АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами‚ мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні та методологічні засади адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» складається з чотирьох підрозділів, у яких визначаються поняття та особливості культурної функції держави та механізму адміністративно-правового забезпечення її реалізації.

Підрозділ 1.1 «Культурна функція держави та її значення і місце серед інших функцій держави» присвячено розгляду стану наукових розробок у цій сфері, дослідженню розуміння функції держави, а також сфери культури та культурних прав особи як об’єктів забезпечення з боку держави.

У пункті 1.1.1 «Загальна характеристика проблеми та стан її розробки» висвітлено роль і значення культури як основи для формування особистості, прогресу суспільства, держави. Визнання цього передбачає охоплення розвитку культури державою через її правове регулювання, що є основою для виникнення окремих напрямків діяльності державних органів та виділення самостійної функції держави у цій сфері.

Проаналізовано сучасний стан наукової розробки питань забезпечення державою розвитку культури. Ознайомлення та узагальнення останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, свідчать, що на цей час поза увагою науковців лишається аналіз культурної функції сучасної держави як комплексного самостійного явища. Наукові дослідження переважно стосуються окремих проявів культурної функції (І. І. Кириченко, Н. М. Ільченко, Н. С. Ракша, Т. Г. Каткова тощо), що не сприяє отриманню цілісного уявлення про місце цієї функції в системі інших функцій держави. Серед сучасних дослідників лише декілька праць безпосередньо стосуються питання культури та забезпечення її розвитку державою. Предметом їх дослідження є здійснення державної політики у сфері культури, загальні напрями і форми регулювання цієї сфери (О. С. Батіщева, В. В. Карлова, Н. С. Фесенко тощо), а також управлінські відносини у сфері культури та їх особливості (І. Г. Ігнатченко, О. І. Мельничук тощо). Але більшості праць бракує єдності у розумінні понять «сфера культури», «культура», що дещо звужує науковий пошук, робить його фрагментарним. Значну частку досліджень здійснено на старій ідеологічній основі, яка не враховує зміни характеру взаємовідносин між особою, суспільством та державою. Недостатньо опрацьованим є також питання механізму реалізації державою її обов’язку щодо забезпечення культурної сфери.

У пункті 1.1.2 «Культурна функція держави та культурні права і свободи громадян як окреме явище суспільного життя та об’єкт забезпечення з боку держави» на підставі аналізу наукових досліджень поняття «функція держави» та її видів доведено обґрунтованість та доцільність виокремлення культурної функції як відображення багатовекторності функціонального призначення сучасної держави. Опрацьовано поняття «функція держави» (опосередкований цілями держави основний напрям її діяльності, спрямованість якого конкретизується в певних завданнях, що ставить перед собою держава у межах відповідного історичного етапу свого існування). Щодо культурної функції відзначено, що її можна розглядати як універсальну функцію держави, яка одночасно може існувати у формі внутрішньої та зовнішньої функції, що пов’язано з процесом глобалізації та поглиблення міждержавних зв’язків, а також загальнолюдським характером культури.

Охарактеризовано зміст культурної функції, який проявляється як окремий основний напрям діяльності держави, що конкретизується в її обов’язках у культурній сфері. З урахуванням аналізу позицій науковців цю функцію пов’язано з певним об’єктом забезпечення, який для суспільства та держави має істотне значення, є чинником їх існування та розвитку – сферою культури та культурою. Під останньою пропонується розуміти систему закладів, заходів та дій, які втілюють власне людський спосіб існування та забезпечують зміни якісних умов існування особистості, суспільства, в цілому людської цивілізації шляхом створення, відбору, вдосконалення, збереження, поширення і засвоєння знань, умінь, цінностей (матеріальних та нематеріальних) та норм.

Доводиться, що забезпечення розвитку культури має здійснюватися на основі нової ідеологічної концепції демократичної, соціальної, правової держави, пріоритетом у діях якої є права та свободи особи (в тому числі культурні), які впливають на формування функцій держави щодо їх забезпечення, зокрема і культурної функції.

З урахуванням системного аналізу культурних прав особи та їх змісту наведено основні характеристики культурної функції держави: культурна функція – один з основних напрямків діяльності держави; об’єктом, який обумовлює її виокремлення, є культура; зміст цієї функції складають дії держави щодо забезпечення культурних прав особи; основними сферами реалізації цієї функції є: освіта і наука; мистецька діяльність, функціонування об’єктів культури; охорона та використання об’єктів культурної спадщини; інформаційна діяльність.

Проаналізовано основні проблеми правового регулювання культурної функції держави: відсутність комплексного закріплення у Основному Законі обов’язків держави у цій сфері, недостатній їх взаємозв’язок з культурними правами особи тощо. Висвітлено причини такого стану. Вихід із наведеної ситуації вбачається у перегляді змісту правових норм, які мають відношення до визначення системи обов’язків держави у сфері культури та їх виконання.

У підрозділі 1.2 «Зміст та напрямки адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» досліджено метод, об’єкти та напрями регулюючого впливу держави на сферу культури.

