ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПОКАРАННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, показано її зв’язок із науковими планами, програмами й темами, визначено мету, завдання та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів і показано їх практичну значимість, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження інституту покарання у праві Великого князівства Литовського» складається з трьох підрозділів у яких висвітлено стан розробки проблеми, розкрита джерельна база дослідження та розглянуто його понятійно-термінологічний апарат.

У підрозділі 1.1 «Історіографія інституту покарання у литовсько-руському праві» проаналізовано стан розробки теми. Встановлено, що історіографія права Великого князівства Литовського налічує понад 170 років, однак безпосередньо інституту покарання присвячено незначну кількість праць. Зусиллями Г. Демченка, М. Владимирського-Буданова, Т. Довнар, М. Ясинського, М. Любавського, М. Максимейка, О. Малиновського, С. Бершадського, О. Кістяковського, І. Черкаського, С. Лазутки, І. Старостіної, Й. Юхо, П. Музиченка, С. Ковальової, О. Сокальської та інших вчених встановлені види покарання, які застосовувалися у Литовсько-Руській державі, вивчені підстави накладання покарання, надана характеристика окремим видам покарання, вказані обтяжуючі та пом’якшуючі покарання обставини за Статутами Великого князівства Литовського. Однак низка аспектів інституту покарання залишається недостатньо вивченими. Відсутні комплексні дослідження покарань, які застосовувалися у різних судах Великого князівства Литовського протягом другої половини XIV – XVI ст.; не простежена еволюція інституту покарання у Литовсько-Руській державі і не встановлені її напрямки; не встановлювалися відмінності, які існували між нормами писаного права і тими нормами, які вживалися у процесі правозастосування. Тож інститут покарання у Великому князівстві Литовському потребує подальшого вивчення.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» визначено, що джерельну базу дисертаційного дослідження складають нормативно-правові акти литовсько-руського права і права етнорелігійних груп, які мешкали у Великому князівстві Литовському; правозастосовні акти Литовсько-Руської держави XV – XVI ст., а також різноманітні документи доби XIV – XVI ст.: листи та розпорядження великих литовських князів, доручні листи, угоди, записи, боргові розписки тощо. У дисертації використані як опубліковані джерела, так і ті, що раніше не були опубліковані і зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву у місті Київ. Накопичена джерельна база дозволяє заповнити прогалини у знанні про інституту покарання на українських землях Великого князівства Литовського і реконструювати цілісну картину розвитку вказаного інституту.

У підрозділі 1.3 «Понятійно-термінологічний апарат дослідження» уточнюються значення окремих термінів і понять, найчастіше вживаних у даній роботі (феодальне право, давньоруське право, литовсько-руське право, звичаєве право, міське право, канонічне право, правова традиція, правова акультурація, покарання) та визначено їх роль в досліджувані обраних аспектів теми.

Розділ 2 «Генеза і розвиток інституту покарання у праві Литовсько-Руської держави другої половини XІV – початку XVІ ст.» складається з трьох підрозділів. Підрозділові 2.1. «Покарання в усній правовій традиції» передує вступна частина, в якій доведено, що у розвитку інституту покарання на українських землях Великого князівства литовського автор виділяє 3 періоди. Перший період, протягом якого литовсько-руське право переживало етап формування і мало усний характер, тривав з другої половини XІV до середини ХV ст. Протягом цього етапу співіснували державна помста із приватною помстою. Другий етап – друга половина ХV – початок ХVІ ст. – характеризувався співіснуванням усного і писаного права. На цьому етапі державна помста переважала, однак залишалися елементи приватної помсти. Третій етап пов'язаний із створенням Статутів Великого князівства Литовського, які знаменували перемогу писаного права. Для цього етапу характерним є те, що державна помста витіснила приватну Автор обстоює думку, що інститут покарання у праві Великого князівства Литовського другої половини XIV – XV ст. існував і розвивався в умовах значної партикуляризації права, яка мала декілька рівнів. Перший рівень проявився у тому, що на українських землях Великого князівства Литовського поряд із литовсько-руським правом діяли правові системи етнорелігійних груп, а також магдебурзьке право, що поширювалося на руське населення міст-магдебургій. Другий рівень партикуляризму проявився у тому, що кожна земля Литовсько-Руської держави мала свої правові особливості.

