рекреаційних установ в частині використання лікувальних засобів і курортних чинників та організації санаторно-курортного режиму – Центральна рада з управління курортами профспілок.

Крім положення, приймаються постанови «Про заходи щодо подальшого поліпшення організації відпочинку піонерів і школярів» від 30 квітня 1974 р., «Про заходи щодо подальшого розвитку сімейного відпочинку» від 31 січня 1973 р., «Про заходи щодо подальшого поліпшення санаторно-курортного лікування і відпочинку трудящих та розвитку мережі здравниць профспілок» від 7 січня 1982 р. тощо. Аналізуючи систему управління курортами у цей час, можна зробити висновок про велике розмаїття приналежності санаторіїв та пансіонатів. Найбільший обсяг послуг припадав на ВЦРПС, крім того, управління основними галузями відпочинку та їх підприємствами здійснювала низка міністерств та відомств.

Новим кроком у вирішенні завдань курортного будівництва на основі інтеграції науки і практики стала розробка та здійснення довгострокової цільової комплексної програми «Курорт» (1985–1990 рр.), що включала фундаментальні і прикладні дослідження з раціонального використання природних, лікувальних і оздоровчих ресурсів Криму. Хід її реалізації контролювався Обласною координаційною радою. Для реалізації програмних заходів притягувались працівники вузів, НДІ, територіальних рад Криму з управління курортами, профспілок. Вони ж розробляли другий етап програми на 1991–2000 рр.

Розділ 4 «Основні шляхи законодавчого забезпечення рекреаційного розвитку Криму за часів незалежності».

Підрозділ 4.1. «Поняття курортного господарства». Назва «курорт» є міжнародною, проте її значення не завжди однакове. Загальноприйняте, що курорти повинні мати три показники: природні лікувальні чинники, відповідні споруди, екологічно чистий ландшафт. В Україні при визначенні статусу лікувальних та оздоровчих місцевостей спостерігається термінологічна суперечливість на законодавчому рівні і в еколого-правовій літературі. При визначенні їх статусу за основу беруться не місцевості, а природні території, що володіють природними і лікувальними властивостями, або частина таких територій, яка отримала назву зон: курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних. Теоретико-правове визначення цих понять має практичну спрямованість. Так, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку водних об’єктів, віднесених до категорії лікувальних», від 11 грудня 1996 р. затверджено перелік водних лікувальних об’єктів, при цьому, частина їх знаходиться на землях курортів, а частина – за їх межами. Тобто, першу частину цих об’єктів слід включати до складу курортів, а другу – відносити до лікувально-оздоровчих місцевостей.

У законі України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти» під землями оздоровчого призначення розуміється природна територія, що має мінеральні і термальні води, лікувальні грязі, кліматичні та інші природні умови для лікування, медичної реабілітації і профілактики захворювань. Але, якщо природна територія на землях оздоровчого призначення освоєна, на ній є необхідні для експлуатації будівлі і споруди з об’єктами інфраструктури, використовувані з метою лікування, то вона може бути визнана курортною і тоді підлягатиме особливій охороні. Тобто, курорт як поняття можна розглядати в широкому і вузькому сенсі: як територію з природними лікувальними ресурсами і як територію для відпочинку, відновлення сил. Частково принцип поділу понять закладений в постанові Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про визнання територій курортними і лікувально-оздоровчими зонами (місцевостями)» від 17 лютого 1999 р. та у Законі України «Про курорти». Згідно з ним такі території відрізняються одна від одної залежно від того, що на курортах є необхідні для експлуатації лікувальні будівлі і споруди медичної реабілітації, профілактики захворювань, а на лікувально-оздоровчих територіях їх немає. Правовий режим охорони і використання курортних, лікувально-оздоровчих і рекреаційних територій і об'єктів регулюється Земельним, Водним, Лісовим, Повітряним кодексами, законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про туризм», «Основами законодавства про охорону здоров’я», «Про природно-заповідний фонд», «Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення». За характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяють на курорти державного і місцевого значення, а за спеціалізацією – на загального призначення і спеціалізовані.

Визнання місцевості курортом проводиться у порядку, передбаченому законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про курорти». Підготовку і подання клопотань про оголошення природних територій курортними здійснюють органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також зацікавлені підприємства, установи, організації і громадяни. Оголошення природних територій курортами державного значення здійснюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Рішення про оголошення природних територій курортами місцевого значення приймаються обласними і міськими радами за поданням обласних державних адміністрацій і виконавчих органів міських рад. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про курорти» здійснюється моніторинг природних територій курортів. Для обліку кількісних, якісних та інших характеристик територій курортів і лікувальних ресурсів, обсягу, характеру і режиму їх використання ведуться державні кадастри природних територій курортів і державний кадастр їх природних лікувальних ресурсів. При оголошенні території курортом, на ній встановлюється особливий режим господарювання, природокористування і мешкання.

