Камінецький В.К. Екологічні та господарські основи напіввільного утримання копитних (на прикладі державної організації \"Резиденція \"Залісся\" та Азово-Сиваського національного природного парку)

Короткий зміст

Розділ 1. Стан вивчення питання. Напіввільне дичинорозведення виникло наприкінці 50-х рр. минулого століття у Південній та Східній Африці (Jonston P. A., 1974). На загорожених ділянках утримували антилоп, зебр, жирафів та ін., з наступним їх відстрілом та продажем м’ясної продукції. Через десять років розведенням копитних у регіоні займалося понад 3 тис. фермерів (Дежкин В. В., 1983).

В Австралії та Новій Зеландії наприкінці 60-х рр. розпочато розведення лані (Dama dama L.) та благородного оленя (Nugent G., 1994). Наразі у Новій Зеландії на 4,5 тис. спеціалізованих ферм утримується більше 1,5 млн оленів (McEwen S., 1996).

В 70-х рр. у Західній Європі виникла Федерація фермерів-оленярів (FEDEA). За її даними, чисельність диких копитних, яких вирощують у вольєрах, становить понад 700 тис. голів, у т.ч. половину – у Німеччині, Франції та Ірландії (Reimozer F., Onderscheka K., 1987). Загальна площа фермерських господарств охоплює 50 тис. га (Reinken G., 1998). Особливої популярності оленярство набуло у Німеччині, де відповідною діяльністю займаються 2,5 тис. підприємств (Ueckerman E., 1993).

У країнах Східної Європи, зокрема в Угорщині (Zomborsky Z. et al, 1991; Palotas G., Pataky K., 1993), Чехії (Клепиков A., 1981), Словаччині (Зернов Б., 1986) та Польщі (Krzywiński А., 1988) оленячі також є об’єктами дичинорозведення.

Напіввільне розведення плямистих оленів (Cervus nippon Sw.) та маралів (C. e. sibiricus) поширене в пантових господарствах Росії (Митюшев П. В., 1963). На Алтаї та Далекому Сході „паркове утримання” оленів пратикується ще з кінця ХІХ ст.

В Україні напіввільне утримання копитних наразі відбувається у локальних осередках, проте значні площі угідь, що мають збиткове землеробське використання, відкривають широкі перспективи для даної галузі.

У випадках, коли кілька видів використовують аналогічні ресурси (їжа, простір, сховища і т.п.), основною формою взаємовідносин між ними постає конкуренція (Volterra V., 1926; Гаузе Г. Ф., 1935; Шилов И. А., 1998). Оскільки високий рівень конкуренції для біоценозу не вигідний, у процесі його формування виникає два шляхи подолання цієї проблеми: або частина видів витісняється зі складу спільноти, або ж формуються міжвидові зв’язки, що послаблюють силу конкуренції. Таким чином, на основі конкуренції формується соціальна ієрархія видів з виділенням домінуючих та другорядних форм, визначається рівень їхньої чисельності та поширення по варіантам місцеоселень.

Розділ 2. Матеріал та методика досліджень. Проведено тривалі (у т.ч. архівні) дослідження динаміки чисельності копитних на території ДО „Резиденція „Залісся”, та Азово-Сиваського НПП. Проаналізовано причини зміни чисельності видів, вплив на неї антропогенних факторів, внутрішньопопуляційних механізмів та міжвидових екологічних зв’язків (Дажо Р., 1975). На тлі вивчення конкуренції видів, досліджували динаміку соціальної ієрархії з виділенням домінуючих та другорядних видових форм (Шилов И. А., 1998). Дані, отримані в розрізі сукцесії фауністичних комплексів, зводили в електронні таблиці окремо для кожного періоду через 10 років – для здійснення виборок за заданими параметрами та подальшої обробки. Статистичну обробку результатів проводили за загальноприйнятими методиками (Урбах В. Ю., 1964; Лакин Г. Ф., 1973) з використанням комп’ютерної програми Microsoft EXCEL.

При дослідженні основних стацій існування копитних оцінювали орографічні особливості території, лісорослинні умови ділянок постійного перебування тварин, аналізували лісівничо-таксаційні описи окремих виділів. Тип умов місцезростання визначали за лісотипологічною класифікацією Алєксєєва-Погребняка       (Погребняк П. С., 1959). На цьому тлі вивчали сезонний біотопічний розподіл окремих видів копитних, з урахуванням як статево-вікової структури їхніх популяцій, так і кліматично-кормових умов року. Еколого-лісівничу оцінку місць концентрації тварин виконано на основі аналізу матеріалів лісовпорядкування, з наступним маршрутно-рекогносцирувальним обстеженням територій із використанням загальноприйнятих польових методик (Новиков Г. А., 1949).