Відмічено, що оскільки основний обсяг обов’язків щодо забезпечення розвитку культури та культурних прав особи лежить на органах виконавчої влади, то правовою оболонкою здійснення ними виконавчо-розпорядчої діяльності щодо реалізації культурної функції держави є адміністративне право. Для останнього, як відомо, характерні суб’єктно-об’єктні зв’язки та зв’язки влади-підпорядкування. Однак, доведено, що в сучасних умовах розвитку України в напрямку становлення її як демократичної, соціальної та правової держави адміністративне право має відповідати цим умовам, у тому числі при здійсненні правового регулювання функцій держави. Зокрема це стосується сфери реалізації приватними особами наданих їм культурних прав, регулювання яких здійснюється у дещо відмінних від звичного адміністрування та усталеного управління формах.

Акцентовано увага на тому, що для сфери культури найбільш придатною формою впливу з боку держави є забезпечення. На цій підставі обґрунтовується необхідність заміни понять «державне управління культурою», «державне регулювання культури» поняттям «адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави». Зміна термінології має ознаменувати собою також і зміну підходу до взаємодії держави та сфери культури, зокрема в частині: зміни правового статусу відповідних суб’єктів, перегляду правових засад та форм взаємодії держави, її органів з представниками культури, запровадження сучасних форм та методів підтримки розвитку культури у державі тощо.

Відмічено, що як самостійне правове явище адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави є складною правовою конструкцією, до характеристик якої варто віднести: об’єкт (відповідні суспільні відносини в цій сфері); зміст (впорядкування поведінки суб’єктів в цій сфері); напрямки (окремі правові явищами: правовий статус суб’єктів забезпечення та учасників культурної сфери; адміністративні процедури та управлінська діяльність, пов’язані із реалізацією культурної функції держави; засоби охорони відносин у сфері культури тощо).

У підрозділі 1.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» досліджено його структуру, зміст та об’єкти.

На підставі комплексного аналізу взаємопов’язаних явищ, які утворюють понятійний ряд (держава – державна влада – державно-владний механізм – правове регулювання – механізм правового регулювання – механізм адміністративно-правового регулювання – механізм адміністративно-правового забезпечення культурної функції держави), що показує процес виникнення досліджуваного механізму, наведено характеристику його основних рис та властивостей, що обумовлені специфікою об’єкта регулювання (культура) та засобів його впорядкування (нормами адміністративного права).

Обґрунтовано думку, що зазначений механізм характеризується таким чином: це засіб реалізації державно-владних повноважень у сфері культури, що становить цілісну систему впливу на неї та відповідні відносини; до складу механізму входять дві взаємопов’язані підсистеми (засобів впорядкування суспільних відносин та впорядкування державно-владних відносин); на зміст елементів механізму та особливості його реалізації впливає об’єкт впливу (освіта, наука, мистецтво, засоби масової інформації, культурна спадщина тощо), а також характер здійснення культурної функції держави (забезпечення на противагу управлінню); до механізм входять правові явища, за допомогою яких регулюються суспільні відносини; необхідність впорядкування самої реалізації культурної функції держави обумовлює включення до складу механізму також правових явищ впливу на державно-владні відносин (діяльність органів держави).

Під механізмом адміністративно-правового забезпечення (як родовим поняттям) запропоновано розуміти взаємопов’язану систему засобів реалізації державно-владних повноважень, спрямованих на адміністративно-правове регулювання (забезпечення) суспільних відносин, що реалізується уповноваженими на це державними органами з метою забезпечення прав особи та виконання відповідних функцій держави. Такий системний погляд на зазначене поняття сприяє формуванню засобу впливу, що забезпечує належне поєднання та узгодження державних та приватних інтересів у цій царині.

У підрозділі 1.4 «Адміністративно-правові відносини у механізмі забезпечення реалізації культурної функції держави» розглянуто їх поняття та місце як основного об’єкта впорядкування під час реалізації державою її культурної функції.

На підставі дослідження загального родового поняття «адміністративно-правові відносини», його ознак та властивостей наведено його змістовну характеристику, а також запропоновано визначення цього поняття, яке опрацьовано на ґрунті сучасної публічно-сервісної концепції діяльності держави. Так, під ними пропонується розуміти врегульовані нормами адміністративного права суспільні зв’язки публічно-сервісного характеру, які виникають, розвиваються та припиняють своє існування між представниками держави та іншими суб’єктами адміністративного права з приводу утвердження та забезпечення потреб, прав, свобод й інтересів приватних осіб, переважно шляхом надання адміністративних послуг цим особам з боку представників держави.

З урахуванням отриманих результатів наведено комплексну характеристику адміністративно-правових відносин у відповідному механізмі забезпечення реалізації культурної функції держави:

- ці відносини нерозривно пов’язані із здійсненням регулювання у сфері культури – механізмом адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- характер правовідносин (публічно-сервісний характер), спосіб їх впорядкування (потреба – забезпечення) визначають зміст механізму, форми та методи виконання завдань, вирішення яких він забезпечує;

- адміністративно-правові відносини характеризують цей механізм з точки зору його реалізації, коли відбувається перетворення суспільних відносин у сфері культури в упорядковану систему зв’язків між їх учасниками, де ці відносини отримують власну правову форму існування, що є наслідком виконання взятого на себе державою обов’язку з утвердження та забезпечення культурних прав громадян України;

- у сфері функціонування механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави виділяються дві підгрупи адміністративно-правових відносин – змістовно-культурні та організаційно-культурні, які відображують динамічний аспект дії цього механізму, коли державно-владні повноваження перетворюються у правову форму забезпечення реалізації культурних потреб особи.

