КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, показується зв’язок роботи з науковими програми та планами, визначаються мета, об’єкт, предмет, методи та теоретична і емпірична основи дослідження, формулюються основні положення наукової новизни отриманих результатів, указується на практичне значення та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ перший «Концептуальні засади застосування та інтерпретації норм господарського законодавства господарськими судами» складається з трьох підрозділів і присвячений теоретичним проблемам правозастосування та правоінтерпретації в господарському судочинстві, зокрема предмету юридичної інтерпретації та складу господарського законодавства.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні засади правозастосування та юридичної інтерпретації у господарському судочинстві» зазначається, що застосування норм права не є формою чи способом їх реалізації. Реалізація права здійснюється через дії чи бездіяльність суб’єктів права, урегульовані правовими нормами, а правозастосування – це суто допоміжна діяльність, покликана забезпечити реалізацію норм права. Вона здійснюється судом, іншими державними органами, третейським судом, а також має місце у випадках, коли оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення.

Обґрунтовано, що правозастосування включає процесуально-правові і матеріально-правові аспекти. Одночасно звертається увага на те, що метою господарського судочинства є, передусім, застосування норм матеріального права. Саме в цьому контексті правозастосування пов’язується з інтерпретаційною діяльністю суду.

Зроблено висновок, що правоінтерпретація не є синонімом терміна «тлумачення», адже передбачає низку елементів, які виходять із рівня «з’ясування та роз’яснення» на рівень «придатності до практичного застосування» та «забезпечення правопорядку», що передбачає, серед іншого, подолання прогалин та колізій, установлення дійсності законодавчих актів при правозастосуванні.

У дисертації наводиться визначення юридичної інтерпретації у господарському судочинстві як практично орієнтованої на вирішення судових спорів інтелектуальної діяльності господарських судів, спрямованої на встановлення обсягу, дійсності та реального змісту актів законодавства, інших джерел права, договорів та інших актів, а також подолання прогалин у правовому регулюванні господарських відносин та вирішення колізій, та робиться висновок про те, що юридична інтерпретація в господарському судочинстві має вихідне значення для належного застосування норм права господарськими судами. Разом із тим запропоновано акцентувати увагу на найбільш проблематичному предметі інтерпретаційної діяльності господарських судів: господарському законодавстві.

У підрозділі 1.2. «Застосування предметного критерію відокремлення актів господарського законодавства в господарському судочинстві» визначається предмет інтерпретаційної діяльності господарських судів при з’ясуванні правової природи суспільних відносин, що є предметом регулювання господарського законодавства.

Положення ГК України та інших актів господарського законодавства у зв’язку з виокремленням понять «основи господарської діяльності (господарювання)», «основні засади господарювання», «господарська діяльність (господарювання)» визначається основним чинником широкого підходу до сприйняття меж та обсягу господарського законодавства як предмета інтерпретаційної діяльності господарських судів.

Наголошується на вдосконаленні господарського законодавства в напрямі чіткого виокремлення його системи, що полегшуватиме інтерпретаційну діяльність господарських судів. Зроблено висновок про те, що поняття господарсько-виробничих відносин доцільно було б розширити за рахунок відносин між суб’єктами господарювання, з одного боку, та юридичними особами, що не є суб’єктами господарювання, – з іншого, що дозволило б узгодити це поняття з поняттям майново-господарських зобов’язань, розуміння якого випливає зі ст. 175 ГК України, а поняття господарсько-виробничих відносин могло б бути замінено терміном «майново-господарські відносини». Поняття майново-господарських відносин могло б охопити ті майнові відносини між суб’єктами господарювання і між суб’єктами господарювання, з одного боку, та іншими юридичними особами – з іншого, хоч би вони й не були пов’язані з господарською діяльністю.

