Історичні зміни в морфемній будові слів сучасної української мови (перерозподіл та ускладнення)

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, описано джерельну базу, схарактеризовано методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації.

Перший розділ – «Історія питання. Теоретичні засади дослідження динаміки морфемної будови слова» – присвячено висвітленню історії дослідження питання історичних змін у морфемній будові слова у східнослов’янському мовознавстві, починаючи з першої половини ХІХ ст., а також окресленню суперечливих питань теорії динаміки структури слова.

У мовознавстві традиційною є думка про те, що вивчення динаміки структури слова пов’язано з діяльністю мовознавців Казанського лінгвістичного гуртка і що поштовхом для такого вивчення слугували роботи німецьких і французьких молодограматиків (зокрема Г. Пауля, А. Дармстетера). У підрозділі 1.1 – «Підґрунтя вчення про історичні зміни в морфемній будові слова у працях східнослов’янських мовознавців – попередників учених Казанського лінгвістичного гуртка» – у ході аналізу робіт Г. П. Павського, Ф. І. Буслаєва, І. І. Срезневського, О. О. Потебні висувається думка, що основою вивчення казанськими лінгвістами змін у структурі слова, а отже, і початком розробки теорії історичної мінливості морфемної будови слова міг бути і розвиток східнослов’янського мовознавства першої половини ХІХ ст.

У підрозділі 1.2 – «Зародження та розвиток вчення про історичні зміни в морфемній будові слова у представників Казанського лінгвістичного гуртка й інших учених другої половини ХІХ – початку ХХ ст.» – з’ясовується внесок казанських лінгвістів (І. О. Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського, В. О. Богородицького, А. І. Анастасьєва, К. Ю. Аппеля) та їхніх сучасників (А. С. Будиловича, П. Ф. Фортунатова) у галузі історичної дериватології. Виявлено, що зусиллями казанських учених сформувалося й розвинулося вчення про історичні зміни в морфемній будові слова як окремий напрям лінгвістичних досліджень. Досліджено динаміку поглядів учених на питання мінливості структури слова в процесі історичного розвитку мови, що виявилася в розвитку теорії історичних змін – від учення про морфологічну абсорбцію та морфологічну секрецію до вчення про опрощення й перерозклад.

Підрозділ 1.3. – «Теорія історичних змін у морфемній структурі слова в працях східнослов’янських мовознавців ХХ ст.» – висвітлює подальший розвиток учення казанських лінгвістів у східнослов’янському мовознавстві ХХ ст. Дано побіжний огляд унеску російських мовознавців у питання історичної мінливості морфемної будови слова, проаналізовано роль О. М. Гвоздєва в розробці нових видів історичних змін структури слова, зокрема розкладання (= ускладнення), та М. М. Шанського в систематизації і ґрунтовному аналізі визначених процесів. Досліджено праці українських мовознавців (Л. А. Булаховського, В. С. Ільїна, І. І. Ковалика, О. М. Фінкеля, І. Т. Яценка, І. В. Муромцева, В. О. Горпинича, О. О. Тараненка), що стосуються теорії динаміки морфемної будови слова. Наголошується на паралельному функціонуванні синонімічних термінів на позначення процесів змін, на суперечливих підходах до розгляду окремих явищ українськими й російськими мовознавцями; визначається, праці яких учених становитимуть теоретичну базу дослідження.

У другому розділі – «Ускладнення основ слів іншомовного походження в сучасній українській мові» – здійснено аналіз виявів процесу ускладнення в основах слів української мови, насамперед іншомовних, оскільки основною сферою процесу ускладнення є іншомовна лексика – для питомих українських слів цей процес не є типовим (лише на зразок кол‑о‑ти). В основах іншомовних слів на різних етапах їхньої асиміляції виявляються різні процеси змін у співвідношеннях між морфемами. На етапі входження в українську мову більшість іншомовних слів, опиняючись у словотвірній ізоляції, деетимологізуються й опрощуються – перетворюються з мотивованих і подільних у мові-джерелі одиниць в немотивовані та неподільні, тобто корені. У процесі освоєння відбувається ускладнення їхніх основ – із кореневих слів вони перетворюються в слова з подільною основою. На етапі освоєння на базі запозичених афіксів шляхом перерозподілу можуть формуватися суфікси, що становлять злиття іншомовної та питомо української словотвірної морфеми.

У підрозділі 2.1 – «Співвідношення понять „подільність” і „похідність” у структурі терміна „ускладнення”» – з’ясовується сутність процесу ускладнення основ. У науковій літературі у визначенні поняття «ускладнення» спостерігається сплутування морфемного й словотвірного рівнів мови: ускладнення характеризується здебільшого як процес перетворення непохідного слова на похідне, подільне. У роботі на основі аналізу 299 лексем іншомовного походження виявлено, що набуття подільного характеру основи запозичення не завжди супроводжується набуттям ним похідного характеру.

