| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими програмами та планами, сформульовано мету й задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження, а також щодо публікацій, структури та обсягу роботи.
Розділ 1 «Загальна кримінально-правова характеристика насильницьких злочинів проти власності» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Кримінально-правова природа та види насильницьких злочинів проти власності» наголошується, що визначення кримінально-правової природи цих злочинів є можливим лише через пізнання сутності насильства та заволодіння чужим майном. Насильством у роботі визнається процес умисного протиправного спричинення фізичної або психічної шкоди людині проти її волі. Воно має дві форми – фізичну та психічну.
Фізичне насильство розглядається як умисне, протиправне застосування або використання фізичної сили, спрямоване на спричинення фізичної шкоди іншій людині проти її волі. Доводиться, що зведення фізичного насильства виключно до активної форми поведінки (дії), характерне для сучасної теорії та практики протидії злочинності, є наслідком ототожнення двох відносно самостійних його форм: застосування власної сили та використання чужої. Застосувати силу, дійсно, можна, лише проявляючи активність, тобто спочатку спродукувавши силу, можна спрямувати її у певне русло. Використати силу, яку продукує інше джерело, можна і шляхом бездіяльності. Отже, застосовується сила при насильстві лише дією, а використовується – як дією, так і бездіяльністю. Останнє матиме місце, наприклад, у випадку ненадання медичної допомоги тяжко хворому з метою схилити його до передачі майна чи права на майно. Подібні випадки можна вважати пасивним насильством, тобто використанням сили обставин, а не активним застосуванням власної сили.
Стосовно психічного насильства стверджується, що це – умисний, протиправний психологічний вплив на потерпілого, спрямований на спричинення йому шкоди. Головним при його застосуванні є не характер погроз і навіть їх наявність, а спонукальні можливості будь-якого негативного психічного впливу на людину. Тому психічне насильство можливе і без адресованих потерпілому погроз. Воно може набути форми агресивного фізичного впливу на потерпілого чи його близьких, а також на їх майно. У цих випадках незважаючи на зовнішню фізичність насильства злочинний вплив здійснюється на психіку потерпілих з метою вимусити їх до певної поведінки, потрібної зловмиснику. Зазначену вище обставину не в повній мірі враховує законодавець, формулюючи склади грабежу та розбою, в яких фігурує лише психічне насильство у формі погрози, причому тільки одного виду – застосуванням фізичного насильства, що обмежує можливості кримінально-правового впливу на прояви негайного насильницького заволодіння чужим майном за допомогою інших форм психічного впливу на потерпілих, скажімо, шантажу чи погрози знищенням або пошкодженням майна. Це слід враховувати в процесі вдосконалення відповідного законодавства.
Акцентується увага на такій особливості насильства в кримінально-правовому значенні, як його націленість виключно на людину, на особистість, на фізичну та психічну сфери її сутності. Тому, коли сила застосовується або використовується не проти людини, а лише проти майна, насильства в кримінально-правовому сенсі не існує. Так, не буде насильницьким злочином проти власності пошкодження майна чи його знищення, якщо воно відбулося хоча й із затратами певних зусиль, але без силового впливу на людину. Коли ж такий вплив має місце, але застосовується з метою знищення або пошкодження майна, вчинене утворює сукупність двох злочинів: ненасильницького проти власності та насильницького проти особистості.