Відмічено, що виявлення діалектичного взаємозв’язку між механізмом адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави та правовідносинами в цій сфері, встановлення впливу специфіки цих відносин на формування та дію вказаного механізму дає можливість сформувати всебічне уявлення про те, яким чином в сучасній Україні відбувається забезпечення культурної функції держави, на відміну від вчорашнього управління.

Розділ 2 «Адміністративно-правове забезпечення розвитку освіти і науки» присвячено характеристиці механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки.

У підрозділі 2.1 «Сучасний стан адміністративно-правового забезпечення освіти і науки в Україні» проаналізовано дані Держстату України, позиції науковців, діяльність закладів та установ освіти і науки з метою формуванню комплексного уявлення про ситуацію, яка склалася у цих складових культури.

Розглянуто роль та значення освіти і науки, а також освітньої та наукової діяльності для особи, соціальних груп, суспільства та держави (основа їх розвитку, умова зміцнення суверенітету і незалежності держави), додатково обґрунтовано характер співвідношення цих явищ із культурою (невід’ємні складові культури).

Виділено три основні характеристики, які визначено як тенденції-стани (освітній та науковий потенціал України, система (структура) освіти і науки, а також ступінь їх забезпечення державою) і які одночасно показують як сучасні процеси розвитку освіти і науки, так і характеризують умови та середовище їх існування. Такий підхід забезпечив комплексне, системне і актуальне уявлення про сучасний стан існування та можливі напрями розвитку цих складових культури. Зокрема:

- тенденція-стан освітнього та наукового потенціалу України (соціальні (людські) ресурси) характеризується: зменшенням кількості та якості кадрового складу, повільним його оновленням; низькою здатністю до засвоєння нових інноваційних технологій; низьким рівнем правового та соціально-економічного забезпечення працівників цих сфер; відсутністю взаємозв’язку та взаємодії освіти і науки тощо;

- тенденція-стан структури освіти і науки України (матеріально-технічний потенціал) характеризується: складною структурою, що утруднює контроль за якістю діяльності системи; зменшенням кількості та обсягу виконуваної у цій сфері діяльності; неефективністю витрачання державних коштів; низьким ступенем використання сучасних форм та методів освітньої і наукової діяльності; комерціалізацією освіти і науки з відходом від основного їх призначення як засобів поширення та засвоєння культури;

- тенденція-стан забезпечення розвитку освіти і науки (забезпечення державою) характеризується: низьким рівнем державної підтримки та надання фінансових ресурсів; переважно декларативним характером визнання освіти і науки пріоритетними сферами розвитку; відсутністю ефективного та якісного, у тому числі і фінансового менеджменту цих галузей; відсутністю державної стратегії планування капіталовкладень в освіту і науку.

Узагальнена тенденція-стан освіти і науки визнана як незадовільна та така, що потребує системних змін та участі в цьому держави, зокрема за рахунок посилення її ролі у забезпечені цих складових культури. Запропоновано систему організаційно-правових та соціально-економічних заходів щодо поліпшення стану освіти і науки.

У підрозділі 2.2 «Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки» окреслено і охарактеризовано коло учасників цієї діяльності.

Відзначено, що із зміною соціально-політичних умов в країні мають відбутися і зміни у змісті, формах та методах управління освітою і наукою. Основною їх тенденцією є перебудова підходів до визначення складу суб’єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку цих складових культури та встановлення їх ролі та функцій за рахунок розширення кола осіб, які здійснюють у тому чи іншому аспекті адміністративно-правове забезпечення розвитку освіти і науки, наприклад, шляхом делегування державою частини її повноважень недержавним суб’єктам.

Додатково наведено аргументи на користь позиції, що в сучасних умовах відбувається зміна ролі держави у забезпеченні суспільних потреб та прав осіб, а також характеру реалізації її культурної функції. Це проявляється у тому, що управління з боку держави, яке має місце зараз, трансформується у забезпечення нею розвитку освіти і науки.

Відмічено, що суб’єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки утворюють взаємопов’язану та взаємно узгоджену систему, до складу якої крім органів держави варто включати інших учасників освітньої та наукової діяльності. В основі такого підходу лежить зміна характеру відносин особи та держави, а також способів адміністративно-правового впливу на культуру з управління на забезпечення. Підтримано позицію щодо необхідності подальшого становлення державно-громадської форми управління освітою і наукою в Україні.

Основну увагу в підрозділі приділено комплексній класифікації суб’єктів сфери освіти і науки за низкою критеріїв (правова природа статусу, роль та значення, правова форма суб’єкта, масштабом та сферою реалізації повноважень) з наступним розглядом кожної із виділених груп. Об’єктом для класифікації став опрацьований перелік суб’єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки, повнота та обґрунтованість якого підтверджується узагальненням позицій науковців та нормами чинного законодавства. Як висновок зазначено, що: в Україні продовжує переважати централізована модель управління, яка була характерна для часів СРСР; фактичне управління здійснюють саме органи виконавчої влади; розвиток державно-громадської моделі управління освітою і наукою має декларативний характер, адже серед методів впливу на освіту і науку над забезпеченням переважає управління.

