АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ ДІТЕЙ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, з’ясовано її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслені мета й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, характеризується методологічне підґрунтя, аргументуються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію й публікацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Методологічні засади протидії безпритульності та бездоглядності дітей в державі» складається з чотирьох підрозділів, які присвячено розкриттю сутності, змісту, загальних засад, функцій та методів протидії безпритульності та бездоглядності дітей.

У підрозділі 1.1 «Загальна характеристика безпритульності та бездоглядності дітей як антисоціальних явищ» безпритульні діти визначаються як такі, що не мають батьківської або державної опіки, постійного місця проживання, відповідних до віку позитивних занять, необхідного нагляду, систематичного навчання й виховання; бездоглядні – діти, які забезпечені постійним місцем проживання, але з різних причин (як суб’єктивних, так і об’єктивних) не отримують необхідного піклування і систематично перебувають без належного догляду та контролю за їхньою поведінкою, розвитком, зростанням з боку батьків, усиновителів або інших осіб, які за них відповідають. Обґрунтовано думку про те, що дитяча безпритульність та дитяча бездоглядність – це самостійні явища, які існують незалежно одне від одного, однак через споріднену природу тісно пов’язані і можуть спричиняти одне інше.

Зроблено висновок: дитяча безпритульність та бездоглядність є однією з найгостріших проблем як українського суспільства, так і світової спільноти. У дітей, які не отримують необхідного піклування, зростають та виховуються на вулиці, руйнуються соціальні настанови та життєві орієнтири, відбувається соціально-психологічна дезадаптація особистості, що значно ускладнює процес соціалізації дитини, тобто її включення в суспільство через засвоєння нею низки соціальних норм, правил, звичаїв тощо. Натомість внаслідок девіантної поведінки діти набувають багатьох соціально негативних звичок (навичок), що вкорінюються в їхній свідомості й призводять до того, що діти не визнають будь-якого контролю з боку суспільства, ухиляються від суспільно корисної праці та обирають інші, як правило протизаконні, способи отримання засобів для існування, поповнюючи таким чином ряди неповнолітніх злочинців.

У підрозділі 1.2 «Система суб’єктів протидії безпритульності та бездоглядності дітей» визначено, що ця система становить сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих учасників суспільних відносин, які в межах своїх повноважень здійснюють діяльність щодо виявлення безпритульних та бездоглядних дітей з метою надання їм піклування та захисту, повернення до процесів соціалізації, а також діяльність щодо виявлення та усунення причин і умов, що сприяють виникненню, існуванню та розвитку цього антисоціального явища.

Акцентовано увагу на тому, що кількість суб’єктів, які проводять роботу щодо протидії безпритульності та бездоглядності, досить велика, однак це ще не гарантує ефективності зазначеної роботи. Адже для того, щоб досягнути якісного результату, всі зусилля мають бути скоординованими та злагодженими. А для цього вказані суб’єкти повинні бути об’єднані в систему.

Суб’єктів, що протистоять виникненню та поширенню безпритульності та бездоглядності серед дітей, розподілено на дві групи: суб’єкти загальної компетенції, тобто ті, для яких протидія дитячій безпритульності та бездоглядності є не основним, а супутнім напрямком діяльності; суб’єкти спеціальної компетенції, для яких безпосередня реалізація заходів протидії безпритульності та бездоглядності є одним із центральних (першочергових) завдань. До останніх віднесено органи внутрішніх справ.

У підрозділі 1.3 «Правові засади протидії безпритульності та бездоглядності дітей» наголошено, що правові засади протидії безпритульності та бездоглядності дітей становлять прямо чи опосередковано закріплені в нормах національного законодавства та нормах міжнародних правових актів, до яких приєдналася Україна, вихідні, базові положення, якими керується держава в особі своїх органів та посадових осіб, а також інші суб’єкти протидії безпритульності й бездоглядності дітей (підприємства, організації, установи незалежно від форм власності, окремі громадяни та їх об’єднання тощо) під час організації та здійснення відповідної діяльності.