Подільними й похідними стають запозичення, основи яких зазнають ускладнення редериваційного характеру (фляжка, териконик), а також іншомовні слова, для яких в системі української мови наявні запозичення, що усвідомлюються щодо них як твірні. Для словотвірних пар з іншомовними компонентами виявлено такі типи мотиваційних відношень: 1) похідним із двох запозичень є структурно й семантично складніше; подільності шляхом ускладнення набуває основа похідного, часом – і твірного (дискомфорт < комфорт, кегельбан < кегля, бібльдрук < Біблія, друкувати); 2) за структурної рівнозначності похідним є складніше за значенням або стилістично забарвлене; подільності набувають основи і похідного, і твірного (рецензент < рецензувати, футурист < футуризм, крематорій < кремація, режисура < режисер, агресивний < агресія, актура < актор); 3) за семантичної та структурної рівнозначності статус похідного й твірного в словотвірній парі з іншомовними компонентами визначається на основі типових мотиваційних відношень питомих слів української мови; подільності набувають основи і похідного, і твірного (капітуляція < капітулювати, пропаганда < пропагувати, публікація < публікувати, пор. читання < читати).

Серед запозиченої лексики зафіксовано випадки, коли шляхом ускладнення подільності набуває лише основа твірного, а похідного – залишається нерозкладною (маг < магія, бутафор < бутафорія, натр < натрій), хоча і  не заперечується можливість виділення в їхньому складі нульових суфіксів (пор. синь‑ш‑ш < синій).

Значна група іншомовної лексики шляхом ускладнення набуває лише подільності основи. Це характерно для слів, для яких в українській мові неможливо визначити їхні твірні, зокрема це запозичення, які перебувають у відношеннях словотвірного паралелізму (екстенсивний – інтенсивний, імпорт – експорт, імпресіонізм – експресіонізм, асиміляція – дисиміляція), а також інші групи запозичень (керамзит, ревматизм, віварій, джентльмен, анархія).

На основі аналізу сформульовано таке визначення процесу ускладнення – один з видів історичних змін у морфемній будові слова, який полягає в перетворенні раніше неподільного слова на подільне.

У підрозділі 2.2 – «Членованість основ слів іншомовного походження: критерії; ступені подільності. Характер ускладнення основ запозичень: ускладнення повне й неповне (тяжіння до ускладнення)» – запропоновано розмежування двох видів ускладнення – повного й неповного. В основу такого поділу покладено неоднаковий ступінь розпізнання морфемної будови запозиченої лексики на українському мовному ґрунті залежно від характеру усвідомлення їхнього кореня – як повторюваного чи унікального.

Повністю ускладненими в українській мові вважаються прості, афіксальні іншомовні слова, у яких шляхом розкладання основи починає виділятися регулярний (вільний чи зв’язаний) корінь і регулярний або унікальний афікс (буланжизм – Буланже, теїзм – теїст, комікс – комічний; реконкіста – конкіста, реанімація – анімація, анімувати). Повністю ускладненими є також етимологічні іншомовні композити, у яких один із компонентів функціонує в системі української мови як самостійне слово або обидва компоненти є повторювані в інших словах (кунсткамера – камера, кордебалет – балет; альпеншток – флагшток, альпінізм; ахтерлюк – люк, ахтерпік, ахтерштевень). Запозичення, основи яких містять унікальний корінь та афікс, виділення якого підтримано повною подільністю одноструктурних іншомовних слів (страбізм, остракізм, пароксизм; реванш, революція, реабілітація), або які містять один із компонентів, що осмислюється опосередковано, через виділення його в етимологічних композитах з повною подільністю (айсберг – айс-ревю, айсинг; мальпост – постпакет, пакунок; чайнворд – кросворд, кросинг, кросбридинг), зазнають на фоні останніх неповного ускладнення (тяжіння до ускладнення). Таке тяжіння зумовлене наявністю в лексиконі української мови значної кількості слів із повною подільністю основи, що виділяють той самий компонент чи афікс, для якого характерна вузька спеціалізація семантики. Повністю ускладненими вони можуть стати за умови, якщо їхній другий компонент набуває регулярності (аристократія – аристогенез, аристогеніка, аристонім).

Проаналізовано 305 лексем, із яких повне ускладнення виявлено в основах 220 запозичень, неповне – в основах 85 одиниць. Досліджено історію ускладнення запозичень із суфіксами –изм (плутонізм, вербалізм),  ‑аж (арбітраж, форсаж), ‑ер (особа: міліонер, емітер), ‑ер (пристрій, прилад, машина: адаптер, компостер), префіксом а-/ан- (акатолик, анонім).