У цьому контексті пропонується підтримати розвиток таких тенденцій у сфері освіти і науки: 1) відмова від надмірного централізованого державного управління ними; 2) подальше розмежування функцій державних та громадських органів; 3) включення освітнього та наукового простору України у Європейський та світовий простір. Сформульовано також пропозиції щодо внесення відповідних змін до чинного законодавства, яким регламентовано статус та завдання суб’єктів адміністративно-правового забезпечення та управління розвитком освіти і науки в Україні.

У підрозділі 2.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки: шляхи та форми вдосконалення» характеризуються об’єкти та напрямки впливу цього механізму, визначаються шляхи підвищення якості, ефективності, результативності його дії.

Аналіз результатів функціонування цього механізму підтверджує обґрунтованість висновку, що ці явища в Україні зараз перебувають у кризовому стані. Однією із причин цього є неефективність механізму їх забезпечення, функціонування якого не відповідає сучасним умовам інноваційного типу розвитку суспільства.

Акцентовано увагу на тому, що проблема зміни стану освіти і науки на краще потребує вжиття усіх можливих заходів з боку суспільства та держави, у тому числі завдяки істотній зміні форм та методів реалізації державою її функції щодо забезпечення їх розвитку, підвищення якості, ефективності, результативності державного управління цими явищами. Доведено, що основним засобом реалізації цих змін виступає відповідний галузевий механізм адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки.

Опрацьовано теоретичне підґрунтя для визначення та реалізації методологічного підходу до вдосконалення зазначеного механізму, сутність якого полягає у вдосконаленні окремих його елементів, коли на підставі накопичення відповідних кількісних змін у змісті цього механізму відбувається перехід старого змісту у нову якість, що може мати своїм наслідком зміну форми діяльності держави, у тому числі і в частині реалізації нею її культурної функції.

На підставі змістовного аналізу складових механізму адміністративно-правового забезпечення освіти і науки сформульовано пропозиції щодо шляхів та форм його удосконалення, до числа яких віднесено: оптимізацію структури органів державного управління та забезпечення розвитку; приведення повноважень державних органів у відповідність зі змістом моделі державно-громадського управління освітою і наукою завдяки переходу від традиційного управління до забезпечення їх розвитку; упорядкування відповідного законодавства завдяки кодифікації актів у сфері освіти та систематизації актів у сфері науки, а також узгодження чинного законодавства України із нормативами Європейського Союзу; посилення уваги до забезпечення якості освіти і науки, освітньої та наукової діяльності.

Розділ 3 «Адміністративно-правове забезпечення розвитку мистецтва» складається з трьох підрозділів, у яких визначаються поняття та структура механізму адміністративно-правового забезпечення його розвитку.

У підрозділі 3.1 «Мистецтво (функції, поняття та різновиди) як об’єкт адміністративно-правового забезпечення» проведено детальний аналіз основних функцій та складових цього явища.

Відмічено, що функції мистецтва (естетична, інформаційна, виховна тощо) виконують роль засобів досягнення суспільно значущих цілей і тому повинні становити самостійний об’єкт забезпечення з боку держави, що полягає у визнанні здатності цих функцій до впливу на суспільні відносини, у створені умов для їх реалізації, безпосередньому використанні в процесі задоволення потреб особи та суспільства.

Запропонована авторська трактовка поняття «мистецтво» – невід’ємна складова людської культури, існування якого обумовлено здатністю людини до образного віддзеркалення буття, яке становить особливий спосіб художнього (духовно-практичного) освоєння дійсності, що втілюється (реалізується) у різних за змістом та формою видах творчої діяльності людини зі створення та споживання творчої продукції (витворів мистецтва).

Опрацьовано структуру мистецтва, елементи якої визнано відносно самостійними об’єктами адміністративно-правового забезпечення з боку держави. До їх числа віднесено: формування та розвиток здатності та навичок людини до образного віддзеркалення буття; способи художнього освоєння дійсності; здійснення окремих видів творчої діяльності; використання, поширення, збереження творчої продукції (витворів мистецтва).

У результаті дослідження підтримано позиції науковців, які виокремлюють основні форми здійснення державою дій щодо забезпечення мистецтва як прояву реалізації культурної функції. Як узагальнення цих форм до них віднесено такі дії щодо мистецтва:
1) визнання його значення у житті держави та суспільства; 2) надання особам рівного та всебічного доступу до нього; 3) створення відповідних умов для його розвитку та здійснення творчої діяльності; 4) відбір, охорона та збереження результатів творчої праці та передача їх майбутнім поколінням; 5) поширення та популяризація мистецтва; 6) підвищення культурного рівня населення; 8) забезпечення належної діяльності мистецьких установ та закладів.

Виокремлено етапи виникнення, розвитку, становлення та завершення мистецької діяльності (формування суб’єкта творчої діяльності; забезпечення наявності способів та методів творчої діяльності; здійснення (реалізація) творчої діяльності; використання та збереження витвору мистецтва). На підставі аналізу цих етапів автором обґрунтовано точку зору, що існування мистецтва, його розвиток становлять витягнуту в часі спіраль, а сам процес розвитку мистецтва має циклічний характер. Цей висновок акцентує увагу на тому, що держава не може зупинятися або тимчасово припиняти здійснювати відповідне забезпечення як щодо мистецтва та його етапів, так і культури загалом.

У підрозділі 3.2 «Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва» досліджено питання суб’єктів мистецької діяльності та особливостей їх включення у реалізацію державою її культурної функції.

