ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЮ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його науково-теоретичну базу, зв’язок роботи з науковими планами та програмами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано положення, що містять наукову новизну, окреслено практичне значення дисертації, кількість публікацій, а також апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 «Загальні засади особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню проблем індивідуалізації учасників цивільних правовідносин, визначенню поняття та системи особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин, а також проблемам їх здійснення та захисту.

Підрозділ 1.1. «Поняття та значення індивідуалізації учасників правовідносин у цивільному праві» присвячено загальному аналізу поняття індивідуалізації, визначенню значення індивідуалізації, а також дослідженню класифікації ознак індивідуалізації учасників цивільних правовідносин.

Специфіка індивідуальності полягає в тому, що в ній знаходить відображення реальна особа з усіма її біосоціальними (для фізичних осіб) чи соціальними (для юридичних осіб та публічно-правових утворень) якостями. Тому дослідження індивідуальності включає в себе вивчення не тільки власне індивідуальних ознак, а насамперед їх цілісної єдності.

Обґрунтовано відмежування поняття «індивідуалізація» від понять «індивідуальність», «ідентифікація», «персоніфікація» через їх сутнісні відмінності. Процес індивідуалізації властивий кожному учаснику цивільних правовідносин. Він починається з моменту народження фізичної особи чи створення юридичної особи та продовжується в процесі діяльності.

Аргументовано доведено, що держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права повинні брати участь у цивільних правовідносинах як юридичні особи. Такий підхід дозволить повною мірою застосувати до держави та інших суб’єктів публічного права систему регулювання та захист їх особистих немайнових та майнових прав. Очевидно, що держава та інші суб’єкти публічного права є юридичними особами публічного права.

Обґрунтовано авторське визначення поняття «індивідуалізації учасників цивільних правовідносин», під яким слід розуміти процес виділення учасника цивільних правовідносин за певними індивідуальними ознаками, які мають правове значення, носять особистий характер і окреслюють його як унікального, неповторного, відокремленого суб’єкта цивільних правовідносин.

Підрозділ 1.2. «Поняття, ознаки та система особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин» присвячено аналізу проблематики, стану врегульованості в чинному законодавстві особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин.

Автор зазначає, що сама можливість бути учасником цивільних правовідносин означає, перш за все, можливість виступати в цивільних правовідносинах від свого імені, тобто наявність у суб’єкта таких прав, що забезпечують його індивідуалізацію.

В юридичній літературі зазначається, що всі особисті немайнові права служать розвитку індивідуальності особи. Проте слід визнати правомірною думку вчених, що така ознака, як спрямованість на виявлення і розвиток індивідуальності, притаманна не всім особистим немайновим правам, а лише спеціальній групі таких прав, які забезпечують закріплення індивідуальності особи безпосередньо.

Цивільний кодекс України визнає можливість мати особисті немайнові права за фізичними та юридичними особами. Саме визнання особистих немайнових прав юридичних осіб, безсумнівно, можна вважати прогресивним кроком у розвитку цивільного законодавства. Це цілком виправдано з огляду на сучасний стан цивільних правовідносин та необхідність регулювання та захисту немайнових прав юридичних осіб. Зазначено, що держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права, виступаючи у цивільних відносинах як юридичні особи публічного права, також володіють особистими немайновими правами. Запропоновано перейменування книги другої «Особисті немайнові права фізичних осіб» на «Особисті немайнові права учасників цивільних правовідносин», у якій і будуть викладені та описані особисті немайнові права як фізичних, так і юридичних осіб (в тому числі юридичних осіб публічного права). Таке законодавче нововведення дасть змогу згрупувати в Цивільному кодексі України особисті немайнові права до єдиного блоку та забезпечить рівні можливості реалізації та захисту особистих немайнових прав усім учасникам цивільних правовідносин.

Підрозділ 1.3. «Здійснення та захист особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин» присвячений загальному аналізу понять здійснення та захисту особистих немайнових прав у сучасній доктрині цивільного права, а також визначенню особливостей захисту особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію учасників цивільних правовідносин.