Підрозділ 2.3 – «Причини ускладнення основ слів іншомовного походження в сучасній українській мові» – присвячено дослідженню основних причин, що зумовлюють ускладнення основ запозичень в українській мові, та їхнього вияву в морфемній будові цього шару лексики. У науковій літературі причинами ускладнення основ запозиченої лексики визначено вплив «народної етимології», дію аналогії, появу спільнокореневих запозичень і встановлення семантико-словотвірних зв’язків; питомої лексики – фонетичні зміни. Найбільше суперечностей стосовно причин ускладнення основ пов’язано з виявами «народної етимології» та аналогії. У роботі ці дві причини запропоновано розглядати як асиміляцію основ запозичень до афіксальних чи кореневих морфем української мови.

У підрозділі 2.3.1 – «Перебіг і наслідки ускладення основ слів іншомовного походження внаслідок їхньої асиміляції до афіксальних або кореневих морфем української мови» – на основі аналізу 475 лексем з’ясовуються види процесу ускладнення основ в українській мові, зумовлені асиміляцією за афіксами й коренями. Підґрунтя асиміляції – наявність в українській мові слів, що мають у своєму складі словотвірні (кореневі та суфіксальні) й словозмінні (флексійні) морфеми, які за звуковим складом або значенням збігаються з відповідними (початковими чи фінальними) звуковими сегментами основ запозичуваних слів. Ця подібність зумовлює вплив морфемної та граматичної структури українських лексем на будову запозичуваних одиниць, які під час уходження в українську мову сприймалися нерозкладними, та виділення в останніх морфем на зразок українських – флексій, суфіксів, коренів.

Запропоновано розрізнення таких видів ускладнення асимілятивного характеру:

1) ускладнення як результат граматичної асиміляції фінальних звукових сегментів основ запозичень до флексійних морфем української мови, унаслідок чого основа іншомовного слова розкладається на основу (корінь) і закінчення. Цей вид трансформації структури іншомовної одиниці в роботі тлумачиться як ускладнення, а не перерозподіл, оскільки відбувається розкладання основи на дві морфеми (кореневу й словозмінну), а не переміщення меж між основою і нульовим закінченням. Асиміляція відбувається до парадигми іменників – форм називного однини жіночого роду І відміни ‑а (школа, анархія, анаконда, баядера, арія, шляхта, жупа, бринза, софа, шкала, базука, анаша, піала, айва, гарба, алілуя, ікебана, панда, далай-лама), називного однини середнього роду ІІ відміни ‑о (пальто, кіно, метро, авто), називного множини ‑и (яничари, вандали, венеди, етруски), а також субстантивованих прикметників на ‑ий (злотий);

2) ускладнення як результат асиміляції фінальних звукових сегментів основи запозиченого слова до суфіксальних морфем української мови. Розрізняється серед запозичених прислівників (алегро, анданте, модерато, інкогніто, де-юре, ін-фоліо) та іменників (бітник, бейджик). Можливим є перехід трансформацій структури слова на словотвірний рівень – відбувається зворотне словотворення, що приводить до появи слів-коренів, які є «уламками» основ запозичень (териконик). Як суфікс і флексія може усвідомлюватися усічена частина кореня: нітрофоска < нітро…, фос(фор) і ка(лій), азофоска < азо(т), фос(фор) і ка(лій);

3) ускладнення як результат асиміляції початкових звукових сегментів основ запозичень до кореневих морфем української мови (вальці, стоїк, танець, краков’як, мазурка, полька).

В останніх двох випадках іноді спостерігається накладання двох причин ускладнення – асиміляції за суфіксом та встановлення семантико-словотвірних кореляцій зі спільнокореневими запозиченнями (легатисимо, мецо-піано, фортисимо, таблиця; секатор).

У підрозділі 2.3.2 – «Перебіг і наслідки ускладнення основ слів іншомовного походження внаслідок запозичення спільнокореневих та одноструктурних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних зв’язків» – на основі аналізу 604 лексем досліджується історія ускладнення основ іншомовних слів, зумовленого запозиченням спільнокореневих та одноструктурних слів і встановленням між ними семантико-словотвірних кореляцій як другою основною причиною ускладнення.

Наголошується, що умовами такого типу ускладнення є: а) засвоєння українською мовою не лише спільнокореневих (відбувається повне ускладнення), але й одноструктурних (сприяє тяжінню до ускладнення) іншомовних слів; б) установлення семантико-словотвірних кореляцій між запозиченнями, які функціонують не лише в книжних, але й розмовних стилях (інтерфейс – розм. фейсом об тейбл, інсектарій – розм. інсект, фольклор – жарг. стиль фолк); в) установлення мотиваційних зв’язків не лише між запозиченнями, але й між запозиченням і словотвірно освоєним іншомовним словом (адаптація – адаптувати, студент – студіювати).

Виявлено, що такий вид ускладнення в українській мові виявився вже в староукраїнський період (зважаючи на дані словників – з ХІV ст.) та зумовив освоєння українською мовою не лише іншомовних афіксів та афіксоїдів, а й виділення кореневих морфем у складі етимологічних композитів та асемантичних елементів структури слова (інтерфіксів, асемантем).

