ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ В СИСТЕМІ РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження; описано наукову новизну; встановлено практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – „Теоретичні основи державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору” – узагальнено науково-теоретичні положення з питань ефективного державного регулювання аграрного сектору економіки в контексті продовольчого забезпечення населення; розкрито зміст продовольчого забезпечення населення країни в системі розвитку аграрного сектору; виявлено сутність та вектори державної підтримки продовольчого забезпечення з урахуванням специфіки аграрного сектору економіки.

Неможливість ефективного функціонування ринкової економіки без активної регуляторної ролі держави підтверджується практичним досвідом розвинутих країн світу. Науковий аналіз практики державного регулювання аграрного сектору економіки, проведений компетентними фахівцями України: О. М. Могильним, П. Т. Саблуком, В. В. Юрчишиним, А. С. Лисецьким, а також праць науковців з проблем продовольчого забезпечення: А. В. Бурковської, О. І. Гойчук, В. А. Ільяшенко, Т. М. Лозинської та В. М. Шкаберіна – дає змогу зробити висновок про необхідність державного регулювання ринкової економіки та її аграрного сектору з огляду на здійснення не просто регуляторного впливу держави, а найбільш важливої його складової – державної підтримки певних галузей економіки й господарюючих суб’єктів у контексті продовольчого забезпечення населення країни. Встановлено, що в Україні при переході до ринку державне регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору країни виявилося значно слабшим порівняно з потребами, зумовленими економічними процесами і явищами. Доведено, що різний рівень монополізації сфер аграрного сектору економіки деформує ринковий механізм у цьому секторі й спричиняє відтік доходів із сільського господарства, нераціональний розподіл ресурсів, тобто підриває основи аграрного ринку. Ринок не став саморегульованою системою, як передбачалося на початку розвитку ринкових перетворень. Усунення зазначеного дисбалансу ринку можливе шляхом створення конкурентного середовища в усіх галузях аграрного сектору економіки з використанням економічної сили держави для розвитку виробництва продуктів харчування й відшкодування неминучих втрат сільського господарства.

Державне регулювання аграрного сектору в контексті продовольчого забезпечення як система складається з ряду елементів: цілей суспільного розвитку; об’єктів регулювання; суб’єктів регулювання; результатів регулювання. Цілі суспільного розвитку реалізуються безпосередньо об’єктами регулювання, які представлені трьома рівнями: організаційно-виробничими; організаційно-територіальними; цільовими об’єктами. Між суб’єктами, з одного боку, цілями й засобами державного регулювання – з іншого, існують різноманітні прямі та зворотні зв’язки, інформаційне поле. Позиція автора полягає в тому, що державне регулювання аграрного сектору слід розглядати як певну систему впливу на провідну галузь економіки, що поєднує в собі елементи законодавчого, виконавчого й контролюючого змісту, які здійснюються органами державної влади та громадськими організаціями з метою стабілізації й поліпшення продовольчого забезпечення населення країни на національному та регіональному рівні.

Продовольче забезпечення населення є основоположним для економіки всіх держав. Останнім часом проблема продовольства загострилася настільки, що мова вже йде про продовольчу кризу й продовольчу безпеку. Надійність продовольчої безпеки досягається як за рахунок достатнього самозабезпечення продуктами харчування, так і наявності продовольства в потрібних обсягах. Продовольче забезпечення населення має бути малоуразливим навіть у разі зростання цін, нестачі валюти, ембарго на постачання ззовні. Враховуючи різні точки зору, продовольча безпека держави є станом національної економіки, при якому гарантується стабільне продовольче забезпечення населення країни в кількості, що відповідає науково обґрунтованим параметрам, і створюються умови для підтримки споживання на рівні медичних норм, враховуючи двоякий (регіональний і державний) підхід.

Складність категоріального опису організації й функціонування системи продовольчого забезпечення зростала у зв’язку з орієнтацією економіки України на розвиток ринкових відносин, роздержавлення та приватизацію власності, становлення різноманітних форм організації виробництва й збуту на тлі соціально-економічної кризи, що поглиблюється в країні, і спаду платоспроможного попиту населення на продовольчому ринку.