Наголошується, що багатоманітність прояву мистецтва обумовлює те, що у цій сфері бере участь або залучається до неї значна кількість фізичних та юридичних осіб, які є учасниками відповідних відносин, виступаючи творцями чи споживачами мистецького продукту або виконують функцію сприяння та забезпечення розвитку творчого процесу. Однак, більш доцільним є визнання всіх осіб, які є учасниками відносин у сфері мистецтва, спільним поняттям «суб’єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва». На цій підставі відзначається, що правове регулювання (забезпечення) мистецтва при визначенні статусу особи стосується всіх категорій фізичних осіб. Така позиція пояснюється всеосяжністю мистецтва, охоплення ним багатьох сфер життя і включення його в інші суспільні відносини, а також тим, що культурні права є загально визнаними та належать особі поза будь-яких обставин.

Окремо наголошено на тому, що включення зазначених осіб у сферу дії адміністративного права передбачає визнання їх також суб’єктами цієї галузі. Тому як узагальнення питання упорядкування системи суб’єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва здійснено розподіл їх за відповідними групами із урахуванням специфіки їх статусу як суб’єктів адміністративного права. Зокрема виділено такі групи: індивідуальних суб’єктів – фізичних осіб із загальним адміністративно-правовим статусом; індивідуальних суб’єктів – фізичних осіб із спеціальним адміністративно-правовим статусом; колективних суб’єктів, які реалізують власні інтереси; колективних суб’єктів, які наділені публічно-владними повноваженнями та реалізують публічний інтерес.

Проведено дослідження статусу суб’єктів кожної групи, його особливостей та специфіки реалізації, на підставі чого запропоновано основні напрямки та конкретні заходи щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення правового статусу суб’єктів мистецької сфери.

У підрозділі 3.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва» розкрито питання вдосконалення його дії.

На підставі аналізу статистичних даних та позицій науковців проаналізовано загальний стан функціонування механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва. Виявлено недоліки у його функціонуванні (недосконалість законодавства, недостатнє охоплення правовим регулюванням окремих мистецьких відносин, низький рівень фінансування мистецтва тощо). Запропоновано конкретні пропозиції щодо усунення відмічених недоліків. Акцентовано увагу на необхідності вжиття комплексу заходів з підвищення ефективності, дієвості та результативності функціонування зазначеного механізму, оскільки належні існування та розвиток мистецтва неможливі без його підтримки та гарантування, що і забезпечується завдяки цьому механізму.

Виявлено основні елементи механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва, вдосконалення яких призведе до підвищення ефективності та результативності його дії, до їх числа віднесено: 1) правову основу (форму), яку складають нормативно-правові акти, адже саме вона визначає та закріплює відповідні явища у якості правових засобів впливу, а також сприяє їх об’єднанню у межах цілісного явища, яким і є зазначений механізм; 2) управлінську діяльність державних органів з впорядкування відносин у сфері мистецтва, яка забезпечує безпосередню реалізацію закріплених правом засобів, що входять до складу цього механізму.

Висвітлено питання співвідношення централізації і децентралізації у адміністративно-правовому забезпеченні розвитку мистецтва, від розв’язання якого залежить структура досліджуваного механізму (або загальнодержавний засіб впорядкування відносин у сфері мистецтва, або як сукупність різнорівневих механізмів, що діють стосовно окремих складових мистецтва та на певних територіях). При вирішенні цього питання підтримано позицію науковців, згідно з якою оптимальний тип державного управління розвитком культури полягає у балансі принципів централізації та децентралізації. На цій підставі зроблено висновок, що доцільно й необхідно у діяльності щодо забезпечення мистецтва та впорядкування мистецької діяльності здійснити перехід від суто державної (централізованої) моделі через посилення тенденцій до децентралізації до змішаної моделі – моделі державно-громадського забезпечення (управління) мистецтва. Відзначено, що держава при цьому визнається основним суб’єктом адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва, але таким, який діє у тісній взаємодії з громадськими суб’єктами.

Розділ 4 «Адміністративно-правове забезпечення розвитку засобів масової інформації» присвячено аналізу ролі засобів масової інформації у суспільстві та державі, а також механізму адміністративно-правового забезпечення їх діяльності та розвитку.

У підрозділі 4.1 «Засоби масової інформації та їх роль у суспільстві та державі: питання адміністративно-правового забезпечення» досліджено поняття та функцій ЗМІ, наведено напрямки їх забезпечення.

Відмічено, що істотне значення та суттєве збільшення обсягів інформації, інформаційної діяльності передбачає існування особливих засобів – ЗМІ, які є об’єктивно необхідними для забезпечення прав осіб, розвитку інформаційних відносин у сучасних суспільстві та державі. Це передбачає забезпечення діяльності ЗМІ, зокрема, правове. Його специфіка пов’язана з подвійністю їх статусу та його реалізацією, адже ЗМІ одночасно є складовими суспільства і держави, виконуючи одночасно щодо них відповідні ролі, але при такій подвійності вони залишаються цілісним за змістом та формою явищем.

Наведено аргументи на користь віднесення ЗМІ до сфери культури і визнання їх об’єктом адміністративно-правового забезпечення при реалізації державою її культурної функції, що пов’язується з тим, що ці засоби забезпечують таку важливу складову культури як комунікація, наслідком якої є поширення і засвоєння знань, умінь, цінностей та норм людської цивілізації.