Вказано, що протягом другої половини XIV ст. інститут покарання розвивався в умовах усної правової традиції, що брала витоки з давньоруського права. Це зумовило повільність еволюції, консерватизм і наявність рис архаїчності у покаранні. І світські, і церковні суди виносили вироки, виконання яких покладалося не на державні органи, а на приватних осіб – потерпілих або їхніх родичів. Така практика, а також відсутність ефективних механізмів забезпечення виконання покарання призводила до того, що потерпілі іноді вдавалися до самовільної розправи із злочинцем. Актуальним залишалося покарання у вигляді штрафів, основною метою покарання було відшкодування збитків потерпілому або його родичам, при призначенні покарання бралася до уваги переважно об’єктивна сторона злочину. Оскільки в організації суспільства міцними були родові засади, то суб’єктом покарання могла бути не окрема особа, а сім’я, рід. Тож допускалося накладання покарання не тільки на злочинця, а і на його жінку та дітей; цьому сприяв і переважно майновий характер покарання. Становий характер покарання на цьому етапі не був різко вираженим внаслідок відсутності чіткої станової диференціації суспільства.

Усний характер права відкривав простір суддівському свавіллю і суб’єктивізму при призначенні покарання.

Підрозділ 2.2 «Розвиток інституту покарання у писаному литовсько-руському праві XV – початку XVI ст.» присвячений покаранню у достатутовий період. Литовсько-руське право XV ст. було закріплене у низці нормативно-правових актів; важливим джерелом права де-факто стала судова практика. Інститут покарання, закріплений в обласних і загальноземських привілеях, у Судебнику Казимира Ягайловича 1468 року, отримав подальшого розвитку. Було започатковано формування низки прогресивних для того часу принципів призначення покарання, таких, як відмова від заочного обвинувачення, одноосібність покарання, невідворотність покарання тощо. На практиці сформувалося поняття обставин, які пом’якшували й обтяжували покарання. Майнові покарання доповнилися особистісними. Хоча більшість покарань мали на меті матеріальне задоволення потерпілого, помітною стають нові цілі покарання – залякування з метою загальної та спеціальної превенції, відплата злочинцю, ізоляція його від суспільства. Однак інститут покарання успадкував від попереднього етапу розвитку окремі архаїчні риси: казуальність санкцій кримінально-правових норм, прив’язку покарання до конкретного злочину, невизначеність покарання. Серйозною проблемою для правозастосовців було те, що у межах кожної землі існували свої системи покарань, тож при винесенні судового рішення щодо покарання необхідно було щоразу консультуватися із знавцями місцевого права. Це гальмувало відправлення правосуддя і відкривало простір для суддівського свавілля при призначенні покарання. Тож поставала нагальна потреба кодифікації права: це поклало б край правовому партикуляризму й уніфікувало б інститут покарання на всій території держави.