У сфері правового регулювання організаційно-господарських відносин обґрунтовано як таке, що сприятиме належному правозастосуванню та інтерпретаційній діяльності, удосконалення визначення організаційно-господарських зобов’язань, закріпленого у ч. 1 ст. 176 ГК України шляхом включення до змісту таких зобов’язань майнових прав та обов’язків. Указується і на невідповідність між ч. 6 ст. 3 і ч. 2 ст. 176 ГК України, оскільки положення, включені до ч. 6 ст. 3 ГК України, дають змогу охопити поняттям організаційно-господарських відносин майнові компоненти, в яких здійснюється передання майна між суб’єктами господарювання і суб’єктами організаційно-господарських повноважень, а формулювання ч. 1 ст. 176 ГК України не допускає включення до змісту організаційно-господарських зобов’язань майнових прав та обов’язків.

У цьому контексті вказується на необхідність визначити організаційно-господарські зобов’язання у ч. 1 ст. 176 ГК України як такі, у силу яких відповідна сторона може бути зобов’язана здійснити не тільки «певну управлінсько-господарську (організаційну) дію», а й передати майно. Такі уточнення необхідні для уникнення сумнівів у тому, що організаційно-господарські відносини і зобов’язання охоплюють собою весь спектр відносин між суб’єктами господарювання, з одного боку, і суб’єктами організаційно-господарських повноважень, – з іншого, у тому числі і майнові відносини між такими суб’єктами.

У підрозділі 1.3. «Визначення змісту нормативно-правових актів у сфері господарювання для цілей їх правозастосування в господарському судочинстві» аналізується склад нормативних актів, що регулюють відносини у сфері господарювання та встановлюються господарським судом при інтерпретаційній діяльності.

Обґрунтовується значення ГК України для утвердження господарського законодавства України як повноцінної складової системи вітчизняного законодавства. У законотворчій діяльності простежується тенденція до інтеграції правового регулювання, яку враховано в положеннях ГК України як основного акта господарського законодавства, загальні положення та ідеї якого лежать в основі інтерпретаційної діяльності господарських судів.

Пояснюється значення відсильних норм для формування системи господарського законодавства, шляхом пояснення меж та порядку інтерпретації посилань на закони, законодавчі акти, акти законодавства, нормативно-правові акти, локальні акти як елементи розкриття нормативно-правового контексту положень ГК України.

При визначенні складу актів господарського законодавства враховується, що система права і система законодавства можуть не збігатися, а тому такими необхідно визнавати будь-які нормативно-правові акти, що містять положення про регулювання відносин у сфері господарювання. Із цього погляду ЦК України, чинність якого поширюється на майнові відносини у сфері господарювання, також слід визнавати актом господарського законодавства. Пояснюється, що непослідовність законодавця при формуванні предмета ГК України та вміщення багатьох господарських за природою норм у ЦК України, призводить до конкуренції положень цих законодавчих актів, що викликає труднощі при застосуванні. Одночасно зазначається, що кодифікація господарського законодавства прийняттям ГК України не завершена, інтересам удосконалення правового регулювання відносин у сфері господарювання відповідає подальше нарощування ГК України спеціальними положеннями, що стосуються господарської сфери.

Розділ другий «Інтерпретація норм господарського права залежно від їх текстуального закріплення в актах господарського законодавства» складається з двох підрозділів, в яких визначаються особливості інтерпретації різних видів норм господарського права.

У підрозділі 2.1. «Установлення та особливість інтерпретації правових норм, текстуально закріплених в актах господарського законодавства» звертається увага на те, що правотворчі органи використовують два способи встановлення правових норм: 1) текстуальне їх закріплення в актах законодавства; 2) логічне їх закріплення. Указується, що пряме встановлення правових норм – це один зі способів текстуального їх закріплення в актах законодавства, а термін «пряме» (установлення правових норм в актах законодавства) вживається в актах господарського законодавства.

Досліджено поняття прямого встановлення правових норм на прикладі ч. 3 ст. 179 ГК України, в якій ідеться про те, що обов’язок укладення господарського договору може бути покладено на суб’єктів господарювання або на орган державної влади, орган місцевого самоврядування «прямою вказівкою закону». Зроблено висновок про те, що обов’язок укладати договори може бути покладено не тільки прямо. Такий обов’язок текстуально може бути закріплений і непрямо. Цей обов’язок може взагалі не бути закріплений текстуально, а може бути закріплений тільки логічно, а при тлумаченні виявлятись за допомогою відповідних логічних засобів.