Далі в підрозділі доводиться, що другу складову змісту цих злочинів найбільш повно характеризує заволодіння чужим майном, а не викрадення, розкрадання, обернення та інші операції з ним. При цьому заволодіння розглядається як процес і результат одержання повного контролю над майном, тобто влади над ним. Реалізація цієї ідеї в законі, окрім іншого, дозволила б адекватно відобразити в професійній правничій свідомості кримінально-правову природу розбою та вимагання. Вони є не чим іншим, як конкретними проявами чи формами незаконного насильницького заволодіння чужим майном, а не розмитого за змістом викрадення. Об’єднує їх низка ознак об’єктивного та суб’єктивного характеру, головною серед яких є застосування фізичного чи психічного насильства у якості способу заволодіння цим майном. Суттєво ж «роз’єднує» їх лише одне – час фактичного отримання влади над чужим майном. При розбої злочинець встановлює її або намагається встановити негайно, не залишаючи потерпілому шансів на збереження свого майна, а при вимаганні – у майбутньому, залишаючи потерпілому можливість зберегти майно в недоторканності. Звідси і різний ступінь небезпечності цих злочинів, який істотно не впливає на їхню кримінально-правову природу: вона в них єдина – насильницьке заволодіння чужим майном. Це надає можливість виокремити дві форми заволодіння чужим майном – негайне та відтерміноване, та, відповідно, поділити насильницьке заволодіння чужим майном на два види.
У підрозділі 1.2 «» спочатку зауважується, що насильницькому заволодінню чужим майном притаманні такі ознаки об’єктивного характеру: а) основним безпосереднім об’єктом його вчинення виступає власність відповідної форми як економіко-правове явище, стан правомірної присвоєності майна уповноваженим суб’єктом; б) додатковим об’єктом цього виду злочинів є певна цінність, що входить до структури особистості (здоров’я, фізична або психічна недоторканність, особиста свобода тощо); в) предметами насильницького заволодіння чужим майном є: у сфері основного об’єкта злочину – чуже майно або право на нього, а у сфері додаткового об’єкта злочину – фізична особа (людина), яка зазнає насильства; г) об’єктивну сторону насильницького заволодіння чужим майном утворюють фізичне чи психічне насильство з метою негайного або відтермінованого одержання повного контролю над чужим майном чи правом на майно.
Вітчизняний законодавець відносить розбій і вимагання до злочинів з формальним складом, тобто для їх кваліфікації кримінальний закон вимагає встановлення одного лише діяння. Наслідки вказаних насильницьких злочинів проти власності можуть наставати, але вони знаходяться за межами складу злочину, не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони і їх встановлення на кваліфікацію злочину не впливає. Вже сам факт вчинення вказаних злочинних діянь утворює закінчений злочин, незалежно від того, вдалося суб’єкту заволодіти майном чи ні. Натомість, насильницький грабіж сьогодні вважається злочином з матеріальним складом, закінченим з моменту отримання зловмисником можливості розпорядитися вилученим у потерпілого майном як своїм власним.
Далі обґрунтовується, що насильницькому заволодінню чужим майном притаманні такі ознаки суб’єктивного характеру: а) наявність прямого умислу на вчинення злочинного діяння; б) корисливі мотив та мета вчинення злочинного діяння (корисливі спонукання); в) загальний суб’єкт злочину, який досяг на момент його вчинення 14-річного віку.
У висновках до розділу формулюються підсумки загальної кримінально-правової характеристики насильницьких злочинів проти власності, основним серед яких є те, що ними є передбачені розділом VІ Особливої частини КК України корисливі злочини, які полягають у негайному чи відтермінованому заволодінні чужим майном чи правом на нього із застосуванням фізичного або психічного насильства, вчинені з прямим умислом загальним суб’єктом злочину, який досяг 14-річного віку.
За своєю кримінально-правовою природою насильницькі злочини проти власності є негайним або відтермінованим насильницьким заволодінням чужим майном.
Розділ 2 «Особливості кримінально-правової характеристики негайного насильницького заволодіння чужим майном» складається з трьох підрозділів.
У » зауважується, що такі особливості починають проявлятися при встановленні їх додаткового об’єкта. У насильницьких злочинах проти власності додатковий об’єкт є обов’язковою, необхідною ознакою відповідних складів, оскільки вчинення цих посягань завжди пов’язане із заподіянням фізичної або психічної шкоди потерпілому.
Склад насильницького грабежу як виду негайного насильницького заволодіння чужим майном має місце там, де вплив на потерпілу особу або інших осіб набув форми фізичного насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я або погрози таким насильством. Фізичне та психічне насильство при вчиненні насильницького грабежу інтенсифікує процес посягання на власність і виступає як засіб, що полегшує відкрите негайне заволодіння чужим майном.