Встановлено, що система продовольчого забезпечення є сукупністю підсистем виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, розподілу, обміну й кінцевого споживання та взаємозв’язків між ними на основі платоспроможного попиту населення на продукти харчування з метою задоволення їх потреб і забезпечення продовольчої безпеки країни (регіону). Виділено провідні структурні елементи системи продовольчого забезпечення населення України: демографічний, маркетинговий, техніко-технологічний, виробничий, економічний, інформаційний, сировинний, інноваційний, екологічний, політичний. Складовими системи продовольчого забезпечення є: продовольчий ринок, оптова торгівля, організаційно-економічні механізми функціонування учасників і взаємозв’язків між ними, серед яких – кооперативні та інтеграційні процеси, структурні й інституціональні перетворення.

На підставі критеріїв продовольчого забезпечення сформовано систему індикаторів, здатних вказувати на рівень розвитку аграрного сектору економіки й запобігати можливості загрози продовольчої безпеки.

Доведено, що створення міцної системи продовольчого забезпечення може бути реально здійснено в три етапи шляхом: розробки стратегічних положень аграрної політики, створення нормативно-правових актів щодо регулювання функціонування підприємств усіх форм власності; формування ринкової інфраструктури, повної заміни адміністративного управління економічним та застосування новітніх ефективних технологій.

Визначено особливості сільського господарства, які необхідно враховувати в процесі державного регулювання продовольчого забезпечення населення в контексті розвитку аграрного сектору країни. Одним з найважливіших заходів держави, спрямованих на скерування поведінки аграрного товаровиробника в напрямі, необхідному для досягнення поставлених органами державної влади цілей, є державна підтримка продовольчого забезпечення населення. Більшість науковців ототожнює державну підтримку продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору з його бюджетною підтримкою, що є абсолютно неправильним, оскільки підвищення обсягів фінансування галузі не завжди супроводжується покращенням загальноекономічної ситуації в сільському господарстві.

Розширено поняття „державна підтримка продовольчого забезпечення”, яка повинна полягати як у наданні селу необхідної матеріальної й фінансової допомоги, так і в створенні сприятливих умов виробництва, охоплюючи і сільське господарство, і залежні від нього інші галузі та сфери аграрного сектору економіки: галузі, що обслуговують сільськогосподарське виробництво; харчову й переробну промисловість; борошномельно-круп’яну та комбікормову промисловість; агросервіс, а також організації інших галузей економіки, що забезпечують аграрнопромислове виробництво, і тому зазнають додаткових втрат та мають підвищені ризики (банки, страхові й інвестиційні компанії). У роботі систематизовано за групами вектори державної підтримки продовольчого забезпечення населення.

У другому розділі – „Методологічні засади державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору України” – викладено концептуальні положення з розвитку державного регулювання продовольчого забезпечення в системі аграрного сектору економіки; розкрито особливості формування механізму та принципів державного регулювання продовольчого забезпечення населення; розроблено методологічні положення системної взаємодії та розмежування функцій державного регулювання продовольчого забезпечення населення й систематизовано принципи використання його ринкових регуляторів.

Зазначено, що методологія державного регулювання продовольчого забезпечення населення є сукупністю принципів, прийомів і засобів регулювання економіки, які є складовими державного управління й елементами концепції державного регулювання аграрного сектору економіки країни. Державне регулювання продовольчого забезпечення населення в контексті розвитку аграрного сектору України як складної виробничо-економічної системи повинно ґрунтуватися на діалектичному, науково обґрунтованому їх поєднанні. Важливим методологічним аспектом державного регулювання продовольчого забезпечення населення є також співвідношення між поставленою метою та досягнутим результатом. Неузгодженість мети й результату є фундаментальною характеристикою державного регулювання продовольчого забезпечення населення, що зумовлює його безперервний характер.