Доведено, що правові засади протидії безпритульності та бездоглядності дітей ґрунтуються на наступних принципах: а) верховенства права; б) гуманізму; в) законності; г) пріоритету держави та державних заходів у здійсненні протидії безпритульності і бездоглядності дітей; д) дотримання прав дітей та сімей, в яких виховуються діти, на соціальний захист та матеріальну підтримку; е) активної взаємодії (співпраці) органів усіх гілок державної влади між собою та з органами місцевого самоврядування на всіх рівнях (загальнодержавному, регіональному, місцевому тощо); є) міжнародного співробітництва в цьому напрямку та використання міжнародного досвіду; ж) активного залучення громадськості до протидії безпритульності та бездоглядності дітей.

У підрозділі 1.4 «Особливості безпритульності та бездоглядності дітей як об’єкта адміністративно-правової протидії» обґрунтовано положення про те, що зазначений об’єкт адміністративно-правової протидії має комплексний характер і доволі широкий за обсягом: від окремої особи до суспільства в цілому. Зважаючи на викладене, виділено певні рівні протидії, кожному з яких відповідає певна категорія об’єктів. Адміністративно-правова протидія безпритульності та бездоглядності дітей має відбуватися на таких рівнях: а) особистісному, сутність якого полягає в безпосередньому впливі на конкретну бездоглядну чи безпритульну дитину з метою повернення її з вулиці до сім’ї, соціуму та відновлення її навичок жити в них; б) сімейному, що передбачає здійснення відповідного регулятивного впливу на сім’ю, адже вона є первинним осередком суспільства, на рівні якого починаються процеси соціалізації дитини, тобто засвоєння нею та відтворення певного соціального досвіду, який дає їй змогу інтегруватися в суспільство, тому саме характер сімейних відносин (сімейна атмосфера) у більшості випадків стає вирішальним фактором, що визначає місце перебування дитини: сім’я чи вулиця; в) соціальному. На останньому рівні адміністративно-правова протидія дитячій безпритульності й бездоглядності полягає в регулятивному впливі на суспільство в цілому з метою його виховання в дусі дотримання прав дитини і формування в ньому у зв’язку з цим відповідних ціннісних настанов, ідей, поглядів тощо.

Розділ 2 «Діяльність органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» містить п’ять підрозділів, в яких уточнюються завдання та функції ОВС щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей, визначається їхнє місце та значення в системі суб’єктів протидії безпритульності та бездоглядності дітей.

У підрозділі 2.1 «Завдання та функції органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» обґрунтовано думку про те, що специфіка призначення органів внутрішніх справ, а також складність і надзвичайна актуальність проблеми безпритульності та бездоглядності дітей обумовлюють наявність в ОВС широкого кола завдань та функцій щодо протидії зазначеній проблемі. Оскільки йдеться про державні органи, ефективність їхньої роботи в певній сфері прямо залежить від якості законодавчого визначення їхніх завдань та функцій.

Наголошено, що сьогодні законодавче визначення завдань та функцій органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей є незадовільним. Дається взнаки відсутність систематизованого нормативно-правового документа з питань протидії безпритульності та бездоглядності дітей. Більшість завдань ОВС у цій сфері розпорошені у великій кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів. Що ж стосується функцій, то законодавець, на думку дисертанта, недостатньо акцентує на них увагу, через це в багатьох нормативно-правових документах з питань діяльності органів внутрішніх справ вони дуже часто змішуються з завданнями і повноваженнями.

У підрозділі 2.2 «Повноваження органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» визначено, що ці повноваження – це сукупність прав та обов’язків, які покладаються на органи внутрішніх справ з метою організації та здійснення протидії безпритульності і бездоглядності дітей.

