ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено стан наукової розробки проблеми; встановлено зв’язок дослідження з науковими програмами; розкрито мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наведено дані про особистий внесок здобувача та відомості про апробацію результатів дослідження публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – «Наукове обґрунтування державного впливу на процес адаптації вищої освіти до європейських вимірів» – проаналізовано питання щодо місця і ролі вищої освіти в сучасному суспільстві, узагальнено теорію і практику державного управління освітою в європейських країнах, досліджено сферу освіти як об’єкт державного управління.

Вища освіта, як свідчать сучасні соціальні практики, поступово набуває значення фундаментального явища у житті людини і сучасного «суспільства знань», виступає однією з базових складових суспільного прогресу, внаслідок чого формується інформаційне суспільство, яке затверджується у сучасному світі, створює, перш за все, «інформаційну економіку» або економіку новітнього технологічного способу виробництва. Вихідними ознаками  інформаційного суспільства вважаються:

-  перетворення науки й освітніх систем у головний інститут інформаційного суспільства;

-  значне поширення інформаційних технологій у виробництві, в галузях освіти і науки;

-  наявність розгалуженої мережі різноманітних банків даних, у тому числі і банків даних суспільного користування; розвиток ринку інформаційних товарів і послуг; вільна циркуляція інформації в суспільстві, як наслідок цього – виникнення нових форм демократії («демократія участі і консенсусу»);

-  визнання інформації стратегічним ресурсом, а знань – визначальним чинником, спроможним забезпечити інноваційне зростання національної економіки і гідне місце країни у світовому співтоваристві;

-  формування такої структури економіки, коли системний виробничий епіцентр поступово зміщується від сфери послуг до інформаційного сектора, тобто всі складові економіки пронизуються єдиним інтелектуальним сегментом, що стосується виробництва знань.

Науково доведено, що перехід від індустріального виробництва до науково-інформаційних технологій є головною передумовою успіху тієї чи іншої країни, запорукою високого рівня розвитку особистості, свідченням інтелектуалізації нації. На відміну від індустріального виробництва, в науково-інформаційних технологіях усе вирішується самодостатністю, вмінням кожної людини на певному історичному етапі працювати по-сучасному. Розвиток особистості, набуття суспільством інтелектуального потенціалу – це справа освіти і науки. Звідси висновок, що освіта і наука визначають «обличчя» і авторитет держави. Теоретичне осмислення змісту, функцій і призначення вищої освіти, – а вона історично формувалася й розвивалася як грандіозна соціальна й культурна інновація – завжди було своєрідним викликом, адресованим суспільству. У соціокультурному просторі академічного життя, як свідчить історичний досвід, не тільки народжуються ідеї відновлення, але й моделюється нова соціальна реальність. Відповіддю на такий виклик можуть бути тільки нові теорії інтелектуального відновлення й культурного розвитку суспільства.

Зі зміною суспільного ладу в незалежній Україні, як, мабуть, і в усіх посттоталітарних країнах, суспільствознавці взагалі й ті, зокрема, що вивчали проблеми вищої школи, відчули методологічну безпорадність і розгубленість. Ситуація, особливо в перші роки незалежності, ускладнювалася й значною мірою ускладнюється й досі низкою негативних і несприятливих чинників, головними з яких є:

-       панування старого догматичного освітянського мислення серед значної частини управлінців галузі освіти, науковців і викладачів;

-       повільне поширення серед них нового, критичного освітянського мислення (про це докладно йтиметься нижче);

-       вкрай негативне і безпідставно упереджене ставлення чималої частини вітчизняних дослідників до здобутків західних методологічних шкіл;

-       тривалий і певною мірою перманентний кризовий стан методології дослідження проблем вищої школи на Заході.

Таким чином, вища освіта є визначальною для економічного, соціального і культурного розвитку. Установи вищої освіти несуть головну відповідальність за озброєння людей передовими знаннями і майстерністю, потрібними для відповідальної діяльності в державному управлінні, бізнесі та ін. Ці установи виробляють нові знання за допомогою наукових досліджень, слугують провідниками для передачі, адаптації та поширення знань, що  підтримують уряд і бізнес порадами й консультаціями. У більшості країн світу установи вищої освіти відіграють також важливу соціальну роль у формуванні національної ідентичності країни й створенні умов для плюралістичних дискусій. Головним критерієм, визначальною умовою приналежності країни до певної групи буде рівень інтелектуального розвитку як усієї нації, так і кожного громадянина зокрема.

Визначено, що модернізація управління якістю освітньої галузі України передбачає: оптимізацію організаційно-управлінських структур; зміни в технології реалізації управлінських функцій; впровадження інформативно-управлінських, комп’ютерних технологій; ефективний перерозподіл функцій і повноважень між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування; впровадження нової етики управління – партнерський, рівноправний стиль відносин, відмова від декларативного спілкування та дріб’язкової опіки; зміну форм і методів контролю, націленість на допоміжний, випереджальний контроль, підвищення його компетентності, зміщення акцентів на кінцевий результат; створення центральних і регіональних систем моніторингу якості освітніх послуг; демократизацію процесу призначення керівників навчальних закладів; удосконалення процедури ліцензування, атестації та акредитації закладів освіти; підготовку й перепідготовку управлінців усіх рівнів, лідерів в освіті; активне залучення до управлінської діяльності талановитої молоді. Відкритість системи управління якістю освіти зорієнтована на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, інтеграцію у світові освітні структури. Перспективами подальшого розвитку в даному напрямі є налагодження високопрофесійного наукового, аналітичного і прогностичного супроводу управлінських рішень, подолання фрагментарності статистики, підготовка всебічної інформації з опорою на соціологічні дослідження (зміни в освітніх потребах різних прошарків населення і регіонів, всебічний моніторинг якості освіти, оцінювання ситуації споживачами освітніх послуг, динаміка соціокультурних орієнтацій учасників навчально-виховного процесу, мобільність світоглядних очікувань і установок відповідно до загальної соціокультурної динаміки в країні та світі).

У другому розділі – «Вплив держави на розвиток вищої освіти в умовах соціальних трансформацій» – на основі статистичних даних проаналізовано позитивні зміни та проблемні зони в вищій освіті України в контексті процесів стабілізації та розвитку, розглянуто формування державної кадрової політики, та обґрунтовано позитивний вплив державної політики в сфері підготовки науковців, сформулювано шляхи її вдосконалення.

Визначено, що на початку ХХІ ст. спостерігається підвищення уваги до вищої освіти, зростання її ролі в суспільстві. Сьогодні вона розглядається не лише як чинник задоволення фахових потреб особистості, а й як духовна потреба. Особливості розвитку сучасної цивілізації, зростання ролі особистості, демократизація суспільства, інтелектуалізація праці й швидкий розвиток сучасних інноваційних технологій обумовлюють необхідність створення умов, за яких проблеми вищої освіти на державному й регіональному рівнях були б у центрі політичного бачення й прийняття адекватних рішень, відповідали б вимогам ринкової економіки, формуванню сучасного ринку праці.

Аналіз формування державної стратегії та сучасних механізмів державного впливу на вищу освіту, дає змогу сформувати механізм державного регулювання системи вищої освіти