Механізм реалізації концепції державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору має містити такі складові: законодавче забезпечення; бюджетно-фінансове регулювання розвитку аграрного сектору економіки регіону; розробка й реалізація державних регіональних програм щодо розвитку аграрного сектору; бюджетна підтримка аграрного сектору економіки регіону з метою забезпечення продовольчої та економічної безпеки; забезпечення стабільності функціонування аграрного сектору економіки регіону за рахунок підтримки міжрегіонального й прикордонного співробітництва.

Запропоновано до основних важелів і стимулів, тобто елементів системи державного регулювання продовольчого забезпечення населення, віднести такі способи впливу: ліцензійний, податковий, бюджетний, ціновий, фінансово-кредитний, нормативний, митний, адміністративно-правовий, застосування яких необхідно залежно від культурно-історичних умов; економічної ситуації в країні, регіоні, світовій спільноті; рівня інтегрованості вітчизняної економіки зі світовими процесами; фінансово-економічного стану організацій аграрного сектору економіки; забезпеченості цілей державного регулювання матеріальними, фінансовими, трудовими й інтелектуальними ресурсами.

Зазначено, що державне регулювання продовольчого забезпечення населення може бути прямим, умовно-прямим і непрямим, тобто той або інший варіант державного регулювання може бути застосований залежно від правового статусу державного органу або організації. Особливу увагу необхідно звернути на рівень компетентності органів управління аграрного сектору економіки, на готовність організацій до сприйняття встановлених правил, використання наданих ним можливостей, а також на наявність і правильне використання державних коштів.

У роботі підкреслено, що система державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору має бути механізмом поєднання прогнозування, забезпечення виконання розроблених програм і системи захисту сільськогосподарських товаровиробників і вітчизняних продовольчих та сировинних ринків. Подано загальну схему механізму державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору країни й реалізації продукції у вигляді трьох блоків: програмний блок передбачає механізм визначення цілей та планування їх реалізації, тобто прогноз і розробку програм та аграрного бюджету; блок стабілізації – механізм проведення політики на основі цінових, податкових і фінансово-кредитних важелів; блок контролю – механізм розробки й прийняття законодавчих рішень та інших нормативних актів щодо захисту сільськогосподарських товаровиробників, вітчизняних продовольчих і сировинних ринків.

Визначено основні напрями регуляторного впливу держави на розвиток аграрного сектору економіки. Запропоновано прямі та непрямі принципи державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору об’єднати в загальні, зумовлені природою виникнення економічних відносин (формаційні, цивілізовані, науково обґрунтовані), і часткові, що відображають ситуативний підхід до управління й пов’язуються з оперативним управлінським впливом на процедури відносин між органами державного та територіального управління, з одного боку, і суб’єктами господарювання – з іншого.

У роботі проаналізовано процес формування адаптованої до ринкової економіки системи державного регулювання продовольчого забезпечення населення, що дає можливість виявити єдиноспрямованість роботи з перетворення методів господарювання й управління на елементи дублювання, концептуальної неузгодженості окремих положень відповідних документів. Із цього випливає, що необхідно посилити функції господарського управління недержавних або державно-кооперативних виробничих ланок (асоціацій, об’єднань тощо) і відповідних управлінських структур на регіональному рівні державного управління. На районному рівні функції господарського управління розширюються й у господарюючих суб’єктів (виключаючи державні підприємства) повинні ставати домінуючими або винятковими, чого не відбувається, враховуючи суттєву роль адміністративних методів, характерних для колишньої планової економіки.

Необхідно забезпечити раціональне поєднання двох організаційних аспектів державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору країни: територіального й галузевого, з урахуванням подальшого розвитку міжгалузевих зв’язків, кооперації та нових форм агропромислової інтеграції, місцевого самоврядування, яке на рівні району буде вирішуватися через адміністрацію й управління сільським господарством. З’ясовано, що важливим інструментом державного регулювання продовольчого забезпечення населення в перехідний період повинно стати замовлення на закупівлю сільськогосподарської продукції та сировини, яке необхідно проводити в рамках господарського управління без „нагадування” місцевими організаторами, щоб уникнути дублювання і „встановлення” нереальних показників, які часто свідомо нездійсненні через декларативність авансування закупівель, реальний попит на ринку (те саме можна зазначити щодо товарного кредиту, лізингу тощо).