Визначається спосіб закріплення суб’єктивних господарських прав в актах господарського законодавства шляхом прямого закріплення таких формулювань як суб’єкт «має право», «може», «вільний». Обов’язки учасників відносин у сфері господарювання прямо встановлюються шляхом зазначення на те, що суб’єкт «зобов’язаний», «повинен», «має» (здійснити певні дії чи утриматись від дій). Чітке розмежування цих понять визначається складовою правильної інтерпретаційної діяльності.

Звертається увага на використання правотворчими органами і такого способу текстуального закріплення норм господарського права, за яким ці норми прямо випливають з актів господарського законодавства. Так, відповідно до ч. 4 ст. 203 ГК України, господарське зобов’язання може бути припинене зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає, зокрема, із закону. Згідно із ч. 2 ст. 194 ГК України, зокрема із закону може випливати обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто.

Відмежовано пряме встановлення правових приписів (правових норм, прав та обов’язків, гіпотез правових норм, правових конструкцій) від їх випливання з актів законодавства, а ще й виокремлено пряме випливання правових приписів з актів законодавства, яке є одним зі способів непрямого встановлення правових приписів.

Акцентується увага також і на тому, що для непрямого текстуального закріплення в актах господарського законодавства правових норм використовуються формулювання, що суб’єкт «здійснює» (певні дії), «діє», «визначає», «затверджує» (наприклад статут підприємства) тощо. Визначається й інший вид формулювань, в яких текстуально непрямо закріплюються правові норми, – це встановлення правового режиму об’єктів правовідносин, самих правовідносин, прав та обов’язків (наприклад «зобов’язання повинно виконуватись солідарно» (ч. 2 ст. 196 ГК України).

У підрозділі 2.2. «Установлення та особливість інтерпретації правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені» звертається увага на те, що для правильного тлумачення і застосування норм господарського права особливе значення мають правові норми, зміст яких може бути виявлено в актах законодавства лише логічно, а не текстуально. До таких належать, зокрема, правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. За допомогою такого висновку виявляється значна (можливо, навіть переважна) частина нормативного змісту положень актів господарського законодавства. Зокрема, аналіз ч. 1 ст. 216 ГК України дозволив прямо встановити відповідальність (додатковий обов’язок) учасників господарських відносин, зміст якої частково розкривається в цьому ж законодавчому положенні, а частково – шляхом відсилки до нормативно-правових актів і договору, та вказується на те, що із цієї норми за допомогою висновку від протилежного виявляються ще принаймні чотири правові норми.

Визначаються норми господарського законодавства, які виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, за критерієм здатності конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами поділяються на два види: 1) правові норми, що випливають із положень актів господарського законодавства, при формулюванні яких використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»; 2) правові норми, що випливають із положень актів господарського законодавства, при формулюванні яких зазначені вище слова не використовуються.

Обґрунтовано, що правові норми, які випливають із положень актів господарського законодавства, при формулюванні яких використовуються слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», здатні конкурувати нарівні з текстуально закріпленими правовими нормами. У свою чергу інші правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, за загальним правилом, не можуть конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами, також і загальними.

На підставі аналізу норм господарського права зроблено висновок про те, що логічно закріплені в актах законодавства правові норми мають виявлятися при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки.

Звертається увага й на те, що ще одна група правових норм, які текстуально не закріплені в актах господарського законодавства, але непрямо випливають із них, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку ступеня (a fortiori). При цьому вказується, що використання висновку ступеня для виявлення правових норм, які лише логічно закріплені в актах господарського законодавства, має менше практичне значення через обмежене коло законодавчих положень, із яких можливо зробити такий висновок, критерієм припустимості використання висновку ступеня є мета правової норми, із якої робиться висновок ступеня, та відсутність суперечності цього висновку іншим цілям цієї ж правової норми (якщо їх декілька). Наприклад, ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 149, ч. 5 ст. 166 ЦК України допускають звернення стягнення на частку учасника в складеному капіталі повного товариства, у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу тільки в разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Якщо ці законодавчі положення тлумачити текстуально, то їх не можна поширити на випадки, коли в учасника господарського товариства, виробничого кооперативу іншого майна немає зовсім. Якщо ж із визначених законодавчих положень зробити висновок ступеня, виявляється правова норма, що поширюється на випадки відсутності майна учасника господарського товариства, виробничого кооперативу.