Починаючи з ХІV ст., в українській мові відбувався процес ускладнення запозичень і виділення з їхніх основ суфіксальних морфем та асемантичних елементів. Завдяки цьому українською мовою освоєно іншомовні суфікси прислівників (‑ин(о): андантино, -исим(о): легатисимо, престисимо), вигуків (‑ісим(о): бравісимо) та іменників. У підрозділі досліджено історію виділення деяких суфіксів іменників – регулярних (‑ист: євангеліст, арфіст; ‑іј(а): єпископія, дидаскалія; ‑аціј(а), ‑иціј(а): апеляція, нумерація, пропозиція, опозиція; ‑унок: подарунок, рятунок; ‑ик, ‑ик(а): меланхолік, граматик, риторика, граматика; ‑инг/‑інг: риформінг, маркетинг; ‑аліј(і): декреталії, репресалії; ‑иліј(а)/‑ильј(а): флотилія, ескадрилья; ‑адор: пікадор, конкістадор) та унікальних (‑анд(а): пропаганда; ‑ісимус: генералісимус; ‑арад: маскарад; ‑арес(а): догареса; ‑іс: місіс; ‑терій: кафетерій; ‑ьяс(и): гверильяси; ‑ікс: комікс; ‑айзер: економайзер). Зафіксовано виділення специфічних суфіксів іменників на голосний (‑іте: мораліте; ‑ино: концертино, піаніно, нейтрино; ‑еро: мачетеро, бандерильєро, ранчеро, фазендеро; ‑ато: фугато; ‑озі: мафіозі).

Виділення асемантичних елементів (інтерфіксів) є результатом ускладнення основ іншомовних слів, зумовленого встановленням семантико-словотвірних кореляцій між спільнокореневими запозиченнями та співвідносними лексемами, що містять виділюваний асемантичний елемент та інший афікс (‑икул-: жестикуляція – жест – жестикулювати; ‑ат-/‑ац-: таксація – таксатор – таксувати, систематика – система – систематичний; ‑ит-/‑иц-: композиція – композитор – компонувати; ‑ал‑: пасхалія – Пасха – пасхальний).

Виділення префіксів шляхом ускладнення основ іншомовних слів в українській мові відбувалося з ХVІ ст. Умовою цього була наявність в системі української мови спільнокореневого запозичення насамперед без препозитивного нарощення, іноді – з іншим афіксом. Досліджено історію виділення префіксів анти- (антипасха, антихрист), гіпер- (гіперкритицизм, гіпертрофія), де-/дез- (деколоризація, деморалізувати), мета-/мет- (метафізика, метатеза), ре- (ревакцинація, регрес), ультра- (ультрамарин, ультрамонтанізм), сюр- (сюрреалізм). Звернено увагу на виділення шляхом ускладнення префіксів із нечітко окресленою семантикою: ад- (аднотація), а- (афікс, апробата), аб- (абсорбція).

Осмислення морфемної будови етимологічних композитів в українській мові виявилося вже в ХІV ст., що зумовлювало виділення з їхнього складу коренів та афіксоїдів. У роботі запропоновано вважати афіксоїдами такі компоненти етимологічних композитів, які в українській мові не функціонують у складі простих слів, коренями – такі, що в українській мові функціонують у складі простих слів (за З. А. Потіхою). З’ясовано, що до кінця ХІХ ст. українська мова освоювала переважно афіксоїди та корені інтернаціонального походження, починаючи з кінця ХІХ ст. – морфеми неінтернаціонального походження, насамперед із західноєвропейських мов. У підрозділі досліджено історію виділення таких афіксоїдів, як архі-/арци- (архієпископ, арцибіскуп), прото- (протодиякон, протопоп), авто₁- (автобіографія, автограф), авто₂- (автодром, автобус), авто₃- (автокод, автобод), мело- (мелодія, мелодрама), ‑одія (монодія, псалмодія), уні- (уніформа, уніфікація), бальнео- (бальнеотерапія, бальнеологія), аван-, ар’єр- (авангард, аванзал, ар’єргард, ар’єрсцена), фор- (форпост, форвард), ‑соф, ‑софія (філософ, філософія, історіософія, теософія), ‑крат, ‑кратія (автократ, теократія), ‑том- (анатомія, артеріотомія), ‑ектомія (лобектомія, мастектомія), ‑мен/‑(с)мен (спортсмен, полісмен), ‑ман (гауптман, штурман), ‑майстер/‑мейстер (балетмейстер, капельмейстер), ‑бус (омнібус, автобус), ‑фор (семафор, світлофор), а-/аль- (а-капела, аль-фреско), нон- (нонсенс, нон-стоп), мі-, ма-, мон- (міледі, мадонна, монсеньйор), та виділення зі складу основ запозичень коренів (голкіпер, луна-парк, факельцуг, хіт-парад, шоу-бізнес, чайхана).