Для визначення ступеня подібності характерних біотопів, в угіддях ДО „Резиденція „Залісся” здійснювали порівняльний аналіз осередків концентрації копитних. Місцеоселення характеризували за шістьма показниками: параметри типу умов місцезростання – трофотоп і гігротоп, а також – переважаюча порода, група віку насаджень, густота підліску, густота трав’яного покриву. За контроль було взято характеристики найбільш типових угідь. Щоб отримати кількісні показники, використано індекс видової спільності Жакара, у модифікації Сьоренсона         (Дедю И. И., 1990). Відповідно, розрахунок коефіцієнта Сьоренсона здійснювали за формулою: k = 2 с / a + b, де c – кількість показників спільних для контрольної та  досліджуваної ділянок; a – кількість показників характерних для контрольної ділянки; b – кількість показників, характерних для досліджуваної ділянки.

«Облік на підгодівельних майданчиках» застосовується в ДО „Резиденція „Залісся” для диких кабанів, які взимку концентрується навколо місць підгодівлі. Корективи до існуючої методики (Кузякин В. А., 1979; Бондаренко В. Д. та ін., 1989) полягають у проведенні одночасного обліку з похвилинною фіксацією виходу тварин на майданчик та залишення його, оскільки за період годівлі частина кабанів відвідує кілька осередків, де відповідно, фіксується черговим обліковцем. Загальні цифри поголів’я виводяться з аналізу усіх карток обліку, з відповідною екстраполяцією даних на карту-схему господарства. Таким чином визначаються ідентичні статево-вікові групи, які мали місце виходу на сусідні облікові майданчики. Якщо проміжок часу здається вірогідним для подолання відстані між сусідніми пунктами спостережень, то в одній з облікових карток дані до уваги не приймаються.

Лань, благородний та плямистий олені концентруються навколо „кормових маршрутів” вздовж квартальних ліній господарства. Обліковець викладає підгодівлю і одночасно підраховує оленів, які практично відразу до неї виходять. Тривалість обліку займає близько 2,5 год. Спостереження за окремими тваринами доводять їх прив’язаність до певного відрізку „кормового маршруту”, що виключає можливість подвійного підрахунку. Облік проводиться в лютому-березні.

За основу обліків чисельності копитних в Азово-Сиваському НПП покладена традиційна методика «прогону» (Приклонский С., 1977). Все поголів’я копитних зосереджено на косі Бірючий Острів, яка практично звідусіль оточена акваторією Азовського моря. Обліковці пересуваються в автомобілях, шеренга яких рухається в одному темпі. Дякуючи рівнинному рельєфу, сусідні обліковці постійно перебувають у візуальному контакті. Для усунення плутанини, окремим обліковцем враховуються лише тварини, відмічені з правого боку. Впродовж 6-7 год. підраховується чисельність копитних на всій території півострова. Облік проводять два рази на рік: у листопаді та на початку лютого, що дозволяє визначити частку тварин, загиблих впродовж зимового сезону.

Застосування даної методики доцільне лише для невеликих підприємств, оскільки вимагає значних затрат часу та ресурсів. Слід зазначити перебування тварин на території, обмеженій природними чи штучними перепонами, з вирівняним рельєфом місцевості та мінімальною кількістю деревно-чагарникової рослинності.

Розділ 3. Досвід напіввільного утримання копитних в державній організації «Резиденція «Залісся». Заліське ДЛМГ створено у 1957 р. на базі Київського механізованого лісгоспу. У 1965 р. його реорганізовано в Заліське державне заповідне лісомисливське господарство. В 1995 р. створено державне підприємство „Державна резиденція „Залісся”, яке від 2005 р. носить назву ДО „Резиденція „Залісся”. До складу господарства входять 14845 га мисливських угідь. Крім того, йому підпорядковані приписні території, площею 24970 га. Більша частина господарства розташована у межах Броварського району Київської області, менша – на території Козелецького району Чернігівської області.