Розділ третій «Актуальні способи тлумачення норм господарського законодавства» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Проблеми лінгвістичного тлумачення норм господарського законодавства» обґрунтовуються деякі правила лінгвістичного (мовознавчого) тлумачення актів господарського законодавства.

Розмежовуються поняття «текстуальне», «мовне», «філологічне», «словесне» і «лексичне» тлумачення правових актів та робиться висновок про найбільш повне відображення граматичних, лексичних та інших філологічних аспектів тлумачення саме в лінгвістичному тлумаченні.

Центральною проблемою лінгвістичного тлумачення визначається інтерпретація термінів. Аналізується проблема термінологічної плутанини в різних актах господарського законодавства та робиться висновок на користь урахування загальноприйнятих понять і термінів, а також наступництва у використанні понять, опрацьованих правотворчою практикою і наукою. Зокрема, на прикладі Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» робиться висновок про те, що помітна недостатня увага до погодження термінології ГК України з термінологією раніше та пізніше прийнятих законодавчих актів, що заважає належному тлумаченню.

Обґрунтована позиція, відповідно до якої у випадку, якщо зміст нормативно-правових актів не дає змоги з’ясувати значення певного терміна, слід звернутися до судової практики, яка склалась при здійсненні правосуддя у відповідних справах. Так, при визначенні поняття і складу збитків у ч. 2 ст. 224 і ч. 1 ст. 225 ГК України запропоновано тлумачення термінів «неодержаний доход», «неодержаний прибуток», «втрачена вигода», виходячи із судової практики, яка склалась ще за радянських часів. Ідеться про опрацювання правової позиції, відповідно до якої при відшкодуванні збитків боржник зобов’язаний відшкодувати всі неодержані доходи, але при цьому він не має права отримати більше, ніж він втратив (не отримав), звідки випливає необхідність зменшення розміру неодержаних доходів, що підлягають стягненню, на суму витрат, які управнена особа мала б зробити для отримання доходів.

Обґрунтовується, що ненормативні джерела також можна використовувати при тлумаченні термінів, але тільки після того, як було використано всі засоби для з’ясування змісту відповідного поняття на підставі нормативно-правових актів.

У дисертації також акцентується увага на певних способах тлумачення положень нормативно-правових актів, при формулюванні яких використовуються сполучники «або» та «чи», «а також» тощо.

У підрозділі 3.2. «Застосування логічного тлумачення норм господарського законодавства» логічне тлумачення визначається як урахування контексту. Доводиться, що, незважаючи на можливість урахування контексту, для з’ясування змісту недостатньо чітких нормативних положень, правотворчі органи повинні більш чітко формулювати нормативні положення. У зв’язку із цим у дисертації пропонується викласти ч. 9 ст. 78 ГК України у новій редакції. Пропонується також нова редакція ч. 7 ст. 181 ГК України, оскільки чинна редакція виявилась настільки ускладненою, що правотворчий орган при опрацюванні цієї статті втратив контроль над нормативним текстом, неправильно відобразив суть відносин, що регулюються цією частиною, а виправити його вади шляхом логічного тлумачення уявляється неможливим.

Автором роботи зазначається, що логічне тлумачення відкриває можливість для застосування таких законодавчих положень, які при буквальному їх тлумаченні виявляються взагалі незрозумілими або містять дефекти, які виключають застосування відповідних нормативних положень без їх логічної переробки (наприклад ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 348 і ч. 2 ст. 349 ГК України, ч. 1 ст. 141 ГК України).

Звертається увага на те, що контекстом може обумовлюватися вибір засобів вирішення колізій між нормами господарського права.

У підрозділі 3.3. «Історичний спосіб тлумачення норм господарського законодавства» констатується, що історичне тлумачення актів господарського законодавства має різні аспекти. У дисертації звертається увага перш за все на зміни в термінології, що використовується в актах господарського законодавства. Підтримується думка про те, що у зв’язку з поділом акціонерних товариств на публічні і приватні Закон «Про акціонерні товариства» слід тлумачити так, що положення раніше прийнятих нормативно-правових актів, у яких використовуються терміни «відкриті» і «закриті» акціонерні товариства, тепер повинні застосовуватись відповідно до публічних і приватних акціонерних товариств.

