ДОКУМЕНТИ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи. 

Розділ перший «Поняття і значення документів як джерел доказів у кримінальному процесі» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття документа як процесуального джерела доказів, його відмінності від інших матеріальних джерел доказів.

У підрозділі 1.1. «Поняття «документ» у кримінальному процесі, його становлення та розвиток як джерела доказів» досліджується поняття «документ» у кримінальному процесі, історія його становлення та розвитку як процесуального джерела доказів.

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що більшість вчених поняттю «документ» надавали переважно юридичний зміст. Такий же підхід зустрічається і в тлумачних словниках. З появою нових видів комунікаційних засобів і способів фіксації соціально значущої інформації, розвитком комп’ютерних та інформаційних технологій відбулася докорінна трансформація класичного розуміння поняття «документ». Його широке використання в архівознавстві, діловодстві, управлінській діяльності тощо дозволило деяким авторам «відійти» від необхідності визнання юридичної суті документів і вперше висловити думку, що документ є предметом матеріального світу, на якому штучно зафіксований певний факт дійсності.

На нашу думку, документом у кримінально-процесуальному розумінні можна вважати будь-які предмети матеріального світу, придатні для фіксації та передачі у часі і просторі інформації (відомостей) з метою її збереження та суспільного використання.

У підрозділі 1.2 «Загальна характеристика документа як джерела доказів» аналізується стан наукових розробок щодо характеристики документа як процесуального джерела доказів.

Дисертант спростовує думку про те, що документи – це лише письмові акти. Констатується, що письмові документи складають лише одну з груп документів, про що свідчать й результати проведеного опитування – 192   (69,2%) респондентів погоджуються з даною думкою. Відомості у документі можуть бути відображені не лише за допомогою букв алфавіту та цифр. З цією метою можуть використовуватися стенографічні, телеграфні та інші знаки, умовні зображення, креслення, схеми, проекти, плани, карти, моделі, малюнки, графіки, таблиці тощо. Крім того, слід зазначити, що інформація у документах може фіксуватися не лише людиною, а й за допомогою різноманітної техніки. Так, наприклад, за допомогою засобів комп’ютерної техніки інформація може бути відображена на жорсткому диску або вінчестері, переносному вінчестері, різноманітних дисках, магнітооптичних дисках, картах пам’яті тощо.

Під поняттям «інші документи» як джерела доказів у кримінальному процесі автор розуміє матеріальні об’єкти, що у зафіксованій формі безпосередньо відображають відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складені певною особою, підприємством, установою, організацією, одержані у встановленому порядку органами розслідування або судом і приєднані до матеріалів кримінальної справи.

У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ст. 83 КПК України, доповнивши її частиною другою наступного змісту: «Документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовому, так і у іншому вигляді. До них можуть належати матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- та відеозапису й інші носії інформації, отримані, витребувані або подані у порядку, визначеному статтею 66 КПК України».

Дисертант виділяє наступні ознаки документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві:

1) спеціальним призначенням документів є збереження відомостей про факти; 2) документи повинні закріплювати фактичну інформацію про істотні обставини справи; 3) документи мають закріплювати відомості, носій котрих відомий і які можуть бути перевірені; 4) зафіксована у документах інформація повинна бути засвідчена і викладена особами в межах їх посадової компетенції або фактичної обізнаності; 5) наявність реквізитів або даних про осіб, які складають документи; 6) зміст документів має носити посвідчувальний або описовий характер; 7) у документах визначальну роль відіграє зміст, а форма – допоміжну; 8) документи мають бути виконані на будь-якому матеріальному носії і будь-яким способом, який забезпечує збереження і однозначність передачі їх змісту; 9) дані, викладені в документах повинні бути загальнодоступними; 10) документи повинні бути витребувані і приєднані до кримінальної справи з додержанням встановленого законом порядку.

У підрозділі 1.3 «Класифікація документів як самостійних джерел доказів» розглядається ряд питань, пов’язаних з поділом документів на певні групи, та його значення. Аналіз підходів різних науковців до класифікації документів у кримінальному процесі дає дисертанту можливість запропонувати таку класифікацію документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві:

-  за способом закріплення інформації діляться на письмові (буквені, цифрові), графічні, технічні, отримані за допомогою інших технічних пристроїв;

-  за строком зберігання – на короткострокові й довгострокові;

-  за характером їх надходження – на офіційні й неофіційні;

-  за кримінально-процесуальною формою документи можуть бути поділені на процесуальні та непроцесуальні;

-  за призначенням поділяють на такі, що засвідчують певний факт, і ті, що його описують;

-  залежно від категорії доступу до них – загальнодоступні, з обмеженим доступом;

-  за способом отримання – отримані у ході слідчих дій; складені самим органом – суб’єктом кримінально-процесуального судочинства, витребувані, надані учасниками кримінального процесу або іншими особами.

