КОНЦЕПЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИКО – ПРАВОВІЙ ДУМЦІ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’я­зок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; схарактеризовано методи до­слідження, наукову новизну одержаних результатів і їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

У Розділі 1 «Теоретичні та історіографічні основи дослідження» проаналізовано основні наукові підходи до проблематики дисертаційної ро­боти; опрацьовано методологічний інструментарій, необхідний для повного й адекватного висвітлення вибраної теми; з’ясовано зміст та особливості громадянського суспільства.

У підрозділі 1.1 «Поняття громадянського суспільства» на основі комплексного системного аналізу розкрито поняття, ознаки та структуру гро­мадянського суспільства. Узагальнивши дослідження у сфері громадян­сь­ко­го суспільства, констатовано, що громадянське суспільство є структу­ро­ва­ним системним явищем, аналізуючи внутрішню організацію якого, доцільно застосовувати структурний підхід, який дозволяє його розглядати: по-перше, як систему суб’єктів: людина; сім’я; національно-етнічні спільноти; релігійні організації (церква); політичні партії; громадські організації; освітні, наукові і культурні установи; асоціації та інші об’єднання, профспілки; спортивні організації; засоби масової інформації; суб’єкти господарювання; місцеве самоврядування; держава; по-друге, як сукупність якісно нових суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності: моральних, правових, політичних, економічних, релігійних, соціокультурних, етнонаціональних, інформацій­них, сімейних.

Наголошено, що не варто плутати поняття «суспільство» як людську спільність загалом з категорією «громадянське суспільство», яке виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, у процесі своєї еволюції зазнало багатьох змін, існує в часових – історичних та просторово-географічних – національних різновидах, охоплює не лише регіони, а й континенти. Воно посідає вагоме місце в суспільній системі, має свою структуру і культурні особливості.

Акцентовано на взаємозв’язку правової держави і громадянського суспільства. Зауважено, що правова держава зумовлює специфіку та зміст громадянського суспільства, його історичні межі. Водночас правова держава є похідною від громадянського суспільства.

У підрозділі 1.2 «Історіографія дослідження» проаналізовано ґенезу ідеї громадянського суспільства в українській політико-правовій думці на різних історичних етапах й особливо наприкінці XIX – на початку XX ст., а також документальне закріплення цієї концепції в різних джерелах.

Акцентовано на тому, що на сьогодні є чимало різнопланових науко­вих розвідок з означеної теми. Однак усі вони, на жаль, лише фрагментарно висвітлюють ґенезу громадянського суспільства в Україні. Узагальню­валь­них досліджень, які комплексно відображали б еволюцію концепції грома­дянського суспільства у вітчизняній політико-правовій думці, зокрема в період ХІХ – початку ХХ ст., наразі немає.

Зауважено, що поняття «громадянське суспільство» в його сучасному розумінні виникло разом з появою буржуазного суспільства, а саме в XVII –XVIII ст. До цього його часто ототожнювали з поняттям «суспільство», як людською спільністю. Виявлено, що більшість видатних вітчизняних мисли­телів ХІХ – початку ХХ ст. були першими історіографами власних поглядів на проблему взаємин громадянського суспільства і правової держави.

Розділ 2 «Розвиток концепції громадянського суспільства в укра­їнській політико-правовій думці ХІХ ст.» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню еволюції концепції громадянського суспільства у працях членів Кирило-Мефодіївського товариства та у творчості М. Драго­манова, С. Подолинського, О. Терлецького.

У підрозділі 2.1 «Еволюція ідеї громадянського суспільства у працях членів Кирило-Мефодіївського товариства (1845–1847)» зауважено, що ді­яльність Кирило-Мефодіївського братства започаткувала складні процеси са­моідентифікації української політико-правової думки щодо розвитку концеп­ції громадянського суспільства. Відтак проаналізовано найвагоміші доробки членів цього товариства. Концептуально-програмні ідеї кирило-мефодіївців були викладені в основних документах Братства, зокрема в першій і част­ково у другій частинах «Статуту Слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія», «Книзі буття українського народу», прокламації «Брати укра­їнці!», поясненні В. Білозерського до Статуту організації тощо.