Третій розділ – «Процес перерозполілу основ слів та його вияв у морфемній будові запозичень» – присвячено з’ясуванню виявів процесу перерозподілу та його взаємозв’язку із процесом ускладнення в словах з іншомовними основами. Освоєння українською мовою іншомовних прикметників та дієслів, а іноді іменників, супроводжується субституцією іншомовних суфіксів в основах цих слів питомо українськими суфіксами з тотожним іншомовній службовій морфемі значенням. При цьому здебільшого спостерігається злиття іншомовного афікса та українського суфікса-субститута, що зумовлює утворення гібридних афіксів. Виявлено, що такі одиниці є результатом взаємодії процесів ускладнення й перерозподілу основ запозичень. Для цього в роботі уточнено теоретичні положення, що стосуються питання перерозподілу основ питомих слів.

У науковій літературі стосовно визначення процесу перерозподілу спостерігається сплутування морфемного й словотвірного рівнів. У роботі запропоновано уточнене визначення цього процесу: перерозподіл – це процес переміщення меж між морфемами слова за збереження його основою подільного характеру.

У підрозділі 3.1 – «Сутність процесу перерозподілу основ» – на основі аналізу суперечливих підходів уточнюється сутність названого процесу. З’ясовано, що в основі перерозподілу лежать два явища: 1) поглинання звуків однієї морфеми іншою (з‑ня‑ти, ув армію > вармія, в Варшаву > діал. Аршава); кількість морфем у слові не зменшується; 2) злиття двох сусідніх морфем (недо-, снід‑а‑нок, ‑чик,  ‑ам,  ‑еш); кількість морфем у слові зменшується на одну. Визначено, що похідні афікси є результатом перерозподілу, а не опрощення, оскільки опрощення розуміється як процес перетворення слова з подільною основою на кореневе слово (вікн‑о). Запропоновано розмежовувати перерозподіл у сфері морфеміки й словотвору із явищем переміщення меж у членуванні речення («Він так зробив через те, що інакше не міг» > «Він так зробив, через те що інакше не міг»).

У підрозділі 3.2 – «Причини перерозподілу основ слів» – спираючись на аналіз різних підходів до питання, визначаються основні причини, які зумовлюють переміщення меж між морфемами слова. Виділено п’ять основних причин:

1) рекореляція – зміна співвіднесеності похідного й твірного внаслідок заміни одного твірного іншим, а саме твірним твірного, що зумовлюється пропущенням у словотвірному ланцюгу «проміжної ланки» – безпосередньо твірного слова. Цьому сприяє: а) за умови подвійної мотивації (вивідності похідного і від його безпосереднього твірного, і від твірного твірного) – типізованість словотвірної моделі (каліч‑ник «той, хто калічить» – назва особи за дією, вироджуваність «схильність до виродження»); черезступеневе словотворення – семантична вивідність похідного від твірного твірного (пек‑арн‑я < пекти, ведмежатник < ведмідь); б) вихід із уживання твірного слова (його архаїзація) за збереження в мові інших споріднених утворень, насамперед твірного твірного, й установлення семантичного зв’язку з ними слова, що зазнає перерозподілу (спаситель – *спасити, ревнитель – *ревнити, первісний – *первість, судебник – *судебний); в) розходження значень похідного й твірного, коли твірне втрачає значення, яким мотивувалося похідне (рос. суд‑ебн‑ый < *судь‑ба «суд») або коли похідне отримує значення, яке не виводиться із суми значень його складників завдяки семантичному нарощенню, яке створюється афіксом (збезчестити у значенні «зґвалтувати»; недобудувати, недоважити «не повністю виконати дію»).

2) процеси аналогії (*вожа‑тай > вож‑ат‑ий до парадигми прикметників типу рог‑ат‑ий; зодчий, кормчий – до парадигми прикметників на ‑ч‑ий); та «народної етимології» (*голыдь‑б‑а > рос. гол‑ытьб‑а).

3) опрощення твірного (снід‑а‑нок < снід‑а‑ти – *сън‑ед-; добр‑ість < *доб‑р‑ость – добр‑ий < *доб‑р‑ий).

4) фонетичні зміни, а саме випадки «скорочення основ на користь закінчень» (дія закону відкритого складу); поява приголосного н в коренях деяких іменників, дієслів, займенників (дія закону відкритого складу, фонетична й семантична невиразність кореня); випадки типу ши‑ворот < шив‑о‑ворот (гаплологія), в‑зути < вз‑у‑ти (фонетична й семантична невиразність кореня), каліц‑тв‑о, убоз‑тв‑о < *калек‑ьств‑о, *убог‑ьств‑о (взаємопроникнення морфем як результат асимілятивних змін).