Обов’язковою є ще одна ознака об’єктивної сторони цього злочину – спосіб заволодіння чужим майном. Поліоб’єктність насильницького грабежу обумовлює наявність не одного, а двох способів його вчинення. Такими є відкритість заволодіння чужим майном та позбавлене небезпечності для життя і здоров’я людини насильство.
Далі обґрунтовується доцільність визнання насильницького грабежу злочином із формальним складом та його виокремлення в самостійну статтю закону про кримінальну відповідальність.
Перше обґрунтовується тим, що факти вчинення насильницького грабежу з огляду на його підвищену небезпечність та значну розповсюдженість вимагають підсилення кримінальної відповідальності за його вчинення. Як відомо, таке підсилення можливе не лише шляхом ужорсточення санкції, а й шляхом зміни конструкції складу злочину з матеріального на формальний. Крім того, формальний склад злочину, не вимагаючи доведення у кримінальній справі суспільно небезпечних наслідків, економить зусилля, спрямовані на розслідування злочину та розгляд справи судом.
Друге пояснюється близькістю складу насильницького грабежу, особливо за умови сприйняття ідеї щодо визнання його формальним, зі складом розбою і втратою такої «близькості» зі складом ненасильницького грабежу. З огляду на те, що спонукати потерпілого на негайне задоволення вимог зловмисника може не лише погроза насильством, але й іншими «неприємностями», наприклад, знищенням майна, розголошенням певних відомостей тощо, а також застосування фізичного насильства та неправомірних дій щодо майна, вони також мають входити до складу насильницького грабежу. Відкрите заволодіння чужим майном може бути результатом і фізичного впливу на потерпілого чи його близьких, і на їх майно. Незважаючи на зовнішню фізичність насильства в цих випадках, злочинний вплив здійснюється на психіку потерпілих з метою вимусити їх до певної поведінки, потрібної зловмиснику. Ігнорування законодавцем цієї обставини обмежує можливості кримінально-правового впливу на прояви негайного насильницького заволодіння чужим майном за допомогою визнання інших форм психічного впливу на потерпілих, таких як реальне знищення чи пошкодження майна з метою залякати потерпілого та вимусити його задовольнити майнові вимоги зловмисника. Це ж стосується і шантажу чи погрози знищенням або пошкодженням майна як засобів психічного впливу на потерпілого.
Суспільно небезпечним наслідком насильницького грабежу у сфері його основного об’єкта є майнова шкода, спричинена насильницьким заволодінням майна, належного потерпілому. Зазначений наслідок за наявної сьогодні конструкції складу грабежу є визначальним, оскільки саме він впливає на кваліфікацію цього злочину.
Але поряд з ним при вчиненні закінченого насильницького грабежу завжди має місце і шкідливий наслідок у сфері додаткового об’єкта. Він проявляється у виді спричинення потерпілому фізичного болю, унеможливлення реалізувати ним свободу переміщення у просторі або у виді фобії, яка виникає у потерпілого в результаті погроз з боку грабіжника. На відміну від наслідків у сфері основного об’єкта, шкідливі наслідки у сфері додаткового об’єкта є доказом наявності характерного для цього злочину насильства. Вони обов’язково повинні враховуватися при призначенні покарання.
Окрему увагу приділено так званому «хапку», тобто раптовому вириванню майна з рук потерпілої особи із спричиненням їй фізичного болю і навіть тілесних ушкоджень. Зазначається, що ця обставина не перетворює вчинене на насильницький грабіж, оскільки виривання речі з рук спрямоване злочинцем саме на захоплення майна, а не на спричинення фізичної шкоди потерпілому. Не існує достатніх підстав визнавати насильницьким грабежем випадки заволодіння майна так званим «хапком», коли злочинець не застосовує і не бажає застосувати насильство щодо особи потерпілого з метою вимусити його негайно передати майно або подолати спротив цьому. Кримінально-правова оцінка вчиненого не повинна мінятися, коли зусилля суб’єкта були спрямовані на зривання з вух жінки дорогих прикрас, що спричинило розрив вуха, або коли при зніманні золотої каблучки була серйозно ушкоджена фаланга пальця і т.п. Якщо при хапку застосування зловмисником сили розраховане лише на раптовість, а не на подолання спротиву потерпілого, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю як ненасильницький грабіж та відповідний злочин проти особи.