У період реформування аграрного сектору економіки країни закономірно зростає значення державного регулювання продовольчого забезпечення населення з використанням ринкових важелів і інструментів з метою раціонального використання наявних ресурсів аграрного сектору економіки. Обґрунтовано, що найважливішою умовою ліквідації диспаритету при переважно вільному ринковому ціноутворенні є суттєве підвищення платоспроможного попиту населення шляхом загального оздоровлення економіки, перш за все промисловості й будівництва, стійкого зростання виробництва, що приведе до нормального формування прибуткової частки державного та місцевих бюджетів, більш повного фінансування сільського господарства. Щодо монополістів необхідно вжити заходів з реального обмеження їх прибутковості шляхом встановлення максимальних відпускних цін, мінімальних закупівельних та чітких критеріїв віднесення посередницьких і переробних підприємств до категорії монополістів.

У ході дослідження обґрунтовано, що в порядках кредитування необхідно зафіксувати положення, згідно з яким ціни на матеріально-технічні ресурси при товарному кредитуванні не повинні перевищувати середні, що склалися у відповідних регіонах. Механізм лізингових відносин, насамперед, має бути спрямований на усунення монополізму постачальників – програма кредитування повинна бути забезпечена власним майном.

У третьому розділі – „Аналіз досвіду державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору України” – проаналізовано зарубіжний і вітчизняний досвід державного регулювання продовольчого забезпечення населення; визначено переваги та недоліки регіональної системи державної підтримки аграрного сектору економіки в контексті продовольчого забезпечення населення.

Узагальнено зарубіжний досвід державного регулювання розвитку та підтримки продовольчого забезпечення населення в системі аграрного сектору економіки. Встановлено, що надходження коштів у сільське господарство за рахунок бюджету й державної підтримки через ціновий механізм становлять у розвинутих країнах значну величину, що сприяє зміцненню матеріально-технічної бази сільськогосподарських галузей і підвищенню ефективності агропромислового виробництва. Сумарні бюджетні витрати на розвиток аграрного сектору економіки в країнах ЄС становлять у середньому за рік не менше ніж 70% від кінцевої продукції сільського господарства.

Особливість сучасного регулювання сільського господарства у СОТ полягає в тому, що деякі члени СОТ, насамперед розвинуті країни, мають право використовувати такі заходи підтримки, як експортні субсидії та спеціальні захисні заходи (у використанні яких Україні відмовлено), а також мають значні обсяги підтримки галузі заходами „жовтого кошика”. Зокрема, експортні субсидії використовують близько 20 країн-членів СОТ, серед яких США, ЄС і Канада. Підкреслено, що для України важливе значення має вивчення досвіду Франції, який передбачає укладання міжгалузевих і міжпрофесійних угод між виробниками, переробниками та продавцями сільгосппродукції щодо обсягів виробництва продукції й цін на неї, а також Польщі для узагальнення особливостей та специфіки процесів, які здійснюються у сфері регулювання аграрного сектору економіки в контексті продовольчого забезпечення.

Зазначено, що система механізмів державного регулювання продовольчого забезпечення населення в розвинутих зарубіжних країнах характеризується не стільки стимулюванням виробництва, скільки вирішенням соціальних завдань: підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури й природоохоронні заходи. Зроблено висновок, що Україні слід переглянути доцільність існування багатьох пільг з обкладання ввізним митом. Цьому може сприяти більш чітке застосування правил визначення походження товарів з метою запобігання їх безмитному ввезенню через територію тих країн, з якими Україна має угоди про вільну торгівлю.

Аналіз вітчизняного досвіду державного регулювання та підтримки свідчить, що в цілому по аграрному сектору економіки України субсидії з бюджету за
2006–2010 рр. становили не більше ніж 7,6% до виручки від реалізації всієї продукції, і рентабельність за всіма видами діяльності сільгосппідприємств з урахуванням дотацій і компенсацій з бюджету не перевищувала 17,2%, що недостатньо для ведення не тільки розширеного, а й простого відтворення. Зазначено, що сільськогосподарські організації звільнені від податку на прибуток, який отримується від сільськогосподарської діяльності. Замість нього діє фіксований земельний податок.