-  за часом їх виникнення – на такі, що виникли до порушення кримінальної справи, й такі, що з’явилися після її порушення.

Підрозділ 1.4 «Відмінність «інших документів» від документів – речових доказів та протоколів слідчих і судових дій» присвячений дослідженню критеріїв, за якими слід розмежовувати «інші документи» від документів – речових доказів та протоколів слідчих і судових дій.

Автором пропонується проводити розмежування документів – джерел доказів від документів – речових доказів за наступними критеріями:

1) відомості, які зафіксовані у документах – речових доказах, відрізняються від інформації, що міститься в «інших документах», за своїм процесуальним статусом;

2) доказове значення у документах – джерелах доказів має лише зміст, а їх форма носить допоміжне значення. На відміну від них, документи – речові докази значимі у справі не лише за змістом, а й за своїм зовнішнім виглядом, місцем, часом їх виявлення тощо;

3) документи – джерела доказів можуть бути замінними, у той час як документи – речові докази внаслідок того, що зміни, які відбулися з ними, пов’язані з подією злочину, не можуть бути замінені на інші, оскільки сліди, відбиті у них, є унікальними й існують в однині;

4) документи як джерела доказів можуть копіюватися з наступним процесуальним оформленням, що не зменшує їх доказового значення, а речові докази практично завжди унікальні і неповторювані;

5) документ – джерело доказів містить у собі відомості, які складаються з опису події злочину чи фактів його вчинення за допомогою письма або інших умовних знакових кодів тощо, на відміну від документа – речового доказу, що закріплює не опис матеріальних слідів злочину чи факту його скоєння, а самі сліди злочину, які збереглися на ньому.

Протоколи слідчих і судових дій відрізняються від «інших документів» за часом та порядком їх складання. Істотна відмінність «інших документів» від протоколів слідчих і судових дій полягає в умовах їх складання. Зокрема, процесуальний закон спеціально регламентує порядок складання протоколів слідчих і судових дій, який покликаний сприяти отриманню достовірних доказів у кримінальній справі. На противагу цьому, «інші документи» з’являються у справі, так би мовити, в «готовому вигляді», а процесуальний закон лише регламентує питання їх збирання, залучення до справи та оцінки, але не порядок складання.

Існують розбіжності в процесуальній формі протоколів слідчих і судових дій та «інших документів». Достатньо вказати на розбіжності законодавчої регламентації їхньої допустимості. Кримінально-процесуальний закон чітко визначає форму протоколу, характер його змісту, необхідні реквізити (ст. 85 КПК України). Стосовно «інших документів» закон передбачає лише порядок їх збирання, причому процедури, специфічні для їхнього одержання: подання, витребування – тільки згадуються. Крім того, протоколи – це завжди письмові документи, складені відповідно до вимог КПК України, тоді як «інші документи» можуть мати як письмовий, так і будь-який інший характер.

На думку здобувача, фотознімки, плани, схеми, аудіо-, відео-, кінозаписи, що виникають під час провадження слідчих чи судових дій, в жодному разі не можна вважати документами, оскільки їх відмінність полягає в наступному: 1) джерелом додатків є особа, яка проводить розслідування, оскільки вона безпосередньо сприймає і фіксує порядок, послідовність та результати слідчої дії; 2) носієм інформації, закріпленої в документі, завжди є особа, яка не має відношення до органів кримінального судочинства, навіть якщо їх виконавець – слідчий (наприклад, при отриманні пояснення у постраждалого на стадії порушення кримінальної справи); 3) документи – джерела доказів долучаються безпосередньо до кримінальної справи, а результати застосування науково-технічних засобів – до відповідних протоколів слідчих і судових дій, при проведенні яких вони були використані.

Розділ другий «Використання документів як джерел доказів у ході доказування у кримінальних справах» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню процесуального порядку збирання, перевірки та оцінки документів як джерел доказів.

У підрозділі 2.1 «Збирання документів за допомогою слідчих та інших процесуальних дій» розглядаються способи збирання документів як процесуальних джерел доказів.

Дисертант погоджується з думкою Ю.М. Грошевого, С.М. Стахівського та інших науковців, які вважають, що кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу із збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

На думку здобувача, збирання доказів – складне поняття, яке включає в себе спосіб одержання відомостей про факти, що мають значення у справі; тактичні прийоми проведення тієї або іншої дії; процесуальну форму збереження й передачі інформації. При цьому, така діяльність повинна забезпечувати допустимість і достовірність доказів, що дозволить використати отриману інформацію протягом усього процесу вирішення справи.