У роботі знайшло обґрунтування положення про те, що право на захист є елементом-правомочністю, що входить до складу кожного суб’єктивного права. Адже кожне суб’єктивне право потенційно містить у собі можливість його захисту в разі порушення. Цей факт виявляє нерозривний зв’язок права на звернення до компетентних органів за захистом порушеного права із суб’єктивним матеріальним правом, дає підставу стверджувати: вимога про захист входить до змісту суб’єктивного права.

Наводяться аргументи на користь висловленої в науковій літературі думки, що замість терміну «моральна шкода», яка може бути завдана лише фізичній особі, слід використовувати більш широку категорію, а саме – «немайнова шкода», – яка охоплює поняття моральної і фізичної шкоди та яку можна було б застосовувати в разі захисту особистих немайнових прав усіх учасників цивільних правовідносин.

Розділ 2 «Особисті немайнові права, що забезпечують індивідуалізацію фізичних осіб» складається з шести підрозділів і присвячений дослідженню правового регулювання та визначенню змісту особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію фізичних осіб.

У підрозділі 2.1. «Право на ім’я» розкрито правову природу імені як особистого немайнового блага, з’ясовано зміст права на ім’я, проаналізовано історія розвитку цього права.

Відзначено, що право на ім’я (ст. 294 Цивільного кодексу України) є одним із найважливіших особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію фізичних осіб. Ім’я – це комплексна правова категорія, що включає, зазвичай, три елементи: особисте ім’я (власне ім’я), найменування по батькові (по батькові) та спадкове родинне найменування (прізвище) – і слугує не лише для позначення фізичної особи як члена суспільства, але і як суб’єкта в правовідносинах. Включення до складу імені фізичної особи прізвища й по батькові переслідує двояку мету: по-перше, прізвище й по батькові дозволяють закріпити зв’язок особи з родиною й батьком, указують на походження людини від певної особи (батька) і з певної родини (прізвище), а по-друге, ім’я, у разі приєднання до нього по батькові й прізвища, має більшу здатність до індивідуалізації.

При дослідженні змісту права на ім’я дисертант виділяє такі правомочності, що становлять юридичний зміст права на ім’я: повноваження на володіння, використання і зміну імені; можливість вимагати від інших осіб не порушувати права на ім’я (наприклад, щоб до управомоченої особи зверталися і називали у всіх формальних (тобто офіційних юридичних) відносинах відповідно до того імені, яке є об’єктом аналізованого права); повноваження на захист права на ім’я, у разі його порушення, оспорення чи невизнання.

Підрозділ 2.2. «Право на підпис» присвячено дослідженню поняття підпису, зроблено аналіз правового регулювання електронно-цифрового підпису, визначено зміст та поняття права на підпис як окремого особистого немайнового права.

Звернено увагу на те, що в праві на підпис слід виділяти три складові: 1) право на власноручний підпис; 2) право на факсимільне чи інше механічне відтворення; 3) право на електронний цифровий підпис. Суб’єктом права на підпис є лише фізичні особи.

Автор наводить аргументацію, на основі якої робить висновок, що підстав вважати підписом лише написання фізичною особою свого повного імені (тобто імені, по батькові та прізвища) немає, адже підпис є дійсним, навіть коли ним є графічний розпис чи параф. А тому фізична особа має право на власний розсуд визначати, як їй підписувати документи – чи написанням повного імені, чи розписом, чи шляхом парафування.

Зазначено, що під підписом слід розуміти власноручну фіксацію фізичною особою на документі зображення, як правило, письмового тексту, що індивідуалізує особу та підтверджує її згоду здійснити певні юридичні дії. Здатність до індивідуалізації підпису значно вища, ніж в інших засобів, оскільки він має якість унікальності, залишається практично незмінним протягом життя та нерозривно пов’язаний з біометричними параметрами конкретної особи.

У час розвитку інформаційних технологій все більшого поширення набуває електронний цифровий підпис. Проте варто зазначити, що для того, щоб електронний цифровий підпис на практиці був аналогом власноручного підпису, необхідно, щоб дані, що представляють електронний цифровий підпис, були безпосередньо пов’язані з індивідуальністю особи, яка підписала документ. Наприклад, необхідно передбачити норму про біометричне прив’язування підпису до власника сертифіката ключа.