Наголошено, що чітке визначення повноважень органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності і бездоглядності дітей є надзвичайно важливим, оскільки суттєво впливає на якість їхньої роботи в цій сфері. Крім того, слід враховувати, що здійснення органами державної влади своїх управлінських повноважень, як правило, супроводжується втручанням у певні сфери життєдіяльності об’єкта управління і нав’язуванням йому їхньої владної волі.

Акцентовано увагу на тому, що сьогодні ситуація щодо визначення повноважень органів внутрішніх справ з питань протидії безпритульності та бездоглядності дітей неоднозначна. З одного боку, законодавець чітко визначив повноваження спеціального підрозділу органів внутрішніх справ з питань дітей. З іншого – він практично не надає у відповідних нормативно-правових актах чітких формулювань щодо повноважень інших структурних ланок органів внутрішніх справ у сфері протидії дитячій безпритульності та бездоглядності (наприклад, ДАІ, транспортної міліції, патрульно-постової служби, служби дільничних інспекторів та ін.). У зв’язку з цим запропоновано більшу увагу приділити законодавчому визначенню (конкретизації) повноважень інших, окрім кримінальної міліції у справах дітей, підрозділів органів внутрішніх справ щодо протидії дитячій безпритульності і бездоглядності.

У підрозділі 2.3 «Адміністративно-правові методи діяльності органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» під адміністративно-правовими методами протидії безпритульності та бездоглядності дітей запропоновано розуміти способи, прийоми, форми, операції, до застосування яких в межах своєї компетенції звертаються органи внутрішніх справ з метою виявлення безпритульних та бездоглядних дітей, повернення їх у сім’ї та надання їм опіки, а також виявлення та усунення причин і умов, які сприяють виникненню та розвитку такого негативного соціального явища як «діти вулиці».

Основну увагу приділено таким методам протидії безпритульності та бездоглядності дітей, як переконання та примус.

У підрозділі 2.4 «Організація діяльності органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» наголошено, що процес організації діяльності органів влади багато в чому супроводжується та опосередковується відповідними нормами права, проте не вичерпується ними, оскільки цілий спектр заходів, спрямованих на створення необхідних умов для ефективної роботи системи ОВС щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей, реалізується хоча й в межах правового поля, проте поза безпосередньою правовою регламентацією.

Організацію діяльності органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей визначено як сукупність організаційно-правових, тобто таких, що визначені законами і підзаконними нормативно-правовими актами, та суто організаційних заходів (дій, засобів тощо), спрямованих на створення таких умов діяльності органів внутрішніх справ, які забезпечать ефективне та якісне виконання обов’язків у сфері протидії виникненню і розвитку дитячої безпритульності та бездоглядності.

У підрозділі 2.5 «Шляхи підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей» перш за все зазначається, що з метою підвищення ефективності роботи органів внутрішніх справ щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей слід законодавчо посилити їхню роль у цій діяльності. Так, враховуючи особливу актуальність досліджуваної проблеми, запропоновано розробити та прийняти єдиний нормативно-правовий акт програмного характеру, який би закріплював низку найважливіших моментів державної політики щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей, зокрема щодо системи суб’єктів, які її здійснюють, із визначенням їхніх завдань, прав та обов’язків у цій сфері. Прийняття такого документа матиме як мінімум два позитивні моменти: по-перше, він покладе початок систематизації (необхідність якої вже давно назріла) нормативно-правової бази у сфері захисту дитинства взагалі та протидії безпритульності і бездоглядності дітей зокрема; по-друге, дозволить чітко визначити державний механізм протидії дитячій безпритульності та бездоглядності.

Обґрунтовано необхідність внести відповідні зміни до нормативно-правових актів, які визначають адміністративно-правовий статус різних структурних ланок системи органів внутрішніх справ, з метою конкретизації їхніх завдань, функцій та повноважень щодо протидії безпритульності та бездоглядності дітей. Особливу увагу при цьому запропоновано приділити нормативним актам, що регламентують діяльність служби дільничних інспекторів, патрульно-постової служби, транспортної міліції, ДАІ та ін.