Процес збирання «інших документів» повинен включати в себе наступні елементи: їх виявлення (пошук), отримання (витребування, вилучення, подання), фіксацію (процесуальне закріплення) та збереження.

Досліджено сутність пояснень у кримінальному судочинстві. На думку дисертанта під поясненнями слід розуміти усні або письмові відомості, що надаються особами органам розслідування та прокуратури про відомі їм обставини вчиненого (чи такого, що готується) протиправного діяння та мають значення для прийняття рішення про порушення кримінальної справи та вирішення її по суті.

Запропоновано положення, згідно якого пояснення, отримані від окремих осіб, повинні розглядатися в кримінальному судочинстві як «інші документи». У зв’язку з чим пропонується закріпити у кримінально-процесуальному законі норми, що регламентували б порядок їх отримання:

«Стаття… Отримання пояснень

Пояснення можуть бути написані власноручно особою, яка дає пояснення, або записані особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором, у протоколі пояснення. У поясненнях мають бути відображені: час і місце їх отримання, ким отримане пояснення, відомості про особу, яка дає пояснення (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце роботи, проживання чи перебування). Особа, яка отримує пояснення, може ставити запитання, спрямовані на уточнення та доповнення пояснень.

Перед отриманням пояснень особі роз’яснюється право відмовитись від дачі пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Особою, котра дає пояснення, можуть бути виготовлені плани, схеми, креслення, малюнки, які приєднуються до пояснень, про що зазначається у поясненнях, написаних власноручно, або у протоколі пояснень.

Пояснення пред’являються для прочитання особі, яка дала пояснення, або оголошуються на її прохання. Вимога особи, яка дала пояснення, внести доповнення та уточнення до пояснень, підлягає обов’язковому виконанню.

Протокол пояснень підписують особи, яка їх дала та їх отримала».

Суттєвим недоліком чинного КПК України дисертант вважає відсутність норми, яка регулювала б проведення виїмки окремих категорій документів, а саме таких, що містять комерційну або іншу охоронювану законом таємницю. З  метою усунення вказаного недоліку, чинний КПК України необхідно доповнити вказівкою на те, що виїмка таких документів, повинна проводитись на підставі постанови судді (за аналогією з виїмкою документів, які містять державну або банківську таємницю). А саме частину 3 статті 178 КПК України після слів «банківську» доповнити словами «комерційну або іншу захищену законом таємницю…».

У підрозділі 2.2 «Подання документів суб’єктами кримінального процесу» аналізується такий спосіб збирання доказів та їх процесуальних джерел, як подання їх суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.

Автор погоджується з позицією таких процесуалістів як Н.А. Кузнєцова, Н.П. Царьова та інших науковців, які вважають, що витребування «інших документів» завжди потрібно здійснювати письмово, оскільки це сприятиме зміцненню процесуальної форми документів, служитиме офіційною підставою для їх видачі, покаже спосіб їх появи у матеріалах справи, а також розкриє роботу слідчого із збирання доказів.

Вважаємо, що витребування документів, як спосіб їх збирання, носить універсальний характер, у зв’язку з цим може застосовуватися на всіх стадіях кримінального процесу. По-перше, на відміну від слідчих дій витребування вільне від примусу і тому може проводитись як на стадії порушення кримінальної справи, так і на стадіях досудового розслідування та судового розгляду. По-друге, витребування, внаслідок простоти своєї конструкції і процесуальної форми, може ефективно застосовуватися для отримання документів у випадках, коли відсутня необхідність у проведенні слідчих дій.

У зв’язку з тим, що лише особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд) наділені повноваженнями визначати предмети чи документи процесуальним джерелом доказів, а «відомості про факти», які містяться у них – доказами, пропонується внести зміни до відповідних норм КПК України (статей: 43, 43-1, 48-51, ч. 2 ст. 66, 263), замінивши словосполучення «подавати докази» на «подавати предмети та документи».

При поданні документів відповідними посадовими особами та громадянами слід завжди складати відповідний протокол як у разі приєднання документів до матеріалів справи, так і у випадку відмови в цьому, оскільки посвідчувальна сторона діяльності з надання документів повинна бути належною. Проте такий протокол може не складатися у разі надання офіційних документів, таких, наприклад, як довідки про судимість, хвороби тощо (й то лише тоді, коли вони були витребувані і надані з відповідним супровідним листом). У даному протоколі потрібно відображати факт добровільної передачі документів, отримані відомості, які важливі для оцінки цих документів, а також заявлені клопотання про приєднання їх до матеріалів справи. Крім того, у протоколі повинна фіксуватися інформація про те, в якому порядку і за допомогою яких засобів і якими способами надані документи виявлені, закріплені й досліджені, що служить однією з процесуальних гарантій забезпечення достовірності доказування у кримінальній справі.