У підрозділі 2.3. «Право на честь» розкрито філософську та правову природу честі, здійснено відмежування поняття «честі» від поняття «гідності», з’ясовано зміст права на це немайнове благо.

На підставі аналізу українського законодавства зазначено, що поняття «честь» вживається поряд з поняттям «гідність» (ст. 297 Цивільного кодексу України). Ці терміни настільки переплелись, що зазвичай сприймаються як одне поняття. Проте аргументовано доведено, що між ними існують відмінності, які дозволяють виділити окремо право на честь та право на гідність. Так, якщо під поняттям гідності слід розуміти особисте немайнове благо, що полягає у визнанні цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти, то під поняттям честь – позитивну оцінку суспільством якостей особи. Вище наведене дає нам підстави виділити два окремі права фізичної особи: право на честь та право на гідність.

У роботі знайшло обґрунтування положення про те, що честь характеризується безпосереднім зв’язком з особою, підкреслюючи унікальність і неповторність фізичної особи. Звідси, честь є ознакою індивідуалізації фізичної особи, а право на честь забезпечує цю індивідуалізацію.

У підрозділі 2.4. «Право на репутацію» досліджено категорію «репутація», зроблено її характеристику як об’єкта особистого немайнового права, запропоновано його авторське визначення й проаналізовано момент виникнення права на репутацію.

Автор зазначає, що поняття «репутація» в цивільному законодавстві відсутнє, є лише поняття «ділова репутація». Проте, в сучасному цивільному праві (і в доктрині, і в законодавстві) немає єдиного розуміння терміна «ділова репутація».

Висловлюючи власну позицію, дисертант зазначає, що в статті 299 Цивільного кодексу України, де говориться про «ділову репутацію фізичної особи», будь-яких застережень про те, що мова йде виключно про фізичну особу, зареєстровану як підприємець, не міститься. На захист своєї репутації вправі розраховувати і педагоги, і лікарі, і інженери, і державні службовці, й інші. Тому ми вважаємо, що під діловою репутацією треба все-таки розуміти оцінку професійних якостей будь-якої фізичної особи, а не тільки тієї, що бере участь у підприємницькій діяльності.

Репутації фізичної особи притаманний характер індивідуалізації, що виявляється як результат сприйняття фізичної особи навколишніми особами. Репутація відбиває її своєрідність, неповторність, і тим самим виділяє особу з-поміж інших.

Таким чином, на думку дисертанта, право на репутацію фізичних осіб являє собою можливість формувати, володіти, використовувати та змінювати належну їй репутацію на свій розсуд шляхом здійснення системи юридичних і фактичних дій, а також вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від порушень її права на репутацію, а в разі порушення, оспорення чи невизнання – вимагати захисту цього права.

У підрозділі 2.5. «Право на місце проживання» визначено правову природу права на місце проживання, з’ясовано його зміст, проаналізовано зарубіжний досвід регламентації такого права.

Закцентовано увагу й на тому, що право на місце проживання (ст. 310 Цивільного кодексу України) – це одне з основоположних прав людини. Виникаючи з моменту народження, це право не припиняється впродовж усього життя людини і є необхідною умовою її існування і життєдіяльності.

Право на місце проживання є одним із суб’єктивних прав фізичних осіб, що належить до категорії особистих немайнових прав; виникає і діє стосовно такого немайнового блага, як «місце проживання». Проте чинним законодавством встановлені й певні обмеження цього права, які зумовлені не лише приватними, але й публічно-правовими інтересами, що визначають до певної міри вибір місця проживання фізичних осіб.

Під правом на місце проживання слід розуміти право фізичної особи без будь-яких обмежень на підставі власних інтересів та уподобань обирати місце свого проживання, змінювати чи іншим чином використовувати його, а також вимагати від інших непорушення цього права, а в разі порушення, оспорення чи невизнання – вимагати його захисту.

Підрозділ 2.6. «Право на індивідуальність» присвячено дослідженню поняття «індивідуальність», а також аналізові змісту права фізичної особи на індивідуальність як особистого немайнового права.