У роботі опрацьовано науковий підхід, відповідно до якого поняттям історичного тлумачення охоплюються і статичне, і динамічне тлумачення актів господарського законодавства.

У дисертації вказується на те, що необхідність у динамічному тлумаченні, наприклад, у Стародавньому Римі була зумовлена тривалим періодом чинності Законів ХІІ таблиць. Такі умови для динамічного тлумачення актів господарського законодавства в Україні відсутні. Тому в дисертації робиться висновок про те, що норми господарського права в господарському судочинстві підлягають статичному тлумаченню.

Виняток складають лише принципи, що підлягають динамічному тлумаченню з урахуванням їх специфіки як складової частини господарського законодавства. Загальні принципи господарювання, закріплені у ст. 6 ГК України, принципи підприємницької діяльності, закріплені у ст. 44 ГК України, загальні засади цивільного законодавства, які встановлені в ст. 3 ЦК України і поширюються на майнові відносини у сфері господарювання, конституційні принципи мають таку специфіку, що вони містять не тільки нормативний регулятор, а й декларацію держави чи законодавця про їх соціальні, економічні і політичні наміри. Тому в дисертації критично оцінюється і беззастережне визнання, і беззастережне заперечення значення принципів (загальних принципів, загальних засад) як правових норм.

У роботі зазначається, що динамічному тлумаченню підлягає і принцип верховенства права, що поширюється на відносини у сфері господарювання (ч. 2 ст. 5 ГК). Із підстав суперечності засадам правової визначеності піддається критиці твердження про те, що оскільки принцип верховенства права є всеохоплюючим, ним, абстрактно розмірковуючи, можна замінити всі правові норми. Однак допускається застосування принципу верховенства права, зокрема, тоді, коли відповідно до конкретних норм матеріального права має бути винесене таке судове рішення, яке вочевидь суперечить природі людини як розумної істоти, що наділена моральними почуттями.

Розділ четвертий «Правозастосування при конкуренції норм господарського законодавства» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено різновиди конкуренції норм господарського права.

У підрозділі 4.1. «Конкуренція норм господарського законодавства, що встановлені актами різної юридичної сили» субординація нормативно-правових актів визнається першим правилом вирішення колізій між актами господарського законодавства, якому поступаються правила про перевагу спеціальної правової норми і про перевагу пізніше прийнятого закону.

Зазначається, що у зв’язках субординації (ієрархії) перебувають усі нормативні акти, що регулюють відносини у сфері господарювання, у тому числі й локальні. Констатується, що відповідно до ст. 4 Господарського процесуального кодексу (далі – ГПК) принцип субординації поширюється і на індивідуальні акти.

Тому в дисертації критично оцінюється роз’яснення Вищого господарського суду України, відповідно до якого закон виходить із презумпції легітимності рішень органів управління господарського товариства.

Одночасно автором доводиться, що принципу субординації правових актів відповідно до закону не підлягають рішення суду, що набрали законної сили, і оспорювані правочини.

Указано, що, незважаючи на те, що проблема відповідності актів господарського законодавства нормативно-правовим актам вищої юридичної сили не являє теоретичної складності, трапляються не тільки випадки видання актів законодавства, що суперечать закону, а й випадки наукового обґрунтування такої практики.

Водночас автор наполягає на тому, що при оцінці чинності нормативно-правових актів, які неповною мірою відповідають закону, необхідно виявляти гнучкість, маючи на увазі, що висновок про нечинність нормативно-правових актів чи їх окремих частин може призвести до виникнення ситуацій правової невизначеності у сферах, важливих для життєдіяльності суспільства. Указане підтверджується тим, що, наприклад, невідповідність Правил користування електричною енергією частині першій ст. 277 ГК України очевидною. Разом із тим визнання цих Правил такими, що не підлягають застосуванню внаслідок їх невідповідності ч. 1 ст. 277 ГК України, може створити величезну кількість ситуацій правової невизначеності у сфері, що має істотне значення для життєдіяльності суспільства, тобто фактично суперечить принципу верховенства права. Тому робиться висновок про те, що до прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів ці Правила підлягають застосуванню.