У підрозділі 3.3 – «Межі перерозподілу, його типи й наслідки» – з’ясовано вияви перерозподілу відповідно до його меж і наслідків, запропоновано розмежування типів процесу переміщення меж між морфемами залежно від ступеня злитості морфем основи.

На основі систематизації теоретичних розвідок виділено такі види перерозподілу за його межами й наслідками: 1) між префіксом (прийменником) і коренем, результатом чого є утворення нових коренів у збільшеному (нього, в‑нутр‑ішн(ій)) або скороченому (Аршава) вигляді; 2) між префіксом і префіксом (прийменником, часткою), який зумовлює появу нових похідних (вторинних) префіксів (нав-, зав-); 3) між коренем і суфіксом, завдяки чому утворюється новий похідний (вторинний) суфікс шляхом прирощення звуків кореня (каліц‑тв(о), рос. гол‑ытьб‑а) або відбувається прирощення кореня за рахунок суфікса у слові, утвореному від опрощеного слова (мудр‑ість); 4) між суфіксом і суфіксом, результатом чого є утворення нових похідних (вторинних) суфіксів (‑ник, ‑инк(а)); 5) між основотворчим суфіксом та флексією, що зумовило появу приголосних типів основ і нових закінчень (‑ах, ‑иш), чи суфіксом і флексією, що зумовило приєднання частини суфікса до флексії (вож‑ат‑ий); 6) між двома коренями (ши‑ворот) з появою стилістичного префікса ши-.

Основним видом перерозподілу визначено процес переміщення меж між двома сусідніми афіксами з утворенням похідних (вторинних) афіксів. У роботі на позначення нових морфем, утворених злиттям двох сусідніх, запропоновано вживати термін «похідний (вторинний) афікс», який характеризує одиниці такого типу за походженням, і здійснено розмежування похідних афіксів і афіксальних послідовностей.

Ознаками похідних афіксів є семантична й структурна неподільність на менші одиниці морфемного рівня. Запропоновано інтерфікси на морфемному рівні розглядати як самостійні одиниці, хоча й позбавлені значення, а на словотвірному рівні включати до складу похідного форманта (‑анець, ‑анськ‑ий, ‑овець, ‑овськ‑ий). Уточнено природу інтерфіксів: вони становлять результат десемантизації і декореляції морфем, шляхом перерозподілу приєднуються до складу похідних формантів. Афіксальні послідовності розглядаються як сполуки морфем, які зберігають свою семантичну й структурну самостійність: (по‑за)‑пис‑ува‑ти, свавіль‑(н‑ик). Афіксальна послідовність може перетворитися в похідний афікс завдяки рекореляції (‑овн-, ‑овит-: верховний, ґрунтовний, ваговитий, сановитий; попід‑, понад‑: попідвіконню, попідтинню, понадводний, понадземний).

На основі цього в роботі розрізняється градація перерозподілу – перерозподіл повний і неповний (або тяжіння до перерозподілу). Під повним перерозподілом у роботі розуміється процес переміщення меж між морфемами, наслідком якого є утворення похідних (вторинних) морфем – коренів, афіксів. Це відбувається шляхом злиття двох сусідніх морфем або поглинання звука однієї морфеми іншою. Такий перерозподіл пропонується також називати морфемним: відбувається утворення нових морфем. Неповний перерозподіл (тяжіння до перерозподілу) – процес, за якого зберігається подільність основи без переміщення меж між морфемами, але афіксальна послідовність виявляє тенденцію до перетворення в похідний афікс. Зміну такого типу також пропонується називати словотвірним перерозподілом: виявляється в словотвірній, а не морфемній структурі слова, приводить до утворення нових формантів – службових одиниць, що виконують словотвірну функцію.

У підрозділі розмежування повного й неповного перерозподілу проілюстровано на прикладі слів із похідним афіксом зав- та афіксальною послідовністю за-в-. З’ясовано, що умовами, які сприяли повному перерозподілу основ слів і виділенню похідного префікса зав-, є: а) специфічне значення префікса (темпоральне «наперед»), відмінне від простої суми значень його складників: завбачати, завдати, завдання, завдаток; б) відсутність у системі мови відповідного твірного з префіксом в-: завбільшки, заввиграшки, завгрубшки, завдальшки, завдалеки. Умовою неповного перерозподілу є аналогія до повністю перерозподілених сполук афіксів, що утворили похідну, вторинну морфему, а саме аналогія семантична – тяжіння за спільністю значення, що зумовлює словотвірний (а не морфемний) перерозподіл й утворення неподільного форманта, але подільної послідовності службових морфем (завчасний, заввишки, завглибшки, завдовжки, завширшки).

У підрозділі 3.4 – «Специфіка творення гібридних суфіксів, виділюваних у словах з іншомовними основами» – визначається природа морфем, утворених злиттям іншомовного та питомо українського афікса, досліджується історія їхнього творення в сфері іменників, прикметників та дієслів.