Підкреслено, що дефіцит лише обігових коштів у агропромисловому виробництві, без урахування капітальних вкладень, становить на рік 100 млрд грн., зокрема для рослинництва – 57,5 млрд грн., для тваринництва – 43 млрд грн. Встановлено, що потреба сільгоспвиробників для оновлення основних засобів виробництва для рослинництва становить 108 млрд грн., а для тваринництва – 140 млрд грн., яку необхідно задовольнити протягом найближчих 3–5 років. Загальні обсяги товарних кредитів, що були надані аграрному сектору економіки, були трохи більшими за 20 млрд грн. (при технологічній потребі 100 млрд грн.).

У роботі зазначено, що рівень і напрями державної підтримки аграрного сектору економіки в контексті продовольчого забезпечення населення, як правило, залежать від рішень регіональних органів влади. Одним з позитивних прикладів виходу з кризового становища можна назвати Дніпропетровську область, де в 2010 р. здійснено комплекс заходів, спрямованих на технічне переоснащення сільськогосподарських формувань і розвиток молочного скотарства, що передбачає фінансову підтримку з обласного бюджету в розмірі 28,3 млн грн. на безповоротній основі. У Львівській, Донецькій областях підтримка спрямована на виконання програмно-цільових заходів розвитку рослинництва, тваринництва, технічного забезпечення та інфраструктури аграрного ринку, з урахуванням дотацій і часткових відшкодувань у межах фактичних витрат. Водночас найгірше становище з питань підтримки сільського господарства за рахунок бюджетних коштів простежується в Івано-Франківській, Закарпатській та Сумській областях, де обсяги грошових надходжень менше ніж 70% відносно середнього розміру державної підтримки по областях у цілому. Дніпропетровській області зовсім не було надано коштів для підтримки виробництва продукції рослинництва.

Підкреслено, що в системі державної підтримки аграрного сектору економіки в контексті продовольчого забезпечення населення залишається ще багато недоліків, які стосуються кредитної, цінової, регуляторної та страхової діяльності. Зокрема, невиконання законодавчо встановлених вимог щодо обов’язкового страхування сільськогосподарського виробництва призводить до значних витрат державного бюджету на ліквідацію наслідків стихійних лих.

Зроблено висновок, що основними причинами неефективного використання коштів державного бюджету, які виділяються на підтримку аграрного сектору економіки, були недосконалість механізмів отримання й розподілу бюджетних коштів та порушення бюджетної дисципліни при їх використанні. Доведено, що розділи бюджетної класифікації не відповідають програмам, які застосовуються, та не відображають кількості коштів, витрачених на той або інший захід підтримки, тому оцінювання ефективності витрачання бюджетних коштів ускладнене, а через невідповідність міжнародним класифікаторам ускладнюється порівняння коштів, що витрачаються, зі світовими. Це вимагає деталізації бюджетних класифікаторів, передачі частини повноважень на місця, оскільки з регіональних і місцевих бюджетів здійснюється основна частина підтримки села.

У четвертому розділі – „Оцінка й особливості державного регулювання продовольчого забезпечення населення в системі розвитку аграрного сектору України” – досліджено стан державного регулювання продовольчого забезпечення населення країни; обґрунтовано застосування інструментарію державного регуляторного впливу на розвиток системи агропродовольчої сфери регіону; виявлено вектори активізації цінової політики щодо державного регулювання продовольчого забезпечення населення.