У підрозділі 4.2. «Конкуренція спеціальних і загальних норм господарського права» викладається низка нових наукових положень, що стосуються переважного застосування спеціального закону. Зазначається, що прийнято вживати термін «спеціальний закон», хоч зазвичай при цьому мається на увазі спеціальна правова норма. Обґрунтовується, що це і має місце у випадку з ГК України, частиною 2 ст. 4 якого встановлено, що особливості правового регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання встановлюються саме цим кодексом. Тому констатується, що ГК України має визнаватись спеціальним відносно ЦК України, унаслідок чого всі колізії між правовими нормами, передбаченими ГК України, з одного боку, і правовими нормами, встановленими ЦК України, – з іншого, повинні вирішуватись на користь норм, що передбачені ГК України.

Указується на правові норми, що є спеціальними за об’єктивним критерієм, і правові норми, що визнані спеціальними законодавцем. Одночасно у випадку з ГК України, спеціальні норми, установлені цим кодексом, є спеціальними і за об’єктивним критерієм, і за вказівкою законодавця. На підставі наведеного робиться висновок, що у ЦК України не може бути правових норм, що кваліфікуються як спеціальні щодо правових норм, що встановлені ГК України.

Уточнено, що правило про переважне застосування спеціального закону передбачає переважне застосування спеціальної правової норми, а не спеціального законодавчого положення чи спеціального правового припису як частини правової норми, оскільки критерієм, за яким правові норми визначаються як спеціальна чи загальна, є сфера дії правової норми.

Об’єктивним критерієм поділу правових норм на загальні і спеціальні визначається сфера їх дії. Сфери дії правових норм виокремлюються за різними ознаками.

Акцентовано увагу на тому, що особливо важливою є та обставина, що виокремлення певних груп суспільних відносин із метою їх спеціального правового врегулювання законодавець здійснює одночасно за декількома ознаками. Так, виокремивши майнові відносини у сфері господарювання і встановивши з метою їх правового врегулювання спеціальні правові норми в ГК України, законодавець у ЦК України виокремив предмети окремих субінститутів зобов’язального права і встановив стосовно відповідних майнових відносин спеціальні правові норми. Так з’явились численні правові норми, сфери дії яких частково збігаються. Автором доводиться, що явище часткового збігу сфер дії правових норм особливо наочно видно на прикладі загальних положень ГК України про договори, зобов’язання і відповідальність, з одного боку, і положень ЦК України щодо окремих видів зобов’язань, - з іншого. Положення ГК України про договори, зобов’язання і відповідальність поширюються на всі види господарських зобов’язань. Тому сфера їх дії виходить за межі сфер дії правових норм, установлених ЦК України щодо окремих видів зобов’язань. З іншого боку, сфери дії правових норм, установлених ЦК України щодо окремих видів зобов’язань поширюються як на майново-господарські зобов’язання, так і на інші цивільно-правові зобов’язання. Отже, сфера дії правових норм, установлених ЦК України щодо окремих видів зобов’язань, виходить за межі сфери дії норм ГК України про договори, зобов’язання і відповідальність.

У роботі констатується, що правило про перевагу спеціальної норми, за загальним правилом, не може застосовуватись для вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких частково зібгаються. Проте вказується, що положення ч. 2 ст. 4 ГК України є підставою для надання при правозастосуванні переваги загальним положенням ГК України про договори, зобов’язання і відповідальність перед правовими нормами, установлених ЦК України щодо окремих видів зобов’язань (договорів) та цивільної відповідальності.

У підрозділі 4.3. «Темпоральна конкуренція норм господарського права» констатується, що система законодавства складається з нормативно-правових актів, прийнятих у різний час, що зумовлює наявність темпоральних колізій і потребує такого їх вирішення, яке не порушуватиме логіку системи законодавства.