Закцентовано увагу на тому, що індивідуальність в загальноприйнятому розумінні означає своєрідність, несхожість на інших. Автор вважає, що право на індивідуальність фізичної особи (ст. 300 Цивільного кодексу України) забезпечує її індивідуалізацію як унікального члена суспільства. Зміст цього права, на думку дисертанта, включає правомочність на власне зображення — одне із складових правомочностей суб’єктивного права фізичної особи на індивідуальність. Адже поняття власного зображення охоплюється більш широким – поняттям індивідуальності.

Таким чином, під правом на індивідуальність слід розуміти особисте немайнове право фізичної особи формувати, володіти, використовувати та змінювати власну індивідуальність, а також можливість вимагати від будь-кого і кожного не порушувати цього права, а в разі порушення, оспорення чи невизнання – вимагати його захисту.

Розділ 3 «Особисті немайнові права, що забезпечують індивідуалізацію юридичних осіб» складається з п’яти підрозділів і присвячений дослідженню проблем правового регулювання, пов’язаних з особливостями особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію юридичних осіб.

У підрозділі 3.1. «Право юридичної особи на найменування» досліджено поняття найменування юридичної особи та комерційного (фірмового) найменування, зроблено їх порівняльну характеристику, встановлено зміст та поняття права юридичної особи на найменування.

Зазначено що, як і будь-яка фізична особа набуває й здійснює права й обов’язки під своїм іменем (п. 1 ст. 28 Цивільного кодексу України), так і кожна юридична особа вступає в суспільні відносини під власним, тільки їй належним найменуванням.

Зауважено, що застосування принципів істинності, сталості й винятковості, які сьогодні використовуються при встановленні змісту комерційних (фірмових) найменувань, з певними корективами можливе й при визначенні змісту найменування юридичної особи. Основною функцією цих принципів є забезпечення індивідуалізації юридичної особи.

Основною правовою категорією, з якою найбільш часто пов’язують право на найменування юридичної особи, є право на комерційне (фірмове) найменування. Аналізуючи зарубіжне законодавство, автор приходить до висновку, що єдиним засобом індивідуалізації всіх юридичних осіб повинно стати найменування. Саме інститут найменування повинен здійснювати функцію індивідуалізації юридичних осіб і притаманні їй завдання.

Таким чином, на думку дисертанта, право на найменування юридичної особи являє собою особисте немайнове право володіння найменуванням, його зміни та використання з метою набуття та здійснення цивільних прав та обов’язків, а також вимагати від усіх інших осіб не порушувати цього права, а в іншому разі вимагати його захисту.

Підрозділ 3.2. «Право на репутацію» присвячено аналізу проблематики, стану врегульованості в чинному законодавстві відносин з приводу права на репутацію юридичних осіб.

Соціальна цінність репутації юридичної особи виявляється в наявності індивідуальних професійних, ділових й інших якостей, потреба в адекватній оцінці яких очевидна. Виконуючи функцію індивідуалізації юридичної особи, репутація виступає в цивільному обороті разом з іншими об’єктами, що виконують аналогічну функцію, зокрема, найменуванням, місцезнаходженням. Зрозуміло, що будь-яка юридична особа зацікавлена у формуванні позитивної суспільної думки про себе. Для досягнення цього особа нерідко витрачає значні кошти на рекламну кампанію, що сприяє створенню їй привабливої репутації.

Зазначено що, як і у випадку з діловою репутацією фізичних осіб, у статі 94 Цивільного кодексу України про «ділову репутацію юридичної особи», будь-яких застережень стосовно юридичної особи винятково як підприємницького товариства не міститься. На захист своєї репутації вправі розраховувати й непідприємницькі товариства: політичні партії, громадські та релігійні організації, благодійні фонди, тощо.

Запропоновано внести зміни до чинного законодавства, чим забезпечити всім учасникам цивільних правовідносин право на репутацію. Зазначена законодавча новела повинна зняти неодноразові суперечки відносно щодо захисту репутації непідприємницьких товариств і суб’єктів публічного права. Саме таким чином буде забезпечене повноцінне право на захист для всіх суб’єктів, на яких поширюється дія норм права й воля законодавця.

Право на репутацію юридичної особи являє собою можливість формувати, володіти, використовувати та змінювати належну їй репутацію на свій розсуд шляхом здійснення системи юридичних і фактичних дій, а також вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від порушень її права на репутацію, а в разі порушення, оспорення чи невизнання – вимагати захисту цього права.