Регіон досліджень відноситься до Чернігівсько-Новгород-Сіверського округу дубово-соснових лісів Європейської широколистяної області (Андрієнко Т. Л. та ін., 1977). Клімат регіону помірно континентальний. Пересічна температура липня +17ºС, січня – 4ºС. Радіаційний баланс коливається від 42,5 до 45 ккал·смˉ². Тривалість вегетаційного періоду варіює в межах 190-205 днів. Кількість опадів, які рівномірно розподіляються протягом року, становить 600-700 мм. Незначне випаровування спричинює утворення боліт, які займають 897,8 га. Рельєф, переважно, акумулятивно-терасовий (Ланько А. И., 1968). Грунти піщані дерново-слабопідзолисті. У господарстві переважають соснові та сосново-дубові ліси      (10,2 тис га). Незначні площі займають дубові та грабово-дубові (850 га), березові (250 га) та чорновільхові (600 га) ліси. Найбільш поширеними типами лісу є свіжі субори (В₂). На північному заході переважають сирі чорновільхові сугруди (С₄).

У 1957 р. в Заліське ДЛМГ завезено 87 голів плямистого оленя, а на 1986 р. у господарстві вже нараховувалося 915 особин цього виду. Впродовж першої половини 80-х рр. було відстріляно та відловлено 407 тварин, що вплинуло на зменшення та стабілізацію поголів’я виду на рівні трохи більше 500 особин.

В угіддях господарства реакліматизовано благородного оленя. Впродовж 1967-68 рр. завезено 22 особини даного виду, на початку 90-х рр. – 26 особин, у  2002 р. – 12 особин. Найвищих показників (703 особини) популяція досягла наприкінці 90-х рр. У період 1996-2000 рр. вилучено 113 голів благородного оленя і на даний момент чисельність популяції тримається на рівні близько 600 особин.

З 1959 по 2006 рр. у господарство завезли 396 особин дикого кабана (Sus scrofa L.). До 80-х рр. чисельність виду коливалася у межах 530-750 голів, проте надалі, внаслідок зростанням об’ємів вилучення (загалом 550 особин), поголів’я кабана зменшилося і впродовж останніх років утримується на рівні 200-300 голів.

З метою збільшення місцевої популяції козулі, до кінця 70-х рр. у господарство завезли 420 особин даного виду. До 1981 р. її чисельність коливалася від 400 до 670 голів, проте з припиненням нових завозів, вона різко скоротилася і з тих пір тримається на рівні близько 200 особин.

Перші спроби акліматизації лані відбулися у 1959-1960 рр. (6 особин), проте її чисельність завжди була незначною, навіть попри кілька подальших спроб штучного збільшення поголів’я (у 1983 р. – 23 особини, у 1989 р. – 85 особин, у  1990 р. – 28 особин, у 2002 р – 30 особин). Найчисельніші показники (184 особини) популяція мала у 1998 р. Наразі вона утримується на рівні близько 120 голів.

Схожа картина спостерігалася і з муфлоном (Ovis musimon L.), підтримання чисельності якого забезпечувалося лише за рахунок регулярних завозів (у загальній кількості – 80 голів). З середини 90-х рр. муфлони у господарстві не зустрічаються.

Наразі у господарстві нараховується лише 9 голів лося. Певне збільшення чисельності виду відмічалося протягом 70-х рр. (до 180 особин), проте, починаючи з 1974 р. спостерігається поступове, але стабільне її зменшення.

У 1967 р. в угіддя господарства випустили 8 голів зубра (Bison bonasus L.). У 1984 р. чисельність виду досягла 27 особин і частину тварин експортували. Зараз поголів’я зубра становить 19 особин.

Поширення копитних у господарстві пов’язане з видоспецифічними вимогами до кормо-захисних властивостей угідь, що зумовлює диференціацію їхніх популяцій. Між тим, мозаїчний характер поширення окремих видів визначається сезонними змінами їхньої поведінки.

Особливості поширення благородного та плямистого оленів впродовж весняно-літнього сезону зумовлюються поведінкою самок і зокрема, народженням та вигодовуванням потомства. Самки концентруються у локальних осередках, де спостерігається найвищі захисні властивості, значна кількість кормів, наявність водопоїв тощо. Згадані показники цілком залежать від лісівничо-таксаційних характеристик біотопів (табл. 1).

Найвища концентрація благородного оленя відмічена у стиглих та пристигаючих соснових насадженнях з відносно рідким підліском. Натомість, осередки концентрації плямистого оленя локалізовані у чорновільхових заболочених насадженнях з густим підліском та багатим трав’яним покривом. Між тим, на значній площі угідь відмічаються самці обох видів, які менше, ніж самки з молодняком прив’язані до ключових стацій.