Досліджено поняття ЗМІ, доведено, що у чинному інформаційному праві існують суперечності та розбіжності з приводу його визначення (носій, джерело інформації або суб’єкт інформаційної діяльності). На підставі аналізу правових актів, позицій науковців відмічено, що у понятті ЗМІ акцент необхідно робити на суб’єктній характеристиці цього засобу як учасника інформаційних відносин, який забезпечує доступ до відкритої інформації та її поширення через засоби масової комунікації (ЗМК), що і забезпечує масовість інформації. Підкреслено, що віднесення друкованих видань, радіо, телебачення тощо до засобів масової комунікації підтримується у науковій літературі. Наголошено, що передумовою трансформації ЗМІ (в контексті ст. 20 Закону України «Про інформацію») в ЗМК став перехід від одного типу суспільства (доінформаційного) до іншого (інформаційного), в основі чого лежить заміна інформування на інформаційну комунікацію, поява якої відповідає умовам створення інформаційного суспільства.

Сформульовано авторське визначення поняття «засіб масової інформації» – це особливий суб’єкт інформаційних відносин, організаційно оформлений у вигляді юридичної особи, основним призначенням якого є вчинення за допомогою засобів масової комунікації дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб фізичних та юридичних осіб, держави (здійснення інформаційної діяльності). Наведено істотні ознаки ЗМІ.

Розкрито роль ЗМІ в суспільстві та державі, яка визначається: здійснюваною ними діяльністю; формами її реалізації (радіо, телебачення тощо); їх впливом на забезпечення конституційних прав особи; участю у житті суспільства та діяльності держави. З урахуванням узагальнення позицій науковців стосовно ЗМІ опрацьовано перелік конкретних ролей, що вони виконують, а також основних форм та напрямків реалізації адміністративно-правового забезпечення діяльності ЗМІ.

У підрозділі 4.2 «Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення функціонування та розвитку засобів масової інформації» проведено систематизацію учасників інформаційних відносин.

ЗМІ розглядаються як обов’язковий суб’єкт інформаційного суспільства, що отримує своє поширення в Україні, який є активним учасником процесу комунікації, відіграючи у ньому роль посередника між суспільством та державою. Запропоновано погляд на ЗМІ як на фактор та засіб їх об’єднання, яке відбувається шляхом встановлення інформаційних зв’язків між ними. На цій підставі ці засоби характеризуються як суб’єкти комунікації та інформаційного права, активні учасники інформаційних відносин та інформаційного простору.

Відзначено, що належного адміністративно-правового забезпечення з боку держави потребують не лише ЗМІ, а й взагалі всі особи, які є суб’єктами інформаційного суспільства. Тобто вести мову лише про забезпечення діяльності ЗМІ недостатньо, адже без інших суб’єктів, які також є учасниками процесу комунікації, ЗМІ фактично не мають того значення та ролі, які вони дістають при включенні їх у систему інформаційних відносин. Саме ці відносин слід вважати об’єктом адміністративно-правового забезпечення, адже за рахунок їх розвитку відбувається розвиток їх складових, однією з яких є суб’єкти інформаційних відносин, у тому числі і ЗМІ. Звернуто увагу, що ЗМІ існують та функціонують в двох аспектах, як: самостійні суб’єкти права та учасники взаємодії із членами інформаційного суспільства. Відмічено, що обидва аспекти потребують свого адміністративно-правового забезпечення з боку держави.

З метою систематизації суб’єктів адміністративно-правового забезпечення функціонування та розвитку ЗМІ проведено аналіз існуючих у науковій літературі класифікацій учасників інформаційного суспільства (за характером (фізична, юридична особа), за організаційною формою (індивідуальний, колективний суб’єкт), за функціональним призначенням (виробники, власники, споживачі інформації) тощо). Відмічено, що найбільш прийнятною та такою, що забезпечує системність в аналізі ЗМІ та інших суб’єктів інформаційних відносин є класифікація, заснована на комплексному критерії (організаційно-функціональному). Наведено авторську класифікацію, яка відображає роль та функції ЗМІ як посередника у процесі комунікації: приватні суб’єкти-споживачі інформації, які наділені культурними правами в інформаційній сфері; виробники інформації, інформаційних ресурсів, продуктів, послуг, а також засобів їх забезпечення – ЗМІ та їх об’єднання (медіа-корпорації); публічні суб’єкти – суб’єкти, що зобов’язані забезпечувати та гарантувати права суб’єктів першої групи. Підкреслено, що наведена класифікація сприяє опрацюванню науково-обґрунтованого підходу до виділення суб’єктів інформаційного суспільства та адміністративно-правового забезпечення його розвитку, адже при виокремленні як базових першооснов людини та держави саме ЗМІ виконують об’єднуючу їх функцію в інформаційному просторі, а для цього вони повинні мати власний, самостійний та незалежний від інших суб’єктів статус. Звернуто увагу, що саме незалежність статусу ЗМІ та вільна його реалізація є однією із головних проблем сучасного правового, у тому числі і адміністративно-правового забезпечення їх функціонування та розвитку.

У підрозділі 4.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення діяльності та розвитку засобів масової інформації» досліджено питання сутності, підвищення якості, ефективності та результативності дії цього механізму.