Обґрунтовано, що правило про перевагу пізніше прийнятого нормативно-правового акта не може конкурувати з правилом про субординацію нормативно-правових актів та з правилом про перевагу спеціальної правової норми. У зв’язку із цим робиться висновок, що спеціальні норми, установлені раніше прийнятими законами, продовжують застосовуватись, хоч би вони й увійшли в суперечність із загальними нормами пізніше прийнятого закону. На підтвердження цього теоретичного положення в дисертації наводиться аналіз колізій між нормами, установленими ГК України, з одного боку, і нормами, установленими пізніше прийнятим Законом «Про кооперацію», - з іншого.

Цей висновок не поширюється на випадки, коли пізніше прийнятий закон, що встановлює конкуруючу загальну норму, містить застереження про застосування раніше прийнятих законодавчих актів у частині, що йому не суперечить. Такі застереження виключають застосування спеціальних правових норм, установлених раніше чинним нормативно-правовим актом.

У роботі акцентується увага на тому, що в законах, які регулюють відносини у сфері господарювання, трапляються спроби надати переваги певному закону перед пізніше прийнятими законами.

Обґрунтовано, що законодавчі положення, які не допускають прийняття в майбутньому законів, що суперечать раніше прийнятому закону, значною мірою були знецінені внаслідок їх надто частого вживання і ще більш частого їх ігнорування при правозастосуванні, тому такі колізійні норми не виконують поставлених перед ними завдань, а тому не мають закріплюватися в законах.

Розділ п’ятий «Окремі аспекти впливу інтерпретації актів господарського законодавства на їх застосування» складається і двох підрозділів, присвячених особливостям застосування норм права, що виявляються за допомогою висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного і навпаки.

У підрозділі 5.1. «Застосування норм права, що непрямо випливають з актів господарського законодавства та виявляються за допомогою висновку від протилежного» розкривається методологічний потенціал висновку від протилежного як засобу тлумачення актів господарського законодавства. На емпіричному матеріалі показано правильність зробленого раніше в науці висновку про те, що правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, як правило, не можуть застосовуватись усупереч іншим нормам, також і загальним.

Виявлено випадки застосування висновку від протилежного як інструмента тлумачення норм господарського права для вирішення колізій між нормами господарського права: 1) коли дві правові норми поширюються на одні й ті ж суспільні відносини, а їх диспозиції є сумісними і різними або частково збігаються і співвідносяться як рід і вид; 2) коли висновок від протилежного робиться з правової норми з вужчою гіпотезою, якщо гіпотези двох правових норм співвідносяться як рід і вид, а диспозиції є різними, але сумісними; 3) коли висновок від протилежного робиться почергово з кожної з двох текстуально закріплених правових норм із різними диспозиціями і гіпотезами, що частково збігаються.

При цьому звертається увага на формулювання ч. 2 ст. 4 ГК України і ч. 2 ст. 9 ЦК України, відповідно до яких особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання (у сфері господарювання) «визначаються», «можуть бути передбачені» ГК України, законом. Зазначається, що ці особливості слід уважати «визначеними» чи «передбаченими» не тільки тоді, коли в ГК України текстуально закріплені відповідні правові норми, а й тоді, коли такі норми закріплені логічно і виявляються за допомогою висновків ступеня, від попереднього правового явища до наступного або від протилежного. Указане стало підставою для висновку, що і норми, які логічно закріплені в ГК України, є «визначеними» чи «передбаченими» цим кодексом «особливостями», тобто спеціальними правовими нормами в силу вказівки закону, які підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, установленими ЦК України, незалежно від того, чи відповідні норми, передбачені ЦК України, є загальними стосовно норм, установлених ГК України (за критерієм широти сфери дії), чи сфера їх дії частково збігається зі сферою дії відповідних норм ГК України.

Констатується, що застосування висновку від протилежного дає підстави для тверджень про те, що відповідно до ч. 2 ст. 224 ГК України до складу збитків не можуть бути віднесені витрати, яких особа, право якої порушено, ще не понесла, відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України предметом неустойки не може бути рухоме і нерухоме майно, відповідно до ст. 293 ГК України міна не може полягати в обміні товарів (робіт, послуг) на роботи, послуги тощо.