Слід визнати, що гарантією забезпечення достовірності інформації, яка залучається у сферу кримінального судочинства у відповідності з правилами ст. 66 КПК України, могло б бути складання відповідного протоколу, про який зазначено вище. Тому ст. 66 КПК України необхідно доповнити нормою про складання протоколу, яку можна було б назвати або «протоколом добровільної видачі», або «протоколом подання предметів та документів», у зв’язку з чим ст. 66 КПК України слід доповнити новою частиною такого змісту:

«Особа, яка подала предмет чи документ, має бути допитана про обставини його виявлення. Якщо предмет отриманий у стадії порушення кримінальної справи, то у цієї особи слід одержати відповідне пояснення. Факт передачі об’єкта має фіксуватися у протоколі зі зазначенням, ким, коли і який документ чи предмет (з докладним його описом) поданий органу дізнання, слідчому, прокурору або суду. Якщо предмет чи документ виявлено працівником органу дізнання при провадженні оперативно-розшукових дій, він може бути поданий з рапортом цієї особи, у якому повинні бути зазначені час, місце й обставини виявлення предмета чи документа, що подається. У ході досудового розслідування чи судового розгляду оперативний працівник може бути допитаний як свідок про обставини, пов’язані з виявленням предмета або документа».

Підрозділ 2.3 «Перевірка документів у кримінальному процесі» присвячений розгляду способів та особливостей перевірки документів як процесуальних джерел доказів у різних стадіях кримінального процесу.

Під перевіркою документів пропонується розуміти врегульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора і суду, яка здійснюється шляхом їх аналізу, співставлення з іншими наявними у справі доказами, встановлення джерел їх надходження, а також отримання нових доказів, котрі підтверджують чи спростовують інформацію, що у них міститься.

Визначені особливості перевірки документів у стадії досудового розслідування: 1) провадження слідчих та інших процесуальних дій, в результаті яких до справи приєднуються документи, провадиться за відсутності у суб’єктів доказування цілісного уявлення про скоєний злочин, тобто в умовах значної пізнавальної невизначеності; 2) перевірка документів на вказаній стадії відбувається в умовах обмеження дії деяких важливих принципів кримінального процесу; 3) перевірка проводиться дізнавачем, слідчим, прокурором, котрі не є самостійними і незалежними у тій мірі, яка властива суду; 4) перевірка документів на вказаній стадії здійснюється органами, основним змістом діяльності яких є реалізація функції кримінального переслідування; 5) зміст і результати діяльності з перевірки документів як самостійних джерел доказів не є остаточними і обов’язковими для суду.

У стадії судового розгляду складаються більш сприятливі умови для перевірки документів – джерел доказів, що обумовлені дією цілого ряду чинників, таких, як: 1) дія всієї сукупності принципів кримінального процесу; 2) наявність у розпорядженні суду і сторін сукупності доказів та їх процесуальних джерел, котрі зібрані, перевірені та оцінені на стадії досудового розслідування, і, як наслідок, володіння ними повною картиною скоєного злочину, що встановлена під час розслідування; 3) можливість практично одночасної участі у перевірці доказів та їх джерел всіх учасників судового розгляду.

Підтримується позиція С.М. Стахівського, який вважає, що всі докази перевіряються двома шляхами: 1) за допомогою розумової діяльності; 2) шляхом виконання нових чи додаткових дій. Причому, перший спосіб включає у себе два етапи: аналіз і дослідження змісту кожного доказу окремо, та зіставлення його з іншими доказами у кримінальній справі. Відразу ж варто зазначити, що кожен документ повинен перевірятися всіма вказаними способами, оскільки лише така перевірка гарантує його надійність.

При перевірці документів може бути використана допомога спеціаліста, який не має права самостійно проводити перевірку вилучених документів, а тільки за вказівкою слідчого.

У зв’язку з особливим порядком виникнення офіційних документів вони мають більшу сукупність ознак, що характеризують їх достовірність, порівняно з неофіційними. Саме тому, такі документи відіграють суттєву роль і у процесі перевірки інших доказових матеріалів (наприклад, показань свідків, обвинуваченого та інших осіб).

У підрозділі 2.4 «Оцінка документів та їх використання у процесі доказування» досліджуються питання щодо особливостей оцінки документів як процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві.