Доведено можливість та доцільність виділення як окремого явища правової дійсності механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку та діяльності ЗМІ. Цей висновок обґрунтовано: віднесенням ЗМІ до прояву реалізації взаємопов’язаних функцій держави – культурної та інформаційної; включення їх розвитку у процес інформатизації як його складової, сприяння якому є обов’язком держави; визнання цих засобів особливим суб’єктом інформаційних відносин із властивою йому роллю.

Акцентовано увагу на тому, що характеристикою ефективності та дієвості функціонування досліджуваного механізму є відповідність його правового підґрунтя загально визнаним вимогам нормопроектувальної техніки (зокрема, належне відображення в статтях нормативно-правових актів правових норм, що регулюють інформаційні відносини за участю ЗМІ, а також відповідність чинного законодавства, яким регулюється їх статус, вимогам єдності, системності, цілеспрямованості, збалансованості і внутрішньої узгодженості). В результаті дослідження доведено, що ці вимоги не завжди дотримуються, що впливає на ефективність врегулювання інформаційних відносин та дію вказаного механізму.

З метою усунення виявлених недоліків на підставі узагальнення позицій науковців, практики забезпечення розвитку та діяльності ЗМІ, аналізу чинного законодавства опрацьовано основні напрямки вдосконалення досліджуваного механізму, до числа яких віднесено: усунення правових колізій та прогалин у вітчизняному інформаційному законодавстві, зокрема шляхом розробки та прийняття Інформаційного кодексу України; створення та забезпечення належних умови для існування національного інформаційного простору; більш чітке та повне визначення компетенції органів виконавчої влади у відносинах із ЗМІ; розширення прав споживачів відкритої інформації; запобігання приватизації державних чи комунальних ЗМІ, а також надмірній їх концентрації у власності окремих осіб; посилення гарантій діяльності ЗМІ та їх працівників; подальше розширення системи суспільного телебачення і радіомовлення; нормативне закріплення норм професійної етики працівників ЗМІ; запровадження громадського контролю у цій сфері; вжиття заходів щодо випадків обмеження поширення відкритої інформації та запобігання поширенню інформації з обмеженим доступом; адаптація вітчизняного законодавства до європейських норм і стандартів забезпечення діяльності ЗМІ.

Розділ 5 «Адміністративно-правове забезпечення збереження та розвитку культурної спадщини в України» містить три підрозділи, в яких визначаються поняття, значення та види культурної спадщини, а також структура та особливості механізму адміністративно-правового забезпечення її охорони і використання.

У підрозділі 5.1. «Поняття, значення культурної спадщини та її видові прояви» досліджено її склад, види та значення для суспільства і держави.

На підставі аналізу чинного законодавства та міжнародно-правових актів, узагальнення позицій науковців відмічено відсутність єдності у розумінні та застосуванні низки основних понять у цій сфері (синонімічність, багатозначність понять, порушення вимог до формулювання дефініцій, неузгодженість окремих положень між різним нормативними актами тощо), наслідком чого є неналежне виконання обв’язку держави з охорони та використання об’єктів культурної спадщини, а часом і втрати окремих таких об’єктів. Опрацьовано пропозиції щодо усунення виявлених недоліків.

Враховуючи системність понятійного апарату у досліджуваній сфері, пропонується розглядати культурну спадщину як певне цілісне явище (об’єкт адміністративно-правового забезпечення та ресурс суспільства), що має власну структуру, відповідні елементи якої знаходять своє відображення та нормативне закріплення у відповідних поняттях. З метою реалізації ресурсно-об’єктного підходу до сприйняття, використання та управління культурною спадщиною було проаналізовано основні поняття, які утворюють понятійну систему, що визначає внутрішню будову культурної спадщини як самостійного явища. До числа цих понять віднесено: культурну спадщину, культурні цінності, об’єкти культурної спадщини. Зазначається, що саме вони є необхідними та достатніми для характеристики досліджуваного явища як цілісного об’єкта (забезпечення та користування). Запропоновано авторські визначення зазначених понять з урахуванням їх системного зв’язку як філософських категорій загального (культурна спадщина), особливого (культурні цінності), одиничного (об’єкти культурної спадщини).

При вирішені питання включення об’єкта до складу культурної спадщини підтримано аксіологічний підхід, який пов’язаний із наявністю у об’єкта властивостей, які обумовлюють його певну культурну цінність (історичну, художню, наукову тощо). Доцільність цього підходу обґрунтована урахуванням теоретичних положень, норм основних правових актів в цій сфері та практикою їх реалізації.

Окрему увагу приділено узагальненню існуючих класифікації об’єктів культурної спадщини, на підставі чого зроблено висновок, що її комплексність сприяє як упорядкуванню сукупності відмінних за своєю природою елементів культурної спадщини, так і визначеності у діяльності державних органів щодо її охорони та використання.

З’ясовано значення культурної спадщини для особи, суспільства та держави. Відзначено, що вона виконує ідеологічну, виховну, естетичну, пізнавальну, економічну, соціально-політичну, рекреаційну функції. Але, незважаючи на виділення такої кількості функцій, вказано, що вони можуть реалізовуватися та проявляти себе в єдності, адже їх джерелом є цілісне за змістовною природою та формою існування явище – культурна спадщина.