У підрозділі 2.3. «Інститут покарання у праві іноземного походження» вказано, що поряд із литовсько-руським правом у державі діяли системи права вірменського, іудейського, мусульманського, магдебурзького, права ромів. Ці етнорелігійні групи на українських землях утворювали свої громади, всередині яких суспільні відносини регулювалися нормами права, винесеного з історичної батьківщини. Ці системи права були консервативними, ригідними, закритими для правової аккультурації з боку литовсько-руського права (виняток становило магдебурзьке право, яке поширювалося на литовських і руських міщан, – воно було значною мірою пристосовано до місцевих особливостей правової реальності). Тож періодизацію розвитку права і, відповідно, інституту покарання, наведену для литовсько-руського права, не можна поширювати на право етнорелігійних груп, яке протягом XV–XVI ст. залишалося майже незмінним. Магдебурзьке право розрізняло особистісні і майнові покарання. Система покарань за магдебурзьким правом була значно більш розгалуженою, ніж за литовсько-руським правом. Існувала струнка ієрархія покарань, в якій тяжкість поступово переходила від мінімуму до максимуму, щоб для злочину будь-якого ступеню тяжкості можна було знайти відповідне покарання. Тож основною метою покарання за магдебурзьким правом була відплата злочинцю злом за спричинене зло. Однак деякі види покарання (кваліфікована смертна кара за чаклунство, єресь, відрубування кінцівок за поранення тощо) не вкоренилися в магдебургіях Великого князівства Литовського, оскільки протирічили правосвідомості місцевого населення.

На інститут покарання у праві вірменських, єврейських, татарських, циганських громад вплинули релігійні норми, звичаєве право цих народів. Основними видами покарання у вірменських громадах були смертна кара, тілесні покарання, штрафи. У татарських та циганських громадах переважними покараннями були тілесні покарання та штрафи, допускалася кривава помста. При призначенні покарання враховувався соціальний статус злочинця та потерпілого. В умовах общинного існування татар та циган всередині християнського Великого князівства Литовського покарання для членів цих етнорелігійних груп накладалися і виконувалися не державою, а самою общиною або родом. Вчення про покарання в іудейському праві було досить розвиненим. Але Талмуд, в принципі зберігаючи смертну кару, всіляко намагається не допустити її застосування на практиці. В єврейських громадах Литовсько-Руської держави штрафи були єдиним видом покарання.

Покарання в праві етнорелігійних груп мало на меті залякування з метою загальної та спеціальної превенції, відплату злочинцю, відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Закритість систем права етнорелігійних груп зберігалася і тоді, коли у масштабі всієї держави формувалося єдине литовсько-руське земське право.

У розділі 3 «Покарання на українських землях Великого князівства Литовського у 30-60-і рр. XVІ ст.» доведено, що у Статутах Великого князівства Литовського 1529 і 1566 років інститут покарання дістав подальшого розвитку, хоча помітним залишився його генетичний зв'язок із покаранням у попередню добу.

У підрозділі 3.1 «Розвиток теоретичних уявлень про покарання у Статутах Великого князівства Литовського» розглянуті передумови еволюції інституту покарання у писаному литовсько-руському праві XVI ст., розвиток поняття покарання у Статутах Великого князівства Литовського, поняття про суб’єкт та мету покарання. Еволюція інституту покарання була пов’язана насамперед зі змінами у суспільному і державному житті Великого князівства Литовського: становою диференціацією, консолідацією соціальної верхівки, становленням станово-представницької монархії, централізацією держави, посиленням контактів із державами Центрально-Східної Європи тощо. На еволюцію покарання вплинуло і те, що у державі поступово долався правовий партикуляризм і встановлювалася єдина система покарань для всього населення держави. Крім того, еволюція інституту покарання пов’язана із удосконаленням литовсько-руської юридичної техніки.

Дістало подальший розвиток поняття про покарання. Для позначення покарання вживалися терміни «кара», «скараньє», «казнь», «вина», «покута». Литовсько-руське суспільство глибше усвідомлювало соціальну небезпечність злочину і роль держави у запобіганні злочинності. За литовсько-руським правом цього періоду, покарання встановлювалося державою і вона ж забезпечувала державний контроль за його виконанням. Статути рішуче повели боротьбу із тенденціями самоуправства, намагаючись ввести покарання у правове русло і взяти накладання і виконання покарання під повний контроль. Формування поняття про покарання як про заходи, які має право застосовувати держава для збереження суспільного миру і спокою, сприяло вкоріненню у суспільстві інтересу та поваги до права.