При з’ясуванні особливостей об’єктивних ознак розбою, перш за все, звертається увага на те, що життя потерпілого знаходиться поза межами складу розбою, тобто не виступає об’єктом у складі цього злочину. Поряд із власністю як основним об’єктом при розбої страждає здоров’я потерпілої особи чи її психічна недоторканність. Спричинення смерті в процесі розбою вимагає кваліфікації вчиненого як злочину проти життя.
Певні особливості притаманні і предмету розбою. На практиці таким визнається лише рухоме майно. Скоріше за все, це пояснюється, по-перше, традицією, за якою вважається, що розбійник відбирає лише те, що може зрушити з місця вчинення злочину, на відміну від суб’єкта вимагання або шахрая, які можуть відібрати й нерухоме майно, або право на майно; по-друге, законодавець в кінці дев’яностих років минулого століття та на початку двотисячних років не «вловив» нових кримінологічних реалій, які намітились у зв’язку з бурхливим процесом відновлення капіталізму в Україні, одним із негативних проявів чого стало доволі розповсюджене явище негайного насильницького відібрання об’єктів нерухомості та права на різні види майна, рухомого та нерухомого.
Через те, що нерухоме майно та право на майно не «потрапило» до складів негайного насильницького заволодіння чужим майном, подібні випадки почали кваліфікуватись як вимагання. Виправданням такого рішення слугує те, що у ст.ст. 186 та 187 КК України («Грабіж» та «Розбій») про право на майно не йдеться, проте воно фігурує у якості предмета злочину у ст. 189 КК України («Вимагання»), тому випадки негайного заволодіння нерухомістю та правом на майно кваліфікуються як вимагання. Але виникає питання, хіба вимагання передбачає негайне заволодіння предметом злочину? Ясна річ, що ні. Нажаль, вітчизняний законодавець не оперативно реагує на відставання закону від життєвих реалій. З ініціативи науковців він вже давно мав би виправити зазначену ситуацію, але й науковці такої ініціативи не проявили. У дисертації доводиться, що жодних особливостей між негайним та відтермінованим насильницьким заволодінням чужим майном (правом на майно) за предметом цих злочинів не повинно існувати. Такі відмінності притаманні іншим ознакам цих злочинів, зокрема, їх об’єктивній стороні.
При здійсненні характеристики об’єктивної сторони розбою звертає на себе увагу, що в якості її обов’язкових ознак чинне кримінальне законодавство називає напад та застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрози таким насильством.
Отже, способом вчинення цього злочину є фізичне або психічне насильство, націлене на заволодіння чужим майном чи отримання доступу до нього або утримання вже вилученого, захопленого майна. Насильство виконує при цьому дві відносно самостійні функції. По-перше, воно служить засобом деформування волі потерпілої особи, по-друге, виступає засобом реалізації корисливих спонукань злочинця та досягнення ним корисливої мети. У підсумку, насильство при вчиненні розбою є не чим іншим, як способом протиправного заволодіння чужим майном. Серед усіх відомих способів злочинного насильницького заволодіння чужим майном цей є найбільш небезпечним, тому що виконане у такий спосіб діяння здатне спричинити подвійну шкоду: спочатку фізичну або психічну, а потім – майнову.
Складністю названого способу заволодіння чужим майном обумовлюється низка проблемних питань кримінально-правової характеристики розбою. Зокрема, викликає сумнів аксіоматичність законодавчого визначення цього злочину та завидна одностайність фахівців при визначенні часу його закінчення. На думку автора, вживання в законодавчому визначенні розбою терміну «напад», як це не парадоксально, не уточнює, а викривляє зміст цього злочину, оскільки напад – це або фізичне насильство, або погроза ним, тобто слова-синоніми. Вживаючи їх одночасно, законодавець припускається тавтології, яка негативно впливає на якість закону та практику його застосування, зокрема, унеможливлює доведення нападу у якості елемента предмета доказування, точне визначення моменту закінчення розбою (з часу нападу чи насильства), однозначну кваліфікацію умисного вбивства, вчиненого під час розбою та інші.