З’ясування виявів перерозподілу в основах питомої лексики дозволило розмежувати природу похідних афіксів, які виділяються в основах питомих слів, та гібридних афіксів, що виділяються зі складу запозичень із субституцією іншомовної словотвірної морфеми. На відміну від похідних, що є виявом процесів десемантизації, декореляції та перерозподілу основ питомих слів і становлять злиття власне українських суфіксів, гібридні афікси є результатом взаємодії процесів ускладнення й перерозподілу основ. Завдяки ускладненню, яке зумовлюється встановленням семантико-словотвірних кореляцій між іншомовним словом із субститутом і спільнокореневими й одноструктурними для нього запозиченнями, відбувається виділення в його основі асемантеми – етимологічного іншомовного суфікса, значення якого нейтралізовано приєднанням до основи запозичення суфікса-субститута. Шляхом перерозподілу (повного, морфемного) асемантема зливається із субститутом, у результаті чого й утворюється гібридний суфікс. Цьому сприяє відсутність в українській мові співвідносних запозичень, у складі яких асемантема поєднувалася би з іншими суфіксами (апат‑ичн‑ий, дисциплін‑арн‑ий, імпульс‑ивн‑й), або відсутність мотиваційних стосунків із ними (період‑ичн‑ий – період, період‑ич‑н‑ий – періодика).

Виявлено, що творення гібридних афіксів характерне для іменників та прикметників з іншомовними основами, причому серед останніх вирізняються гібридні суфікси, утворені злиттям двох асемантем та субститута (‑атичн-: аксіоматичний, спазматичний; ‑атозн-: саркоматозний, коматозний). У підрозділі на основі аналізу 289 одиниць досліджено історію творення гібридних суфіксів іменників (‑етк(а): шансонетка, статуетка, вагонетка; ‑истк(а), ‑антк(а): гувернантка, емансипантка, модистка, камеристка; ‑атк(а): нотатка) та прикметників (‑ичн-: деспотичний, летаргічний; ‑альн-, ‑уальн-, ‑іальн-: колегіальний, бронхіальний, текстуальний; ‑ональн-: емоціональний, пропорціональний; ‑арн-: регулярний, легендарний; ‑озн‑, ‑уозн-: грипозний, монструозний; ‑ивн-: прогресивний, фіктивний; ‑абельн-: рентабельний, транспортабельний).

За умови збереження мотиваційних зв’язків між запозиченням із субститувованим елементом та співвідносними для нього утвореннями, у складі яких асемантема поєднується з іншими суфіксами (варіація суфікса), відбувається лише ускладнення основ із виділенням елемента, який в роботі пропонується називати інтерфіксом (максим‑аль‑н‑ий – максим‑ум, максим‑ал‑іст, максим‑ал‑ізм, максим‑ал‑із‑ува‑ти). Перерозподіл у цьому разі відбувається на словотвірному рівні, що зумовлює появу гібридних формантів, які, з погляду морфемного, є послідовністю інтерфіксального елемента та суфікса. З’ясовано, що таке є характерним для основ запозичених дієслів (‑из-/‑із-, ‑ир-/‑ір-, ‑фік-: ідеалізувати, ідентифікувати, репетирувати), прикметників – у тому числі в разі поєднання інтерфікса та гібридного суфікса (‑ич‑н-: екзотичний, графічний; ‑аль‑н-: документальний, максимальний; ‑ональ‑н-: професіональний, раціональний; ‑ар‑н-: парламентарний, полярний; ‑ив‑н-: суб’єктивний, об’єктивний; ‑ат‑ичн-: драматичний, схематичний; ‑ат‑озн-: екзематозний; ‑ат‑ивн-: федеративний, спекулятивний) та іменників (‑ет‑к(а): танкетка; ‑іст‑к(а): феміністка).

Наголошено, що мотиваційні стосунки дозволяють розрізняти ускладнення основ запозичень із виділенням цілісного іншомовного суфікса та сполуки інтерфікс + іншомовний суфікс (пури‑фікаціј(а) – код‑ифік‑ац‑іј(а), невр‑от‑изаціј(а) – центр‑ал‑із‑ац‑іј(а), повед‑енціј(а) – кореспонд‑енц‑іј(а), характер‑истик(а) – стил‑іст‑ик(а), реакці‑онер – позиці‑он‑ер).

У Висновках узагальнюються результати проведеного дослідження й наводяться перспективи та проблеми подальших розвідок.

Процес ускладнення – один із видів історичних змін у морфемній будові слова, який полягає в перетворенні раніше неподільного слова на подільне – характерним є саме для основ іншомовних слів. Сутність цього процесу полягає в пересуненні основи запозичення на шкалі «неподільність – подільність» з її початкового в кінцевий пункт. Зміна статусу запозичення з непохідного на похідне не є обов’язковим виявом процесу ускладнення.