Підрозділ 4.2. «Проблеми правового регулювання розвитку курортного господарства Криму на сучасному етапі». З перших кроків незалежності Україна звернулась до проблем охорони навколишнього середовища та розвитку курортів: прийнято Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.; 27 липня 1992 р. Кабінет Міністрів України приймає розпорядження «Про розробку довгострокової державної програми розвитку курорту Євпаторія», а 10 червня 1993 р. схвалює довгострокову програму її розвитку і доручає Раді міністрів АРК її затвердити. У 1992 р. з метою перебудови системи управління курортами створено акціонерне товариство «Укрпрофздравниця». На другому етапі програми «Курорт» розроблено концепцію стійкого розвитку Криму, створення спеціального комітету з розробки 20 цільових програм: з енергетики, водопостачання, використання землі, корисних копалин, рекреації, переробки вторсировини, екологічного моніторингу. 28 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних». З метою забезпечення пріоритетного розвитку санаторно-курортної галузі в Автономній Республіці Крим прийнято постанову «Про передачу у власність АР Крим майна санаторно-курортних і оздоровчих установ, що перебувають в загальнодержавній власності» від 7 лютого 1996 р. з переліком їх майна. Закон України «Про курорти» визначив правові, організаційні, економічні і соціальні основи розвитку курортів та направлений на забезпечення використання з метою лікування та оздоровлення людей природно-лікувальних ресурсів та територій курортів. У цей же час в Автономній Республіці Крим розробляється проект закону України «Про курортно-туристичну (рекреаційну) діяльність».

8 квітня 1997 р. Президент України підписав Указ «Про заходи по розвитку курортної зони Велика Ялта». З цією метою Кабінету Міністрів України, Раді міністрів АРК, виконкому Ялтинської міськради було доручено розробити і затвердити програму соціально-економічного розвитку Великої Ялти як курорту загальнодержавного значення (ухвалена 5 січня 1998 р.). А вже у 1999 р. затверджено Положення про Всеукраїнську дитячу здравницю – курорт Євпаторія. З метою розвитку і активізації санаторно-курортної діяльності в АРК Президент України підписує 28 липня 1999 р. Указ «Про заходи з розвитку санаторно-курортної діяльності в Автономній Республіці Крим». Указом з 1 січня 2000 р. на 30 років вводився спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку АРК: «Велика Ялта», «Алушта», «Судак», «Феодосія», «Сиваш», «Керч», «Східний Крим». У 2001 р. Кабінет Міністрів України приймає розпорядження «Про перелік пріоритетних видів економічної діяльності на територіях пріоритетного розвитку АР Крим», а 23 травня 2001 р. постанову «Про затвердження порядку створення і ведення Державного кадастру природних територій курортів». Створення потужної правової бази діяльності курортів не призвело до їх швидкого розвитку. Сучасний стан матеріально-технічної бази санаторно-оздоровчого комплексу, подальший розвиток і екологічні проблеми вимагають значних капіталовкладень. Окремою правовою проблемою є нормативно-правова неврегульованість існування на території України оздоровниць, що знаходяться у власності інших країн.

Підрозділ 4.3. «Правове положення курортів Автономної Республіки Крим і сучасні правові стандарти світової індустрії курортів». Рекреаційне господарство і курортне як його частина відносяться до тих галузей світової економіки, що розвиваються швидкими темпами. В лідери вийшли країни, які нещодавно займали останні позиції в розподілі надання рекреаційних послуг. Туристично-рекреаційні регіони світу поділяються на декілька таксономічних рангів: регіон, підрегіон, країна, рекреаційно-туристичний район, рекреаційний центр. У плані ролі курортів в народному господарстві і охорони здоров’я, світова практика має такі моделі. Перша характерна для Німеччини і колишнього СРСР. Тут курорти використовуються переважно для потреб охорони здоров’я, лікувально-реабілітаційної діяльності. Іншу використовують країни, що розвиваються та мають приморські курорти зі сприятливим кліматом та орієнтовані на оздоровчо-профілактичну діяльність. Для багатьох країн характерні проміжні моделі.

Екологічні параметри природного середовища у межах курорту і в найближчому оточенні від нього повинні відповідати міжнародним рівням допустимих концентрацій забруднюючих речовин. Соціально-виробнича інфраструктура курорту має забезпечувати високу ефективність і надійність функціонування інженерних мереж, води та продуктів. Матеріально-технічна база включає значний необхідний перелік об’єктів. Обслуговуючий та медичний персонал повинен володіти вищою кваліфікацією з обов’язковим знанням відповідних мов. Ці та інші умови, закладені в правові стандарти світової індустрії курортів, залишаються для Автономної Республіки Крим дороговказом для розвитку рекреаційного законодавства.