З іншого боку, аргументується правова позиція, згідно з якою у випадках, коли ГК України та іншими законодавчими актами не встановлені правові норми, що передбачають особливості правового регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, ці відносини регулюються Цивільним кодексом.

Зазначено, що ГК України у главі 19 «Загальні положення про господарські зобов’язання» не встановлює підстав зміни або розірвання господарських договорів на вимогу однієї з його сторін, а тільки встановлює порядок зміни та розірвання господарських договорів (ст. 188). Отже, відповідно до ст. 188 ГК України, сторона господарського договору у будь-який час на свій розсуд може вимагати зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено спеціальними правилами про окремі види господарських договорів. Одночасно вказується, що стосовно положень ГК України про договори роль загальних положень на цей час виконують положення глав 52 «Поняття та умови договору» і 53 «Укладення, зміна і розірвання договору» ЦК України. У зв’язку із цим визнається, що висновок про відсутність правової регламентації підстав зміни або розірвання господарських договорів не може бути визнаний таким, що виявляє правову норму, а у відповідних випадках, якщо спеціальними правилами не встановлено інше, застосуванню підлягають статті 651 і 652 ЦК, що встановлюють підстави зміни та розірвання цивільних договорів, до категорії яких належать і договори господарські, під спеціальними правилами тут розуміються правила, що встановлені стосовно окремих видів господарських договорів.

На підставі аналізу наведених норм господарського законодавства обґрунтовується думка, що в господарських відносинах застосовуються правила про наслідки розірвання договорів, передбачені ст. 653 ЦК України, якщо спеціальними правилами господарського законодавства стосовно окремих видів господарських договорів не встановлено інше.

У підрозділі 5.2. «Застосування правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки» виявляються можливості такого інструменту тлумачення актів господарського законодавства, як висновок від попереднього правого явища до наступного або навпаки та показуються особливості застосування норм господарського права, які виявляються за допомогою такого висновку.

Доводиться, що аналіз численних положень господарського законодавства підтверджує, що без зазначеного висновку неможливо професійно опрацьовувати нормативні тексти. Так у ч. 4 ст. 232 ГК України визначається період, за який стягуються відсотки за неправомірне користування чужими коштами. Але марно було б шукати в актах господарського законодавства текстуально закріплену норму, яка б зобов’язувала боржника, який неправомірно користується чужими коштами, сплачувати відсотки. З іншого боку, безглуздо було б установлювати період, за який стягуються відсотки, якщо їх сплата законом не передбачена, хоч відповідно до ч. 3 ст. 198 ГК України і може бути передбачена. За таких умов визнається, що за допомогою висновку від наступного правового явища (строку, за який стягуються відсотки за неправомірне користування чужими коштами) до попереднього зі змісту ч. 4 ст. 232 ГК України виявляється правова норма, згідно з якою обов’язок сплати відсотків за користування чужими грошовими коштами має місце завжди, коли таке користування є неправомірним (коли виконання грошового зобов’язання прострочене).

За допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього обґрунтовується, що в разі порушення грошового зобов’язання господарського характеру боржник зобов’язаний сплачувати відсотки. Але законодавчою підставою для цього є не ч. 2 ст. 625 ЦК України, а ч. 4 ст. 232 ГК України.

Наведено численні підтвердження конструктивної ролі висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки як засобу з’ясування всього спектру змісту положень нормативно-правових актів. Указано, що найбільше практичне значення висновок від наступного правового явища до попереднього має для застосування ст. 207 ГК України. За допомогою наведеного методологічного інструментарію доведено необґрунтованість висновку Вищого господарського суду України про те, що ст. 207 ГК України не може застосовуватись з огляду на те, що вона встановлює не особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, а загальні правила про недійсність господарських зобов’язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Зазначено, що суперечність за змістом свідчить про те, що в ст. 207 ГК України встановлено особливості правового регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання. Правочин (договір) і зобов’язання визначаються відповідно як попереднє і наступне правове явище.

За результатами аналізу правових норм, що виявляються при тлумаченні актів господарського законодавства за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, пояснюється порядок інтерпретації конкуруючих правових норм.