Наведено основні концепції Братства, зокрема зауважено, що провід­ною ідеєю кирило-мефодіївців було здобуття політичної незалежності та створення самостійної Української держави. Відтак вони обстоювали ідею створення на демократичних засадах федерації чи конфедерації слов’ян­ських держав, виступали за те, що в кожній слов’янській державі повинні бути знищені стани і побудовано громадянське суспільство з повною рів­ністю його членів. Члени Братства послідовно виступали проти будь-якого поневолення людини, тому й вимагали ліквідувати кріпацтво, феодально-кріпосницьку систему.

Відзначено, що кирило-мефодіївці вірили в майбутнє гармонійне су­спільство, яке виросте з надр сільської общини, що здатна забезпечити такі форми суспільного життя, за яких селяни одержать землю, буде ліквідовано поміщицьке землеволодіння, запроваджено демократичне управління, народ­ну освіту, збережено традиції та релігійні обряди. Констатовано, що у твор­чості кирило-мефодіївців було поєднано засади романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху. Їхньою основною метою була незалежна держава у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, оснований на християнських принципах свободи, справедливості та рівності, що є невіддільними від справжнього громадян­ського суспільства.

Звернуто увагу на неабияку роль Т. Г. Шевченка (також входив до Братства) в інтелектуальному житті новітньої України, який пов’язував її світле майбутнє із громадянським суспільством, котре вбачав у само­управ­лінні народу, у суспільній, колегіальній формі реалізації влади як гарантії від свавілля. Однією з основних умов існування справедливого громадянського суспільства Т. Шевченко вважав наявність «праведного закону» в державі. Зауважено, що «праведний закон» у Шевченка перехрещується, збігається з поняттями правди, істини, справедливості.

У підрозділі 2.2 «Розвиток концепції громадянського суспільства у творчості М. Драгоманова, С. Подолинського, О. Терлецького (ІІ пол. ХІХ ст.)» досліджено погляди цих українських мислителів щодо побудови спра­вед­ливого громадянського суспільства.

Зазначено, що М. Драгоманов обстоював нову, демократичну полі­тич­ну систему суспільства, у якій інтереси держави не суперечили б інтересам її народу та кожної людини зокрема. Можливість побудови такого суспільства мислитель вбачав саме у федеративній організації держави, а саме так: вільні народи об’єднуються у вільні громади, громади – у федерацію громад у межах України, яка поступово увійде до федеративного союзу народів Росії, потім – усіх слов’янських народів і народів світу. Громадянське демо­кратичне суспільство у федеративній державі, за М. Драгомановим, можна побудувати лише за умови політичної свободи, коли будуть гарантовані права людини, її участь в управлінні суспільством та рівність усіх націй.

Наголошено на тезі громадського діяча, згідно з якою політична сво­бода повинна розвиватися в народі, «знизу», опісля вона поширюється – «знизу нагору», від народу до його організацій і далі – до держави. В основі цього процесу має виступати громада, як рушійна сила громадянського суспільства. Для мислителя політична свобода є неможливою без само­вря­дування громад та широкої місцевої ініціативи.

Вказано, що зразком політичної федерації з елементами самовря­ду­вання для М. Драгоманова була Швейцарія. Він сподівався, що всі держави колись наблизяться до швейцарського типу, збагативши його ще більшим втіленням у життя принципів громадянського суспільства, таких, як соці­аль­на справедливість, самоврядування громад тощо.

Констатовано, що М. Драгоманов став творцем своєрідної консти­ту­ційної теорії. Його конституціоналізм – це насамперед органічне поєднання політичної свободи суспільства й особи. Усі зусилля філософа були спря­мо­вані на досягнення передачі якомога більшого обсягу управлінських функцій від держави до органів громадського самоврядування, інститутів грома­дян­ського суспільства. При цьому, за М. Драгомановим, невіддільною рисою такого майбутнього суспільства має бути і належна охорона особистої гід­ності кожного громадянина.

Продемонстровано вагомий внесок у розвиток концепції громадян­ського суспільства в політико-правовій думці України другої половини ХІХ ст. С. Подолинського. Із цих позицій зауважено, що майбутнє су­спіль­ство мислитель бачив у формі демократичної республіки, побудованої на принципі найширшої участі народу в управлінні державою. Економічною основою нової держави і суспільства має бути власність народу на засоби виробництва, на землю, заводи та фабрики. При цьому первинною ланкою такого суспільства і держави повинна бути громада – об’єднання людей, створене для виконання різних господарських функцій та вирішення гро­мад­ських справ. Громади, за Подолинським, мають об’єднатись у федерацію.