Запропоновано розрізнення типів ускладнення залежно від ступеня подільності основ запозичень і характеру їхнього кореня – або за зіставлення їх зі спільнокореневими (корінь повторюваний), або з одноструктурними (корінь унікальний) одиницями. Повністю ускладненими вважаються такі основи іншомовних слів, які вичленовують повторюваний корінь і регулярний чи унікальний афікс (для простих слів), а також корінь, який в українській мові функціонує як самостійне слово, та унікальну частину або два осмислювані через посередництво з іншими словами компоненти (для етимологічних композитів). Неповне ускладнення виявляється в основах, які вичленовують унікальний корінь і регулярний афікс (повторюваний в інших словах із регулярним коренем) або тяжіють до виділення одного з компонентів структури через осмислення його в словах із повною подільністю.

Основними причинами ускладнення основ іншомовних слів у роботі визначено асиміляцію основ іншомовних слів до морфем української мови та запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних кореляцій.

Асиміляція ґрунтується на звуковому (іноді значеннєвому) збігу словотвірних чи словозмінних морфем української мови з початковими чи фінальними звуковими сегментами основ запозичень, що зумовлює вплив морфемної та граматичної структури питомих українських лексем на будову запозичуваних і виділення в останніх морфем на зразок українських. Основними видами ускладнення асимілятивного характеру визначено: 1) ускладнення внаслідок асиміляції до флексій іменників та субстантивних прикметників української мови; 2) ускладнення внаслідок асиміляції до суфіксів прислівників та іменників української мови; 3) ускладнення внаслідок асиміляції до коренів української мови. У двох останніх випадках завдяки зворотному словотворенню можуть з’являтися слова-корені, які становлять «уламки» основ запозичень.

Друга причина ускладнення – запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних зв’язків (у тому числі й зі словотвірно освоєними іншомовними словами) – сприяє освоєнню українською мовою не лише іншомовних афіксів та афіксоїдів, але й виділенню кореневих морфем у складі етимологічних композитів та асемантичних елементів структури слова. З’ясовано, що ускладнення основ запозичень цього виду в українській мові, згідно з даними словників, виявилося вже в староукраїнський період (ускладнення етимологічних композитів та суфіксальних утворень – з ХІV ст., префіксальних – з кінця ХVІ ст.). Умовами такого ускладнення є: 1) для етимологічних композитів – наявність в українській мові спільнокореневих запозичень простої структури, а також етимологічних композитів із осмислюваними компонентами; 2) для префіксальних утворень – наявність спільнокореневих запозичень насамперед без препозитивного нарощення; 3) для суфіксальних – запозичення спільнокореневих й одноструктурних іншомовних слів і встановлення між ними семантико-словотвірних кореляцій; 4) виділення асемантем – спільнокореневих запозичень, а також співвідносних одиниць, що містять цей елемент та інший афікс.

Перерозподіл основ – історичний процес переміщення меж між морфемами слова за збереження його основою подільного характеру – є типовим для питомої української лексики. При цьому в межах слова (подеколи двох слів – прийменника й іменника) або частина звукової матерії однієї морфеми поглинається іншою, при цьому кількість морфем слова не змінюється; або дві сусідні морфеми зливаються в одну – похідну (вторинну), що приводить до зменшення кількості морфем слова як мінімум на одну.

Основною причиною перерозподілу в сучасній українській мові є рекореляція, яку зумовлюють випадки подвійної мотивації, вихід із уживання чи архаїзація твірної одиниці за збереження в словниковому складі мови інших споріднених утворень, розходження значень похідного й твірного.

Запропоновано розмежування типів перерозподілу залежно від наслідків змін. Похідний афікс – морфема, що етимологічно є сполукою двох афіксів, а синхронічно – структурно й семантично неподільною одиницею, є результатом повного, морфемного перерозподілу. Неповний, словотвірний перерозподіл приводить до появи похідних формантів у разі, коли афіксальна послідовність тяжіє до перетворення в похідний афікс, чому сприяють аналогія та випадки подвійної мотивації.

Визначено, що гібридний афікс становить результат взаємодії процесів ускладнення й перерозподілу основ іншомовних слів: шляхом ускладнення зі складу іншомовної основи вичленовується асемантема – етимологічно іншомовний суфікс, яка шляхом повного, морфемного перерозподілу зливається із суфіксом-субститутом – українською морфемою. Цілісності гібридного афікса сприяє відсутність в українській мові співвідносних запозичень, у складі яких асемантема поєднувалася би з іншими суфіксами, або відсутність мотиваційних стосунків із ними. Якщо така умова не задовольняється, шляхом неповного, словотвірного перерозподілу відбувається утворення гібридного форманта, який на рівні морфем є сполукою двох різнофункціональних одиниць: інтерфікса і суфікса-субститута.