Принцип всебічної, повної та об’єктивної оцінки документів зобов’язує слідство і суд додержуватися максимальної об’єктивності, не допускаючи жодної упередженості. Об’єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини та необхідною гарантією охорони інтересів громадян.

На думку дисертанта, оцінюючи будь-який наявний у справі документ з точки зору його допустимості, особа, яка проводить дізнання, дізнавач, слідчий, прокурор, суддя (суд) повинні з’ясувати низку питань: 1) чи належить він до такого джерела доказів як «інші документи»; 2) чи не було допущено порушення кримінально-процесуального закону в процесі отримання і приєднання документа до матеріалів справи; 3) якщо були допущені порушення закону при одержанні такого документа, то наскільки вони вплинули на достовірність наявних у ньому відомостей; 4) чи можливе взагалі використання даного документа та відомостей, що у ньому містяться, у процесі доказування, при встановленні наявності порушень процесуального закону під час його одержання. При цьому, оцінюючи документ з погляду допустимості, необхідно не просто констатувати наявність того або іншого процесуального порушення, а й з’ясувати, чи можна його виправити, чи вплинуло це порушення на всебічність, повноту і об’єктивність розслідування, чи не перешкоджає воно винесенню законного і обґрунтованого рішення у справі.

Документи є допустимими, якщо вони передбачені чинним законодавством (тобто належать до «інших документів» як процесуальних джерел доказів), залучені у сферу кримінального судочинства уповноваженими законом суб’єктами у ході процесуальних дій, передбачених КПК України.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану наукових розробок щодо використання документів як процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві, розглянуто наявні проблеми, пов’язані з колізіями у законодавстві, неправильним тлумаченням норм процесуального права, а, отже, їх реалізацією, сформульовано теоретичні положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни, мають значення для науки та правоохоронної практики, зокрема: 

1. Обґрунтовано положення про те, що витребування документів, як спосіб їх збирання, має універсальний характер і, на відміну від слідчих дій, позбавлене примусу, у зв’язку з чим може застосовуватись на всіх стадіях кримінального судочинства.

2. Запропоновано, що при поданні документів фізичними або юридичними особами органам розслідування слід завжди складати протокол, оскільки в іншому випадку посвідчувальна діяльність щодо їх отримання буде неналежна.

3. Визначені особливості перевірки документів як процесуальних джерел доказів у стадіях досудового розслідування та судового розгляду.

4. Доведено, що у зв’язку з особливим порядком виникнення офіційних документів вони мають більшу сукупність ознак, що характеризують їх достовірність, порівняно з неофіційними.

5. Встановлено, що документи, як джерела доказів, можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовому, так і в іншому вигляді, до них можуть належати матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- і відеозапису та інші носії інформації, отримані, витребувані або подані у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом.

6. Одержало подальшого розвитку визначення поняття документів як процесуальних джерел доказів. Де під документами як джерелами доказів у кримінальному процесі слід розуміти матеріальні об’єкти, що у зафіксованій формі безпосередньо відображають відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення та викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів) і дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень чи усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складені певною особою, підприємством, установою, організацією, одержані у встановленому порядку органами розслідування або судом та приєднані до матеріалів кримінальної справи.

7. Запропоновано авторську наукову класифікацію документів як процесуальних джерел доказів, критерії розмежування документів – джерел доказів від документів – речових доказів та протоколів слідчих і судових дій.

8. Досліджено сутність пояснень у кримінальному судочинстві. На думку автора під поясненнями у кримінальному процесі слід розуміти усні або письмові відомості, що надаються особами органам розслідування та прокуратури про відомі їм обставини вчиненого (чи такого, що готується) протиправного діяння та мають значення для прийняття рішення про порушення кримінальної справи та вирішення її по суті

9. Обґрунтовано висновок про те, що пояснення, отримані від окремих осіб, повинні вважатись у кримінальному судочинстві процесуальними джерелами доказів, у зв’язку з чим пропонується закріпити процесуальний порядок отримання пояснень.

10. Уточнені критерії допустимості документів як процесуальних джерел доказів. Документи є допустимими якщо вони передбачені чинним законодавством (тобто належать до «інших документів» як процесуальних джерел доказів), залучені у сферу кримінального судочинства уповноваженими законом суб’єктами в результаті провадження слідчих та інших процесуальних дій, передбачених КПК.

11. Сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін та доповнень до КПК України (статті 43, 43-1, 48-51, 65, 66, 83, 97, 178, 263), а також проекту КПК України, що стосуються процесуального порядку витребування документів та їх використання в ході доказування у кримінальних справах.