У підрозділі 2.2 «Особливості суб’єктивних ознак негайного насильницького заволодіння чужим майном» спочатку акцентується увага на тому, що вина в ньому характеризується прямим умислом, а до суб’єктивної сторони обов’язково включаються корисливі спонукання (мотив і мета) до вчинення злочину.
Щодо суб’єкта цих злочинів зазначається, що його особливістю є те, що він має знижений вік кримінальної відповідальності – 14 років. Окремо розглянуто співвідношення понять «суб’єкт» цього виду злочинів, його «особистість» та «особистість злочинця». Зазначається, що особистість суб’єкта злочину характеризує особу, яка вчинила один злочин або декілька розрізнених між собою злочинів, а особистість злочинця – це характеристика суб’єкта злочинної діяльності, в біографії якого проглядається певна злочинна спеціалізація. Особливістю суб’єктів негайного насильницького заволодіння чужим майном є зневажливе ставлення до чужого права власності, а також до недоторканності і навіть здоров’я потерпілих. Сам факт негайного насильницького заволодіння чужим майном вже визначає специфічність злочинної спрямованості особистості, її характерні особливості.
У підрозділі 2.3 «Особливості кваліфікуючих ознак негайного насильницького заволодіння чужим майном» розглядаються ті з них, що не є ідентичними у складах насильницького грабежу та розбою. Першою такою ознакою виступає повторність вчинення злочину. Її особливістю є те, що повторність, як кваліфікуючу ознаку розбою, утворює попереднє вчинення злочинцем лише двох злочинів – розбою та бандитизму (ст. 257 КК України).
Але далі зауважується, що як у складі розбою, так і в складі насильницького грабежу кваліфікуюча ознака повторності сформульована не зовсім вдало. У першому випадку вона дещо звужена, а у другому, навпаки, розширена. Насправді, свідченням підвищеної небезпечності повторного негайного насильницького заволодіння чужим майном, що потребує більш суворого кримінально-правового реагування, є неодноразовість вчинення не будь-якого злочину проти власності (при насильницькому грабежі) або тотожного чи більш небезпечного (при розбої), а нового насильницького заволодіння чужим майном. Саме це свідчить про наявність стійкої антисоціальної установки у свідомості злочинця, причому установки, націленої на використання насильства як засобу заволодіння чужим майном.
Особливостями ще однієї кваліфікуючої ознаки розбою – заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК України) – є те, що вона не притаманна насильницькому грабежу тому, що для нього характерне насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.
Запропоноване в дисертації доповнення законодавчого визначення насильницького грабежу включенням до нього знищення чи пошкодження чужого майна, диференціювавши їх за розміром (значний – при грабежі; великий – при розбої), привело до висновку про доцільність включення до кваліфікованих складів цих злочинів, відповідно, великого та особливо великого розміру майна, яке знищується для того, щоб спонукати потерпілого до негайної передачі іншого майна на користь зловмисника.
Розділ 3 «Особливості кримінально-правової характеристики відтермінованого насильницького заволодіння чужим майном» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «м» зазначається, що останнім часом стосовно кримінально-правової природи вимагання існує дві основні точки зору. Перша з них полягає в тому, що цей злочин є різновидом викрадення чужого майна. На думку іншої групи дослідників цієї проблеми, вимагання не є викраденням, а містить ознаки відокремленого від нього насильницького злочину проти власності. Основу останнього висновку складає теза, що жертва вимагання добровільно передає майно чи право на майно злочинцю. Більше того, дії потерпілого від вимагання, якщо вони становили передачу злочинцю ввіреного державного чи комунального майна, слід, на думку прихильників цієї позиції, розцінювати як розтрату ним такого майна.