Проведено комплексний аналіз сучасного стану державного регулювання продовольчого забезпечення населення країни в системі розвитку аграрного сектору країни. Порівняльний аналіз демонструє деформації вітчизняної економіки, що формуються. Проведений методологічний аналіз причинно-наслідкових зв’язків свідчить, що для стійкого розвитку аграрного сектору економіки й сільських територій необхідно вирішити питання законодавчого обмеження позикового відсотка, пов’язавши його розмір з реальними витратами банків і введення законодавчої заборони на збільшення тарифів природних монополії. Виявлено основні недоліки діючої системи державної підтримки аграрного сектору економіки, які полягають у її нелегітимності, непрогнозованості, розпиленості, а також невчасності, неповноті й неритмічності виділення бюджетних призначень. На підставі системного аналізу зроблено висновок, що аграрний сектор економіки України переживає затяжну кризу. Виділено чинники виникнення кризового стану аграрного сектору економіки країни в контексті продовольчого забезпечення населення, які справили найбільш руйнівний вплив.

Проведено аналіз розвитку аграрного сектору економіки Запорізької області, який свідчить, що в цілому по області спостерігається тенденція до скорочення посівних площ сільськогосподарських культур у господарствах усіх категорій і поголів’я худоби, виробництва основних видів сільськогосподарської продукції; посилення нееквівалентного обміну між сільським господарством й іншими галузями національної економіки; погіршення фінансового стану основної частини підприємств аграрного сектору економіки; зниження рівня технічної оснащеності; збільшення собівартості виробництва основних видів сільськогосподарської продукції; зростання кредиторської заборгованості сільськогосподарських товаровиробників.

Встановлено, що для підвищення ефективності державної фінансової підтримки аграрного сектору економіки регіону основну частину бюджетних коштів доцільно сконцентрувати за трьома пріоритетними напрямами: у формі дотацій за реалізовану продукцію для підтримки доходів сільгоспвиробників від господарської діяльності; значних обсягів коштів на відшкодування відсотків за кредитами; як часткову компенсацію вартості складної сільськогосподарської техніки.

Виявлено, що система державного регулювання продовольчого забезпечення населення регіону має включати не стільки адміністративні заходи, скільки економічні та організаційні інструменти: створення й розвиток інфраструктури аграрного ринку; формування нормативно-правової бази та інформаційно-аналітичного забезпечення; посилення контролю за якістю й безпекою сільськогосподарської продукції.

В Україні протягом останніх років на законодавчому рівні здійснювалися спроби змінити цінову політику країни, запровадити механізм формування еквівалентних умов обміну на ринку результатами праці між сільськогосподарськими товаровиробниками та виробниками засобів виробництва (послуг) виробничо-технічного призначення, незалежно від форм власності, а також компенсації втрат сільськогосподарським товаровиробникам через порушення так званого „паритету цін”. Варто замість спроб встановити так званий паритет цін (по суті, повернути економічні відносини в сільському господарстві в умови планово-адміністративної системи), зосередити увагу на забезпеченні паритетних відносин виробників сільськогосподарської продукції з її покупцями та постачальниками матеріально-технічних ресурсів (послуг), на стимулюванні сільськогосподарських підприємств до запровадження новітніх технологій і підвищення якості продукції.

Слід зазначити, що цінова політика щодо регулювання продовольчого забезпечення населення має бути спрямована на: забезпечення простого відтворення виробництва продукції в основних галузях сільського господарства за допомогою запровадження цін підтримки на квотовану сільськогосподарську продукцію; стабілізацію й створення передумов розширеного відтворення продукції в обсягах внутрішніх та експортних потреб на основі дотримання цінового паритету й застосування, за необхідності, еквівалентних цін; здійснення поступового переходу від прямого регулювання через механізм еквівалентних цін до розширеного попиту на продовольчі товари шляхом підтримки малозабезпечених верств населення.

Запропоновано підтримку цін і доходів здійснювати через систему відшкодування товаровиробникам різниці між ціною підтримки й фактичною середньою ринковою ціною в межах обсягів квотованої продукції, на відміну від визначення на основі нормативної галузевої собівартості та мінімального прибутку для розширеного відтворення.

Встановлено, що в теоретичному плані концепція паритету передбачає постійне співвідношення між цінами на продукцію сільського господарства й цінами на товари та послуги, які споживають сільськогосподарські товаровиробники. Підкреслено, що таке використання концепції паритетності більше ніж сумнівне.