У підрозділі 3.3. «Право на місцезнаходження» присвячено загальному аналізу поняття місцезнаходження юридичної особи в сучасній доктрині цивільного права, а також визначенню особливостей його правового регулювання, встановленню змісту права юридичної особи на місцезнаходження.

Закцентовано увагу й на тому, що питання про вибір місцезнаходження цілком стосується компетенції самої юридичної особи і являє собою її суб’єктивне право. Змістом цього права, на нашу думку, є повноваження на активні та пасивні дії. Серед активних повноважень слід виокремити можливість юридичної особи довільно, на власний вибір, з урахуванням власної мети та інтересів обирати для себе місцезнаходження, змінювати його, а також іншим чином використовувати його (наприклад, зазначати в рекламі).

За змістом чинного цивільного законодавства зміна місця знаходження будь-якої юридичної особи повинна супроводжуватися повідомленням органів, що здійснили державну реєстрацію юридичної особи, а також податкових органів. Ще однією умовою повинно бути обов’язкове письмове повідомлення всіх кредиторів і дебіторів юридичної особи із вказівкою нового місцезнаходження юридичної особи (точної поштової адреси). Виконання таких умов юридичною особою потрібно насамперед як з метою захисту інтересів інших учасників цивільно-правових відносин (наприклад, кредиторів організації), так і в інтересах самої юридичної особи.

У підрозділі 3.4. «Право на індивідуальність» досліджено зміст права юридичної особи на індивідуальність як особистого немайнового права.

Право на індивідуальність виникає з моменту виникнення юридичної особи, тобто з моменту її державної реєстрації. Як і будь-яке інше особисте немайнове право, право на індивідуальність юридичної особи має певний зміст, який полягає у низці певних можливостей, пов’язаних з вирізненням її з-поміж інших осіб. Так, юридична особа має право формувати власну індивідуальність. Правомочність щодо формування індивідуальності випливає з можливості відповідно до своїх уподобань та інтересів, без примусу вибирати, створювати, підтримувати свою індивідуальність. Сьогодні досить поширеними є цивільно-правові договори, спрямовані на формування індивідуальності, зокрема, за допомогою дизайнерських та рекламних агенцій вибудовується фірмовий стиль, який займає одне з ключових місць у побудові власної індивідуальності юридичної особи. Свобода у виборі виявів власної індивідуальності повинна забезпечуватись неприпустимістю нав’язування обов’язкових правил визначення її індивідуальності чи її обмеження.

Що ж до інших активних правомочностей цього права, то повноваження щодо володіння індивідуальністю означає можливість юридичної особи визнаватись носієм цього особистого немайнового права. Правомочність з використання своєї індивідуальності може виявлятися в можливості на власний розсуд обирати будь-який спосіб вияву своєї індивідуальності, якщо він не суперечить моральним засадам суспільства та не заборонений чинним законодавством. Повноваження із зміни індивідуальності означають можливість визначати та змінювати її на підставі власних уподобань та інтересів. Також, юридична особа має можливість вимагати від будь-якого і кожного не порушувати цього права, а у разі порушення – вимагати його захисту.

У підрозділі 3.5. Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують індивідуалізацію юридичних осіб публічного права досліджено характерні особливості притаманні особистим немайновим правам юридичних осіб публічного права.

Відзначено, що сьогодні проблема особистих немайнових прав держави України, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів публічного права незаслужено залишилась за бортом наукових досліджень. Це пояснюється відсутністю визначеності участі вище названих суб’єктів у цивільних відносинах, як в законодавстві, так і в правовій доктрині. Проте держава, територіальні громади та інші суб’єкти публічного права у цивільних відносинах є такими ж, як і суб’єкти приватного права. Оскільки держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права в цивільних відносинах повинні виступати як юридичні особи публічного права, то очевидно, що цим особам притаманні такі ж особисті немайнові права, як і юридичним особам приватного права, зокрема — право на найменування, право на індивідуальність та право на репутацію. Відзначено можливості щодо формування індивідуальності, шляхом закріплення символіки держави Україна, територіальних громад, органів державної влади та інших суб’єктів публічного права.