З подібними уявленнями стосовно природи вимагання та оцінки вчинку потерпілого від цього злочину навряд чи можна погодитися. Очевидним є те, що «добровільність» передачі ввіреного майна суб’єкту вимагання є суто зовнішньою. З урахуванням внутрішньої, суб’єктивної сторони вчинку особи, яка передала чуже майно злочинцю під впливом погроз з боку останнього, добровільним його не назвеш. Такий вчинок є вимушеним. Отже, підстав для виокремлення вимагання в окрему групу злочинів проти власності за запропонованим критерієм не існує.
Але це не означає, що вимагання доцільно вважати і формою викрадення. Як зазначалося вище, в дисертації відстоюється позиція, що поняття викрадення чи розкрадання має суто публіцистичне забарвлення, а не кримінально-правове навантаження. У зв’язку з цим, мабуть, настала пора відмовитися від його вживання на законодавчому рівні та замінити поняттям «заволодіння чужим майном», сутнісною ознакою якого є одержання влади над таким майном. Вимагання є не чим іншим, як протиправним, відтермінованим насильницьким заволодінням чужим майном.
За критерієм реального переходу влади над майном від уповноваженого суб’єкта до зловмисника вимагання за своїми змістом та формою і, що найважливіше, за ступенем суспільної небезпечності відрізняється від насильницького грабежу та розбою. На відміну від них, воно є відтермінованим заволодінням чужим майном, в процесі якого у потерпілої особи залишається реальна можливість захистити свої майнові інтереси, чого позбавлені потерпілі від грабежу і розбою. Отже, в порівнянні з насильницьким грабежем і розбоєм вимагання характеризується меншим ступенем суспільної небезпечності, що потрібно враховувати при встановленні відповідальності за його вчинення. Зокрема, до законодавчого визначення вимагання слід включити словосполучення «заволодіння... в майбутньому». Окрім іншого, це полегшить його відмежування від насильницького грабежу та розбою.
Підрозділ» розпочинається характеристикою об’єкта та предмета цього злочину. Окремо аргументується висновок, що дії майнового характеру, про які йдеться в ст. 189 КК України, не можуть бути предметом заволодіння, тому примушування до вчинення таких дій слід вивести за межі складу вимагання.
Далі характеризуються особливості об’єктивної сторони вимагання в порівнянні з негайним насильницьким заволодінням чужим майном. Вона полягає в протиправному примушуванні потерпілої особи до передачі зловмиснику або іншим особам неналежного їм майна або права на майно в майбутньому. Примушування є консолідованим способом вчинення вимагання, спрямованим на обидва безпосередні його об’єкти – власність (основний) та відповідну сферу особистості (додатковий), який охоплює собою два відносно самостійні діяння – майнову вимогу та погрозу спричиненням шкоди чи реальне її спричинення – як форми злочинного впливу на психіку потерпілої особи.
Для визнання вимагання закінченим злочином необхідно, щоб повний зміст такого примушування, а саме – майнова вимога та характер загрози потерпілому були доведені до його свідомості. Коли ж зміст вимоги або (та) загрози останнім не усвідомлюється, має місце замах на вчинення вимагання.
підрозділі 3.3 «Особливості кваліфікуючих ознак вимагання» розглядаються ті з них, що мають певну специфіку в порівнянні з суміжними злочинами. Зокрема, наголошується, що при повторності тотожних за своєю об’єктивною стороною актів вимагання формула кваліфікації мала б вичерпуватися посиланням на ч. 2 ст. 189 КК України.
Далі зауважується, що з огляду на визнання попередньою змовою групи осіб домовленості виключно співвиконавців злочину, вчиненим за попередньою змовою групою осіб слід вважати лише вимагання, у вчиненні якого бере участь декілька співвиконавців.
Окремо доводиться, що включення до складу вимагання такої ознаки, як його вчинення службовою особою з використанням своїх службових повноважень є не достатньо обґрунтованим законодавчим рішенням, тому доцільно виключити цю кваліфікуючу ознаку із складу вимагання. |