Загалом у творчості С. Подолинського, як відзначено, сутність та при­значення громади полягає в тому, що вона, будучи основою демократичного громадянського суспільства, виступає органом народного самоврядування в усіх сферах життя. Її діяльність не обмежується ні кількістю населення, ні територією. Громадою може бути село, місто, район і навіть ціле суспіль­ство. Тобто громада, за Подолинським, є втіленням безпосередньої демо­кратії та народного суверенітету, основою та рушійною силою грома­дян­сь­кого суспільства.

Значний вплив на вчення про громадянське суспільство мали ідеї О. Терлецького та М. Дагоманова. З уваги на це зроблено висновок, що су­спільно-політичний ідеал О. Терлецького є досить близьким до федера­лізму М. Драгоманова й особливо С. Подолинського. Усі вчені солідарні в тому, що майбутнє громадянське суспільство повинно базуватись на «громадів­сь­кій» демократії, основою якої є громадівська власність на знаряддя і засоби виробництва. Свої надії на зміну політичного ладу Терлецький покладав на міських робітників та найбільш свідомих представників селянства. У цьому аспекті позиція вченого була більш твердою та послідовною, порівняно з Подолинським, а тим паче з Драгомановим.

Зауважено, що мислитель вбачав сутність права не тільки в букваль­ному змісті нормативного акта, а передусім у правильному втіленні його приписів у життя. Тому особливу увагу у тлумаченні свободи приділяв за­питанню «Для кого?».

Вказано, що О. Терлецький прагнув до такої організації суспільства, за якої люди були б повністю вільними: у політичному, економічному та національному сенсі. Шлях до такого суспільства він бачив у боротьбі за політичні права і свободи. Його ідеал – це демократичне громадянське су­спільство об’єднаного українського народу, у якому пануватиме повна полі­тична та соціальна рівноправність.

Розділ 3 «Еволюція концепції громадянського суспільства в укра­їнській політико-правовій думці кінця ХІХ – початку ХХ ст.» склада­єть­ся з трьох підрозділів, у яких досліджено творчий спадок видатних вітчиз­няних учених, мислителів І. Франка та Б. Кістяківського, а також розглянуто проблеми побудови громадянського суспільства в Україні.

У підрозділі 3.1 «Суспільно-політичний ідеал у творчості І. Франка» проаналізовано погляди письменника на проблеми побудови демократич­но­го громадянського суспільства в Україні.

Доведено, що мислитель не вимагав знищення держави при демокра­тичному суспільстві, не говорив про відсутність політичних питань у май­бутньому. Ідеї анархізму йому не властиві. Він вважав, що організація су­спільства є неможливою без авторитету, без влади. Влада в умовах демо­кра­тії не щезне, а лише змінить свою форму і зміст. Відносини влади в де­мократичному устрої повинні базуватися, на його думку, не на формулі «панування – підпорядкування», як це властиво експлуататорським суспіль­ствам, а на моделі «керівництво – підпорядкування».

Наголошено, що І. Франко наділяв державу в майбутньому суспіль­стві лише виконавчими функціями, а вирішальну роль, як прибічник на­род­ного суверенітету, відводив волі народу. По суті, його суспільним ідеалом була демократична республіка на тій стадії розвитку, коли вона переростає в суспільство громадянського самоврядування. Самоврядування мислитель роз­глядав як справжнє народовладдя, коли влада трудящих перетворює демо­кратію з формальної на реальну, коли народ сам вирішує найважливіші питання економічного та політичного життя, розпоряджається своєю долею. Основною демократичною формою, через яку народ здійснює функції дер­жавної влади, він називав громаду.

До заслуг мислителя зараховано постановку питання про гармонійне поєднання свободи особистості та свободи суспільства в майбутньому демо­кратичному устрої. Філософ вказував, що при громадянському суспільстві у взаємовідносинах між людьми місце боротьби посяде співпраця. Особис­тість не стане жертвою колективу, оскільки громада – це «ті ж самі особи, яким потрібна згода не в своїх особистих, а у спільних, громадських справах». При цьому «особиста свобода» не лише не зникає, а, навпаки, буде піднесена на новий рівень. Саме це послужило підставою для висновку, що суспільно-політичним ідеалом І. Франка була високоорганізована співдруж­ність людей праці, у якій наявні і суспільно-політична влада у вигляді безпосередньої та представницької демократії, і порядок, і авторитет. Як наслідок, його ідеал можна кваліфікувати як демократичну республіку із справжнім верховенством влади народу, тобто як громадянське суспільство вільних людей.