Формувалося поняття про суб’єкта покарання: за литовсько-руським правом XVI ст., ним була осудна фізична особа – як безпосередній виконавець злочину, так і його співучасники. Критерієм осудності виступав вік злочинця; зароджувалося поняття сильного душевного хвилювання як критерію осудності. За загальним правилом, суб’єктом вважалася винна особа, однак у значній кількості випадків покарання накладалося і без наявності або без доведення вини. Протягом 30-60-х рр. XVI ст. разом із завершенням централізації Великого князівства Литовського посилюється каральна політика держави і формуються нові цілі покарання. На перший план висувається попередження злочинів, що досягається різними методами – від залякування до виховання злочинців, від запобігання новим злочинам до позбавлення злочинця особистих нематеріальних благ. Додатковими цілями покарання залишається отримання матеріальної вигоди держави, ізоляція злочинця від суспільства або виділення його з-поміж спільноти.

У підрозділі 3.2 «Види покарань за Статутами Великого князівства Литовського» визначено, що пропонована провідним фахівцем цієї проблеми Г. Демченко класифікація покарань на основні, додаткові, замінюючи та виключні потребує корекції. Скорегована класифікаційна схема покарань того часу побудована на основі двох критеріїв – змісту покарання та характер покарання. За змістом покарання поділені на основні (які виражали головну сутність кари), додаткові (які супроводжували основні) та альтернативні (застосовувалися у випадках, коли виконання вказаного у санкції норми покарання було неможливе). За характером розрізнялися покарання особистісні та майнові. До особистісних відносилися соматичні, або такі, що пов’язані із порушенням фізичної цілісності тіла злочинця (смертна кара, тілесні покарання), особистісні немайнові, або такі, що завдають злочинцю моральних, емоційних страждань і принижують його гідність (виволання, вигнання, позбавлення честі і прав, позбавлення посади, покаяння, обов’язок публічно вибачитись), позбавлення волі або особистої свободи (ув’язнення, віддача у кабалу, у довічну неволю). Майновими покараннями були конфіскація (загальна і спеціальна, відібрання маєтків), штрафи на користь потерпілого (головщизна, шкода, ґвалт, нав’язка), штрафи на користь суду (вина, противня).

У підрозділі 3.3 «Особливості призначення покарання за Статутами Великого князівства Литовського» проаналізовані загальні принципи призначення покарання у писаному литовсько-руському праві XVI ст., обставини, що пом’якшували покарання та обтяжуючі покарання обставини, заміна покарання, підстави звільнення від покарання за Статутами Великого князівства Литовського. У Статутах Великого князівства Литовського були детально розроблені принципи накладання покарання, які відрізнялися прогресивним характером і свідчили про обізнаність авторів Статутів із передовими ідеями Ренесансу та Реформації. Виникло і дістало розвитку поняття обставин, пом’якшуючих і обтяжуючих покарання – як, правило, тяжкість покарання залежала від ступеню тяжкості суспільно небезпечних наслідків злочину. При призначенні покарання законодавець враховував об’єктивну і суб’єктивну сторони злочину, що у деяких випадках дозволяло звільнити правопорушника від покарання. Разом із тим, не були остаточно подолані окремі особливості інституту покарання, властиві попередній добі. В окремих випадках законодавцю не вдалося позбутися невизначеності покарання, не до кінця проведена чітка диференціація між кримінальним покаранням і цивільно-правовою відповідальністю, при призначенні і здійсненні покарання допускалися прояви приватної помсти тощо.

Судова практика мала деякі розбіжності із буквою закону. З одного боку, життя пом’якшувало суворість писаних норм, допускаючи полюбовні угоди сторін. Тож покарання нерідко залежало від волі потерпілого. З іншого боку, нерідко траплялися випадки прояву властивого добі феодалізму «кулачного права», права сильного, що нерідко межувало із правовим нігілізмом. Однак писане право отримувало все більшу поширеність, сприяючи зростанню правової культури населення.