У підрозділі 5.2 «Суб’єкти адміністративно-правового забезпечення збереження та використання культурної спадщини» окреслено коло учасників відповідних відносин у цій сфері, визначено їх роль та функції.

Проведений аналіз наукових джерел та чинного законодавства у цій сфері доводить, що в них, на жаль, відсутня системність у вирішенні питань статусу, ролі та форми участі відповідних суб’єктів діяльності, пов’язаною із охороною та використанням культурної спадщини. Це не сприяє упорядкуванню такої діяльності, перешкоджає належному визначенню прав та обов’язків суб’єктів, не забезпечує координацію діяльності між органами держави у цій сфері. З метою усунення зазначених недоліків проведено дослідження критеріїв віднесення особи до суб’єктів діяльності зі збереження та використання культурної спадщини. Підтримано «широкий» підхід до їх розуміння, який охоплює всіх осіб, пов’язаних із цим явищем. Доведено, що саме такий підхід повинен характеризувати цю сферу, бо культурна спадщина, культура загалом є загально доступними явищами і існують як загальнолюдський ресурс.

З метою виявлення кола фізичних та юридичних осіб, які мають відношення до сфери охорони та використання культурної спадщини, проаналізовано відповідні акти міжнародного та національного законодавства. У результаті дослідження сукупності виділених осіб, запропоновано всіх суб’єктів з урахуванням їх призначення поділити на дві групи: суб’єкти охорони та забезпечення культурної спадщини – колективні особи публічного права (окремі країни, органи державної влади); суб’єкти використання культурної спадщини – індивідуальні та колективні суб’єкти приватного права (неурядові організації, територіальні громади, особи).

Проаналізовано правовий статус суб’єктів охорони та використання культурної спадщини, в результаті чого зроблено висновок, що при всьому різноманітті суб’єктів всі їх організаційні та правові форми зводяться до двох базових суб’єктів-першооснов – людини та держави. Саме вони лежать в основі структури інших суб’єктів правовідносин в цій сфері, визначають розподіл функцій, завдань та ролі між ними, а вдосконалення їх статусу є базою для підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання відповідних правовідносин.

Відмічено, що саме держава відіграє провідну роль у забезпеченні охорони та сприянні використанню об’єктів культурної спадщини, а тому її діяльність у цій сфері слід характеризувати як обов’язок. Його виконання переважно пов’язано та здійснюється у формі адміністративно-правового забезпечення культурної спадщини (нормативно-правове регулювання та вжиття передбачених в законі заходів, спрямованих на охорону, захист, збереження та використання культурної спадщини). Практичним аспектом реалізації цього висновку є пропозиція щодо викладення ч. 4 ст. 54 Конституції України у такій редакції: «Культурна спадщина охороняється державою. Забезпечення охорони об’єктів культурної спадщини покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

У підрозділі 5.3 «Особливості дії механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини та шляхи його вдосконалення» розкрито специфіку його функціонування.

Звернуто увагу, що спрямованість діяльності держави в цій сфері на забезпечення загально визнаних культурних прав осіб обумовлює необхідність приведення вітчизняного законодавства з питань культурної спадщини у відповідність до міжнародно-правових актів у цій сфері, адже у таких актах втілено основні концептуальні ідеї та погляди на зміст, форми та методи здійснення будь-яких дій, пов’язаних із такими специфічними явищами як культурні права осіб та об’єкти культурної спадщини.

На підставі аналізу відповідних міжнародних та національних правових актів аргументовано позицію, що діяльність держави у цій сфері пов’язується із виявленням, охороною, збереженням, популяризацією й передачею об’єктів культурної спадщини. Наголошується, що навіть якщо цю діяльність і позначати терміном «охорона», її зміст є більш широким, ніж функція охорони. Тому кожен напрям діяльності у цій сфері потребує свого адміністративно-правового врегулювання. На цій підставі опрацьовано пропозиції щодо внесення відповідних змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Звернуто увагу на структуру досліджуваного механізму, яка знаходить своє закріплення у відповідних правових актах, особливість якої полягає в тому, що культурна спадщина існує як загальнолюдський ресурс. На цій підставі пропонується виділяти міжнародний, національний, регіональний рівні правового закріплення зазначеного механізму. Підкреслено, що оскільки культурна спадщина є неоднорідною за складом тих об’єктів, що її утворюють, то існує потреба у горизонтальній диференціації кожного із згаданих рівнів на підставі врахування специфіки конкретного різновиду об’єктів спадщини. Такий комплексний підхід має значення для ефективної та результативної охорони та використання цього культурного ресурсу.

З метою вдосконалення правової основи механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини обґрунтовано низку пропозицій, зокрема щодо запровадження структури реалізації державної політики у цій сфері, закріплення її у законі та забезпечення реалізації у інших нормативно-правових актах. Вказано на актуальність прийняття відповідної Стратегії державної політики в сфері виявлення, охорони, збереження та використання культурної та природної спадщини України. Аргументовано також висновок про необхідність істотного оновлення Закону України «Про охорону культурної спадщини», особливо в частині вдосконалення його структури, яка повинна бути змінена (наведено приклад структури). Відмічено, що саме послідовна та системна правова регламентація у нормах закону механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини сприятиме як більш чіткому визначенню ролі та функцій держави та її органів в цій сфері, так і забезпеченню належного виконання покладених на них обов’язків щодо цієї специфічної складової культури.