У підрозділі 3.2 «Концепція правової держави та громадянського су­спільства у працях Б. Кістяківського» проаналізовано погляди видатного українського правознавця, філософа та історика Б. Кістяківського щодо по­будови справедливого суспільства, основаного на пануванні закону, оскільки його ідеалом був лад, коли забезпечено цілковите панування права.

У межах підрозділу відзначено провідну роль Кістяківського у фор­му­ванні теорії соціальної (згідно з його термінологією, «соціально-справед­ли­вої») держави. Зауважено, що мислитель здійснив синтез соціалістичних та ліберальних ідей, наголосивши на рівноцінності громадянських та соці­аль­них прав людини. Він акцентував на тому, що справжні завдання та істинні цілі держави полягають передусім у здійсненні солідарних інтересів людей. На його думку, загальне добро – це та формула, у якій стисло виражено завдання держави. Саме за таких умов можливе існування вільної осо­бис­тості та громадянського суспільства.

Констатовано, що правова держава, за Кістяківським, – це вища фор­ма державного буття, яку виробило людство як реальний факт. Одним з головних принципів такої держави він вважає обмеженість державної влади. У такій державі існує громадянське суспільство, де однозначно визнано, що є сфера самовизначення та самовираження особистості, у яку держава не має права втручатися.

Зроблено висновок, що Б. Кістяківський не намагався віднайти єди­ний засіб, за допомогою якого може відбутися демократична реформа в су­спільстві і в державі, однак він був певний у необхідності радикальних змін. Переконання, що права людини повинні визначатися і гарантуватися на основі конституційного ладу, за якого існує громадянське суспільство, було моральною основою поглядів Кістяківського впродовж його життя.

У підрозділі 3.3 «Сучасні проблеми побудови громадянського суспіль­ства в Україні» досліджено нинішні проблемні питання реалізації принципів громадянського суспільства в Україні та шляхів їх вирішення. Ідеться на­сам­перед про такі проблеми, як: надто велика кількість порушень конститу­цій­них прав та свобод людини і громадянина (на життя, свободу та особисту недоторканність, рівність перед законом тощо); посилення соціальної нерів­ності; неналежна взаємодія інститутів громадянського суспільства з держав­ними структурами; відсутність у чинній Конституції прямої згадки про гро­мадянське суспільство, на формування якого, зрештою, має бути спрямо­ваний весь державно-правовий механізм.

Відзначено позитивні моменти сучасного етапу розвитку громадян­сь­кого суспільства, які стосуються законотворчої діяльності нашої держави. Це, зокрема: прийняття 25 січня 2012 р. Президентського указу про «Питан­ня сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні», яким перед­бачено створення Координаційної ради з питань з розвитку громадянського суспільства як допоміжного органу при Президентові України; схвалення Координаційною радою 14 березня 2012 р. проекту Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та про­ек­ту Плану першочергових заходів з її реалізації, які було затверджено Указом Президента України від 24 березня 2012 р.; прийняття нового Закону «Про громадські об’єднання», який набув чинності 1 січня 2013 р.

У підсумку наголошено, що процес розбудови громадянського су­спільства в Україні є складним, довготривалим і суперечливим. Суспільство може справді стати громадянським, якщо набуде самостійності, матиме влас­ний ґрунт та пройметься духом свободи. Зауважено, що в Україні про­цес розбудови громадянського суспільства лише розпочинається. Із цих по­зицій перед сьогоднішньою владою постає завдання сформувати макси­маль­но сприятливий клімат для його розвитку. Лише за умов партнерства та спів­праці держави і суспільства стане можливим розвиток конкуренто­спро­мож­ної держави та становлення дієвих інститутів громадянського суспіль­ства.

Констатовано, що для нашої країни вкрай потрібною є інтелектуальна мобілізація, ефективні моделі співпраці державних і громадських інституцій. З огляду на це визначено та концептуалізовано історичну інтелектуальну спадщину представників вітчизняної політико-правової думки, особливо в період її піднесення в ХІХ – на початку ХХ ст.